Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
ТЕМА 8. БЕЗДЕРЖАВНА УКРАЇНА КІНЦЯ ХУІІІ - ПОЧАТКУ ХХ ст.
а/ культурницький етап українського національного відродження; б/ розвиток національної ідеї в діяльності перших таємних організацій та Кирило-Мефодіївського товариства; в/ громадівський рух другої половини ХІХ ст. та його вплив на пробуджен- ня національної свідомості українців.
Кінець ХУІІІ ст. ознаменувався змінами у політичному житті Європи, які не могли не вплинути на подальшу долю України. Внаслідок трьох поділів Поль- щі припинила своє існування Річ Посполита. Зникло з карти Європи і Кримське ханство. Все це призвело до утворення двох великих державних конгломератів: Російської та Австро-Угорської імперій, які й поділили між собою українські зем- лі, на тривалий час прив’язавши їх до своїх держав. Більша частина українських земель (9/10) з кінця ХУІІІ ст. перебували під владою російського самодержавства. Саме тут проживало 80% українського насе- лення. Це були території: Слобожанщини, Гетьманщини, Правобережжя та Півд- ня України. На підвладних Росії територіях було повністю ліквідовано автономію і за- проваджено загальноімперську державно – політичну систему з її уніфікованими методами управління. Українські землі, як зазначає історик О.Субтельний: «…опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від уст- рою, до якого вони вже звикли». Стосовно до українців російський уряд проводив політику, яка за всіма своїми ознаками мала колонізаторський характер. Вона була налаштована на пос- тупову русифікацію українців, їх асиміляцію та винищення будь - яких проявів державницьких настроїв. Її реалізація втілювалася через діяльність бюрократич- ного апарату і ніяким чином не мала на меті збереження державної самостійності й навіть автономії українців. Будь-які їх прагнення до влаштування свого власно- го життя за національними традиціями розглядалося царським урядом як пося- гання на імперську владу та непорушність Російської імперії. Політика царського уряду базувалася на великодержавному шовінізмі, на послідовній ліквідації ідеї української державності, на категоричному запереченні існування української нації, а відтак, і її мови, культури, власної історії тощо. У підросійській Україні для полегшення управління підвладними терито- ріями у першій половині ХІХ ст. було створено 3 генерал-губернаторства, у складі яких було 9 губерній: Малоросійське генерал-губернаторство (Харківська, Черні- гівська та Полтавська губернії); Київське (Київська, Подільська та Волинська гу- бернії) та Новоросійське, до якого увійшли Херсонська, Катеринославська, Тав- рійська губернії та Бессарабська область. Наддніпрянська Україна у складі Росії отримала офіційну назву «Малоросія» або «Юго-Западная Русь», що свідчило про спроби царату винищити не лише саму назву “Україна”, а й намагання нав’язати місцевій людності нову етнічну ідентичність, а саме: малорос замість українець. Слід зазначити, що на середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторств Російської ім- перії 3 припадало на Україну. На місцях владу монарха втілювали губернатори і генерал-губернатори, які призначалися ним з числа вищих сановників. По суті це була посада не тільки ци- вільною, а й військовою. Саме генерал-губернатори здійснювали всю адміністра- тивну та поліцейську владу на місцях і спиралися на губернське управління та станові дворянські збори. Губернатори фактично були господарями на підвладних їм територіях, де їм підпорядковувалися і були підконтрольні всі установи та під- приємства. Влада генерал-губернатора поширювалася на декілька губерній, і вони були відповідальні тільки перед імператором. У свою чергу губернії поділялися на повіти, де влада належала земському суду. В основу державницької політики царського уряду було покладено конце- пцію устрою російської державності, що спиралася на такі три догмати: правосла- вну віру, самодержавство і народність. Автором так званої теорії «офіційної на- родності» став міністр народної освіти С. Уваров. Свою монархічну ідеологію ца- ризм намагався вкоренити в український народ через школи, літературу, періоди- чну пресу. Колонізаторська політика мала свої різноманітні прояви. Найбільш жорс- токою формою