Перелік питань ІІ рівня до пмк з історії України
 Скачать 344 Kb.
|
|
Чому в другій половині ХІХ ст. Західна Україна стає центром національного відродження? Як і в Наддніпрянщині, імперська політика на західно-українських землях викликала опір українців, які розгорнули боротьбу за збереження своєї самобутності, за свої національні права. Перша третина XIX ст. стала початком національного відродження на західноукраїнських землях. Модернізаційні реформи Марії-Терезії і Йосифа II створили передумови для культурного відродження в Західній Україні. У краї збільшилася чисельність української інтелігенції, яка все частіше замислювалася над становищем народу, його минулим, сучасним і майбутнім. Але наступники імператорів-реформаторів Леопольд II і Франц II пішли шляхом реакції не лише у селянському питанні, а і в культурно-освітній сфері. У 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римо-католицької церкви. Руський інститут при Львівському університеті в 1809 р. закрили. У 1812 р. влада скасувала обов’язковість освіти. Внаслідок цього рішення кількість дітей у школах різко зменшилася. Здавалося, що над австрійськими територіями України знову опустився морок неписьменності та невігластва, що західні українці опинилися в гірших умовах, ніж їхні наддніпрянські брати. Адже підросійська Україна пам’ятала про Гетьманщину і Запорозьку Січ, зберігала традиції самостійного й автономного життя, які на початку XIX ст. ще остаточно не вивітрилися. Нічого цього не було в Західній Україні. Однак Західна Україна мала свої переваги, яких не було на Наддніпрянщині. Внаслідок імператорських реформ тут виросла суспільна верства, що спроможна була не лише ослабити негативні наслідки реакції, а й очолити національне відродження в краї.
Перша половина XX ст. була переломною як для всього людства, так і для нашої країни. Та пора насичена подіями, які мали важливе значення для українського державотворення. Український народ пережив трагедію Першої світової війни, але ця війна призвела до поразки і розпаду Російської та Австро-У горської імперій, що поневолювали Україну. Народ, саме існування якого заперечувалося, а мова переслідувалася, дістав шанс здобута національну державність і право жити власним життям у соборній Україні. У 1917 р. починається героїчна доба Української революції, що в результаті неї на українських теренах постали одразу дві держави: УНР і ЗУНР. Невдовзі вони об'єдналися. Тоді здавалося, що мрії та сподівання кількох поколінь борців за волю й незалежність українського народу можуть здійснитися. Але історія розпорядилась інакше. Визвольні змагання 1918-1921 рр. закінчилися поразкою. Світовий політикум тоді не підтримав прагнення українців до незалежності. Українські землі поділили радянська Росія, Польща, Румунія та Чехословаччина. Доля українців у цих державах склалася по різному. Найбільш трагічною вона була в українців, які потрапили під владу російських більшовиків. Радянська Україна стала складовою Радянського Союзу, де утвердився тоталітарний сталінський режим. Під гаслом щасливого комуністичного майбутнього тоталітаризм приніс українському народові тяжкі страждання. Всеосяжний експеримент із радянської модернізації, що включав у себе індустріалізацію, колективізацію і „культурну революцію”, супроводжувався терором і невиправданими жертвами. Зазнавали утисків і переслідувань українці й під владою Польщі та Румунії. Попри все українці не полишали боротьби. Згуртовувалися сили українських патріотів, викристалізовувалась українська ідея. березня 1939 р. українці здійснили ще один відчайдушний крок, проголосивши незалежність Карпатської України, знову засвідчивши своє прагнення до самостійного державного життя. Але і цього разу історія не була прихильною до України. Світ втягувався у вир Другої світової війни, яка принесла нові випробування і нові сподівання...
