Перелік питань ІІ рівня до пмк з історії України
 Скачать 344 Kb.
|
|
Які зовнішньополітичні чинники призвели до коронації Данила Галицького 1253 році? Об'єднавши колишні володіння батька Романа, князі-брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу як старшому синові Романа Мстислав ича. Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини, зайняв місто Дорогочин, приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом з Києвом. З приходом монголів позиції галицько- волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, у 1241 році вторгайся до Галичини і Волині. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, 1245 року розбили війська угорців, поляків, бунтівних боярів у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена, князь Данило зміг централізувати своє управління. Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило Романович був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення ангиординської коаліції держав. З цією метою уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, захопив яггвязькі землі, Чорну Русь у 1250-1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «Короля Руси» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Став першим королем Руси-України, першим східнослов’янським королем.
У 40-х роках XIV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351—1352 рр. між Польніею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави. Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину, Поділля, Київщину. Відтепер історія українських земель стає пов’язаною з історією феодальної Литви. Виникає питання: Чому ж Литві вдалося так швидко підпорядкувати собі руські землі? Тут можна назвати декілька причин: По-перше, руські землі були роз'єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод. По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви, адже литовська влада була толерантнішою ніж татарська По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст. І насамкінець це те. що литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо”.
Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівста, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу- завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населении становили русини, тобто білоруси та українці. Про за початкування «ослов'янення» литовських правителів у другій половині XIV ст, свідчить факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо. Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише 1/10 новосгвореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Проте, починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об’єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло зобов'язувався окатоличити литовців та приєднати свої землі, литовські та руські, до Корони Польської. Така пропольська політика зумовила появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392 -1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити політичну єдність держави, централізувати управління, Вітовт переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств. Тут починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороді, Жванці, Черкасах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у бигві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа участь православних у державному управлінні обмежувалася, водночас розширювалась сфера
Утворення козацтва було закономірним результатом вікової боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками в зоні так званого "Великого кордону”, який розділяв європейську і азійську цивілізації. Аналоги козакування на теренах південноукраїнського степу відомі з давніх часів. Проте наявні джерела дають підставу стверджувати, що лише з другої половини XV ст. охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці дістали назву козаків. А вже в середині XVI ст. на Подніпров’ї та Поділлі козацтво переросло в окрему групу населення з певним видом занять і специфічним способом життя. Слово "козак" походить з тюркських мов і означає - вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у "Польській хроніці" Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. Виникнення українського козацтва - це історично-об’єктивний процес. Його спричинил: наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння; - погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та ін; - умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації. Отже, причини, які зумовили виникнення українського козацтва, мали комплексний характер. До них належали як економічні, політичні, військово-стратегічні, так і соціальні чинники тощо.
Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені польськими істориками ще на початку XVII ст. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва: ї )«хозарська»- ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами» або хозарами; «чорно-клобуцька»- вбачає в них нащадків «чорних клобуків» - тюркського племені, що колись жило в пограйичному зі Степом Пороссі; 3)«татарська» - виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво; 4)«автохтонна» - доводить, що козацтво є прямим спадкоємцем вічових громад Київської Русі; 5)«болохівська» - пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів; 5) «бродницька» - висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі - «бродниками», які жили у пониззі Дунаю; 7) «уходницька» - пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю: 8 ^«захисна» — пояснює появу козаптва
На межі XVI—XVII сг. козацтво дедалі більше заявляє про себе як про впливову силу не тільки в Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося в тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, водночас стає основною перешкодою турецько-татарській агресії в українські землі. XVII ст. декілька вкрай сміливих козацьких морських походів сколихнули Турецьку імперію та рознесли славу про козаків на всю Європу. У 1608 р. запорожці захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне море, козаки зруйнували Синоп і Трапезунд, з'явилися під мурами Константинополя. Проявило себе козацтво як впливовий чинник міжнародного життя під час Хотинської війни, коли польський уряд був змушений звернутися до козаків по допомогу у боротьбі з турками. Про активний вихід козаків наприкінці XVI — на початку XVII ст. на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії, Росії та інших країн. У ході цих баталій вони здобувають не тільки військовий, а й політичний досвід, стають спроможними розв'язувати державні проблеми. У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави. Спочатку запорожці беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву, потім приєднуються до загонів Лжедмитрія II. Підтримка козаків дала змогу Речі Посполитій укласти вигідне для неї Деулінське перемир'я з Московською державою. Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійний чинник міжнародного життя: воно не розв'язувало, а лише допомагало розв'язувати (інколи навіть відіграючи головну роль) певній державі її проблеми.
