Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Доба Директорії: від відродження УНР до поразкив боротьбі з інтервентами (грудень 1918 р. - листопад 1920 р.) Після падіння гетьманату влада в Києві перейшла до Директорії (з францу- зької - колегія правителів). Вона складалася з п’яти осіб за різною партійною при- належністю: В. Винниченка і С. Петлюри (обидва УСДРП), О.Андрієвського (УПСС), Ф. Швеця (УПСР), А. Макаренка (безпартійного, керівника об’єднаної Ради залізничників України). Очолював Директорію В.К.Винниченко. 18 грудня 1918 р. її війська урочисто увійшли до Києва. Невдовзі на Софі- ївській площі відбулися молебен і військовий парад. Директорія відродила Украї- нську Народну Республіку і 26 грудня створила її уряд на чолі з В.Чехівським. Фактично Директорія була перелицьованою Центральною Радою, яка за- плямувала свою репутацію колабораціонізмом з австро-німецькими окупантами, тому її відновлення несло певні політичні ризики й загрози. З перших кроків вже третьої національної влади України стало очевид- ним, що її лідери не зробили належних висновків з попереднього досвіду невдало- го державотворення. Вони знову не змогли порозумітися на підґрунті такої диле- ми: а що важливіше - соціально-економічні реформи чи національно-духовне від- родження? Нерішуча політика Директорії у вирішенні аграрного питання відшто- вхнула від неї селянство, яке складало більшість населення країни. Робітничий клас та інші мешканці міст схильні були підтримати або Совєти, або російські ан- тибільшовицькі рухи. Непослідовна внутрішня політика Директорії не спроможна була об’єднати різнополярні політичні і соціальні сили. Єдине, що викликало по- зитивний резонанс в українському суспільстві, - це об’єднання УНР і Західноук- раїнської Народної Республіки, яке урочисто відбулося 22 січня 1919 р. і стало втіленням у життя мрії нації про соборність українських земель. Але злука ви- явилася формальною, і соборна Україна проіснувала лише до 16 листопада 1919 р. Фактично це були дві окремі українські держави, які мали помітні культурно- ментальні відмінності та різні державні інтереси, особливо у зовнішній політиці. У перспективі це призведе до втрати незалежності обох регіонів і розтягування українських земель сусідніми державами. Становище нової влади виявилося нестійким. Повстанська армія, що за- безпечила тріумфальний рух на Київ, розбіглася по хатах ділити панську землю. Україна з усіх боків була оточена ворожими силами. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількісно та якісно. На південносхідному кор- доні зростали російські антибільшовицькі сили під проводом генерала А. Денікі- на, який був виразним українофобом і до національно-визвольних змагань украї- нців ставився ще гірше, ніж до радянської влади. Південна смуга з Одесою, Ми- колаєвом, Херсоном була зайнята французькими інтервентами. Посилився рух радянських військ на Україну. Вже на початку січня 1919 р. Раднарком Росії ство- рив Український фронт під командуванням В.А. Антонова-Овсієнка, а маріонет- ковий - Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, що знаходився в Курсь- ку, видав декрет про проголошення Української Соціалістичної Радянської Респу- бліки (УСРР). Під тиском радянських військ Директорія здавала одну позицію за іншою, населений пункт за населеним пунктом, поки не залишилася у кінці квітня 1919 р. на вузькій смузі території Подільської губернії. У народі з приводу цього глузували: “У вагоні Директорія, а під вагоном - територія”. Сили Директорії та- нули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. Фактично влада зна- ходилася в руках або військових, або регіональних отаманів. З огляду на це, було введено нову посаду - Головного отамана, - якому підпорядковувалася уся армія УНР. На цей пост призначили генерала О.Грекова, але фактично керівництво збройними силами залишалося в руках С.Петлюри, що викликало тертя між ко- мандуючими окремих військових частин і збільшувало хаос. Розвиваючи наступ, Червона Армія 5 лютого 1919 р. захопила Київ. Юри- дичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р., коли Ш Всеукраїнський з’їзд рад у м. Харкові прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену за зразком основного документа РСФРР. З’їзд обрав Центральний Ви- конавчий Комітет (ЦВК) і його Президію, яку очолив Г.І.Петровський. На початок травня 1919 р. радянський уряд України і Червона Армія конт- ролювали значну територію України. На підвладних радам землях запроваджува- лася більшовицька політика “воєнного комунізму”. Це комплекс надзвичайних соціально-економічних заходів, складовими якого стали:
