Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Україна на початку ХХІ століття: від помаранчевої революції до сьогоденняНа межі 2004 і 2005 року в Україні сталася резонансна подія, яка посіла в її історії вельми помітне місце. Першопричиною її стало декілька чинників: перший - антидемократична політика президента Л.Д. Кучми; другий - невиправданість сподівань суспільства на політичні та ринкові реформи, які відбувалися в Україні в другій половині 90-х років ХХ ст.; інтереси народу, особливо в процесі привати- зації, було виразно проігноровано, адже переважна більшість об’єктів державної власності опинилися в руках кількох олігархів, які утворили в Україні могутні фі- нансово-промислові групи (ФПГ); до того ж вони практично почали зростатися з представниками виконавчої та законодавчої влади і встановлювати монопольний економічний і політичний контроль над державою. Третій - попри задекларовані Л.Д. Кучмою наміри (в 1994 р.) утворити в Україні елементи соціальної держави та покращити захист населення, насправді ж, його становище загалом погіршило- ся. Все це спричинило потужні протестні настрої, які найбільш рельєфно прояви- лися в антипрезидентських маніфістаціях, що проходили під гаслом “Україна без Кучми!”. Політична ситуація динамічно загострювалася, а її пік припав на початок кампанії з виборів Президента України. Усі 24 претенденти намагалися викорис- тати такі обставини. Та найбільш активно це робили лідери президентських пере- гонів: В. Ющенко - лідер коаліції “Сила народу”; В.Янукович - прем’єр-міністр України і лідер Партії регіонів; О. Мороз - голова Соціалістичної партії України; О. Омельченко - мер м. Києва, П. Симоненко - перший секретар ЦК Компартії України; А. Кінах - голова Партії промисловців та підприємців та ін. Проте реально за посаду президента боролися лише два лідери - В.А.Ющенко та В.Ф. Янукович. При цьому, з точки зору офіційної влади, перший репрезентував опозицію, а другий - провладну коаліцію. До того ж В.А.Ющенко підтримував переважно Захід і Центр України, а В.Ф. Януковича - Схід і Південь; одна частина населення України ототожнювала опозицію і власне самого В.А. Ющенка з демократією, а інша - покладала надії на В.Ф.Януковича, якого вважа- ли ставлеником Л.Д. Кучми. Провладні сили на чолі з президентом і прем’єр-міністром В.Ф.Януковичем намагалися створити “сприятливі умови” задля перемоги канди- дата від влади. Одночасно влада вдалася й до широкого застосування адміністра- тивного тиску на опозиціонерів і виборців, використання “брудних технологій” і навіть фізичного усунення В. Ющенка як реального кандидата на перемогу. 22 листопада 2004 р. ЦВК повідомив попередні результати виборів: В.Янукович випередив свого конкурента на 3 відсотки (49,57% проти 46,57%), і президентом було обрано саме його. Прихильники В.А. Ющенка відкинули ці результати і заявили, що вони яв- но сфальсифіковані, а волю народу спотворено. Такої впевненості надавали їм ре- зультати екзитполів (тобто, опитувань виборців на виході з дільниць після голо- сування). Спираючись на них, штаб В.А. Ющенка заявив про недовіру ЦВК і за- кликав своїх прихильників до масових протестних акцій та непокори. Починаючи з 22 листопада 2004 р. і майже до 22 січня 2005 р. у режимі нон-стоп (Non-stop) у Києві на Майдані незалежності відбувалася революція про- тесту, яка отримала назву Помаранчевої революції. Вона проходила під вельми промовистими гаслами: “Народ не здолати”, “Разом нас багато, нас не подолати”!, “Ми - не бидло!”, “Влада - народу, тюрми - бандитам” (“Банду на нари, тоді піде- мо на пари”, - скандували студенти Києво-Могилянської академії, на свій лад ін- терпретувавши гасло “Тюрми-бандитам”). Та попри масові протести 24 листопада 2004 р. ЦВК оприлюднила вже офіційні результати підрахунку голосів і визнала переможцем перегонів В.Ф.Януковича, який здобув 49,46% голосів виборців; у В.А. Ющенка результат був - 46,61%. Це призвело до суспільно-політичного вибуху: Україною прокоти- лася небачена до того хвиля протестів. У відповідь прихильники В.