Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Терміни:Реевакуація – повернення вивезених на початку Великої Вітчизняної війни підп- риємств на місця їх довоєнного розташування. Репатріація – повернення на Батьківщину громадян, які під час Другої світової війни опинилися за кордоном. Депортація – насильницьке виселення корінного населення з місць постійного проживання. Радянізація – приведення життя в Західній Україні у відповідність із життям у радянській Україні, комплекс заходів, що їх проводили державні і партійні органи УРСР з метою утвердження сталінського режиму на приєднаних впродовж 1944- 1947 рр. територіях. Десталінізація – звільнення радянського суспільства від тоталітарного режиму Й. Сталіна, як політична кампанія десталінізація пов’язана з ХХ з’їздом КПРС. Хрущовська «відлига» – (синонімічне до десталінізації поняття), лібералізація суспільно-політичного життя в СРСР, що розпочалася після смерті Й. Сталіна з ініціативи М. Хрущова. Раднаргоспи – органи управління економікою, запроваджені за М. Хрущова; останні руйнували жорстку вертикаль центральної влади і розширювали права сою- зних республік. Шістдесятники – нова генерація радянської інтелігенції, що критично оцінювала здобутки соціалізму і прагнула реформації соціалізму. Дисидентство – рух незгодних із радянською владою, носив поміркований харак- тер. Самвидав – спосіб розповсюдження несанкціонованої органами радянської влади літератури, написаної інакодумцями. Маланчуківщина – режим тотального ідеологічного контролю, спрямований на упередження дисидентства, названий по імені секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчука. Доба «застою» – період 70-80-х рр. минулого століття в СРСР, якому притаманні екстенсивна, енергоємна економіка, що утримувалася за рахунок експорту корис- них копалин. Неосталінізм – період правління Л. Брежнєва, коли у завуальованому вигляді ві- дбулася реанімація сталінізму. ТЕМА 13. УКРАЇНА В РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ : 90–ТІ РОКИ ХХ СТ. – ПОЧАТОК XXI СТ.
незалежної держави Вже перші роки “горбачовської” перебудови показали, що СРСР є штуч- ним соціально-політичним і економічним організмом, відмінним від навколишнь- ого світу; він носив тоталітарні й антидемократичні риси, в якому – всупереч усь- ому - жили і пульсували відцентрові сили (за радянською термінологією - “сепаратистські”). Практично в усіх колишніх союзних республіках з настанням перших паростків “гласності” і демократії ці сили активізувалися, і під їх тиском ситуація стала набирати ознак революції. Її гаслом стали крилаті слова: “Так далі жити не можна!”. Вже перші демократичні вибори 1989 р. показали: радянська держава стоїть на порозі радикальних змін. КПРС явно втрачала важелі керівництва і, що особливо важливо, авторитет та довіру у народу. Національно-державна конструкція й уся політична система СРСР захита- лися і дали тріщину вже після перших рішучих дій прибалтів: у 1990 р. Литва, а згодом Латвія і Естонія прийняли закони про відновлення незалежності. Причому, усе це було зроблено у суворій відповідності до норм чінної Конституції СРСР, яка гарантувала кожній з 15 союзних республік право на самовизначення, аж до відокремлення (те, про що говорили партійні лідери СРСР - «Канарейка, якщо во- на народилася в клітці, з неї ніколи не вилетить», – виявилося неправдою. Лиш дверці її бодай трошки відчинили, - і найсміливіші вилетіли! Такими піонерами в колишньому СРСР були республіки Балтії). Україна теж активно включилась у перебудовчі процеси, головною метою яких була суверенізація і незалежність. 16 липня 1990 р. в Україні було схвалено Декларацію про державний суве- ренітет. Група депутатів, об’єднаних у блок “239”, проголосувала за неї, а також обрала Головою Верховної Ради УРСР другого секретаря ЦК КП України Л.М.