Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Історичні дати:30 грудня 1922 року – утворення СРСР 15 травня 1929 року – проголошення другої Конституції УСРР 30 січня 1937 року – проголошення третьої (сталінської) Конституції УРСР Персоналії:Євген Олексійович Коновалець (1891-1938) – вояк легіону українських січових стрільців (1914-1916), згодом лідер західноукраїнських націоналістів, голова Ор- ганізації українських націоналістів (1929-1938), прибічник тероризму як методу політичної боротьби. Володимир Ілліч Ленін (справжнє прізвище Ульянов) (1870-1924) – видатний ді- яч соціал-демократичного руху, лідер пролетарської революції у Росії, перший голова радянського уряду Росії, теоретик і практик соціалістичного будівництва. Християн Георгійович Раковський (1873-1941) – видатний діяч більшовицької партії, перший голова радянського уряду України, активний учасник процесу створення СРСР. Йосип Віссаріонович Сталін (справжнє прізвище Джугашвілі) (1879-1953) – лі- дер Комуністичної партії Радянського Союзу (1922-1953), прибічник одноосібної диктатури і казарменого соціалізму, безпосередній ініціатор масових репресій в СРСР. Терміни і поняття:Тоталітаризм – політичний режим, що передбачає цілковитий контроль держав- ної (партійної) влади над суспільством і кожним громадянином; супроводжується знищенням опозиції та масовими репресіями. Конституція – основний закон держави, в якому закріплюються положення про існуючу форму правління, державний устрій, політичний режим, права й обов’язки громадян, державні символи тощо. НЕП – нова економічна політика (1921-1929 рр.), ініційована В. Леніним, являла собою симбіоз соціалістичних і капіталістичних форм господарювання. Українізація – політична кампанія більшовицької партії (1923-1933 рр.), спрямо- вана на посилення комуністичного впливу у народних масах шляхом поєднання ідей соціалізму із розвитком української нації, її мови і культури. Мала позитивні наслідки, забезпечила відродження і розквіт української культури. Форсована індустріалізація – політичний курс ВКП(б), проголошений у грудні 1925 року і реалізований у роки довоєнних п’ятирічок; передбачав пріоритетний розвиток важкої промисловості. Суцільна колективізація – політичний курс ВКП(б), проголошений у грудні 1927 року і реалізований у 1930-1932 рр., забезпечив усуспільнення селянських господарств і призвів до ліквідації заможного селянства в Україні. ТЕМА 11. УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ТА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945 рр.)
8. “Українське питання” напередодні та в перші місяці Другої світової; возз’єднання українських земель (1939 - 1940 рр.)Кінець 30-х років ХХ ст. супроводжували потужні, але суперечливі і не- сприятливі економічні, суспільно-політичні та міждержавні процеси, й особливо на європейському континенті, які зрештою і спричинили розв’язання найлютішої війни новітньої доби - Другої світової. В її вир потрапило понад 60 держав, в яких проживало майже 80 відсотків населення світу. Щоправда, деякі з цих країн пере- бували на далекій периферії війни - вона безпосередньо їх не зачепила. Інша доля випала Україні та її людності: всі без винятку терени, на яких історично прожива- ли українці, були безпосередньо втягнуті у війну; саме на цих землях відбувалися найтрагічніші і найбільш жорстокі бойові операції, панували окупація та інші “принади” війни, що, зрештою, суттєво позначиться на подальшій долі українців. ...Історично склалося так, що після закінчення І світової війни (1918 р.) країни-переможниці безжально, всупереч волі українців та без їх згоди, пошмату- вали українські етнічні землі і наділили ними Польщу, Румунію та Чехословаччи- ну. Саме, “прихопивши” українські землі, ці держави в такий спосіб задовольнили власні територіальні амбіції і претензії, а ще й утвердили свою суверенність. Се- ред усіх європейських народів і етнічних земель українські виявилися найбільше пошматованими. Такої наруги не зазнав жоден інший народ Європи, окрім хіба що німців: їх покарали за те, що вони розв’язали ту війну. Але ж українці до того не були причетні... Втім, як