Ф. Януковича (за кольоровою ознакою - біло-голубі) теж вдалися до створення свого Майдану, але вже на захист результатів виборів. Враховуючи широкі протестні настрої, Верховний Суд України 25.11.2004 р. заборонив ЦВК оголошувати в пресі остаточні результати виборів, що означа- ло: з правової точки зору В.Ф. Янукович не набував офіційного статусу перемож- ця виборів. До того ж штаб В. Ющенка подав скаргу на незаконність постанови ЦВК про обрання В.Ф. Януковича Президентом України. В умовах гострого протистояння найбільш прийнятним був шлях діалогу й переговорів. До розв’язання конфлікту в Україні підключилися представники ОБСЄ (верховний комісар Я. Кубіш), ЄС (комісар з питань зовнішньої політики й безпеки Х. Солана), президенти Польщі (О.Квасневський) й Литви (В.Адамкус) та багато інших. Причому, практично всі вони, підтримуючи право українців на чес- ні й прозорі виборі, об’єктивно підтримували В.А. Ющенка, в той час, як В.Ф. Януковича підтримувала Москва й особисто Президент Росії В.В. Путін, який тричі, випереджаючи події, вітав лідера Партії регіонів з перемогою і щоразу - до офіційно оголошених результатів виборів. Активно долучилася до розв’язання конфлікту й Верховна Рада України на чолі з її головою В.М. Литвином. Саме в стінах парламенту 27 листопада 2004 р. 306 голосами було прийнято постанову, в якій результати підрахунку голосів ЦВК визнавалися такими, що не відповідають реальному волевиявленню вибор- ців. Як наслідок, було прийнято рішення: провести повторне переголосування (іншими словами - провести 3-й тур голосування), замінити весь склад ЦВК, об- межити голосування за відкріпними талонами тощо. Одночасно й Верховний Суд України почав розглядати скаргу В.А.Ющенка на постанову ЦВК і після тижневих дебатів, які транслювалися зага- льноукраїнськими телеканалами, виніс вердикт, який оскарженню не підлягав: скасувати результати другого туру голосування та призначити на 26 грудня 2004 р. повторне переголосування. У той час коли справа розглядалась у Верховному Суді України, прихиль- ники В.Ф. Януковича мобілізовували свої сили і вдавалися до масштабних акцій на його підтримку. Серед низки таких найгучнішим став з’їзд органів місцевого самоврядування України у Сіверськодонецьку Луганської області, на який прибу- ло близько 3 тис. представників від Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Сумської, Харківської, Херсонської областей і Криму. Саме тут і пролунало найбільш загрозливе для єд- ності й суверенітету України гасло: створити так звану Південно-Східну автоно- мію зі столицею в м. Харкові. Щоправда, далі сепаратистських закликів справа не пішла, проте розголосу й резонансу набула широкого і значно загострила полі- тичну ситуацію. Лише 8 грудня 2004 р. напруження трохи зменшилося; саме цього дня Верховна Рада прийняла компромісне рішення: 402 голосами в “пакетному режи- мі” внесли зміни до Закону “Про вибори Президента”, ухвалили рішення про по- чаток політичної реформи в Україні та реформування системи місцевого самовря- дування. 26 грудня 2004 р. відбулося перше в Україні переголосування за рішенням суду, що було потрактовано європейською спільнотою як крок до демократії. За кандидатуру В.А. Ющенка було подано 15 115 712 голосів виборців, тобто 51,99%. В.Ф. Янукович оскаржив результат цих перевиборів, але 20 січня 2005 р. Верховний Суд визнав цей позов безпідставним. Отже, офіційно переможцем ви- борів на посаду президента було оголошено В.А.Ющенка, який і став третім з моменту проголошення незалежності главою держави. Йдучи на вибори, В.