Перелік питань ІІ рівня до пмк з історії України
 Скачать 344 Kb.
|
|
Які заходи були здійснені хрущовським керівництвом у соціальній сфері для покращення життя населення? З усіх реформ, здійснених в хрущовське «велике десятиліття»,найбільший вплив на подальший розвиток радянського суспільства мали перетворення в соціальній сфері. Було скорочено робочий день і запроваджено п’ятиденний робочий тиждень. Запроовадажувалося щомісячне авансування колгоспників, ліквідовано натуроплату, списано заборгованість із податку і поставок за попередні роки. У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали 10% заробітків трудящих і примусово розповсюджувалися серед населення, будучи прихованою формою додаткового оподаткування. 1956 р. було проведено пенсійну реформу, яка забезпечила зростання доходів пенсіонерів у 2 рази, інвалідів — в 1,5 раза. Реформа освіти 1958 р. супроводжувалася збільшенням капіталовкладень у цю сферу та зростанням оплати праці Незважаючи на таку бурхливу зовнішньополітичну діяльність, Україна не виходила за межі політики, яку диктувало радянське керівництво. Так, угоди з Польщею та Чехословаччиною про врегулювання питання кордонів підписувались представником союзного Наркомату закордонних справ. А пропозиції Великої Британії (1947) та Судану (1956) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з УРСР так і залишились без відповіді. Таким чином, вихід УРСР на зовнішньополітичну арену був зумовлений стратегічними інтересами СРСР.
Доба Руїни - надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельниць-кого здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Серед головних причин Руїни - внутрішні протиріччя між елітарними та рівноправними в розвитку козацького суспільства. Інтереси козацької старшини і знаті завжди ставали поперек інтересів і прагнень рядового козацтва, міщан, селян. Хмельницькому треба було кардинально оновити всі гілки влади. Початок Руїни пов'язують з гетьманства Юрія Хмельницького, слабкого, нерішучого, непрофесійного політика і державника, не здатного до зважених конструктивних рішень, який постійно перебував під впливом власного оточення. Не менш важлива причина Руїни - відсутність у правлячої верхівки чітких політичних цілей, а також відповідних методів та інструментів управління всіма верствами суспільства. Всупереч тому, що гетьмани, старшин , духовенство вже мали певний досвід управління державою, шляхи і методи досягнення своїх цілей вони обирали не завжди ті, до яких прагнув простий народ і яких вимагали інтереси держави. А вже відсутність одностайності і згоди серед правлячої верхівки довершили свою справу. Не слід забувати і про втручання деяких зацікавлених країн у внутрішні справи України (Польщі, Туреччини та Росії).
Прийняття Декларації 16 липня 1990 року стало першим кроком до відродження української державності як ідеї соборності українського народу та його земель. Цей документ відкрив новий етап в історії нашого народу, проголосивши основні політичні, економічні, соціальні цілі, довгострокові перспективи розвитку Української держави. В Декларації було визначено найбільш принципові позиції, які орієнтували народ на створення самостійної, правової держави, на розвиток демократії, всебічне забезпечення прав і свобод людини Вона стала тією цінністю, яка об’єднала суспільство у непростий час визначення свого майбутнього. Саме спираючись на Декларацію, було прийнято Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року, який разом з державним суверенітетом був підтверджений волевиявленням народу на Всеукраїнському референдумі в грудні того ж року. Важливе значення мала Декларація й для розвитку зовнішніх зносин України як суб’єкта міжнародного права. В розділі, присвяченому її ролі в міжнародних відносинах, було закладено основоположні принципи й пріоритети української зовнішньої політики. Ці
