Перелік питань ІІ рівня до пмк з історії України
 Скачать 344 Kb.
|
|
Перелік питань ІІ рівня до ПМК з історії України
Україна як суверенна держава має власні державні символи. Згідно Конституції України «державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України». Державний прапор - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Синьо-жовті кольори вперше згадуються близько 1410 р. на корогвах Галицько-Волинського князівства. Жовто-блакитний прапор маж й запорізькі козаки, які використовували його в мирний час, на відміну від бойового стяга малинового кольору. Традиція поєднання жовтого і блакитного кольорів поширюється і на герби тогочасних міст України: Києва, Лубен, Миргорода, Чернігова, Ніжина тощо. 1848 р. у Львові на раїуші вперше було піднято жовто-блакитний прапор. Ця ідея була підхоплена спортивно-просвітницькими організаціями Галичини. Після цього починається широке використання жовто-блакишого прапора на різних масових заходах, маніфестаціях. У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила державний герб і державний прапор УНР. Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Тризуб зображувався на монетах Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Спочатку цей знак виступав лише у ролі родового знака князів. Проте з часом він передається у спадок як символ влади. Існує понад 40 версій, які пояснюють суть тризуба. Найпоширеніші гіпотези: верхня частина корони; церковна емблема (голуб святого Духа); військова емблема (лук зі стрілою, шолом, сокира, спис); монограма (схематичне зображення слова "воля")... Державним Гімном України є національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами П.Чубинського. Музика до гімну народилася в 1864 р., коли Львівський український центр показав спектакль К. Гейнча «Запорожці». Тут уперше було виконано пісню «Ще не вмерло Запорожжя», яку із захватом зустріла публіка. Це була мелодія майбутнього Гімну України. Гіісня «Ще не вмерла Україна» затверджена Верховною Радою України 15 січня 1992 р.
З процесом становлення державності у слов'ян середнього Подніпров'я тісно пов’язаний термін "русь". У давньоруських писемних пам’ятках має чотири значення: етнічне-народ, плем’я; суспільний прошарок або стан; іеографічно як територія, земля; політичне-держава. Існує багато концепцій походження слоза "русь": скандинавська (від місцевості зі схожою назвемо), наддніпрянська (від назв річок із коренем "рос" у басейні Дніпра), фінська (від слова "гаоїзі", яким фіші називали варягів) та ін. Достеменно відомо, що "руссюназивали спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і київських князів. Поступово дружини князів з роду Рюрика розбавлялися слов'янами і втрачали своє скандинавське походження, а назва продовжувала залишатись. Згодом назва "русь" поширилася на слов'ян, далі на народ, зокрема полян, а згодом на державу, що була створена східними слов'янами, - Київську Русь. Назва "Україна" щодо українських земель вперше зустрічається в Київському літописі під 1187 р. Того року в битві з половцями запшув переяславський князь Володимир Глібович ("І плакали по ньому всі переяславці. За ним же Україна багато потужила"). За тих часів назва Україна поширювалась на Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Під 1189 р. у тому ж літописі вжито назву "Україна Галицька" стосовно Галицького князівства. Про походження назви "Україна’1 існує кілька припущень. Згідно з одним, її виводять від слова край зі значенням "погранична територія". Деякі дослідники пов'язують походження назви "Україна" зі словом .край у значенні "рідний край, країна, земля". За іншою гіпотезою, вона походить від дісслова "украяти" — "відрізати", а первісне її значення пшматок землі, відрізаний (украяний^ від цілого".