Отже, за 45-річний період в Україні відбулося п'ять великих селянсько-козацьких повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Найважливішою причиною цих невдач було те, ідо, незважаючи на провідну роль козацтва у повстаннях, багато їх учасників були селянами, й тому самі повстання характеризувалися рядом недоліків, притаманних усім селянським виступам. Вибухаючи, як правило, стихійно, ці повстання не були ретельно сплановані та не мали далекосяжних цілей. Крім бажання негайно помститися за кривди, ні козаки, ні селяни не мали уявлення про те, чого вони прагнуть. Попри свою величезну відваїу повстанці нерідко виявляли обмеженість і робили помилки у воєнних діях, оскільки селяни не бажали воювати поза межами своєї місцевості або під час сівби чи жнив. Непослідовність дій поглиблювалася соціально-економічними відмінностями у середовищі козацтва: не маючи чого втрачати, рядове козацтво, як правило, одразу йшло на повстання, в той час як заможна старшина частіше схилялася до переговорів, компромісів чи капітуляції. Іншими причинами поразок були наступні: 1) селяни і міщани були погано підготовлені та озброєні; 2) козаки не завжди виступали єдиною силою з усім іншим населенням; 3) нерішучість козацької старшини, яка боялась втратити свої привілеї; українські повстання не підтримувались польськім і литовським населенням, через що уряд зміг стягувати сили з інших областей для придушення повстань. Але все ж таки значення народних рухів було великим: а) стримували посилення польського національного, феодального і релігійного гніту; б) вдалося досягти відновлення української православної церкви; в) народні маси накопичували досвід національної та антифеодальної боротьби; г) зросли козацькі привілеї; д) підготували грунт для успішного розгортання Визвольної війни українського народу (середина XVII ст.) під проводом Б.Хмельницького.
Соціальні. До середини XVII сг. загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. Це сприяло посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5—б днів на тиждень. У той же час невпинно зростали податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, якене досягло, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене самоврядування. Українська православна шляхта користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Національно-політичні. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси — все це підводило до того, що як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися. Релігійні. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів. Суб’єктивні. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботі в та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.
Понад 4 століття український народ стогнав під тяжким пануванням іноземних феодалів, але не скорився й героїчно боровся за своє визволення. Козацтво, яке стало провідником національно-визвольної боротьби, інтенсивно формувало зародки національної державності, спромоглося до 1648 р. виробити у загальній формі лише ідею обмеженої автономії. Починаючи повстання, ні Б. Хмельницький, ні його соратники не мали програми боротьби за створення незалежної держави, основною їхньою метою було скасування закону р., який значно скоротив козацькі привілеї, а народ використовувався як засіб для досягнення цієї мети. Певну роль відіграла й особиста образа, завдана Б. Хмельницькому підручними Конецпольського. Але після воєнних перемог 1648 р. у Б. Хмельницького змінилися політичні погляди . Гетьман почав усвідомлювати спадкоємне право Української держави на територіальну спадщину Київської Русі і висловлював прагнення повністю звільнити Україну від польсько- шляхетського панування і встановити державну незалежність. Давній лад перестав існувати, на його місці треба було встановити новий. Саме в той час гетьман Богдан Хмельницький зрозумів, що він не просто ватажок збунтованих селянсько-козацьких мас, а вождь усього українського народу, який веде героїчну боротьбу як за національно-політичне визволення, так і за рішення важливих соціально- економічних питань. Перш за все - за землю і волю. Так, вперше за кілька років боротьби з польською шляхтою, з’явилась думка про створення Української козацької держави, яка і стала унікальним явищем в епоху світового феодалізму. Велич Богдана Хмельницького в тому і полягає, що він створив могутню українську козацьку державу, без якої неможливе було б відродження української державності вже
Основними причинами укладання україно-московської угоди були: національно- визвольна війна України з Польщею; занепад с/г; погіршення міжнародного стану української держави; спустошення під час війни. В цих умовах Б.Хмельницький та його оточення дійшли до висновку про необхідність підписання угоди з Росією. Переговори у Москві проходили з 23 березня по 6 квітня 1654р. і завершилися підписанням договору, який ввійшов в історію як "Березневі статті". Умови договору: Україна отримала політ, автономію і ввійшла під протекторат Росії; Україна зберігала військово-адміністративну систему на чолі з гетьманом; залишалися недоторканими права і повноваження місцевих органів влади, Київського митрополита, козацтва на обрання гетьмана; гетьманський уряд зберігав право управління фінансами; 60-ти тисячний козацький реєстр; підтверджувалися права та привілеї Війська Запорізького на землю та майно; Росія зобов'язалася захищати Україну від Польщі, не обмежуючи права гетьмана на відносини з іншими державами. Наслідки договору. З одного боку, Лівобережна Україна з Києвом залишилась у складі православної держави, що сприяло національному та культурному збереженню українського народу. Припинилося насадження католицизму та уніатства з боку Польщі, Криму та Туреччини. З іншого боку, царський уряд з самого початку взяв курс на обмеження, а далі і на ліквідацію української автономії. Українська державність, не вспів зміцніти, згасала. Андрусівське перемир'я Польщі та Росії, підписане за спиною України розділило її на дві частини: Лівобережжя з Києвом відійшло до Росії, а Правобережжя - до Польщі.