Першим поштовхом, яким започатковувалися конституційні перетворення держави, стало ухвалення 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет. У цьому документі проголошувався державний суверенітет Української РСР як верховна, самостійна, повна і неподільна влада Республіки в межах її території, а також незалежність та рівноправність у зовнішніх відносинах. Головною особливістю Декларації було визначення економічної самостійності УРСР, що давало передумови для побудови політичних та правових механізмів діяльності держави. Крім цього, важливим кроком на шляху формуваннядержави було те, що в галузі міжнародних відносин Україна проголошувалася суб’єктом міжнародного права, який має безпосередні стосунки з іншими державами, проводить самостійну діяльність в міжнародних організаціях. Не менш важливим кроком у консппуційній реформі в Україні було схвалення Верховною Радою України 19 червня 1991 р. Концепції Конституції України. Концепція декларувала загальні принципи майбутньої Конституції, її структуру та основні положення. Так, згідно з Концепцією основою Конституції України має бути ідея правової держави. Найвищою соціальною цінністю проголошена людина, її права, свободи та їх гарантії. Основним об’єктом конституційного регулювання мають бути відносини між громадянином, державою і суспільством. Вже на той час, до речі, вчені та політики розуміли, що Конституція повинна визначити пріоритет загальнолюдських цінностей, закріпити принципи соціальної справедливості, утвердити демократичний і гуманістичний вибір народу України, чітко показати прихильність України загальновизнаним нормам міжнародного права. Саме в Концепції вперше в Україні конституційні норми визнавалися нормами прямої дії, що діють незалежно від існування законів або інших нормативних актів, які їх конкретизують. Як наслідок, уже 1 липня 1992 р. Верховна Рада України винесла на всенародне обговорення проект Конституції України. Влітку 1995 р. в Україні склалася напружена політична ситуація. Причиною якої стала відсутність нового Основного закону, що робило неможливим здійснення рішучих економічних, політичних і державно-правових реформ. 13 травня 1995 р. Верховна Рада схвалила Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Цей договір мав забезпечити розвиток конституційного процесу в Україні; реформувати державну владу на засадах чіткого розподілу функцій між її законодавчою і виконавчою гілками. Вирішальним кроком у проведення конституційної реформи в Україні стало прийняття 28 червня 19% р. Верховною Радою України Конституції України.
Президентські вибори на Україні (1991) - перші вибори президента України після здобуття незалежності 24 серпня 1991 року. Перший тур виборів, в якому брали участь 6 кандидатів, минув 1 грудня 1991 р., в один деьть з Всеукраїнським референдумом про незалежність. Основна боротьба розгорнулася між колишнім секретарем 1{К КПУ і главою Верховної ради України Леонідом Кравчуком та представником ворожого по відношенню до радянської влади НРУ В'ячеславом Чорноволом. Перший тур виявився і останнім, так як Леонід Кравчук набрав більше 50% голосів виборців необхідно здійснити вже сьогодні. Можливо це і не вирішить усіх проблем формування багатопартійності в Україні, проте будуть визначені правові межі діяльності партій. Відсутність правової бази дозволяє сьогодні, з одного боку, втручатись державі в справи партійні, віддаючи переваги тій чи іншій партії, з іншого боку, і самим партіям займатися питаннями, які виходять за межі їх правового статусу.
Демократичні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, неминуче пов’язані з формуванням багатопартійної системи. Однак, необхідно констатувати той факт, що реальну участь у політичному житті беруть далеко не всі партії. Переважна більшість політичних партій не виконують ті функції, які безпосередньо на них покладені. Значною мірою це зумовлено несприятливими політико-правовими умовами їх існування. По-перше, політична система, яку автоматично успадкувала Україна після виходу з СРСР, не передбачала існування жодних, альтернативних КПРС, політичних партій. Відповідно в суспільстві не було необхідних механізмів, які б регулювали діяльність партій. По-друге, більшість населення своє негативне ставлення до КПРС автоматично перенесла на всі інші партійні утворення. По-третє, самі партії не оволоділи в достатній мірі всіма тими можливостями, які їм належать як суспільному інституту. Ситуація ускладнюється ще й відсутністю достатньої законодавчої бази, яка б регулювала діяльність партії. Якщо недоліки політичного характеру можуть бути усунуті в процесі накопичення політичного досвіду, тобто це проблема часу, то врегулювання недоліків в законодавстві