Кравчука. І хоча в цьому історичному документі ще не було зафіксовано факт повної незалежності України, та всі розуміли, що це перший сигнал майбут- ньої епохальної події, а саме: народження нової держави. Декларації про Державний суверенітет групи союзних республік, по суті, підірвали легітимність і правовий фундамент існування СРСР. Тому у Верховній Раді СРСР було створено групу “Союз”, яка готувала референдум про подальшу долю СРСР. “Союзники” прагнули реанімувати і зберегти СРСР. Національно– патріотичні сили були проти і готували населення до референдуму, активно про- пагуючи ідеї незалежності. У березні 1991 р. на референдумі 80%опитанихв Україні підтримали Декларацію про державний суверенітет. Це була переконли- ва перемога і вагомий чинник подальшої суверенізації та демократизації України. У цій ситуації все більшої ваги в політичному житті суспільства набирали національно-патріотичні сили: Рух (перший його голова - І. Драч); “Народна ра- да” (опозиційна комуністичній фракції група у Верховній Раді СРСР в 1990-1991 рр.); Українська республіканська партія; Демплатформа в КПРС та ін. Після референдуму в Україні в Москві стали виношувати план щодо під- писання нового союзного договору. Проте в Києві виступили рішуче проти нього, бо його новий варіант практично перекреслював зміст Декларації про державний суверенітет України. Л.М. Кравчук, як глава парламенту, різко розкритикував но- вий Союзний договір. Від цього моменту стала сходити зоря Л.М. Кравчука. Його дипломатія “хитрого лиса” особливо яскраво проявилася під час путчу 24 серпня 1991 р. Путчисти створили Державний комітет з надзвичайного стану і намагали- ся повернути країну до нової комуністичної диктатури. Демократичні сили Росії і союзних республік організували рішучий опір. Путч зрештою ганебно провалив- ся. Проте ці події не пройшли безслідно: вони потужно активізували демократич- ні і національно–патріотичні сили в Україні. Саме останні, за наполегливими ви- могами їх лідерів, рішуче виступили проти вичікувальної позиції “обережних” противників путчистів та їх таємних прихильників. Частина членів Президії Вер- ховної Ради УРСР (В. Гриньов, О.Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, І. Юхновсь- кий та В. Яворівський) підготували заяву, в якій однозначно засудили дії путчис- тів, охарактеризувавши їх як антиконституційні, та закликали народ України до непокори. По-іншому повели себе комуністи: керівництво КП України вимагало від партійних осередків підтримувати дії путчистів; у Дніпропетровській області жоден партійний комітет не засудив дії ДКНС (у тому числі і в Кривому Розі) – усі вичікували. Ці події стали своєрідним тестом на випробування для компартій- них структур і для більшості комуністів на демократизм. Три дні путчу - 19-21 серпня - “приголомшили” Компартію України і повністю її дискредитували, а де- мократичні сили - й особливо ту її частину, яка була зосереджена у Верховній Ра- ді УРСР, - підштовхнули до рішучих дій: до останнього кроку на шляху від де- кларування суверенітету до проголошення повної незалежності і розбудови суве- ренної держави -України. У цих умовах 24 серпня 1991 р. розпочала роботу позачергова сесія Верховної Ради УРСР: 346 голосами «за» і 1 – «проти» прийняла історичні рішення – Постанову та Акт проголошення незалежності України. УРСР як со- юзна республіка колишнього СРСР перестала існувати. Від цієї дати в українсь- кій історії відкрилася нова сторінка: почалася розбудова нової суверенної неза- лежної держави, в розбудові якої її лідери прагнули спиратися на історичні тра- диції українського державотворення. З метою надання цьому Акту повноцінної легітимності 1 грудня 1991 року пройшов всенародний референдум на підтвердження Постанови й Акта проголо- шення незалежності. З 32 млн громадян майже 29 млн (90,35%) підтвердили своїми голосами ці історичні документи. Отже Україна, як незалежна держава, стала цілком легітимною державою (тобто створеною законним шляхом, за згодою і підтримкою власного народу) 1 грудня 1991 р., що дало право і світовій спільності сприймати та визнавати її як повноправного члена світового співтовариства; поступово новоутворена держава буде визнана 167 країнами світу. Розбудова суверенної держави. Процес державного