А. Ющенко обіцяв радикальні зміни, оновлення Укра- їни на засадах демократії і загальнолюдських цінностей, європейський вибір і сві- тові стандарти життя, відродження економіки, добробуту та української культури й духовності. Ця програма отримала назву “Десять кроків назустріч людям” і міс- тила чимало вкрай потрібних для населення України заходів і завдань. Переклав- ши їх на папері, у вигляді програми уряду, вони називалися так: Віра, Справедли- вість, Гармонія, Життя, Безпека, Світ. Ось цю, до певної міри романтичну, але й привабливу програму було доручено втілювати в життя наймолодшому за віковим цензом уряду України, який 23 січня 2005 р. затвердив український парламент. Очолила цей уряд Юлія Володимирівна Тимошенко - лідер БЮТ, до певної міри харизматична постать, яку режим Л.Д. Кучми не зламав навіть ув’язненням. Нова влада була налаштована продемонструвати суспільству своє бажання докорінно змінити політичну, економічну й соціальну політику в Україні та най- головніше - створити демократичну систему влади, розбудувати державу євро- пейського типу, покращити добробут населення й покласти край - раз і назавжди - авторитаризму й залишкам комуністичної влади. Усі ці та інші завдання було по- кладено в основу урядової програми “Назустріч людям”. Втім, як показав час, бі- льшість з них так і залишилися на папері. У 2006 р. в Україні відбулися перші в її історії вибори до Верховної Ради за пропорційною системою, тобто за партійними списками. Це значно активізува- ло діяльність усіх політичних партій. Проте реальну боротьбу за голоси виборців вело не більше десяти партій і політичних блоків. І серед них - блок “Народний Союз “Наша Україна” (до складу якого увійшли власне сама партія президента “Наша Україна”, Народний Рух, партія “Собор” та Партія промисловців і підпри- ємців), Партія регіонів, Соціалістична партія України (СПУ), Компартія, СДПУ(о), Народна партія, Демократична партія. Прохідний бар’єр для партій і блоків було визначено в 3%. У кінцевому підсумку вибори до Верховної Ради (бе- резень 2006 р.) закінчилися так: Партія регіонів отримала 32,14% голосів вибор- ців, що дало їй 186 депутатських мандатів, Блок Юлії Тимошенко - 22,29% (120 мандатів), Народний Союз “Наша Україна” (НСНУ) - 13,95% (81 мандат), Соцпа- ртія - 5,69% (33 мандати) і Комуністична партія України - 3,66% (21 мандат). Першу спробу створити парламентську коаліцію зробили представники БЮТ, НСНУ і СПУ, що давало їм можливість створити більшість у ВР, адже су- марно вони б мали 243 голоси. Та затяжний процес переговорів про створення ко- аліції демократичних сил у ВР тривав понад 3 місяці і завершився 6 липня 2006 р. тим, що О. Мороз і його фракція (33 депутати від Соцпартії) вийшли з переговор- ного процесу і... перейшли на бік Партії регіонів і комуністів. 11 липня 2006 р. виникла так звана “антикризова коаліція”, до складу якої увійшли Партія регіонів, СПУ і КПУ, що й дало їм бажану більшість в 238 голосів. Переважна більшість вважала, що її поява - результат “зради О. Мороза”, який за посаду спікера ВР пе- рейшов у табір регіонів. У той же час аналітики наголошували й на тому, що це був протиприродний блок, в якому об’єдналися, здавалося б, політично й ідеоло- гічно виразно полярні сили, адже йшлося про союз лівих з олігархами... Президент вимушений був визнати формат нової парламентської коаліції і відповідно до своїх конституційних повноважень висунув на посаду Прем’єр- міністра України лідера ПР В.Ф. Януковича. Головою парламенту було обрано від Соцпартії О.О. Мороза, під головуванням якого законодавчий орган влади Украї- ни незабаром і затвердив коаліційний уряд країни. Одночасно у ВР було затвер- джено й новий закон про Кабмін, яким останньому надавалося значно більше прав і повноважень, аніж раніше, що призвело до певного перерозподілу важелів впли- ву на користь ВР і Кабміну та зменшення президентських повноважень. Баланс між трьома гілками влади було дестабілізовано. В Україні з’явилися перші ознаки політичної нестабільності і непорозумінь між трьома гілками влади. Спроба Пре- зидента шляхом підписання Універсалу Національної Єдності учасниками коалі- ції та лідерами ВР і Кабміну урівноважити ситуацію і згуртувати усіх навколо за- гальнонаціональної ідеї не увінчалась успіхом. Універсал залишився лише декла- рацією намірів, бо законодавчої сили він не мав. Незабаром Україна увійшла в затяжну політичну кризу, спровоковану де- кількома причинами. Але, перш за все, її спричинила Конституційна реформа 2004 р. Відомо, що на хвилі гострого протистояння під час президентських пере- гонів між “помаранчевими” та “біло-голубими” за наполяганням лідера Соцпартії О. Мороза (і по суті як плата за його підтримку В.