Наприкінці Другої світової війни Україна стала суб’єктом міжнародного права. 27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. X сесія Верховної Ради СРСР (1944 р.) прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно- республіканський. У 1944 р. в УРСР було створено Народний комісаріат закордонних справ (НКЗСУ) на чолі з Д. Мануїльським. Сталінське керівництво переслідувало ряд цілей: представити приєднання західних областей України і Білорусії як акт возз'єднання територій, населених представниками одного етносу, збільшити кількість своїх представників в Організації Об'єднаних Націй (ООН), переговори про створення якої активно велись наприкінці війни. Вступ України до ООН мав створити ілюзію її державності й заспокоїти національно-визвольні сили. У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), під час обговорення проекту майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А Громико вніс пропозицію вважати 15 радянських республік членами-засновницями організації,. Цю пропозицію було відхилено. На Кримській конференції у лютому 1945 р. США й Велика Британія зобов’язалися підтримати пропозицію радянського уряду щодо прийняття УРСР і Б РСР у члени ООН. Українська делегація брала участь у розробці Статуту ООН (Д. Мануїльський очолив комітет з підготовки тексту преамбули (вступу) першого розділу Статуту ООН — «Цілі та принципи діяльності організації»). 1945 р, проект був підписаний і ратифікований Україною. 1946 р. Україну було обрано до Економічної і Соціальної Ради ООН. Країна стала членом постійної Комісії ООН з прав людини, Міжнародної організації праці (МОП), Комісії ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародного суду, а в 1948— рр. була непостійним членом Ради Безпеки ООН. Українські дипломати брали активну участь у роботі повоєнних мирних конференцій: Паризької (1946 р.), Дунайської (1948 р.). Прийняття України в ООН було результатом визнання її внеску в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету. Однак зовнішня політика України в повоєнний період цілком підпорядковувалась інтересам Кремля. Об'єднання українських земель у кордонах однієї держави, вихід України на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ про Державний Герб, Державний Прапор і Державний Гімн УРСР. Червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила дві третини ширини полотна, була червоною, а нижня — мала світло- блакитний (лазурний) колір. У верхньому лівому куп прапора містилось зображення серпа і молота, а над ним — п’ятикутна зірка. Президентські вибори на Україні (1994) - дострокові вибори президента України в 1994. червня 1993 в Донбасі почався безстроковий страйк шахтарів, котороя могла спричинити за собою важку економічну кризу. У виду цього Верховна Рада України 17 червня пішла страйкарям на зустріч і виконала їх вимогу - призначила на 26 вересня 1993 консультативний референдум про (не) довіру президенту і парламенту. Після переговорів з президентом України Леонідом Кравчуком Верховна рада, проте, за два дні до референдуму скасувала його і постановила провести 27 березня 1994 дострокові парламентські і 26 червня того ж року дострокові президентські вибори (регулярні вибори маж б відбутися в березні 1995 і наприкінці 1996 відповідно). Треті Вибори Президента України відбулись у 1999 році (31 жовтня — перший тур і 14 листопада— другий тур). Використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. Але у 2-му турі для перемоги досить було набрети голосів більше, ніж у суперника. Підготовка до виборів розпочалася задовго до початку виборчої кампанії. Президентські вибори в Україні 2004 року були проведені ЗІ жовтня, 21 листопада та 26 грудня 2004-го. Президентські вибори були четвертими виборами, що пройшли в Україні після здобуття незалежності від Радянського Союзу. На останніх етапах результати були оскаржені між лідером опозиції Віктором Ющенком і тодішнім прем'єр- міністром Віктором Януковичем з Партії регіонів. Вибори проходили у вкрай напруженій політичній атмосфері, із звинуваченнями в упередженості ЗМІ, залякуванні виборців і отруєнні кандидата Ющенка.111 Вибори Президента України 2010 — чергові вибори Президента України. Спочатку були призначені Верховною Радою України на 25 жовтня 2009 року*11, але ця дата була оскаржена чинним Президентом України Віктором Ющенком у Конституційному Суді[21 Після того, як Конституційний Суд визнав таке рішення протиправним, Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року131. На виборах використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. У 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж у суперника.