її впровадження стали «військові поселення». Вони почали утво- рюватися з 1816 р. і являли собою військові табори, де формувалася ізольована від народу каста солдат-селян, які одночасно з несенням військової служби по- винні були займатися і сільським господарством. До 1825 р. на становище війсь- кових поселень було переведено 375 тис. державних селян. Так у 1817-1825 рр. у Слобідській, Катеринославській та Херсонській губерніях у якості військових по- селень було 16 кавалерійських та 3 піхотних полки. У військових поселеннях було встановлено жорстокий режим. Дітей поселенців змалечку готували до військової служби та казарменого життя. Одночасно колоніальну політику здійснювали і розташовані по всій Украї- ні російські війська, які місцеве населення мусило утримувати за власний раху- нок. Перебування царської армії на території України особливо обтяжувало селян, які мали обов’язок будувати і ремонтувати казарми, надавати гужовий транспорт, забезпечувати паливом тощо. Перебування великої кількості російських військ (100 тис.) на українських територіях мало також на меті придушення будь-яких спроб невдоволення імперською владою та прагнення до власної державності. Великим тягарем для українців стала система примусового набору до ар- мії, яку було впроваджено в Україні після ліквідації її автономних прав. Термін служби становив від довічного (до 1793 р.)до 25 років (до 1834 р.), а з другої по- ловини ХІХ ст. – 10 та 15 років. Тільки з 1874 р. рекрутчину замінили загально- військовою повинністю. З боку царського уряду робилося все можливе, щоб стерти навіть сліди колишньої автономії. У середині ХІХ ст. цей процес пожвавлюється. Україна втрачає і ті незначні залишки автономії, що деякий час ще вдавалося зберігати. Поступово зменшуються, а потім і зовсім зникають міста, які користувалися са- моврядуванням – Магдебурзьким правом. На Лівобережній Україні чинність цьо- го права було ліквідовано у 1831 р., а у 1835 р. його скасування підтверджене цар- ським указом. Здійснення колонізаторського характеру політики царського уряду було неможливим без проведення асиміляції та штучної зміни етнічної структури насе- лення України. З метою розпорошення та розмивання української нації царський уряд за допомогою різних заходів заохочував заселювати українські землі насе- ленням інших національностей. Це були німці, серби, греки, євреї, болгари, росія- ни та ін. Особливої активності цей процес набуває у містах, чому в значній мірі сприяла модернізація економіки, а саме формування капіталістичних відносин і зародження капіталістичної промисловості. У промислових центрах спостеріга- ється значний наплив кваліфікованої робочої сили з Росії. Саме росіяни стали складати основну частину населення промислових центрів України. Так, наприкі- нці ХІХ ст., в Одесі проживало тільки 6% українців, у Києві – 22%. Це пояснюва- лося тим, що українська нація залишалася переважно селянською, й українців не дуже приваблювало міське життя. У той же час, скрутні умови життя, складне ма- теріальне становище, зубожіння та обезземелення селян, відсутність постійного заробітку для значної частини українців штовхали їх на пошуки кращого життя. Це спричинило масову міграцію українського населення на окраїни Російської ім- перії. Така політика всіляко підтримувалася царським урядом і мала не меті пос- лабити соціальні конфлікти та визвольний рух у центрі. Перше масове переселення українців відбулося на межі ХУІІІ- ХІХ ст. Внаслідок подальших переселень, які мали масштабний характер, значна кількість українців опинилася на північному Кавказі – 1,3 млн. осіб, на Нижньому Поволжі – 400 тис., понад 100 тис. виїхали до Казахстану та Середньої Азії. Значна кіль- кість українського населення осіла на теренах, що тягнулися від узбережжя Япон- ського та Охотського морів до Забайкалля. На українських землях прояви російського колоніалізму мали свою специ- фіку. Це пояснювалося тим, що особливу увагу імперія приділяла уярмленню ет- нічно близьких великоросам націй – білорусам і українцям. Тому російська коло- нізаторська політика не обмежувалася насадженням колоніальної адміністрації, економічним вилученням, а набувала форму повної асиміляції та національного переродження підвладного