Ющенка) 8 грудня 2004 р. 402 голосами Верховної Ради було прийнято великий пакет постанов (так званим па- кетним голосуванням), який включав і Закони “Про внесення змін до Конститу- ції”, “Про зміни до Конституції щодо удосконалення самоврядування” та ін. Най- суттєвішими змінами, що посутнісно зачіпали державний устрій України, повно- важення гілок влади та їх перерозподіл, були такі: Україна поступово, шляхом пе- рерозподілу повноважень від Президента до прем’єр-міністра перетворювалася з президентсько-парламентської в парламентсько-президентську республіку. По суті йшлося про радикальне звуження повноважень президента, з одного боку, і значне розширення прем’єрських - з іншого. Окрім того, розширювались і повно- важення Верховної Ради. Боротьба за перерозподіл повноважень між гілками вла- ди і президентом загострилася, коли коаліція з метою об’єднання у своїх лавах 300 депутатів почала залучати (або, як це назвали журналісти, “переманювати”) їх з опозиційних фракцій, а саме - з фракції “Наша Україна” та Блоку Юлії Тимоше- нко: з останньої до коаліції перейшло 17 народних депутатів, а з команди “нашоу- країнців” у повному складі вийшли депутати від Партії промисловців і підприєм- ців на чолі зі своїм лідером А. Кінахом. Такий маневр цієї групи депутатів - безві- дносно до мотивації їх вчинку - був потрактований Президентом у його Указі як ревізія результатів парламентських виборів березня 2006 р. Це - “... порушення конституційних норм щодо формування коаліції депутатських фракцій у Верхов- ній Раді України і спотворює результати народного волевиявлення, ... є нехтуван- ням конституційних виборчих прав громадян України ... Такий розвиток подій є реальною передумовою “узурпації влади в Україні...” - сказано в Указі Президен- та. Виходячи з цього, В.А.Ющенко і прийняв рішення достроково припинити по- вноваження парламенту і призначити дострокові (позачергові) вибори до ВР на 27 травня 2007 р. Цей Указ, яким президент В. Ющенко достроково припинив діяль- ність Парламенту (зберігаючи при цьому повноваження депутатів), оголосив нові вибори в Раду, розділив суспільство на два непримиренні табори, а парламентська коаліція, ігноруючи Указ Президента, продовжила роботу в стінах Верховної Ра- ди. Ситуація набирала все більше і більше політичного забарвлення аніж правово- го; гострота кризи наростала. Це розуміли не лише українські політики, але і єв- ропейські, які діагностували в Україні “наявну серйозну політичну кризу”. З метою створення належних умов для суб’єктів виборчого процесу 26 кві- тня 2007 р. Президент видає новий указ “Про дострокове припинення повнова- жень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів”, яким попе- редній указ від 2 квітня 2007 р. визнавався таким, що втратив чинність, а позачер- гові вибори до Верховної Ради України призначалися на 24 червня 2007 року. Ви- давши повторний указ про перенесення дати дострокових виборів, президент по суті спробував урятувати вибори від дискредитації, яка реально їм загрожувала у разі збереження термінів проведення, зафіксованих у першому указі (на 27.05.2007). І це - по-перше. А по-друге, другий указ подовжив у часі можливість для пошуку консенсусу, поступок та компромісів для розв’язання політичної кри- зи за столом переговорів. Вже 04.05.2007 у ході переговорів між президентом і прем’єр-міністром було досягнуто домовленості: достроковим виборам бути. 30 вересня 2007 р. в Україні відбулися перші в її історії позачергові вибори до Верховної Ради. Не чекаючи 5 років, виборці отримали змогу дати оцінку