виявиться, таке узурпування українських земель за- клало підґрунтя і для постійних протестів (“української фронди”), і для розгор- тання національно-визвольних змагань, і для появи саме на цих землях найвпли- вовіших політичних організацій українців за межами УРСР, як-то: ОУН, УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання в Польщі), Українське націо- нальне об’єднання на Закарпатті, Компартія Західної України (КПЗУ) та ін. Усі вони, хоч і різними шляхами та на різних політичних платформах, ставили одну, але вкрай актуальну для розкиданих долею українців по різних країнах Європи, надмету: возз’єднатися в межах єдиної і незалежної української держави. Так пос- тала і постійно плекалася національно-патріотичними силами українців Польщі, Румунії та Чехословаччини ідея Соборності українських земель у межах єдиної суверенної країни. Не забували про неї і українці в УРСР. Інша справа, що серед української спільноти не було єдності в тому, якою за політичним, соціальним і державним устроєм могла би бути та Соборна Украї- на. Питання, як покаже час, виявилося із серії тих, що прийнято називати “каме- нем спотикання”... Так, скажімо, в УРСР така “соборність” і “суверенність” бачи- лися лише на засадах “радянськості” з усіма її нормами й правилами життя та праці і тільки в ранзі союзної республіки СРСР; по-іншому її уявляли, наприклад, ОУНівці - суто незалежною (суверенною) європейською країною, українською за духом, культурою і сутністю, а ще й такою, що сповідує засади ринкових (а не планових, як у СРСР) економічних відносин. Той факт, що українські етнічні землі перебували під владою і юрисдикці- єю 4 різних держав, спричиняв не лише національно-визвольні настрої і дії украї- нської спільноти в Польщі, Румунії та Чехословаччині. Цей факт давав привід і керманичам СРСР, і громадськості Радянської України постійно піднімати питан- ня “про долю братів-українців, яких жорстоко уярмлюють чужинці”. Москва з ви- годою для себе використовувала цю тему, але головно для вирішення своїх геге- моністських і геополітичних планів. Пакт Молотова-Рібентропа 1939 р. - найкра- щий доказ цього. Протестні настрої і дії українців у Польщі, Румунії та Чехословаччині плюс постійні нагадування СРСР про утиски українців у цих державах зрештою призвели до появи на політичному полі Європейського континенту власне “украї- нського питання”. Але його поява, як помітного чинника зовнішньої політики єв- ропейських країн, була пов’язана ще й з тим, що низка держав цього континенту мала претензії на українські землі і саме за їх рахунок бажала задовольнити свої територіальні апетити. До числа таких належала Угорщина, яка вважала, що Зака- рпаття історично і по праву повинно належати їй, а не Чехословаччині чи СРСР, а тим паче Суверенній і Соборній Україні: 1000 років тому вони (мад’яри-угри) са- ме тут здолали Карпатський перевал і звідси почали освоєння Придунайської пу- шти (степів), а Унгвар (Ужгород) і Берегвар (Берегово) заснували вони і лише во- ни! Звідси - і претензії на цей край. Певні плани щодо українських земель мали Польща і Румунія. Та найбільші апетити і відверті територіальні зазіхання вино- шувала Німеччина. Особливо акцентовано про це заговорив нацистський режим у річищі політики реваншизму: у Берліні вважали, що Україна їм конче потрібна не лише як компенсація за втрати, яких зазнала ця країна, але і для розширення “життєвого простору арійців” (Libenraum), який потрібний їм для розвитку і про- цвітання їх батьківщини. Отже, “українське питання” в кінці 30-х років ХХ ст. стало очевидним і ре- альним чинником у зовнішньополітичних комбінаціях і планах низки Європейсь- ких країн. Чи знала про це українська спільнота? Очевидно, що знала, й особливо та її частина, яка проживала поза межами УРСР. Ось саме вона і намагалася або рі- шуче протестувати проти розігрування “української карти”, або ж пробувала ніве- лювати можливі негативні наслідки для українців шляхом пошуку співпраці чи порозуміння з претендентами на українські етнічні терени. Відтак можна конста- тувати, що як і після 1-ї світової війни, так і напередодні Другої українські