Примусове вилучення зерна у селян проводили комітети незаможних селян (комнезами) та робітничі продовольчі загони. У відповідь селяни чинили зброй- ний опір, відстоювали свої права. Україна вкрилася селянськими повстанськими загонами під гаслами: “За владу Рад без комуністів!”, ”За незалежну Україну!” тощо. Справедливо відзначити, що гасла “Геть Петлюру!” теж були присутні. Спочатку селянські виступи мали стихійний характер, а пізніше їх організацією здебільшого займалися представники партій з чітко визначеною національною орієнтацією, як наприклад, боротьбісти та незалежники. Навесні антибільшовицька селянська боротьба набрала загрозливих для радянської влади обертів. Велику занепокоєність викликали дії отаманів Ангела, Д. Зеленого (Терпило), О. Соколовського, І. Струка та ін. Піком повстанських ви- ступів стала григоріївщина. Так у радянських документах названо боротьбу укра- їнських селян на території: від Черкас до Миколаєва під проводом отамана М.О. Григор’єва (Серветника), яка тривала від травня до липня 1919 р. Загін М. Гри- гор’єва налічував майже 30 тис. бійців і мав на озброєнні понад 50 гармат, 700 ку- леметів, 6 бронепоїздів. В “Універсалі” він висунув гасла: “Влада Радам без кому- ністів!”, “Україна для українців!”, “Вільна торгівля хлібом!”. М. Григор’єв нама- гався здійснити широке об’єднання сил отаманщини. Особливо привабливим був союз з Н. Махном. Але масові репресії, які григор’євці здійснювали в українських містах, викликали ненависть до них не тільки серед цивільного населення, але й у середовищі інших повстанських загонів. Коли після взяття Катеринослава, вони безпідставно вбили 150 робітників, Н. Махно віддав наказ знищити М.Григор’єва. У відповідь на дії повстанців радянське керівництво задіяло регулярні вій- ськові частини, які спалювали села або обстрілювали їх з гармат і кулеметів, бра- ли заручників, висилали родини повстанців тощо. Радянська влада розповсюдилася майже на всій Наддніпрянській Україні. УНР та її війська контролювали лише Волинь і Поділля. Не маючи власних сил для боротьби з радянськими військами, Директорія шукала зовнішньої підтримки. Це давало підставу Антанті безперервно втручатися у внутрішні справи України і схиляти уряд на об’єднання армії Директорії з армією А. Денікіна з його кредо “єдиної і неподільної Росії”. Проти виступав С.Петлюра, чим викликав обструк- цію з боку командування Антанти, яке наполягало на виключенні його зі складу уряду. Галичина теж вороже ставилася до С. Петлюри, бо в них була своя канди- датура в особі С. Петрушевича, яку вони бажали проголосити директором Гали- чини, що й було зроблено в червні 1919 року. Дійсно, становище західноукраїнсь- ких земель було дуже складним, бо претендентів на ці терени було багато і була потрібна сильна влада, щоб їх боронити. Але все було марно. Світові держави у взаємовідносинах Галичини і Польщі стали на бік останньої, і, незважаючи на ге- роїчні дії Української Галицької Армії (УГА), наслідки були вирішені. У середині липня 1919 р. Польща зайняла всю Галичину. Перемога більшовиків над збройними силами Директорії призвела до погі- ршення становища військ Антанти на півдні Україні. Солдати зазнали на собі вплив більшовицької пропаганди й силу радянської зброї. У квітні 1919р. вони покинули чорноморські порти. Зазнавши поразки, керівництво Антанти не вгамувалося. Воно зробило ставку на генерала А. Денікіна. Скориставшись погіршенням політичного становища більшовиків, армії УНР і ЗУНР у серпні 1919 року почали спільний похід проти них. У той же час до Києва лівим берегом Дніпра йшла Добровольча армія А. Денікіна. 30 серпня 1919 р. більшовики вимушені були залишити Київ. Туди увійш- ли українські і денікінські війська. Між ними сталася сутичка за національну сим- воліку. Від імені групи галицьких військ генерал А. Краве підписав ганебний до- говір з денікінцями про добровільний відступ з Києва. Це сталося тому, що гали- чани, на відміну від наддніпрянців, вірили в можливість співдії з Добровольчою армією. Сам А. Денікін більш-менш прихильно ставився до представників Гали- цької Армії, але категорично виступав проти С.Петлюри, який на цей час фактич- но очолював Українську республіку. Свої погляди на самостійність України Дені- кін виразно окреслив у зверненні “До населення Малоросії”, де він назвав україн- ський рух “зрадницьким, спрямованим на розподіл Росії”. Так Україна в боротьбі з більшовиками за незалежність замість союзника отримала ще одного ворога, гі- ршого від попередніх. У вересні 1919 року А. Денікін змінив план: відклав похід на Москву і про- голосив війну Україні. Він стверджував: “Самостійної України не визнаю. Пет- люрівці можуть бути або нейтральні - тоді вони повинні негайно скласти зброю й розійтися по своїх домівках, або - приєднатися до нас, визнавши наші гасла”. Це, перш за все, “Єдина і неподільна Росія”. Щодо України, то тут А.Денікін твердо стояв на відомій валуєвській платформі: “України не було, нема й не буде”. У сво- їх спогадах він пише, що з ним погодилися Англія та Франція, але замовчує листа У. Черчілля, який був у ті роки військовим міністром Англії. Він радив А. Денікі- ну: “...