Історична наука накопичила дуже багато теорій походження слов’ян, які часто суперечать одна одній. Це зумовлено браком джерел та значною політизацією питання. Щодо походження самого слова, то одні історики вважають, що термін слов’яни походить від слів “слово” або “слава”, інші вчені виводять поняття слов’яни від слова раб яке звучить англійською - зіауе або німецькою - <1ег зкіауе. Цікавою є гіпотеза радянського мовознавця М. Марра, який вважав, що слово слов’яни походить від самоназви скіфів - сколоти. І нарешті, видатний чеський мовознавець Л. Нідерле визначив, що взагалі неможливо визначити етимологію слова слов’яни. Першим, хто звернув увагу на проблему походження слов’ян, був Нестор Літописець, який вважав прабатьківщиною слов’ян басейн Дунаю - сучасну Угорщину, звідки потім слов’яни емігрували на землі сучасних південних, східних та західних слов’ян. Не дарма в українському фольклорі роль великої ріки, відіграє не Дніпро, а саме Дунай. Нестора Літописця вважають засновником Дунайської теорії походження слов'ян, Польські та чеські славісти запропонували Вісло-Одерську теорію - найдавнішою прабатьківщиною слов’ян було межиріччя Вісли та Одеру. Радянські історики (Б. Рибаков) запропонували Вісло-Дніпровську або Дніпровсько-Одерську теорію, згідно якої слов’яни зародилися в мижіріччі Дніпра та Вісли (Одера), причому центром слов’янської прабатьківщини було Придніпров’я. Популярною є також Азійська теорія походження слов 'ян, послідовником якої був відомий тюрколог М. Гумільов. Сучасні послідовники цієї концепції вважають, що предками слов’ян були або скіфо-сармати або слов’яни прийшли в Європу разом з гуннами.
Зараз у науці немає єд иної думки щодо походження Київської Русі. Існує кілька теорій. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук. «Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово «Русь» походить від фінської назви шведів «Яиоізі». За хозарською теорію поляни є не слов’янами, а різновидом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії була схожою на давньоруську. Там водночас правили два царі - цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і означає - «світлий» та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я. Теорія природно-історичного (автохтонного) розвитку. Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та ін. Вони стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, майнова диференціація, захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість врем’яних літ», який розповідає про правління князя-слов'янина Кия (кін V — поч.1 ст.) та хроніка «Берлінські аннали». Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу, але ігнорують ту обставину, що державність - це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому я схиляюсь до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок формування класового суспільства у східних слов'ян, розвитку феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління з державні органи, що сприяло перетворенню союзів племен у державу.
Становлення державності у східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку: 1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об’єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті виходить князівська влада. 2. Зростаюча зовнішньополітична активність, посилення соціально- політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у окремий привілейований прошарок населення, що стояв поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і аристократії, дружина з часом перетворилася на самостійний орган публічної влади. 3. Соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу. 4. Удосконалення техніки землеробства і, як наслідок, підвищення продуктивності праці сприяло переходу від родової до сусідської територіальної общини. Відбувається формування класового суспільства. 5. Формування спільної матеріальної культури також створило сприятливий грунт для консолідації слов'ян. 6. Відокремлення ремесла від с/г, зародження товарного виробництва сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. 7. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янського суспільства, та хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов'янська земні до консолідації. Отже, зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов'ян у VI—IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, класова диференціація, виділення дружини у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших нротодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави.
Християнство було запроваджене на Русі 988 року за часів князювання Володимира Святославовича, його прийняття було закономірним для тогочасного давньоруського суспільства. Язичництво становило собою ідеологію первісного суспільства, Русь же наприкінці X ст. була суспільством класово розшарованим, вона потребувала релігії, яка б об’єднала всі давньоруські племена - з одного боку, і зміцнила авторитет і владу князя - з іншого. Крім того на час хрещення Русі провідну роль у Європі відігравали християнські держави. Отже, щоб увійти в коло європейських народів, закріпити за собою місце в міжнародній політиці треба було прийняти християнство. Прийняття християнства поглибило культурно-просвітницькі процеси, благотворно вплинуло на розвиток духовності всього давньоруського суспільства. Русь, прийнявши християнство, змогла наблизишся до надбань європейської культури, тим самим поглиблюючи і розвиваючи свою власну. Наслідком прийняття нової релігії було забезпечення культурної і духовної єдності всіх племен і земель Київської Русі. З приходом християнства підвищується авторитет матері і жінки в сім'ї. Християнство поступово витісняло язичницькі обряди і традиції (в тому числі принесення кривавих жертв), відбувалася гуманізація суспільства. На основі християнства відбувається становлення візантійських форм державності в Київській Русі. Встановлюється тісний взаємозв'язок між світською та церковною владою. Прийняття християнства сприяло становленню МІСЬКОЇ культури У власне СІЛЬСЬКОГОСПОпапській кпаїні Значним їлгпктупнпим