ро- боті політичних партій, які були обрані до українського парламенту в березні 2006 р. Більше того, вони отримали можливість підтвердити свій вибір або зміни- ти його, виправити власні помилки або вказати на недоліки деяким політичним партіям. Усе це плюс виразне розчарування у владі, в опозиції і в політичних пар- тіях, особливо в партійній системі виборів, якраз і засвідчили результати позачер- гових виборів 2007 р. Найбільш промовисто це проявилося в тому, що явка ви- борців на дільниці знизилася (порівняно з виборами 2006 р.) на 5%. Загалом бли- зько 13,8 млн українців (понад 37% (!) тих, хто має право голосу) взагалі не взяли участі у виборах 2007 р. А 637,2 тис. громадян, з тих, хто голосував, не підтрима- ли жодну з політичних партій. За підсумками виборів, переможцями стали: Партія регіонів отримала у Верховній Раді УІ скликання понад 34% голосів і 175 місць (серед них - 17 пред- ставників Дніпропетровщини і 4 від Криворіжжя). Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) - понад 30% і 156 місць (від Кривого Рогу - 1). Блок “Наша Україна - Народна са- мооборона” (НУ-НС) - відповідно 14% і 72 мандати. КПУ - понад 5% і 27 манда- тів і, нарешті, Блок В. Литвина - 3,95% і 20 мандатів. Найголовнішим підсумком виборів 2007 р. став шанс, який отримало де- мократичне крило українського політикуму, створити партійно-урядову й парла- ментську коаліцію і відтак конкретними діями довести свою відданість гаслам майдану 2004 р., засадам демократії та європейському вектору розвитку. Отримавши сумарно всього 228 мандатів, - а це незначна більшість в пар- ламенті, яка дає перевагу всього в 2 голоси! - депутати від БЮТ та НУ-НС все- таки утворили перший і дійсно реальний коаліційний уряд в Україні, який очоли- ла Ю.В. Тимошенко - вдруге в новітню добу української історії вона посіла крісло прем’єра. Крісло глави парламенту на цьому відтинку історії суверенної держави по- сів Арсеній Яценюк - наймолодший серед усіх “спікерів” ВР України кінця ХХ - початку ХХІ століття, лідер нової генерації політиків. Проте, продуктивної робо- ти Верховна Рада практично не продемонструвала: парламентська опозиція (ПР і КПУ) заблокувала її засідання, що спричинило нову політичну кризу та дискреди- тувало сам інститут парламентаризму в Україні. Каменем спотикання стала й бо- ротьба за нову конституційну реформу, за “перетягування” повноважень між гіл- ками влади, за ліквідацію депутатської недоторканності та ін. Відтак, політична криза і політична нестабільність України стали набувати ознак загрозливої пер- манентності... Вже в листопаді 2008 р. демократична (помаранчева) коаліція, яку складали депутати від НУ-НС та БЮТу, розпалася, а Голову Верховної Ради відп- равили у відставку. Та 9 грудня 2008 р. з’явилася нова коаліція, але вже створена на базі трьох політичних сил - БЮТ, блоку В.Литвина та частини депутатів (37 із
ло обрано В. Литвина. Втім, парламентські події не внесли стабільністі і спокою в життя республіки. Навіть вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ), надання їй ра- зом з Польщею права провести фінал чемпіонату Європи з футболу в 2012 р. та інші позитивні чинники не змогли зменшити ризики, які тягли за собою постійна політична конфронтація, нескінченне й загрозливе протистояння політичних, пра- влячих “еліт”. Час показав, що політикум, правляча верхівка та олігархи частіше за все діяли й діють як така собі закритого типу, а до того ж ще й самодостатня структура, що дбає виключно про власні інтереси; та найперш за все - про первіс- не накопичення капіталу, про надприбутки, перерозподіл майна, посади тощо. На- томість вони практично не переймаються загальнонаціональними інтересами, не дбають про злагоду в суспільстві й соціальну політику задля переважної більшос- ті громадян держави, про вдосконалення місцевого самоврядування і моральне оздоровлення суспільства, про радикальне покращення демографічної ситуації, екології й стану українського села, про