Доба Руїни - надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельниць-кого здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Серед головних причин Руїни - внутрішні протиріччя між елітарними та рівноправними в розвитку козацького суспільства. Інтереси козацької старшини і знаті завжди ставали поперек інтересів і прагнень рядового козацтва, міщан, селян. Хмельницькому треба було кардинально оновити всі гілки влади. Початок Руїни пов'язують з гетьманства Юрія Хмельницького, слабкого, нерішучого, непрофесійного політика і державника, не здатного до зважених конструктивних рішень, який постійно перебував під впливом власного оточення. Не менш важлива причина Руїни - відсутність у правлячої верхівки чітких політичних цілей, а також відповідних методів та інструментів управління всіма верствами суспільства. Всупереч тому, що гетьмани, старшин , духовенство вже мали певний досвід управління державою, шляхи і методи досягнення своїх цілей вони обирали не завжди ті, до яких прагнув простий народ і яких вимагали інтереси держави. А вже відсутність одностайності і згоди серед правлячої верхівки довершили свою справу. Не слід забувати і про втручання деяких зацікавлених країн у внутрішні справи України (Польщі, Туреччини та Росії).
Одним із перших конституційних актів були «Пакти і консппуції законів і вольностей Війська Запорозького», написані гетьманом П. Орликом, - документ, ухвалений козацькою радою 5 квітня 1710 р. Основу «Пактів і конституцій» складала угода між гетьманом і козацтвом, що виступало від імені українського народу, про взаємні права й обов'язки. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко визначаючи умови, за яких він одержував владу. Крім того, у документі обумовлювався державний порядок України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією. Конституція Пилипа Орлика була першою в світі державною конституцією. Вона не тільки проголошувала незалежну Українську державу, але і закріплювала найпрогресив- ніші для того часу ідеї державного життя. Значно обмежуючи права гетьмана, Конституція закладала основи принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, уводила виборність посад. Таким чином, статті Конституції Пилипа Орлика далекоглядно передбачили головні основи розвитку демократичних держав. Отже, проголосивши Україну незалежною республікою . Конституція Пилипа Орлика стала вищим ступенем тодішньої політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі, оскільки жодна з країн до того часу не мала подібних документів.
Народження з Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації і державності. Виняткову роль в цьому відіграв гетьман Богдан Хмельницький. При ньому держава набула всіх ознак республіканського демократичного устрою. В цей час в Україні сформувалась нова верства населення — шляхта. Саме шляхта стала соціальним ідеалом нової української еліти Гетьманщини, яка досягла зрештою російського дворянського звання. Гетьманська держава проіснувала півтора століття. Цього було досить, щоб вона не щезла зі шпальт історії, з пам'яті народної. Цього було досить для виникнення ментальності народу, який має свою державу. За цей час виникла своя національна політична еліта. Національне самоусвідомлення українського народу в XVII сг. загострило цікавість суспільства до основ європейської цивілізації — до античності, християнства та просвітництва. Це стало ознакою появи в Україні своєї інтелектуальної еліти. Вона дала можливість шляхом еволюції вдосконалювати українську державність. Прикладом цього була перша в світі Конституція гетьмана Пилипа Орлика. В ній найголовнішою була проблема взаємовідносин гетьмана з народом. Влада гетьмана обмежувалась постійною участю в управлінні генеральної старшини і генеральної ради. Обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Багато уваги приділялось обмеженню соціальної есплуатащї. Основним пунктом Конституції було проголошення України незалежною від Польщі і Москви Однак шлях еволюції і вдосконалення національної держави був перерваний, що трагічно позначилось не тільки на долі українського народу, а й негативно вплинуло на політичну стабільність європейського континенту.