Одними з найдавніших законодавчих актів Київської Русі є церковні статути київських великих князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. їх прийняття можна пояснити тим, що суспільство потребувало юридичного визначення статусу церкви в державі та окреслення сфери її компетенції. Церковний статут про десятини і церковних людей Володимира Великого закріпив привілеї духовенства: право збирати податки на церкву, право мата васалів тощо. Статут про церковні суди, прийнятий Ярославом Мудрим, відносив до юрисдикції цих органів справи щодо сімейних відносин і злочинів проти релігії. Найбільш відомим збірником князівського законодавства є «Руська правда», запроваджена Ярославом Мудрим. Вона діяла на усій території Київської Русі як законодавчий акт. Крім того, вона, здійснила значний вплив на подальший розвиток українського, російського та білоруського права. Руська Правда містить норми кримінального, спадкового, торгового та процесуального законодавства; є головним джерелом правових, соціальних та економічних відносин Давньої Русі. Оним із видів законодавчих актів були договори князів із народом які мали назву «ряди». У X ст. великий князь Ігор уклав ряд на київському віче, яким зобов’язувався керувати державою без зла та насилля, не порушуючи давніх звичаїв, а також справедливо здійснювати судочинство. Після втрати цілісності Київської Русі князівське законодавство почали формувати з’їзди - снеми. Перший такий з’їзд відбувся у 1072 р в місті Вишгород, до де князі Ізяслав, Святослав та Всеволод затвердили засади руського права. У 1097 році у місті Любеч відбувся з’їзд, на якому було затверджено принцип «хай кожен кожен держить отчину свою», що був спрямований на протидію міжнязівським міжсусобоцям, які виснажували державу. В умовах феодальної розробленості набули важливого значення договори між удільними князями, які мали назву «хрестоцілувальні грамоти». Ці договори прийшли на зміну загальнодержавним князівським законам і забезпечували єдність держави.
Причини і наслідки роздробленості Русь Серед причин політичної роздробленості Київської Русі можна виокремити такі: Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння, зростанням кількості міст. 2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. За низької густоти населення, нерозвинутих засобів комунікації та недостатньо міцного апарату влади неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. 3. Несталий порядок успадкування князівської влади. Змішування «горизонтального» і «вертикального» принципів престолонаслідування призводило до міжусобиць. 4. Занепад торгівлі Це було спричинено насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. 5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Феодальна роздробленість як нова ступінь розвитку феодалізму на перших порах сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. із складу великих князівств виділилися нові уділи, з'явилося близько 50 окремих князівств та
Русь зазнала Монголо-татарської навали в 1237-1241 роках. Протягом зими 1237-1238 років військо Монгольської імперії завоювало Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства та всі Північно-Східні землі Київської Русі. У 1239 році монголи оволоділи Переяславом Руським і Черніговом, а в грудні 1240 року штурмом здобули Київ і майже повністю зруйнували його Горішнє місто. Протягом наступного 1241 року були завойовані Галицька та Волинська землі. Завдяки багато чисельності та міцній організації татаро- монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь. Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель: руйнація та падіння ролі міст; занепад ремесла і торгівлі; демографічні втрати; знищення значної частини феодальної еліти. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей - данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Крім того Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато років наперед.
Через раптову смерть князя Романа у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць, іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів - Данила, Василька. Першими розпочали боротьбу за владу Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались в Галичині з 1206 по роки, через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, у році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, лідер про- угорського угрупуваяня галицької знаті. Після його вигнання у 1214 році монархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них, розділили між собою. Незабаром угорці пересварилися з поляками, заволоділи усією Г аличиною. Отже, соціальну верхівку у Галицько-Волинському князівстві утворювали князі, бояри, духовенство. Вони контролювали землі держави і її населення. Князь у державних справах покладався на бояр, місцеву аристократію. Вони поділялись на «старих» і «молодих», яких також іменували «луччими», «великими» або «нарочитими». Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Вони володіли «батьківщинами» або «дідитцвами», давнішніми родинними землями, і жалуваними від князя новими уділами та містами. їхні скни «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі в якості наблуїжених «дворних слуг». |