будівництва в Україні мав усі ознаки оновлення всіх інституцій влади, що залишилися від радянських часів. Вони, а разом з ними і все правове поле України, адаптувалися до нових умов шляхом реорганізації, внесення змін до низки законів тощо. Перш за все, в Україні було: а)запроваджено чітку систему розподілу усіх гілок влади на законо- давчу, виконавчу і судову; б) здійснено кроки, що забезпечували суверенне існування нової держави. Найважливішою державотворчою подією 1991 р. після проголошення незалежності стало введення інституту Президента України. Кампанія з обрання першого Президента розпочалася влітку 1991 р. і продемонструвала демократичність цього процесу. Перемогу на виборах отримав Голова Верховної Ради - Л.М. Кравчук. Він набрав майже 20 млн голосів (62%) - і став першим в іс- торії незалежної України всенародно обраним Президентом. Суттєвими кроками на шляху до розбудови незалежної держави стало прийняття Верховною Радою низки першочергових Законів України. І серед них “Закон про військові формування в Україні” (24.08.1991), згідно з яким усі війсь- кові формування, що були розташовані на території нової держави, переходили в її цілковите і повне підпорядкування. Одночасно було створено в Україні Націо- нальну Гвардію (04.11.1991) та Службу Національної Безпеки (20.09.1991), при- йнято Закони “Про державний кордон України” (04.11.1991), “Про прикордонні війська України” та видано Указ Президента “Про утворення державного митного комітету України” тощо. Символічним серед державотворчих заходів став і Закон “Про громадянство України” (08.10.1991), за яким, виходячи з реалій того часу, в Україні було запроваджено так званий нульовий варіант. Іншими словами, грома- дянство в Україні надавалось усім, хто на момент прийняття цього Закону постій- но проживав на її території, не заперечував проти його отримання та не мав гро- мадянства інших держав і самоусвідомлював себе громадянином новоствореної держави. Всі інші чинники – майнові, расові, національні, релігійні, політичні, со- ціальні тощо – значення для набуття громадянства не мали, що свідчило про дійс- но демократичні процеси творення українського громадянського суспільства. Помітним внеском у ці процеси став і Закон “Про національні меншини в Україні”. Він не лише надавав право кожному народу України на розвиток своєї національної культури, але й гарантував його. Одночасно Україна визначилась і з органами державного управління та влади - від центральних до місцевих. Проте такі й інші реорганізації відчутних змін у житті республіки не принесли. Вони хоч і носили державотворчий характер, але часто–густо були формальними, тим паче, що кадрового оновлення в цих структурах не відбувалося: при владі залишалися ті ж управлінці, які працювали в тих же кабінетах і до 1991 року. Нового припли- ву кадрів - з виразно демократичним способом мислення і державотворчою спря- мованістю - до правлячого прошарку практично не було, особливо це спостеріга- лося в першій половині 90–х років ХХ ст. Усе це сповільнювало державне будівництво. Та особливо помітно його гальмували старе (ще часів радянської влади) законодавство та відсутність нової Конституції. І хоча Верховна Рада намагалася приймати нові Закони, - протягом 1992-1994 рр. вона прийняла майже 450 нових Законів! - але вони не встигали за динамічними процесами, які охопили усі сфери життя, і не забезпечували їх пра- вові основи. Більше того, деякі з них не узгоджувалися зі старим законодавством, яке залишалось і ще діяло в Україні. До речі, це відкривало певні можливості для окремих категорій населення: вдаватися до маніпуляцій з державним майном, а то й привласненя його. Поглиблювали нестабільність у державі і неузгоджені дії між Верховною Радою, Президентом і Урядом України. Особливо виразним було протистояння в 1992–1993 рр. між Президентом Л.М.Кравчуком і главою Кабміну Л.Д. Кучмою. Це призвело до того, що Президент Л.М.Кравчук і Верховна Рада (голова - Плющ І.