Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Реанімація централізму в добу «застою» та стан державності в Україні (1965-1985 рр.)У жовтні 1964 р. М. Хрущов був усунутий від влади. На чолі ЦК КПРС став Л. Брежнєв. Період правління в СРСР Л. Брежнєва (1964-1982 рр.) класифі- кується як неосталінізм, що у замаскованому вигляді втілив у собі класичні озна- ки тоталітарного режиму і породив черговий культ особи – культ «дорогого Лео- ніда Ілліча». Останній в умовах суспільної зневіри та панування подвійної моралі перетворився у жалюгідний фарс. За секретарювання Л.Брежнєва централізм управління був не тільки відновлений, але й примножений форсованою русифіка- цією, що призвело до остаточної ліквідації самостійних прав союзних республік на тлі формування радянської міжнаціональної спільноти. Централізація і русифі- кація, як нові пріоритети у політиці КПРС, знайшли відображення у тогочасній кадровій політиці: звинувачений у недостатньому інтернаціоналізмі П. Шелест був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ, замість нього був призначе- ний В.Щербицький, який рекордно довго (17 років!) очолював українську партор- ганізацію, бо послідовно виконував усі рішення кремлівської влади. Апогеєм централізму стала остання Конституція СРСР 1977 р., яка законодавчо закріпила федеративний, ленінський принцип утворення Радянського Союзу і водночас про- голосила керівну роль КПРС – партії, що сповідувала надцентралізм. Наслідуючи свого попередника, Л. Брежнєв розпочав кар’єру Першого секретаря ЦК КПРС (у 1966 р. цю посаду було перейменовано на Генеральний се- кретар ЦК КПРС) з широкомасштабної економічної реформи. У вересні 1965 року пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про покращення управління промис- ловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва». Аналогічну постанову прийняв і жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України. Пленум визнав за необхідне ліквідувати Ради народного господарства і повністю підпорядкувати підприємства загальносоюзним і союзно-республіканським мініс- терствам, побудованим за галузевим принципом. На практиці це означало, що уряди союзних республік майже втрачали контроль над більшістю заводів і фаб- рик, хоча за партійною «пропискою» вони впливали на них. Після реорганізації абсолютна більшість підприємств України знову були підпорядковані Москві. По суті справи, вони стали власністю центральних міністерств і відомств. Запроваджена реформа (її автором і керівником був Голова Ради Міністрів СРСР О. Косигін) призвела до надмірної централізації в СРСР. Були утворені ві- домчі гіганти: Державний комітет по цінах, Державний комітет постачання та ін. Усі місцеві економічні проблеми вирішувалися виключно через Москву. Таким чином, ліквідація хрущовських раднаргоспів зміцнювала унітарний характер Радянського Союзу й укріплювала його монополії у народному госпо- дарстві. Масштабний наступ на права союзних республік розпочався з прийняттям нової Конституції СРСР. Остання була затверджена Верховною Радою СРСР 7 жовтня 1977 року. Згодом, 20 квітня 1978 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР затвердила Конституцію (Основний закон) Української РСР. Ці документи, тотожні за змістом, вперше у конституційній практиці зафіксували положення, згідно з яким компартія визнавалася «керівною і спрямовуючою силою суспільст- ва, ядром її політичної системи». Конституція надавала КПРС виключне право «визначати генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої та зовнішньої політики». У текстах обох Конституцій фігурувала теза про те, що у Радянському Со- юзі побудовано «розвинутий соціалізм», а КПРС «надає плановий, науково обґру- нтований характер» подальшій боротьбі «за перемогу комунізму». Отже, протягом 1977-1978 рр. основні закони СРСР і УРСР остаточно за- твердили виключне становище КПРС у радянському суспільстві. Підконтроль- ність республіканської партійної організації центральним органам КПРС автома- тично означала цілковиту залежність УРСР від «центру». Конституція СРСР 1977 р. містила спеціальний розділ про національно- державний устрій країни. Подібний розділ мала й Конституція УРСР. Україна проголошувалася суверенною радянською соціалістичною державою у складі єдиної союзної багатонаціональної держави, утвореної на основі принципу соціа- лістичного федералізму, в результаті вільного самовизначення націй і добровіль- ного об’єднання рівноправних радянських соціалістичних республік. Українській РСР формально гарантувалося право вільного виходу з СРСР. Проте законодавчо- го порядку такого виходу розроблено не було, а охорону суверенних прав респуб- ліки було віднесено до компетенції Союзу РСР. Глава 9 Конституції СРСР і глави 7-8 Конституції УРСР декларували суве- ренні права республіки, а саме: самостійне здійснення нею державної влади на своїй території; життя за власною Конституцією і