землі знову стали об’єктом зазіхань та суперечок між різними державами і, до того ж, ще й предметом цинічної торгівлі, адже все це робилося без українців і без їх зго- ди (до речі, у ході Мюнхенської змови 1938 р. Чехословаччину теж поділили і по суті знищили без згоди на те народу цієї держави. Прагу поставили перед докона- ним фактом: державу розчленували, бо так вирішили великі Європейські держа- ви...). Є всі підстави стверджувати: “українське питання” було одним із реальних чинників, який розпалював міждержавні суперечки в Європі, - з одного боку, а з іншого - підштовхував деякі з них до розв’язання війни. Втім, воно (“українське питання”) було не єдиним чи абсолютно єдиним у ланцюгу усіх тих, які зрештою і спричинили початок Другої світової. Не “українське питання” було тією критич- ною масою, що розв’язало її. До початку війни призвела низка причин і в тому числі бажання групи країн перерозподілити європейські землі, задовольнити свої апетити, а серед них - і територіальні за рахунок земель і ресурсів інших держав. У річищі таких зазіхань і слід розглядати Мюнхенські угоди, приєднання (анш- люс) до Німеччини Австрії та Судетської області Чехословаччини, Тишинського краю до Польщі, а потім і частини Закарпаття до Угорщини... Саме в ході трагічних для Чехословаччини подій 1938 р. її уряд під тиском низки обставин, у тому числі вимог карпатоукраїнців (або як їх називали в ті часи в Чехословаччині - русинів Закарпаття), пішов на надання цьому українському ре- гіону статусу повноцінної автономії. 10 жовтня 1938 р. було проголошено про створення федерації трьох народів: словаків, українців та чехів. Одночасно було сформовано і затверджено уряд Карпатської України, який очолив проугорські налаштований А. Бродій. Втім, незабаром цю посаду займе виразний патріот - отець Августин Волошин. Територія автономії складала 11 тис. кв. км, а її насе- лення ледь сягало 550 тис. осіб, у тому числі українців серед них було 70,6%, уго- рців - 12,5%, німців - 12%, румунів - 2,5%, словаків - 1,3%. Тим часом поява такого державного утворення зі статусом автономії у складі Чехословаччини викликало протест Угорщини, яка звернулася до Німеч- чини за підтримкою у вирішенні “карпаторуського питання”. Як наслідок, за рі- шенням німецько-італійського арбітражу у Відні 2 листопада 1938 р. Угорщині “дозволили” відтяти від Закарпатської автономії значну частку території з міста- ми: Ужгород, Мукачево та Берегово. Так відбулася перша дія нищення території автономної Карпатської України. Та остаточне поглинання цього краю угорцями не відповідало планам і задуму німецьких політиків: він потрібен був їм як своє- рідна “козирна карта” в міждержавній грі і як засіб тиску на Польщу, Угорщину та СРСР. Стосовно останнього, то це розігрувалося в такий спосіб: Берлін активно поширював чутки про те, що Карпатська Україна начебто готується стати базою для створення Великої, Соборної і Незалежної України, що дратувало Москву і Київ. Певний привід для цього був, адже 29 жовтня 1938 р. карпатоукраїнці під- готували і передали в Берлін меморандум, в якому йшлося зокрема і про те, що Карпатська Україна - це лише частка всіх українських земель, але її людність ро- зуміє, що вона (ця людність) має певні обов’язки “стосовно усієї української на- ції”; більше того, тут йшлося і про те, що карпатоукраїнці “чекають об’єднання з Україною”. Ось саме ці нюанси з меморандуму німецькі фахівці оперативно і до- несли до Москви, де досить недипломатично і нервово відреагували на такі “зазі- хання” карпаторосів. А тим часом 12 лютого 1939 р. у Карпатській Україні відбулися вибори до сейму (парламенту) автономії - найвищого законодавчого органу влади. Перемогу на виборах отримала партія А. Волошина - Українське Національне Об’єднання. У привітальній промові лідер цієї партії наголосив: остаточна мета Карпатської автономії - об’єднання усіх українських земель у межах єдиної і Соборної Украї- ни. 15 березня новообраний сейм (на чолі його був А. Штефан) розпочав свою роботу і відразу ж прийняв історично важливий документ - Конституційний За- кон, який офіційно проголосив незалежність Карпатської України. Одночасно було створено уряд суверенної держави на чолі з Ю.