С.) прийняли рішення про дострокове припинення своїх повноважень і призна- чення нових виборів. У країні склалася типова політична криза. Вибори 1994 р. до Верховної Ради вперше в Україні проводилися на багатопартійній основі. Із 450 парламентських місць було заповнено лише - 394. У 44 округах народних депута- тів не обрали: це були своєрідний протест виборців (які масово не з’являлися на виборчі дільниці) проти бездіяльності депутатів та демонстрація недовіри до них. Очолив новообраний парламент України О.О. Мороз - голова Соцпартії. 26 червня 1994 р. із семи кандидатів на посаду Президента - Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Бабич, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П.Таланчук - перемогу здобув Л.Кучма (52% голосів). Із завершенням виборів пожвавився конституційний процес. Комісію з під- готовки Конституції очолили Л. Кучма та О. Мороз. Для виходу з протистояння між гілками влади і, перш за все, між Президентом та Верховною Радою в 1995 р. було підписано тимчасову конституційну угоду терміном на один рік. Одночасно припинялася дія тих положень Конституції 1978 р., що суперечили цій угоді. Це дозволило зняти певне політичне напруження та прискорити розроблення нової Конституції. Шлях до її прийняття був неймовірно складним. Проте, шляхом компромісів та поступок, Конституційна комісія в червні 1996 р. завершила ро- боту над текстом Конституції. В історично знамениту “конституційну ніч” (з 27 на 28 червня 1996 р.) бу- ло прийнято Основний Закон України. Так завершився період правового оформ- лення незалежності України, остаточне формування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Головні положення Конституції України. Україна визначається як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, а точніше - президентсько- парламентською республікою. Її офіційна назва - Україна. Народовладдя є головним принципом існування та життєдіяльності держа- ви, і в цьому полягає її демократична суть. Єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпо- середньо, так і через органи державної влади. Народ має право брати участь в управлінні справами держави та одночасно чинити опір будь-кому, хто намагати- меться ліквідувати Українську державу, конституційний лад або чинитиме дії, спрямовані на захоплення державної влади. Україна є унітарною державою, територія якої є цілісною і недоторканою; у державі існує єдине громадянство. Главою держави є всенародно обраний на 5 років Президент - гарант дер- жавного суверенітету та територіальної цілісності України; законодавча влада на- лежить Верховній Раді (її 450 депутатів обираються терміном на 4 роки). Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів; органами державної влади на міс- цях є обласні, районні держадміністрації. В Україні гарантується місцеве самоврядування як форма участі населення (територіальних громад міст, селищ та сіл) у вирішенні питань місцевого значен- ня. Основний закон гарантує свободу політичної діяльності, у тому числі і полі- тичних партій, але лише тих, програмні дії яких не несуть загрози національній безпеці, громадському порядку; вона забезпечує також діяльність профспілок та інших громадських об’єднань. Конституція визначає Україну як п р а в о в у державу, тобто таку, в якій гарантовано діє принцип верховенства права; виходячи з цього, Конституція ви- значає порядок регулювання, захисту та практичного здійснення прав і свобод громадян держави. Конституція визначила різноманітні форми власності, у т.ч. і приватну. Адміністративно-територіальний устрій України складають: Автономна Республі- ка Крим, 24 області, райони, міста, райони в містах, селища і села (всього в Укра- їні 30184 населених пункти – станом на 2008 р.). Державною мовою Конституція закріпила українську мову та визначила основні напрямки розвитку етнічної та культурної політики держави, яка сприяє консолідації та розвитку титульної (української) нації, її історичної свідомості, традицій, культури й одночасно дбає про розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України тощо. Містить Конституція відповідні положення і про