законодавством; охорону дер- жавного порядку, прав і свобод громадян; забезпечення комплексного економіч- ного й соціального розвитку на своїй території; неможливість змін цієї території без згоди самої республіки; формування республіканського адміністративно- територіального устрою і встановлення порядку організації та діяльності респуб- ліканських і місцевих органів державної влади й управління; користування зем- лею, надрами, водами, лісами; охорону довкілля; право вступати у зносини з іно- земними державами, укладати з ними договори й обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками; брати участь у діяльності міжнародних органі- зацій. Водночас, чинність перелічених широких прав, що мали забезпечувати ре- спубліці самостійність у багатьох сферах, насправді скасовувалася статтею 73 Конституції союзної. Адже у ній до виняткової компетенції СРСР було віднесено проведення єдиної для всієї союзної держави соціально-економічної політики та її планове і бюджетне забезпечення, питання державної безпеки та оборони, транс- порту, зв’язку, енергетики, встановлення порядку і координації стосунків рес- публік з іноземними країнами й міжнародними організаціями, контроль за дотри- манням Конституції СРСР і відповідністю союзній конституції республіканських конституцій, забезпечення єдності законодавчого регулювання на усій території СРСР, встановлення основ законодавства Союзу РСР і союзних республік. Слід підкреслити, що стаття 73 Конституції СРСР підтвердила порядок формування законодавства у державі, ухвалений Верховною Радою СРСР ще у 1957 році. Конституція 1977 року закріпила централістський принцип існування Радянського Союзу. Згідно з Конституцією УРСР 1978 року найвищим органом державної вла- ди у республіці була Верховна Рада УРСР. Вона була правочинна вирішувати усі питання, віднесені союзною й республіканською конституціями до відання Украї- ни. Однак більшість депутатів рад усіх рівнів працювали не на постійній основі, а «від сесії до сесії», вони здійснювали свої повноваження, не пориваючи з вироб- ничою або службовою діяльністю. Тому основну підготовчу законотворчу й іншу роботу Верховної Ради виконував її апарат. Депутати лише ухвалювали поперед- ньо підготовлені для них та погоджені у партійних органах «державні» рішення. Отже, реальна влада у Радянській Україні, як і в цілому в СРСР, зосере- джувалася у руках партійної бюрократії. Характерною особливістю державного життя в УРСР, як і в усьому СРСР, було органічне зростання партійної, законодавчої та виконавчої гілок влади. Управлінці з виконавчих структур одночасно обиралися і депутатами відповідно- го рівня рад (так, голова облвиконкому, який одночасно був ключовою фігурою в обкомі партії, обов’язково обирався депутатом облради, голова райвиконкому – депутатом райради тощо). Про зростання партійного й державного апаратів свідчать документи. Так, за результатами виборів до Верховної Ради СРСР, що відбулися 14 червня 1970 року, до складу союзного парламенту потрапили усі 25 перших секретарів обко- мів Компартії України! Чиновники найвищої ланки склали 39 % загальної кілько- сті обраних у республіці депутатів. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади в Україні, згідно з главою 13 республіканської Конституції, була Рада Міністрів Української РСР (уряд УРСР). Діяльність республіканського уряду регламентував Закон «Про Раду Міністрів Української РСР», ухвалений у грудні 1978 року. Цей документ містив повний перелік тогочасних міністерств і комітетів української системи державного управління. Однак у республіканське підпорядкування передавалася лише та частина галузей і сфер управління, які не були віднесені до загальносою- зної компетенції. До того ж, більшість складових виконавчої влади УРСР стано- вили структури союзно-республіканської підлеглості, для яких пріоритетною була союзна, а не республіканська підлеглість. У 1967 році в Україні налічувалося 27 союзно-республіканських мініс- терств. Згідно із Законом «Про Раду Міністрів Української РСР» (1978 р.), їх кіль- кість збільшилася до 29. Це – міністерства будівництва підприємств важкої індус- трії, вищої й середньої спеціальної освіти, внутрішніх справ, вугільної промисло- вості, геології, енергетики й електрифікації, заготівель, закордонних справ, зв’язку, культури, легкої промисловості, лісового господарства, лісової й дерево- обробної промисловості, меліорації й водного господарства, монтажних і спеціа- льних будівельних робіт, м’ясної й молочної промисловості, освіти, охорони здо- ров’я, промислового будівництва, промисловості будівельних матеріалів, радгос- пів, сільського будівництва, сільського господарства, торгівлі, фінансів, харчової промисловості, чорної металургії, юстиції. Органами державного управління в УРСР були також 10 союзно- республіканських державних комітетів: плановий комітет Української РСР, комі- тети у справах будівництва, матеріально-технічного