Реваєм. За статусом Карпат- ська Україна проголошувалася республікою на чолі з президентом. На засіданні сейму президентом було обрано А. Волошина. Державною мовою було затвер- джено українську. Державними символами країни було визнано синьо-жовтий прапор, гімном - популярну на тих теренах пісню “Ще не вмерла Україна...”, а ге- рбом держави - ведмідь у лівому червоному колі й чотири сині та три жовті смуги у правому півколі і тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Одночасно загонам “Карпатської Січі” було надано статус Національних Збройних сил Карпатської України. Отже, у березні 1939 р. спільнота Закарпаття, продовжуючи державотворчі процеси українців, проголосила незалежну Карпатську Україну - державу, яка ле- гітимно (тобто з волі і за згодою народу) постала в самому центрі Європи і за- свідчила споконвічну мрію карпаторосів жити у своїй суверенній країні. А тим часом світове співтовариство й особливо Європа не підтримали державотворчі змагання українців Закарпаття. Великі країни розцінили появу но- вої держави як небажаний прецедент, що може спричинити низку подібних акцій в Європі і перш за все на тих українських етнічних землях, які були у складі Польщі та Румунії. Особливу стурбованість це викликало в Москві і в Радянській Україні: тут не бажали бачити жодного іншого державного утворення українців, окрім УРСР; самостійників-закарпатців ігнорували і навіть висміяли їх ідею злит- тя Великої України (УРСР) з Карпатською. “30 млн до 700 тис. - злиття слона з комаром”, - так іронічно зауважив Й. Сталін. Отож і не дивно, що СРСР не надав допомоги новопосталій державі в її двобої з Угорщиною, яка вже 15 березня 1939 р. почала бойові дії проти Карпатської України з метою знищення цього держав- ного утворення і повного поглинання краю. 50-тисячне військо “Карпатська Січ” мужньо боронило ріднокрай. Найтрагічніші події розгорнулися під “стольним градом” Хустом на Красному полі, де січовики та 1600 юнаків-закарпатців на чолі з учителем Я. Голотою (як під Крутами!) майже добу стримували угорців. Саме під гуркіт канонади на цьому полі сейм приймав історичні для Карпатської Украї- ни рішення. Українці Польщі і Румунії намагалися надати допомогу закарпатцям: доб- ровольці з цих теренів рушили на Закарпаття боронити новопосталу державу. Ці- кава деталь: серед них був і син відомого поета Олександра Олеся - Олег Канди- ба-Ольжич. Всього лічені дні проіснував Український П’ємонт - Карпатська Україна. Вистояти і захистити свою державу закарпатці не змогли. Втім, в історію україн- ського державотворення і національно-визвольних змагань вона увійшла як сим- вол боротьби за незалежність, як приклад тяглості й послідовності боротьби укра- їнців за власну державу. Той факт, що закарпатці взяли в руки зброю і рішуче ста- ли на захист новоствореної держави, є переконливим свідченням того, що люд- ність цього краю ідентифікувала себе її громадянами-патріотами і самоусвідом- лювала: Карпатська Україна - це їх держава, і вони готові її боронити. 12 березня 1939 р. СРСР спеціальною нотою засудив дії Угорщини щодо Карпатської України, а заодно закинув і Німеччині, яка “благословила” знищення мадярами Закарпатської України. Але далі такого дипломатичного кроку в Москві не пішли. А тим часом у краї розпочалося жорстоке уярмлення українців, мадяри- зація, заборона усіх українських організацій і товариств, введення угорських за- конів тощо. Рятуючись від окупаційного режиму угорців, тисячі закарпатців зму- шені були втікати за кордон. Поразка Карпатської України протверезила частину націоналістів: вони зрозуміли, що на Німеччину покладатися не варто, втім, так думали далеко не всі. Після падіння Карпатської України “українське питання” не зникло із зов- нішньополітичних планів Європейських держав. Його, як і раніше, активно вико- ристовували великі держави й особливо ті, які були вороже налаштовані до ідеї незалежної України і виношували власні плани щодо її територій. Це знову рель- єфно проявилося в другій половині 1939 р. - у добу не