Українська революція стала визначною подією в історії українського народу XX ст. Вона засвідчила негасиме прагнення українців до творення власної держави. Незважаючи на тривале імперське поневолення, народ знайшов у собі сили, щоб у вкрай несприятливих умовах протягом тривалого часу (1917-1920 рр.) вести запеклу збройну боротьбу, відстоюючи свою державність. Дослідники революції вказують такі причини: 1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро- Угорщини. 2. Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання і соціального захисту робітництва. 3. Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення. 4. Перша світова війна, яка до краю загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-У горської імперій. Це дало історичний шанс українському народу у боротьбі за свою державність. Перемога Лютневої демократичної революції у Росії 27 лютого 1917 р., повалення монархії, зречення Миколою II престолу 2 березня 1917р. - все це стало приводом до початку революції в Україні і відкрило нову сторінку в історії нашої держави. Розпочався складний, суперечливий, але дуже важливий етап у її суспільно-політичному й духовному розвитку. Метою революції проголошувалось здобуття автономії як першого кроку до незалежності.
На мою думку IV Універсал, прийнятий 1918 року Центральною Радою мав найбільше значення для незалежної України. Адже вперше в новішій історії український народ дійшов до найважливішого рішення - проголошення незалежної суверенної Української держави, остаточно розірвавши відносини з імперським центром і заклавши основи наступного державного будівництва. З проголошенням IV Універсалу автономізм і федералізм у складі Росії остаточно йде в минуле української суспільно-політичної думки. IV Універсал надав нового якісного статусу Українській державі; державна влада стала єдиною в межах своєї території, незалежною від інших держав. Українська Центральна Рада нарешті відкинула коливання і пішла на радикальне вирішення земельного питання - головного для країни, у якій переважало сільське населення. * Український національний рух знову підтвердив свій демократичний характер: у найважчі для революції дні Центральна Рада продовжувала відстоювати демократичні свободи, права національних меншин (у тому числі - росіян). IV Універсал містив конституційні засади державного будівництва, став значним кроком на шляху побудови української державності. На жаль, історичні рішення Української Центральної Ради були прийняті тоді, коли доля українського демократичного уряду була уже вирішена.
Падіння Української Центральної Ради спричинили: — розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів; — політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції; — утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері; — відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів; — однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією; — невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 рр.; — запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади; — анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною; — небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі: — ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві; незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму. Отже, в січні 1918 року Центральна Рада зазнала поразки, а разом з нею і Українська Народна республіка її доби. Причинами поразки Центральної Ради стали як внутрішні прорахунки її керівництва, так і несприятливі для України зовнішні чинники.
Крім значних досягнень, за гетьманування П.Скоропадського було допущено чимало прорахунків, які виявилися фатальними. Чи не найбільше компрометувала його залежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Багато свідомих українців небезпідставно звинувачували П.Скоропадського та його уряд у проросійській політиці, у покровительстві російським шовіністам. Під захист німецько- австрійських військ і Гетьманату до Києва переїхали правління кількох колишніх петроградських і московських банків, багато великих промисловців, землевласників, фінансистів, колишніх царських міністрів, генералів. На території гетьманської держави відкрито формувалася білогвардійська Південна армія на чолі з генералом Семеновим. Гетьман був тісно зв'язаний із заможними верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань трударів. Він і німецька військова адміністрація практично почали війну проти українського трудового народу. Дуже шкідливою для української справи була політика в провінції, на селі. Місцеві старости і карателі, чинячи насильства над населенням нібито від імені влади, дискредитували українську державність. З відновленням права приватної власності на землю в села в супроводі каральних загонів почали повертатися поміщики. Вони накладали на трудове селянство великі контрибуції. Не легше було й робітникам, більшість організацій яких нова влада розпустила. Безробіття, погіршення продовольчого постачання боляче вдарили по населенню міст. Всі ці політичні помилки, тяжке становище трудящих, незавершеність реформ, залежність від окупаційної влади, поразка Німеччини та її союзників у війні (11 листопада р.) стали зрештою причинами падіння гетьманської влади у листопаді 1918р.
неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим, державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, дієздатну систему органів законодавчої і виконавчої влади як в центрі, так і на містах; - відсутність єдності національно-демократичних сил; - боротьба за владу між різними політичними партіями не могла не послабити авторитет між різними політичними партіями серед населення, особливо серед селян; - у лавах керівників Директорії не було єдності в погляді на тактику і стратегію національно-державного будівництва: одна частина членів її виступали за союз з більшовиками (ВВинниченко, В.Чехівський, М.Шаповал); друга частина - на союз з Антантою проти більшовиків (її очолював СЛеглюра). - нерішучість у проведенні ефективної внутрішньої політики, перш за все аграрної реформи, яка мала би створити широку соціальну основу нового режиму; - війна радянської Росії проти УНР, що почалася наприкінці 1918 р.; війна денікінських військ проти УНР, що почалася 24 вересня 1919 р.; - розгул отаманщини: придушення робітничих страйків, розгін профспілок, робітничих організацій політичного характеру, єврейські погроми; - союз із поляками і захист силами військ Директорії інтересів польських поміщиків на Правобережжі зумовили відхід від С. Петлюри найбільш сильного і боєздатного з'єднання - Української Галицької Армії; - керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримали ідею незалежності УНР. Отже, за час своєї діяльності Директорія. незважаючи на призупинення нею дії деяких
порівняно низька національна свідомість народних мас, на яких негативно позначилась більше, ніж двохсотлітня московська неволя; 2) недостатня відданість ідеї державності з боку революційних лідерів, їх соціалістична і переважно проросійська орієнтація; 3) відсутність сильної української національно-демократичної партії, яка б з’єднала окремі політичні потоки в єдине державне річище; 4) слабкість соціальної бази УНР, переважна опора на селянство і на нечисленну інтелігенцію, недостатня підтримка української революції з боку міського пролетаріату і великих землевласників; 5) відсутність добре організованої, матеріально-забезпеченої, регулярної армії і належного контролю за нею; 6) надмірна молодість, як керівників, так і всього українського руху, відсутність певного досвіду в питаннях державницьких справ, зовнішньої політики, фінансів, армії та й навіть взаємовідносин між собою; 7) важливим залишається зовнішній фактор. Українській Народній Республіці так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені, отримати реальну матеріальну й моральну допомогу інших країн. Зрештою, Україна зазнала прямої агресії з боку сусідів, у першу чергу - більшовицької Росії. Усе це призвело до ліквідації Української Народної Республіки, насадження більшовицького правління на більшості українських земель. Українська революція не досягла своєї основної мета - об’єднання всіх етнічних українських земель в єдиній державі. Але разом з тим, слід зазначити, що без Української Народної Республіки не було б Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), проголошеної більшовиками у січні 1919 р. Українці, принаймні формально, отримали право жити у складі власної автономної держави. До того ж героїчна боротьба українського народу стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців.
Українська національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого періоду русифікації, національного та соціального гноблення уперше в XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчали жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили, які вороже зустріли утворення національної укр. держави. Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНР відродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Однак країни- переможниці підтримували Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель, і не виступала проти прагнення білогвардійців відновити єдиноу й неподільну Росію. В умовах, що склалися, лідери УНР були безсилі перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців і уклала мир з Польщею. Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але саме вона сприяла утворенню УРСР. Хоча радянська (Ьоома української державності виявилася Фіктивною, на географічній
Українська РСР на початку 20-х років формально була незалежною державою, однак фактичного суверенітету не мала. Як і всіма іншими республіками нею керував єдиний центр - ЦК РКП(б), що з метою всеохоплюючого контролю над ними використовував місцевий партійний апарат і керівні органи Російської Федерації. Ця залежність від московського керівництва прикривалася цілою системою двосторонніх і багатобічних договорів, що одержали назву «договірної федерації». Договірна форма федерації була майже відкритою формою диктату російського центра у відношенні національних окраїн. Такі відносини неминуче волокли невдоволення місцевих республіканських керівних еліт у їхньому прагненні бути вільними у своїх діях від російського чиновництва, що намагалося контролювати буквально кожен їхній крок. Для нормалізації відносин між радянськими республіками ЦК РКП(б) створив спеціальну комісію на чолі з наркомом національностей І. Сталін. Комісія спеціально розробила і виступила з проектом організації взаємин республік. Цей проект одержав назву “план автономізації”. Відповідно до цього плану радянські республіки включалися на правах автономних до складу Російської Федерації. Це означало, що ліквідувався навіть формальний суверенітет республік. Росіяни бюрократична верхівка одержувала право всеохоплюючого контролю над ресурсами, економічним потенціалом радянських республік. План автономізації викликав справедливе невдоволення багатьох радянських і партійних працівників національних районів. В Україні проти нього активно виступав Голова Раднаркому X. Рокоссовський. У той же час перший секретар ЦК РКП(б) Д. Мануильський потримав И.