Після перемоги в Полтавській битві, Петро І здійснює заходи по ліквідації автономного устрою України. У 1709 р. цар призначив до І. Скоропадського свого резидента, який мав контролювати діяльність гетьмана. Цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д), були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати всі інші книги, крім церковних. Значним ударом царизму по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722-1727) - центрального органу російської колоніальної адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала перебувати у гетьманській столиці Глухові і складалася із 6 російських урядовців, прокурора та канцеляристів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Колегія контролювала діяльність гетьмана, старшини, відала фінансами. З 1724 р. після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка (1722 - 1724 рр.) - Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія. Крім того, фактично скасовувалася вільна торгівля. Українцям заборонялося займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії. Отже, хоча зовнішні форми автономії гетьманської України були скасовані, збереглися основи національного відродження українського народу - державно-національні традиції, які після занепаду княжої Русі-України ожили в Українській Гетьманській козацькій державі. Збереглася, витримала випробування часом і дійшла до наших днів ідея незалежної й соборної Української держави.
У 1762 р. престол зайняла Катерина II, прибічниця централізму, яка рядом заходів остаточно ліквідувала автономний устрій України: у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в руках відновленої Малоросійської колегії (1764-1786) на чолі з генерал-губернатором графом П. Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії; у 1775 р. знищено Запорозьку Січ. її землі були роздані царським фаворитам, вельможам, генералам. Доля запорозьких козаків склалася по-різному: 25 тис. козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. запорожців отримали політичний притулок в Туреччині і заснували там Задунайську Січ (1775—1828 рр.), значна кількість запорожців отримала статус селян; у 1781 — 82 рр. ліквідовано поділ України на полки і створено губернії; у 1783 р. запроваджено кріпосне право в Україні. Цього ж року було ліквідоване українське козацтво як стан. Замість козацьких полків створювалися полки російської регулярної армії. Козаків перевели в селянський стан, а приблизно 10 тис. Заможних козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в російській армії. В 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворено Малоросійську губернію. Ще раніше, після встановлення офіційної назви „Російська імперія" (1721 р.), Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією.
Кінець XVIII - початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетвореньу Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ Посполита до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XV ст. становило постійну військову загрозу для українських етнічних земель. Внаслідок цих змін зникли держави, які традиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу. У новітній час українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; у 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північночорно- морські степи; у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795) - Берестейщина. Отже, наприкінці XVIII ст. основна частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Друга частина українських земель (Галичина, Буковина, Закарпаття) потрапила під владу Австрійської імперії. Таким чином, наприкінці XVIII ст. українські землі потрапили під владу двох імперій, які здійснювали національне гноблення українського народу'.
Українські землі, що входили до складу Росії, були об'єднані в три генерал- губернаторства: Малоросійське (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Київське (Волинська, Подільська та Київська губернії) і Новоросія ( Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії). Кожна губернія ділилася на 10-12 повітів, а ті, в свою чергу, на волості з кількома селами у кожній. Губернськими і повітовими центрами були міста, волосними - городки. Губерніями керували губернатори, яких призначав цар із середовища вищих військових і відомих дворян. Повіти очолювали капітани - справники, яких обирали зі свого середовища дворяни повіту. На чолі волості стояв обраний волосним сходом старшина. Йому підпорядковувалися сільські старости, яких обирали сільські громади. Крім цих органів виконавчої влади, в губерніях і повітах створювалися виборчі самоврядувальні установи - земські збори розпорядчі органи) і земські управи (виконавчі органи). Втім, їх функції були обмежені питаннями будівництва та утримання місцевих доріг, розвитку' землеробства, промисловості, торгівлі, надання населенню медичних послуг, освіти, зв’язків, протипожежного захисту і т.д. Діяльність земств контролювалася іубернаторами і міністерством внутрішніх справ. До складу Австро-Угорщини входили три історичні українські регіони: Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Східна Галичина з адміністративним центром у Львові поділялась на 50 повітів, Північна Буковина з центром у Чернівцях - на 10 повітів, Закарпаття з центром Ужгороді - на 4 комітати. У Буковині вищою посадовою особою був крайовий президент, а в Галичині - намісник. Вони призначалися імператором і мали широкі повноваження, їм підпорядковувалися повітові старости, яких призначав міністр внутрішніх справ. Повітові старости призначали війтів, які очолювали сільські громади. У Львові та Чернівцях діяли крайові сейми , які виконували функції органів місцевого самоврядування. Вони займалися проблемами торгівлі, освіти, санітарного стану' населених пунктів.