постачання, праці, цін, про- фесійно-технічної освіти, телебачення й радіомовлення, кінематографії, видавни- цтва, поліграфії і книжкової торгівлі, комітет державної безпеки Української РСР, комітет виробничо-технічного забезпечення сільського господарства. Державними структурами, що мали виключно республіканську підлеглість, були 6 міністерств Української РСР: автомобільного транспорту, будівництва й експлуатації автомобільних шляхів, житлово-комунального господарства, місце- вої промисловості, побутового обслуговування населення, соціального забезпе- чення, а також один державний комітет – з охорони природи. Раді Міністрів Укра- їнської РСР були підвідомчі: Центральне статистичне управління Української РСР, Комітет нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості і гірничого нагляду, Головне управління нафтопереробної й нафтохімічної промисловості Української РСР, Головне управління садівництва, виноградарства й виноробної промисловості, Комітет фізичної культури і спорту та інші комітети, головні управління, відомства при Раді Міністрів Української РСР у справах господарсь- кого й соціально-культурного будівництва. Для вирішення господарських супере- чок між підприємствами, установами й організаціями при Раді Міністрів Україн- ської РСР діяв Державний арбітраж Української РСР. Що ж стосується місцевого самоврядування, то воно носило декларатив- ний характер. Згідно з існуючим законодавством місцеві ради здійснювали керів- ництво діяльністю державних органів, підприємств, установ та організацій, очо- лювали господарське і соціально-культурне будівництво, затверджували плани економічного й соціального розвитку та місцевий бюджет, приймали звіти про їх виконання, забезпечували дотримання законів, охорону державного і громадсько- го порядку та прав громадян, контроль за дотриманням законодавства розміще- ними на території ради підприємствами, установами й організаціями. Однак, під- контрольні парткомам та обмежені у коштах місцеві ради фактично були безправ- ними, адже левова частка зароблених у регіонах коштів концентрувалася у зага- льносоюзному бюджеті й розподілялася саме звідти. Отже, у добу «застою» в усіх сферах життя запанував надцентралізм, що ґрунтувався на всевладді компартії. Дана система управління апріорі виключала суб’єктність і самостійність союзних республік у складі СРСР. Разом з тим, навіть за таких вкрай несприятливих умов, в Україні форму- ється дисидентський рух, який виплекав як ідеї національного державотворення, так і форми боротьби проти тоталітарного режиму. Першими носіями альтернати- вних до влади поглядів в УРСР стали шістдесятники – нова генерація радянської інтелігенції, породжена хрущовською «відлигою». Українські шістдесятники пок- лали початок дисидентському руху в УРСР. Серйозним викликом тогочасній владі стали праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», В. Чорновола «Ли- хо з розуму» та ін. Слід зазначити, що автори названих творів прагнули посилення української самостійності на правових підставах, у межах діючих законів та кон- ституційних прав і навіть на засадах марксизму-ленінізму та радянського патріо- тизму. Типовим прикладом є вищеназвана праця І. Дзюби, написана у неомаркси- стському форматі. Рух шістдесятників дав Україні цілу плеяду видатних митців (Л.Костенко, В. Симоненко, М. Вінграновський та ін.) і загартував чимало майбутніх діячів не- залежної України (Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, І. Драч та ін.). З дисидентським рухом пов’язана поява «самвидаву» – літератури, що знаходилася поза тогочас- ною цензурою. Неконтрольований владою самвидав вперше ознайомив читачів із працями історика М. Брайчевського, який піддавав критиці Переяславську угоду 1654 року; публіцистичним твором Є. Сверстюка «Собор у риштованні» та бага- тьма іншими, актуальними на той час. Нового змісту дисидентський рух набуває у 1976 році, коли утворюється Українська Гельсінська Група на чолі з М. Руденком. До складу спілки входило 37 осіб, серед яких О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба та ін. УГГ підтримувала зв’язки з московськими дисидентами, зокрема А. Сахаровим. Головною метою групи стало ознайомлення українського суспільства з Деклара- цією прав людини. Діяльність дисидентів викликала гостру реакцію з боку влади. Погроми ін- акодумців очолив керівник республіканського КДБ В. Федорчук. Контроль за ди- сидентами став головним завданням для секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчука – ставленика московського «сірого кардинала» М.