очікуваного і не прогнозо- ваного, але бурхливого і динамічного зближення СРСР з нацистським режимом у Берліні. Все це відбулося всупереч тому, що офіційна радянська пропаганда ни- щівно критикувала владу Німеччини та вважала її політику агресивною, виразно расистською і людожерською. Зверхність нацистів і налаштованість на реванш були добре відомі: вони (арійці) вважали себе найвищою і найдосконалішою лю- дністю на землі, що давало їм, на їх думку, підстави для світового панування та створення для себе (звісно ж, за рахунок інших - другорядних і неповноцінних - народів) такого собі “життєвого простору”, бо вони мають на це право, а їх Німе- ччина - понад усе. Втім, геополітичні амбіції не завадили СРСР - “першій у світі державі ро- бітників і селян”, як вона сама себе маніфестувала, - порозумітися з цим режимом. 23 серпня 1939 р. головною новиною усіх інформаційних агенцій світу стала сен- саційна звістка: у Москві було підписано договір про ненапад між Німеччиною і СРСР строком на 10 років (так званий “Пакт Молотова-Рібентропа”). На перший погляд, цей документ не мав нічого надзвичайного чи такого, що виходило за ме- жі норм міжнародних стосунків, а зобов’язання не нападати одній державі на ін- шу - можна було тільки вітати. До речі, пропаганда саме на цьому і робила ак- цент, приховуючи головне, але утаємничене від світової спільноти і власних на- родів: виявляється, договір містив таємний додаток, який якраз і свідчив про сут- нісну мету цього документа, а відтак - і про дійсні політичні наміри Москви і Бер- ліна. Цей додаток документально зафіксував плани про територіальний перероз- поділ в Європі та закріплення за кожною з цих країн їх “зон впливу та інтересів”. Не було забуто і про українські землі; у 2-й статті було сказано таке: “У випадку територіально-політичного перевлаштування областей, що входять до складу Польської держави, кордон інтересів Німеччини та СРСР будуть проходити приб- лизно по лінії річок Нарев, Вісла, Сян...”. У перекладі з дипломатичної на загаль- нодоступну мову, і споглядаючи на карту Європи, це означало: СРСР претендує на західноукраїнські та західнобілоруські землі, що входять до складу Польщі, і таким чином долучається по суті до 4-го поділу Речі Посполитої. У 3-й статті було зафіксовано інтереси СРСР і щодо Бессарабії, а відтак і щодо Північної Буковини та Придунав’я, які були захоплені Румунією в 1918р. Німецька сторона на це заявила про “її повну політичну незацікавленість у цих областях...”. Мало того, що цей таємний протокол порушував норми міжнародного пра- ва, але він був ще й прихований від спільноти країни; лише на початку 90-х років ХХ ст. було документально доведено: Німеччина та СРСР цинічно і таємно пере- розподілили східноєвропейські терени без згоди і дозволу на те населення Поль- щі, Литви, Латвії, Естонії, Румунії та ін. Пакт Молотова-Рібентропа по суті розв’язав Німеччині руки: 1 вересня 1939 р. вона зухвало напала на Польщу - так розпочалася Друга світова війна, яка вже буквально з перших годин опалила українські терени і тих етнічних україн- ців, які в силу історичних обставин у ті часи проживали в межах Польської дер- жави. Об 11 год. 45 хв. зазнав першого бомбардування Львів, внаслідок чого було вбито 28 осіб і поранено близько 50. Нападу німецької авіації зазнали й інші міста Волині й Галичини. Одночасно - вже 01.09.1939 - тисячі українців-резервістів, як громадяни Польщі, змушені були взяти в руки зброю і прийняти безпосередню участь у боротьбі з нацистами. Чимало їх загинуло в нерівних боях на польсько- німецькому фронті, а ще більше потрапило в полон. Багато жертв було і серед ци- вільного українського населення Волині, Галичини, Закерзоння (Лемківщини, По- сяння, Підляшшя та Холмщини). Усе це дає підстави стверджувати, що для тих майже 8 млн українців, які на той час проживали в Польщі, Друга світова війна реально розпочалася 1 верес- ня 1939 року. А мельниківське крило ОУН з початком німецької навали на Поль- щу почало активну підготовку до створення української держави під протектора- том Берліна. Майбутнім прем’єром призначили Омеляна Сеника, а Миколі