досягнення енергетичної безпеки держави та досягнення Україною європейських стандартів життя, про відокремлення полі- тики від бізнесу та ліквідацію олігархічних та чиновницьких територіально- замкнених кланів, про соборність і єдність України тощо. Неприємно констатувати, але факт є фактом: найбільшими загрозами наці- ональній безпеці України є внутрішні чинники: а) невпинне соціально-економічне розшарування суспільства та поглиблення прірви між багатими і бідними; тільки в 2007 р. в Україні кількість мільярдерів зросла вдвічі, а їх сумарні статки були вдвічі більші, аніж річний бюджет держави (130 сімей українських нуворишів тримають у своїх руках багатства, які оцінюються в 530 млрд. грн, у той же час весь державний бюджет України (станом на 2007 р.) сягав 274 млрд. грн); відтак, багаті ставали ще багатшими, а бідні - біднішими, а це свідчення того, що Україна скоріше набуває ознак країн 3-го світу, аніж ознак і стандартів передових євро- пейських країн; б) зростання безробіття, й особливо серед молоді, та величезна кількість трудових емігрантів; в) високий рівень тіньової економіки та енергетич- на залежність України; г) низький інтелектуальний і культурний рівень правлячих кіл, які самочинно назвали себе елітою - “елітою”, яка не дбає про загальнодержа- вне й загальнонаціональне і поводить себе як “временщики” в державі, не соро- миться притаманного їй егоцентризму, безвідповідальності, брехливості, пожад- ливості, показної демонстрації своїх багатств, демагогії, безкультур’я тощо (сцени захоплення опозицією крісла спікера у ВР, блокування його у власному кабінеті, “бійка” поміж мером Києва і міністром внутрішніх справ, безкінечні суперечки між президентом В. Ющенком і прем’єр-міністром Ю. Тимошенко, несуголосні дії парламентської коаліції, перманентні “розборки” у верхніх ешалонах влади, невміння згуртуватися перед обличчям економічної кризи (2008 р.) і суголосно діяти задля України - усе це ілюстрації культури у тому числі й політичної сучас- ної української верхівки та усвідомленням нею своєї місії (ролі) в історії держави. Ще в “Слові про погибель Руської землі” літописець, вихваляючи природу, багат- ства нашої землі та її благодать, у той же час сумно констатував: “Але бояри Ру- ської землі - зело недобрі”). До внутрішніх чинників, що спричиняли нестабільність в Україні з осені 2008 р. додалось і декілька несприятливих зовнішніх. Найтрагічніші серед них - світова фінансово-економічна криза (2008-2009 рр.), одна з найруйнівніших і най- важчих за всю історію існування ринково-капіталістичної системи. Вона стала для України одним з найтяжчих випробувань на міцність її економіки: ВВП в Україні різко впав, економіка в 2009 р. скоротилася на 15%, сотні підприємств збанкруту- вало, курс національної валюти на міжбанківських торгах впав практично вдвічі, банківське кредитування суттєво зменшилося, армія безробітних сягнула мільйо- нів, а держбюджет на 2009 р. було прийнято з великим дефіцитом. За рівнем доб- робуту громадян Україна опустилася в 2010р. на передостаннє місце серед країн Європи… Поглибила фінансово-економічну кризу й короткочасна, але руйнівна для економіки держави російсько-українська газова (енергетична) війна - такий собі “газават” “а ля рус”: 1 січня 2009 р. Росія спочатку припинила постачання газу для України, а згодом і для споживачів Європи, звинувативши її в крадіжках ро- сійського газу. Це спричинило зупинку усіх 6 хімічних заводів, суттєве зменшен- ня виробицтва металургійної продукції та помітне падіння виробництва в інших галузях економіки, що завдало українській економіці величезних збитків. Це був не лише економічний, але й грубий політичний тиск та відверте зазіхання на май- но газових магістралей України, якими подається до Європи до 70% всього російського палива. Україна постала перед низкою неймовірно важких випробу- вань економічного, соціального й політичного типу. По суті ситуація набула ознак системної кризи, яка піддала випробуванням на міцність не лише економіку України, але й на існування самої суверенної української держави. В лютому 2010 р. в результаті всенародних виборів президентом України було обрано В.