формування (шляхом всенародних виборів) та межі компетенції вищого законодавчого органу влади – Верховної Ради, інституту Президентства та виконавчих органів влади – від Кабі- нету Міністрів до місцевих держадміністрацій, прокуратури, органів судочинства тощо. Прийняття Конституції України мало історичне значення, адже воно заве- ршило стадію невизначеності в будівництві держави і заклало фундамент для по- дальшого розвитку та становлення її як демократичної, соціальної та правової держави. Одночасно вона відкрила реальні перспективи для вироблення і прийн- яття Верховною Радою відповідного законодавства, а громадянам України - гара- нтувала реалізацію їх прав і свобод. За оцінками Венеціанської комісії, українська Конституція 1996 р. визнавалася як одна з найдосконаліших в Європі і така, що відкривала широкі можливості для поступу і розбудови суверенної держави. Конституція 1996 р. не лише не заборонила, але й закріпила право на дія- льність в Україні різноманітних політичних партій, що сприяло створенню бага- топартійної системи. Її витоки сягають ще початку 90-х років минулого століття, а історичні традиції і корені йдуть ще глибше – у XIX століття. Станом на 2009 р. в Україні зареєстровано понад 140 політичних партій. Проте таких, що найбільш реально діють і мають вплив на виборців й органи вла- ди, – не більше 10–15. За своїми програмними положеннями усі вони можуть бути поділені на 3 типи:
– прокапіталістичні, реформаторські; вони об’єднують нові соціальні верстви на- селення – підприємців різних рангів, малих, середніх і великих власників, “нових” українців – від банкірів до можновладців, тобто ті прошарки, які виступають за розвиток ринкової економіки та відповідне до цього законодавче і політичне ре- формування України. Державницька і націонал–патріотична складова в цих парті- ях, за винятком хіба що Руху, – розмита.
Загалом можна констатувати, що вже в 90–х роках ХХ ст. в Україні скла- лася багатопартійна система. Разом з громадськими організаціями, а це - профспі- лки, спілка українських студентів, Червоний Хрест, “Меморіал”, Український Союз промисловців і підприємців та інші - вони об’єднують певні прошарки на- селення і декларують наміри захищати інтереси різних верств населення України. Але, враховуючи той факт, що станом на 2009 р. у державі зареєстровано понад 140 партій і понад 500 громадських об’єднань, можна стверджувати: в Україні ще не завершився процес становлення громадянського суспільства, бо, скажімо, іс- нуюча багатопартійність – це свідчення скоріше слабкості і розпорошення полі- тико-ідеологічних орієнтацій та інтересів виборців, аніж сили і згуртованості сус- пільства. Світова практика демократичних держав переконує, що наявність лише декількох (2–х – 4–х) великих політичних партій дає змогу більш консолідовано і реально відстоювати інтереси усіх прошарків суспільства. Отже, на початку 90-х років ХХ ст. Україна мирним шляхом здійснила перехід до незалежності. Реалізувавши волю народу на грудневому референдумі 1991 р., вона вийшла із союзної держави СРСР і утвердила свою самостійність. Усе державне будівництво в 90–ті роки ХХ ст. та перші роки вже нового тися- чоліття засвідчили: на політичній карті світу постала не лише суверенна Украї- на, але в цій країні пройшли фундаментальні державотворчі і конституційні процеси, спрямовані на розбудову політичної системи нової держави – від її влад- них структур до створення партій і громадських організацій – та утвердження засад демократії. Прийняття Конституції незалежної України стало тим пра- вовим фундаментом, на якому розбудовується громадське суспільство та вся по- літична структура держави, а усе законодавство – приводиться у відповідність до нових реалій і курсу, який вона обрала, себто до курсу на розбудову державно- сті, ринкової економіки та демократизації усього суспільства. Але остаточно цей процес ще не завершився. Потреби життя вимагають нових змін, удоскона- лень і організацій, у тому числі, і у сфері політичної організації українського сус- пільства. |