Сци- борському доручили опрацювати конституцію, що він і зробив. Втім, перші ознаки близької війни буквально з першого дня Другої світо- вої з’явилися і на теренах власне Радянської України. Адже в той же день, коли Німеччина напала на Польщу, - 01.09.1939 - Верховна Рада СРСР ухвалила новий закон про військовий обов’язок, за яким було розгорнуто небачену для мирних часів мобілізацію: вже 04.09.1939 почалося залучення до лав війська зразу чоти- рьох вікових груп призовників. А з іншого боку, без будь-яких пояснень, затри- мувалося і чергове звільнення з лав Червоної Армії. Лише у Київський і Харківсь- кий військові округи до лав війська в ті вересневі дні 1939 р. переважно з облас- тей УРСР було мобілізовано 1 млн 65 тис. резервістів. Окрім того, для потреб ар- мії було залучено 300 тис. коней, 60 тис. автомобілів, 10 тис. тракторів та інші мобілізаційні ресурси. До того ж, на режим воєнного часу було переведено заліз- ницю. Іншими словами, СРСР, а разом з ним і Радянська Україна розгорнули без- посередню підготовку до війни проти Польщі, більше відомої в історичній літера- турі як визвольний похід за Збруч. Дещо пізніше (26 червня 1942 р.) було видано Указ Верховної Ради СРСР, який скоріше нагадував часи війни, аніж мирні дні. Відповідно до цього докумен- та “Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиж- день і про заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підпри- ємств і установ” заборонявся перехід з підприємства на підприємство за власним бажанням, а запізнення на роботу терміном понад 20 хвилин тягнуло за собою кримінальну відповідальність... Радянський уряд не засудив агресію Німеччини проти суверенної держави - Польщі. Мотиви цього цілком зрозумілі: усе пояснює зміст таємних протоколів договору між Німеччиною і СРСР від 23 серпня 1939 р., про що зазначалося вище. Більше того, дочекавшись того часу, коли уряд Польщі під тиском наступаючих військ Німеччини покинув країну, в Москві вирішили використати цей момент і оперативно зробили таку заяву: “Радянський уряд не може байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці і білоруси, які кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Зважаючи на таку обставину, Радянський уряд дав таке розпоря- дження Головному командуванню Червоної Армії: дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії”. 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон і практи- чно без спротиву зайняли західноукраїнські землі. Населення краю в переважній більшості радо вітало прихід Червоної Армії і зустрічало її воїнів як визволителів. Воно справедливо вважало, що нарешті здійснилася їх мрія про возз’єднання За- хідної України з Великою Україною і назавжди покінчено з пануванням поляків. Юридичне закріплення та легітимізація цього акту відбулися у Львові в жовтні 1939 р. на Українських Народних Зборах: 1484 депутати ухвалили декла- рацію, в якій проголошувалося встановлення радянської влади, та прийняли пос- танову, в якій містилося звернення до Верховної Ради СРСР з проханням прийня- ти нові землі до СРСР та включити їх до складу УРСР. 14 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР після низки юридичних проце- дур ухвалила закон про прийняття цих земель до складу Радянської України. Це засвідчило правове оформлення возз’єднання і соборності українських земель у межах єдиної радянської республіки, що зрештою стане важливою передумовою створення в 1991 р. суверенної держави - України. Втім, у 1939 р. не всі етнічні українські землі, що були в складі Польщі, були долучені до Великої України. І це незважаючи на те, що Червона Армія в 1939 р. взяла під контроль усе Люблінське воєводство й Холм - тобто етнічні українські й так звані дифузні (із змішаним населенням) землі, - та згодом з ініці- ативи Й. Сталіна відбувся торг: вищеназвані терени було передано Німеччині в обмін на Литву, яка за таємним протоколом була в зоні інтересів Берліна. Але Й. Сталін вирішив з військово-стратегічної точки зору, що йому вигідніша Литва, аніж Люблінські терени й українці, які там проживають. Адже, залучивши до СРСР Литву, він отримав плацдарм і прямий