Ф. Януковича. За нього віддали 48,95% голосів виборців. (Ю.В. Тимошенко набрала 45,47%). З приходом до влади лідера Партії Регіонів в Украї- ні відбулися суттєві зміни: у Верховній Раді було створено нову коаліційну біль- шість у складі депутатів від ПР, Компартії та блоку В. Литвина. Одночасно було створено новий уряд, який очолив М.Азаров, зміцнено адміністративну владу в областях та районах і налагоджено єфективну взаємодію між гілками влади. Та найрадикальніші зміни сталися 1 жовтня 2010 року - цього дня Констттуційний Суд України скасував політреформу грудня 2004 р. і таким чином: а) знову увів у дію Конституцію 1996 р.; б) повернув Президенту вагомі повноваження і значно збільшив його мож- ливості впливати на усі сфери життя держави; в) знову повернув державу до президентсько-парламентської форми. Усе це, на думку деяких фахівців-аналітиків, було здійснено в неправовий спосіб, бо Конституційний Суд не мав підстав і повноважень для таких дій; такий акт могла зробити лише Верховна Рада, бо зміна форми правління належить ви- ключно до її компетенції. Втім Партія Регіонів і її лідери обґрунтували таке рі- шення Конституційного Суду тим, що в країні конче потрібно зміцнити вертикаль влади, вирішити цілу низку нагальних проблем і, перш за все, вивести країну із економічної кризи, управлінського хаосу та навести лад в державі. Іншими слова- ми це рішення відкрило шлях до концентрації влади в одних руках (у даному ви- падку в руках президента). Чи сприятиме такий крок подальшому розвитку Укра- їни шляхом демократії? Чи потрібні були такі кроки і такі зміни та які будуть від цього наслідки – позитивні чи негативні – покаже час… Отже, на межі 80-х –90-х років ХХ ст. в Україні, як практично і у всіх союз- них республіках колишнього СРСР, відбулися потужні революційні перетворення та трансформації. Вони охопили усі без винятку сфери життя України – від її політичного і державного статусу до економіки й громадської думки. Найбільш суттєвим стало утвердження України як самостійної незалежної держави з усіма ат- рибутами суверенітету. Це була подія, дійсно, історичної ваги: український народ мирним шляхом отримав омріяну віками самостійність. “Теперішня українська дер- жава, – як стверджує Голова Верховної Ради України В.М. Литвин, – має радянські корені, оскільки жодних інших просто не існувало, але спирається вона на ідейні за- сади УНР Михайла Грушевського, Володимира Винниченка і Симона Петлюри”. Зі здобуттям незалежності почалися трансформації усіх без винятку сфер життя та перехід від радянського соціалістичного типу суспільства до сучасного демократичного, побудованого на засадах ринкової економіки. Відтак, специфі- кою української революції 90–х років ХХ ст. було не лише здобуття незалежності і розбудова усього фундаменту нової держави (від державного апарату й армії аж до облаштування кордонів і пошуків нових кадрів), але й революційні перетво- рення усієї економіки, суспільно-політичної організації і структури суспільства, громадського і духовного життя тощо. Уся ця всеохоплююча трансформація ви- явилася неймовірно складною, а то й суперечливою. Що зрештою позначилося на економіці й добробуті населення та навіть стабільності і міцності самої держави. Проте, незважаючи ні на що, можна стверджувати, що в Україні в кінці ХХ – початку XXI ст. відбулося найголовніше: утвердилася незалежна держава, відбувся перехід від тоталітарного, соціалістичного типу буття до сучасного, яке держава намагається розбудовувати на засадах демократії та ринкової еко- номіки. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
державою.
держава? Наведіть докази.
11.Що таке правова держава? Який зміст вкладається в це поняття? 12. Які рішення щодо устрою держави прийняв Конституційний Суд 01.10.2010 р.? |