Сталіна. Небезпечним для радянського ладу і більшовицької партії вважав сталінський план В. Ленін. Він виступав із власним проектом, що передбачав створення Союзу радянських республік, на підставі рівноправності. Створювалися загальносоюзні органи, що здійснювали загальне керівництво Союзом. “Ми визнаємо себе рівноправними з Української РСР і ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію, - писав і неодноразово підкреслював В. Ленін. На основі ленінського плану на 1 з’хді Рад СРСР 30 грудня 1922 р. було створено нове державне об’єднання - Союз Радянських Соціалістичних Республік. У свій час навіть йшла розмова, що документ про цей союз підписали керівники відповідних республік, але як виявилося насправді пізніше такого документа вчені знайти не удалося, у руки дослідників він не попадав. Прийнята в 1924 р. Конституція Союзу РСР обмежила повноваження союзних республік. У тому числі, зрозуміло, і Української РСР, зокрема в питаннях керівництва сільським господарством, внутривніми справами, юриспруденцією, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Всім іншим у повному обсязі здійснювалося керівництво із союзного центра. По оцінці істориків і юристів СРСР був псевдофедеративною державою. Усі повноваження союзних республік буквально зводилося на немає центральним керівництвом РКП(б), що не надавало своїм республіканським парторганізаціям автономії. Влада в республіках була в руках комуністів, членом жорстко централізованої більшовицької партії - РКП(б). Цей дискримінаційний порядок стосовно республіканських організацій не міг та й не бажав змінити і В. Ленін. Тому його заклики до рівності, до федеративних відносин між союзними республіками були несподіваними, чисто декларативними. До самих останніх днів свого існування Союз РСР був унітарною централізованою державою, фактично ШКЄрІ£Ю нового тину, де усі підкорялося тільки Московському центру.
Основними причинами переходу до нової економічної політики Були: глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму; тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва; масові повстання селян, робітників, солдат і матросів; політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені; спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію; намагання утримати владу в будь-який спосіб. НЕП мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, викорис-тання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи. л Позитивні підсумки Непу. 1. Вдалося відновити народне господарство і навіть переверш шити довоєнний рівень. 2. Відродити сільське господарство, що дозволило нагодувати населення країни. 3. Національний дохід перевищив рівень 1913р. 4. Ріст промислової продукції, як наслідок швидкого росту продуктивності праці. 5. Національна валюта стала міцною і стабільною. 6. Швидко ріс матеріальний добробут населення. Негативні підсумки Непу. 1. Непропорційний розвиток основних галузей народного господарства. 2. Відставання темпів відродження промисловості від сільськогосподарсь-кого виробництва вело неп через смугу економічних криз. 3. У селі поглиблювалась соціальна і майнова диференціація селянства. 4. У місті протягом усіх 20-х років збіль-пгувалася чисельність безробітних, котра до кінця непу склала більш 2 млн. чоловік. 5. Фінансова система зміцніла лише на якийсь час. В другій половині 20-х років у зв'язку з активним фінансуванням важкої індустрії булла порушена ринкова рівновага, почалася інфляція, що підірвало фінансово-кредитну систему.
Політика коренізації українізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами: 1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій ніби забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік. 2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством та національною інтелігенцією.З. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів. 4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування. 5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення - СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо. У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки: 1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя. 2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. 3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. 4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти: запровадження загальнообов’язкового початкового навчання; зростання мережі україномовних навчальних закладів тощо. 5. Різко збільшувалась кількість української преси. 7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності. 8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців. Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії. |