вихід до кордонів Східної Прусії. Натомість Лемківщина, Посяння, Підляшшя та Холмщина так і залишилися поза межами Соборної України. Нова влада (“совєти”) принесла на приєднані землі чимало позитивного: було конфісковано у багатіїв і роздано у власність селянам тисячі гектарів землі, значну кількість худоби, техніки, реманенту, зерно, фураж тощо. Одночасно було практично повністю ліквідовано безробіття та надано різноманітну соціальну до- помогу найбіднішим верствам населення краю, введено 8-годинний робочий день, розгорнуто широку мережу медичних та освітніх закладів тощо. Та разом з тим почалися й явно антидемократичні заходи: було заборонено усі політичні партії та громадські об’єднання, кооперативні установи, закрито усі газети й журнали, що видавалися тут ще за Польщі; навіть було заборонено діяльність таких виразно проукраїнських, патріотичних громадських організацій, як “Просвіта” та Наукове товариство ім.Т. Шевченка... Поступово почалася перебудова життя на радянсь- кий лад: практично примусово проводилася колективізація, що зразу ж спричини- ло непорозуміння між селянством і владою, а згодом і перехід їх в опозицію до визволителів; адже у них одбирали і передавали в колгоспи найцінніше, що вони мали і на що чекали роками, - землю! - ту землю, яку їм обіцяла радянська влада... Водночас проходило й розкуркулення та виселення тих, кого вважали ворогами нової влади, а під це визначення (кваліфікацію) потрапляли відверті противники колгоспів, заможні селяни, діячі католицької та уніатської церкви, керівництво рі- зних політичних партій, польська інтелігенція, “українські буржуазні націоналіс- ти” та й взагалі усі, хто не сприйняв нову владу і не співав їй дифірамби. Загалом під цей “гребінець” зачисток потрапило до 10% всього населення Західної Украї- ни, а це близько 400 тис. Все це призвело до появи прихованої опозиції та ство- рення сприятливої атмосфери для діяльності ОУН, яка вміло й оперативно почала використовувати прорахунки нової влади і позиціонувати себе єдиною силою в краї, яка тільки й спроможна відстоювати інтереси західняків. У 1939-1941 рр. ОУНівці, навіть попри розкол в їх лавах, були чи не єдиною силою, яка послідов- но протидіяла радянській владі і наполегливо пропагувала ідею незалежної та со- борної України. Щоправда, реалізацію своїх планів лідери ОУН пов’язували з одіозною нацистською Німеччиною. Але чому саме в Берліні вони шукали підт- римки? Справа в тому, що Німеччина на той момент була єдиною європейською державою, зацікавленою в перегляді Версальської системи, за рішеннями якої за- знала серйозних утисків і територіальних втрат не лише Німеччина, але й Україна, землі якої були несправедливо поділені між Польщею, Румунією і Чехословаччи- ною. Більше того, Берлін усіляко підтримував усіх внутрішніх ворогів Польщі (а ОУНівці саме такими і були для Варшави), а з осені 1939 р. - й СРСР. Відтак, принаймні до початку війни в 1941 р., бажання й прагнення нацистів збігалися з поглядами ОУНівців - тимчасово збігалися доти, поки в червні 1941 р. останні не проголосили у Львові створення Української незалежної держави. Бездержавне й уярмлене становище українців, які опинилися на Захід від польсько-радянського кордону, в 30-ті роки було дуже і дуже важливим факто- ром, що впливав на умонастрої, політичну орієнтацію й поведінку українців- “західняків”. Їх життя під чужинцями й підштовхувало одних чекати на допомогу братів з Великої України (УРСР), а інших - шукати радикального вирішення укра- їнського питання і союзників серед тих, хто прагнув перегляду Версальських угод. Отже кожен з них шукав “своєї правди” та справедливого з їх точки зору вирішення “українського питання”. У 1940 р. СРСР вчинив ще один крок у напрямку повернення українських земель до складу УРСР. Йдеться про українські етнічні землі - Північну Буковину та Придунайські землі, що незаконно входили до складу Румунії. Використовую- чи вдалу політичну ситуацію в Європі, СРСР зажадав від Румунії повернення цих територій. Після консультацій з Берліном уряд Бухареста погодився з вимогами СРСР. 28-30 червня 1940 р. Червона Армія