українського населення. У силу цього, важливою складовою колоніальної політики Російської імперії в Україні стала політика ру- сифікації. Вона була теоретично обґрунтованою, офіційно проголошеною та стала реально втілюватися в життя ще за часів Петра І та Катерини ІІ. За їх правління було вилучено багато що з культурно-освітнього ресурсу України для власних по- треб Росії; але одночасно було й максимально обмежені можливості для його від- новлення. З кінця ХУІІІ – на початок ХІХ ст. російській владі вдалося досягти асиміляції значної частини української еліти, яка відмовлялася від власної мови і культури, ментальності та навіть своїх етнічних коренів. І все це – за ті привілеї і вигоди, які їм дарувалися. Особливу увагу приділялося мові, яка за визначенням є тією основою і стрижнем, що, скріпляють та цементують українську націю. З боку царизму робилося все можливе, щоб довести факт відсутності в українців власної мови і взагалі українського народу як окремої нації. Здійснити русифікацію українців у повному обсязі, можна було лише через русифікацію українського селянства, яке складало переважну більшість українсь- кого населення. Для цього імперська влада намагалася використовувати можливо- сті армії та освіти. Русифікаторська політика у сфері початкової освіти призвела до катастрофічних наслідків. Було закрито велику кількість україномовних шкіл, завдяки яким українське селянство мало більш вищий освітній рівень, ніж росій- ське. У силу своєї відсталості, самодержавство не змогло налагодити якісну поча- ткову російськомовну освіту на українських землях і провести русифікацію украї- нського села, однак підірвати освітній рівень українського селянства вдалося. Все це дало підстави ставитися до українців як до відсталої нації, а їх мову називати «мужичою». Доведення факту відсутності існування української нації та україн- ської мови на довгі десятиріччя стало стрижнем імперської політики в Україні. Український народ проголошувався частиною великоруського, а його мова - міс- цевим діалектом, який виник у результаті того, що поляки «спаплюжили руське наречие», тобто мову. Яскравим підтвердженням русифікаторської політики російського самоде- ржавства став указ міністра внутрішніх справ П. Валуєва від 18 липня 1863р., що забороняв навчання українською мовою, а також указ Олександра ІІ від 18 травня 1876 р., так званий Емський указ, за яким не дозволялося не тільки друкувати українською мовою оригінальні та перекладені твори, а й завозити в межі Росій- ської імперії такі книги і брошури, надруковані за кордоном. У 60-х роках ХІХ ст. у Російській імперії починається низка ліберальних реформ. Їх проведення було спричинене кризою самодержавної системи та необ- хідністю послабити визвольний та революційний рухи, які на той період набирали силу. Суспільно-політична система Російської імперії потребувала модернізації на приклад європейських країн. У цьому плані реформи (аграрна, військова, судова, земська, освітня) повинні були лібералізувати життя в імперії, але до певної міри. Саме тому реформування починається «згори». Першим кроком на шляху до модернізації стала аграрна реформа. Маніфе- стом Олександра ІІ від 19 лютого 1861 р. було оголошено про відміну кріпосного права. Фактично реформу було впроваджено за рахунок селянства, але вона не принесла суттєвого полегшення їх становищу. У цілому, реформи 60-70-х років були непослідовними і не змогли привне- сти кардинальних змін у соціальне та політичне життя імперії. У 80-90-х роках ві- дбулася низка так званих контрреформ, які ліквідували і ті незначні політичні зрушення, які відбулися. Отже, у кінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. імперська влада знищила адмініс- тративну автономію України, досягла втягнення у свої тенета значної частини української еліти, розпочала масштабну русифікацію українського населення, здійснила економічну колонізацію України, що вказувало на перетворення Украї- ни у звичайну російську провінцію. Незважаючи на всі труднощі, які випали на долю українського суспільства, воно все ж не втратило генетичних коренів та зда- тності до генерування нових духовних і політичних лідерів, які з часом стали на чолі українського національного відродження. |