зважаючи на загальну політичну кон’юнктуру, йти, скільки можливо, назу- стріч українським сепаратистським прагненням”. Але денікінський штаб стояв непохитно на ігноруванні України, яку трактував як “південну Росію”. Боротьба з українством стала головною метою А. Денікіна та його співру- хівців. Всі українські установи було ліквідовано, а замість них засновано російсь- кі. Назву “Україна” заборонили, її замінили на “Південь Росії”, “Малоросія”. Не- нависть до всього українського йшла поряд з антисемітизмом. Шлях армії А. Де- нікіна був позначений єврейськими погромами. До цього треба додати реквізиції, які значно перевищували попередніх окупантів. Слушно охарактеризував “Добро- вольчу армію” один з її учасників: “Нас із захопленням зустрічали в кожному селі і з прокльонами випроводжали...”. Звичайно, такі умови виключали можливість співдій уряду УНР з А.Денікіним - і йому було оголошено війну. Але становище української армії бу- ло жахливим: обмаль зброї, одягу, взуття, нестача їжі та ліків. Як наслідок - вели- ка смертність. До того ж, окрім денікінської армії, українські війська змушені бу- ли вести боротьбу ще й з польськими та радянськими збройними силами. Серед українських вояків не було єдності. 6 листопада 1919 року представник УГА ге- нерал М. Тарнавський підписав сепаратний договір з А.Денікіним, згідно з яким Галицька Армія у повному складі, з усім майном переходить у повне розпоря- дження головного командуючого збройних сил Півдня Росії. Це був безглуздий крок, бо армію А. Денікіна вже майже розбила Червона Армія, підтримана анти- денікінським селянським і робітничим рухом та повстанськими загонами. Успіху бойових дій у значній мірі сприяв рейд по тилах супротивника кінної групи під командуванням В.М. Примакова. Зазнавши поразки з усіх боків, С. Петлюра приймає рішення про припи- нення регулярних бойових дій в Україні і перехід до партизанських методів опо- ру. Сам же голова Директорії залишив Україну і 6 грудня 1919 р. виїхав до Поль- щі з метою пошуків союзників та джерел фінансового й матеріального забезпе- чення нового етапу боротьби. А на українських теренах, де перемогу святкували червоні, знову віднови- лося інтенсивне державне і господарське будівництво на радянський кшталт. Та мирний перепочинок був короткочасним. Виникли дві нові загрози: одна - з боку Польщі, а інша - з Криму, де були переформовані й об’єднані під командуванням П.М. Врангеля розгромлені білі сили Півдня Росії. Тепер вони налічували 125-150 тис. багнетів і шабель. Близько 800 тис. виставила проти радянської України Річ Посполита. Українська територія в черговий раз стала ареною боротьби за втілен- ня двох протилежних політичних шовіністичних ідей: “Великої Польщі” та “Єди- ної неподільної Росії”. Хоча це були різновекторні сили, які вкрай вороже стави- лися одна до одної, все ж таки їх об’єднувала спільна загальнополітична концеп- ція, в основі якої лежало прагнення реалізувати свої загарбницькі амбіційні плани за рахунок українських земель. 25 квітня 1920 року війська білополяків вторглися в межі України, а вже 6 травня захопили Київ. У поході брали участь дві дивізії УНР. Увесь шлях польсь- кої й української армій відзначився брутальністю поляків, реквізиціями та грабу- нками населення. Це викликало обурення населення. Перебування польської й української армій у Києві виявилося нетривалим. Більшовики скупчили значні си- ли і 12 червня 1920 визволили Київ. Наприкінці липня воєнні дії були перенесені на територію Польщі. Вже під Варшавою Червону Армію спіткала невдача. Пере- могу, яку одержала над нею польська армія, самі поляки назвали “дивом над Віс- лою”. 12 жовтня 1920 року було укладено перемир’я, а 18 березня 1921 року в Ризі підписано мирний договір між Польщею та Радянською Росією. У ньому сторони обумовили заборону перебування на території Польщі антибільшовиць- ких організацій. Отже, Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального перебування в Польщі та продовжували свою діяльність вже нелега- льно. Після перемоги на заході Червона Армія сконцентрувала сили на боротьбі з П. Врангелем. Штурм Перекопу і звільнення Криму стало однією з найкоротших за часом і разом з тим однією з найбільш блискучих операцій радянських військ, разом з якими діяли й з’єднання батька Н. Махна. 16 листопада 1920 року армія Н.М. Врангеля потерпіла поразку. Це була остання крапка в перемогах Червоної Армії на півдні країни. А для України закінчилася регулярна легальна боротьба за самостійність. Усі її частини опинилися під владою різних окупантів: з 1918 року Буковина - під румунами, з 1919 р. Закарпаття - під чехами, з 1921 р. Наддніпрян- ська Україна - під поляками та Совєтами, з 1923 р. Галичина - під поляками. Але, як свідчать подальші історичні події, боротьба за самостійну незале- жну Україну не припинялась. Історія України дає багато прикладів, коли здавало- ся, що вона вже остаточно переможена, знищена, що її “нема і не буде”, - але ми- нає час, і вона виходить знову на історичну арену, оновлена, жива та спроможна до нових змагань за самостійність. |