безперешкодно зайняла ці терени, де й було проголошено встановлення радянської влади. Так у 1940 р. відбувся ще один крок до завершення збирання українських земель у межах УРСР. 2 серпня 1940 р. на прохання делегатів від цих земель було прийнято пос- танову Верховної Ради СРСР “Про включення Північної частини Буковини, Хо- тинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів до складу УРСР”. Одночасно з територіальними “прирощеннями” і розширенням кордонів УРСР тут відбулися ще й помітні зміни в устрої Радянської України: з її складу вийшла Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (МАРСР), на базі якої було ство- рено нову союзну республіку. Входження в 1939-1940 рр. до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і Придунав’я відбулося в досить-таки суперечливий політико-правовий спосіб та ще й в умовах, коли вже палала Друга світова війна і з карти Європи зникали цілі суверенні держави (Чехословаччина, Австрія, Польща...). Злука укра- їнських земель формально відбулася за рахунок посягання на територіальну ціліс- ність таких держав, як Польща та Румунія. Але виправданням цьому з морально- етичної, історичної та правової точок зору може бути факт незаконного відторг- нення цих українських етнічних земель від Великої України після 1-ї світової вій- ни та поневолення українців чужинцями. Відтак акт злуки - це акт реалізації об- ґрунтовано справедливих та історично обумовлених прагнень українців до Собо- рності, до спільного життя в межах єдиної держави, якою на той час була Україн- ська Радянська Союзна (за статусом) республіка з власним парламентом (Верхов- ною Радою), Конституцією, кордонами, судочинством, територіально- адміністративним поділом тощо. Отже, у 1939-1940 рр. вперше за багато століть переважна більшість українців та їх земель було возз’єднано у межах однієї дер- жави - Української Радянської Соціалістичної Республіки. ...Опріч цього, варто звернути увагу й на інше: возз’єднання західноукра- їнських земель зумовило знищення суверенної держави - Польщі, яка розділяла, немов буферна зона, Німеччину й СРСР. Від вересня 1939 р. між Німеччиною і СРСР утворився спільний кордон, що дало змогу німецьким армадам упритул пі- дійти до радянських теренів та розпочати підготовку безпосередніх плацдармів для війни проти СРСР. До 1939 р. Німеччина була позбавлена таких можливостей. Щоправда, спочатку - у вересні 1939 р. - “переваги” спільного кордону бу- ло використано в дещо дивний спосіб: у м. Бресті з’єднання Червоної Армії та Вермахту провели спільний парад військ - під бравурні звуки духових оркестрів, карбовані кроки вояків та гуркіт танків відсвяткували спільно завершену справу. А на додаток до цього, як її вінець, 28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписа- ли в Москві ще один договір - договір “Про дружбу і кордони”... Цікава й така красномовна деталь: вже на другий день після нападу Німеч- чини на СРСР Й. Сталін дав вказівку встановити відносини з польським емігрант- ським урядом у Лондоні, а незабаром - 30 липня 1941 р. - офіційно (на рівні між- народної угоди) визнав: Волинь, Галичина та Західна Білорусія - це польські тери- торії. Так, у скрутні часи спекотного літа 1941 р. Й. Сталін забув “про віковічне прагнення українців до злуки” і, торгуючи їх землями, залучив поляків до антигі- тлерівської коаліції обіцянками повернути їм ці “креса всходні” (східні краї). У радянсько-польській угоді про це сказано так: “Уряд СРСР визнає радянсько- німецькі договори 1939 року щодо територіальних змін у Польщі як такі, що втратили силу” (курсив - ред.). Щоправда, пізніше Й. Сталін скористався скандалом з цим урядом і забув про свої обіцянки повернути полякам ці землі. Втім, торгувати ними та теренами країн Прибалтії він спробував ще раз - у 1942 р. Й. Сталін шукав контактів з Бер- ліном і через Стаменова - посла Болгарії, як союзниці Німеччини, - обіцяв Гітлеру поступитися територіями вищеназваних республік, тобто вчинити так само, як це було зроблено в 1918 р., коли за умовами Брестського миру (за визначенням В. Леніна, “похабного” миру) Україну віддали кайзерівській Німеччині. |