Наприкінці XVIII ст. українські землі потрапляють під владу двох імперій - Російської та Австро-Угорської. Обидві імперії за своїм політичним устроєм були самодержавними монархіями. У Російській імперії царі користувалися необмеженою владою, чого не було у жодній країні Європи: ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція такою жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії. Управління Росією здійснювалося без урахування відмінностей національного походження та історичних традицій багатьох інших народів імперії, Щодо України, то виходячи з того, що українці за мовою і культурою були близькоспоріднені з росіянами, царський уряд став розглядати н як невід’ємну частину Росії, що на деякий час "випадково" була відірвана від неї. У Австро-угорській імперії найвпливовішою нацією були австрійці, а німецька мова переважала в армії і серед чиновництва. Становище українців в національному питанні було дещо кращим ніж в Росії, однак на всіх територіях західні українці терпіли тяжкий гніт своїх сусідів: у Галичині - поляків, Буковині - румунів, Закарпатті - угорців. Австрійський уряд мало робив для захисту українців. У своєму управлінні імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія обороняла, а при нагоді й розширяла кордони імперії, забезпечувала внутрішній порядок. Імперські бюрократи вважали, що чим більшою кількістю законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях. Отже, обидві імперії були ніби тюрмою для українського народу, а їх соціально- економічна політика практично була однаковою - колоніальною, хоча умови для політичного і національно-культурного розвитку на українських землях під владою Австро-Угорщини були значно сприятливішими.
Програму майбутніх перетворень «Південного товариства» - «Руську правду» виробив Павло Пестель. За його проектом імперія мала перетворитися на унітарну республіку. Населенню гарантували основні громадянські права і свободи. Водночас Пестель відмовлявся визнати за народами, які населяли імперію, право на окреме державне існування. Усі народи повинні були злитися з російським. За Україною, яка для нього була лише «Малоросією», ніяких державних прав не визнавалося. У своїй «Конституції» лідер «Північного товариства» М.Муравйов визначав Росію як конституційну монархію з федеративним устроєм за зразком СІЛА. Країна поділялася на фед. штатів, два з яких- Чорноморський та Український створювалися на укр. території. Усі питання внутрішнього життя українські штати мали право вирішувати самостійно. За центром зберігалися права здійснення зовнішньої політики, випуску грошей і створення єдиних збройних сил. Проект М.Муравйова надавав більше прав поневоленим народам, однак справжньої самостійності жоден із них не отримував. У програмних документах «Товариства об’єднаних слов’ян» проголошувалося скасування кріпацтва і встановлення демократичного республіканського ладу. Товариство висувало ідею визволення всіх слов’янських народів від монаршого самовладдя та
Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Києві близько 1845 р., буж першою політичною програмою для українства. Члени товариства вважали, що слов’янські народи в буду чині мусять приєднатися до Росії й скласти з нею одну федерацію. При прилученні кожний слов'янський народ зберігає свою самостійність. Росія мала би бути поділена на три великоруські штати (держави), на два українські, два надволзькі, два південні, два сибірські, два кавказькі, один білоруський; далі мали бути штати польський, чехословацький, сербський і болгарський. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов’янських народів. Київ не повинен би належати ні до якого штату й служив би місцем зборів загального сейму. В кожному штаті був би свій сейм і свій президент, вибираний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, вибираному також на чотири роки. Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно- регулюючий орган — собор (або сейм). Для захисту федерації’ від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Вони прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі. Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народові випала історична місія бути ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов'янських народів. |