Суслова. У боротьбі проти дисидентів влада використовувала численні репресії, під які потрапили сотні «нетрадиційно» мислячих громадян УРСР, зокрема, історики М. Брайчевський, О. Апанович, філософ П. Копнін, поет В. Стус, літератор В. Чо- рновіл та ін. Кількома роками раніше організатор і керівник Української робітни- чо-селянської спілки Л. Лук’яненко був засуджений до смертної кари. Окрім дисидентських протестів, радянська влада зіштовхнулася з масови- ми виступами народу – голодними страйками. У 1963 році відбулися хлібні бунти у Кривому Розі й Одесі, у 1972 році – у Дніпропетровську, аналогічні виступи ма- ли місце у Донецьку, Артемівську, Краматорську. Апогеєм цих подій стала траге- дія у Новочеркаську, де було розстріляно 7 тис. учасників демонстрації протесту проти підвищення цін на продукти харчування. Та найбільш відкрито і послідовно, зі зброєю в руках проти радянської влади в Україні виступала УПА, яка перебувала у підпіллі і воювала аж до сере- дини 1950-х рр. У цілому, всі вищеназвані рухи спротиву носили виразно опозиційний ра- дянській владі характер. Щоправда, переважна більшість дисидентів стояла на по- зиціях м’якого реформування і покращення радянського державного механізму, тоді як учасники УПА виступали за цілковите знищення радянської влади. Об’єднуючим фактором між ними стало національне питання та вироблення сце- наріїв щодо його вирішення. Поміркованими серед останніх слід вважати ідеї мо- дернізації УРСР, радикальними – завдання щодо утворення самостійної Українсь- кої Держави. На тлі піднесення опозиційного руху у 70-х рр. минулого століття розпоча- лося уповільнення економічного розвитку, що згодом призвело до застою в еко- номіці СРСР. Слід зазначити, що екстенсивні методи господарювання завжди бу- ли домінуючими характеристиками радянської економіки. Наприкінці 70 – почат- ку 80-х рр. економіка СРСР почала входити у смугу тотальної кризи. Економічний механізм країни діяв неефективно, був неконкурентоспроможним, спроби еконо- мічної «реанімації» носили суто адміністративний та ідеологічно–декларативний характер. Одне з гасел того часу – «Економіка повинна бути економною» – ви- глядало як невдалий жарт і цілком відповідало духу системи та запитам часу, ко- ли подібними транспарантами намагалися утримати соціально-економічну будівлю від остаточного розвалу. Останнім акордом системної кризи радянського суспільства стала геронток- ратія, що розпочалася після смерті Л. Брежнєва. Посаду Генерального секретаря ЦК КПРС по черзі обіймали заслужені, але похилі за віком і тяжкохворі люди: Ю. Андропов (1982 – 1984 рр.), К. Черненко (1984 – 1985 рр.). Що ж стосується УРСР, то першим секретарем ЦК Компартії України незмінно залишався В. Щер- бицький. Останній перебував на своїй посаді до 1989 р., через що Україну у роки горбачовської «перебудови» називали «комуністичним заповідником». Отже, упродовж 1965 – 1985 рр. в Україні, як і в СРСР у цілому, остаточно склалася вкрай непродуктивна система управління і господарювання, яка довела велику державу до жалюгідного стану. В умовах економічного розвалу СРСР опинився на межі руйнації. Спроби М. Горбачова «відкрити» нове дихання соціа- лізму, перебудувати й прискорити розвиток країни успіху не мали. Знесилене то- тальним дефіцитом населення починало схилятися до думки, що краще життя ле- жить у площині незалежного статусу України. Підводячи підсумок даного розділу, слід зазначити, що всевладдя КПРС та фактично унітарний характер державного устрою в СРСР, безумовно, пригнічува- ли самостійний розвиток України. Разом з тим, упродовж другої половини 1940 – першої половини 1980 рр. УРСР накопичила гігантський промисловий та сільсь- когосподарський потенціал, збагатила і примножила здобутки у різноманітних га- лузях науки, освіти, культури, спорту. У цей час були збудовані такі потужні об’єкти, як «Південмаш», криворізькі гірничо-збагачувальні комбінати, атомні електростанції. Українські конструктори й інженери будували найбільші у світі літаки – «Антей», «Руслан». Українські аграрії постачали якісне зерно твердих сортів усім республікам СРСР. В авангарді знаходилися м’ясо-молочна та плодо- во-овочева галузі. Наприкінці 1980 рр. в УРСР мешкало понад 52 млн осіб. За бі- льшістю союзних показників Україна займала 1-2 місця cеред 15 республік СРСР. Натомість, у незалежній Україні розпродано 80 % об’єктів, збудованих в УРСР. Багато з них потрапило у приватні руки кримінальним шляхом, за безцінь. З точки зору національних інтересів держави, абсолютно невиправданим є продаж комбі- нату «Криворіжсталь». Таким чином, історія УРСР другої половини минулого століття – це період видатних звершень і важких випробувань. Через те його не можна оцінювати одно- значно. Безумовними здобутками даного періоду стали:
Водночас, у даний період у СРСР склалася командно-адміністративна сис- тема, заручником якої стала й Україна. Маючи всі ознаки державності, широко представлена у керівних структурах Радянського Союзу УРСР не мала справж- ньої незалежності, була підпорядкована центральній – кремлівській – владі. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:
1940-х – першої половини 1980-х рр. за таким планом: а) післявоєнна відбудова; б) доба «відлиги»; в) період неосталінізму.
|