Поступове усвідомлення національних інтересів, пошуки оптимальної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність української зовнішньої політики в перші роки незалежності. Фахівці називають п'ять імовірних зовнішньополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави в першій половині 90-х років: неприєднання до будь-яких воєнних блоків і політичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод з різними країнами; швидка інтеграція із західними країнами з надією на інвестиції, нові технології, прилучення до західного способу життя; утворення блоку з країнами Балтії та деякими державами Центральної Європи (Балто- Чорноморський союз, або Міжмор 'я); блокування з країнами Причорноморського басейну; союз із Росією та іншими країнами СНД. Політиками і науковцями на різних етапах державотворення робилися спроби зондування грунту у всіх п'ятьох напрямах. Характерним для зовнішньої політики України в перші роки незалежності було формування її значною мірою під впливом організацій націонал-демократичного спрямування. Саме тому в цей період прийнято за орієнтир першу модель. її мета — звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політичного впливу Москви. Основи української концепції нейтралітету були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, у якій зазначалося: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». 24 жовтня 1991 року Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви. Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою функцію, поступово трансформується, втрачаючи вагу в зовнішньополітичному курсі України. Так, у схвалених 2 липня 1993 року Верховною Радою «Основних напрямах зовнішньої політики України» зазначається: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки». Необхідність трансформації проголошеного нейтрального статусу України диктувалася не тільки зміною зовнішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зумовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабільність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому монопольної залежності від жодної іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала. Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із західними країнами. В «черзі за інтеграцією» попереду України стояли більш близькі до Заходу територіально, економічно та історично країни Центральної Євоопи. Європою. Після того, як у червні 1992 р. 11 країн Причорноморського басейну підписали «Босфорську заяву», а в липні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді — грудні в Києві — друга сесії Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіткіше в українській зовнішній політиці став виявлятися південний вектор. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід |з замкнутого континентального Чорного моря в більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою розв'язати енергетичні проблеми, адже в перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспію, Середньої Азії, а можливо, і Близького Сходу пролягатимуть через Туреччину. Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують значні протиріччя. П'ята модель — союз з Росією та іншими країнами СНД — у перші роки незалежності, особливо в 1991—1993 рр., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила розгляд СНД з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму «цивілізованого розлучення», як тимчасової міждержавної структури без будь-яких керівних можливостей. Отже, протягом 1991—1994 рр. українська дипломатія зондувала грунт, певною мірою випробовувала на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною в зовнішній політиці України стала вісь «Схід—Захід», по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД.
Упродовж останнього тисячоліття чи не найтрагічнішим для українського етносу у демографічному плані виявилось XX ст., і особливо перша його половина. Динаміка чисельності українців, як і всього населення України була обумовлена насамперед політичними і дещо меншою мірою економічними факторами. Спробуємо прослідкувати це з допомогою статистичних матеріалів. На рубежі XIX - XX сг. за матеріалами Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р., австрійського та угорського державних переписів 1900 р., а також за деякими іншими даними у світі проживало близько 26,4 млн. українців. З них в межах Росії - 22,4 млн. (84,4%), Австро-Угорщини - 3,8 млн. (14,4%). Близько 215 тис. (менше 1 %) за межами цих двох імперій, головним чином за океаном. Отже, в межах двох Імперій разом українців налічувалось 26 млн. За даними останнього радянського перепису 1989 р. українців в Україні проживало 37 млн. Лише до 37,5 млн. зросла ця цифра і за результатами першого всеукраїнського перепису 2001 р. Тобто, впродовж XX ст. кількість українців в Україні зросла лише на 11 млн. осіб. Порівняймо з росіянами: 1897 р. - 50 млн., 1989 р. - 150 млн. Отже, кількість росіян зросла втричі. Можемо припустити, що й число українців мало б зрости у стільки ж разів і скласти принаймні 78 млн. осіб. Відповідно приріст українців складав би не 11, а 52 млн. осіб. Отже, Україна впродовж XX ст. втратила, як мінімум 50 млн. померлих і ненароджених етнічних українців. Ці цифри промовисто свідчать, що з-поміж європейських народів українці зазнали у XX ст. чи не найнищівнішого геноциду і етноциду. Спробуємо вказати на основні причини, які спричинили такі катастрофічні демографічні втрати українського етносу у XX ст.: перша хвиля переселення малоземельного і безземельного українського селянства в кінці XIX - на початку XX сг. (в межах Російської імперії переважно в регіон Сибіру і Далекого Сходу, з меж Австро-У горської - за океан); Перша світова війна; більшовицька революція, громадянська війна (1917-1921 рр.) та спричинена ними політична українська еміграція; голодомори 1921-1922,1932-1933,1946-1947 рр.; фізичне винищення, масові ув’язнення та депортації українців під час сталінських репресій у 30-50-і роки; друга хвиля переселення українського селянства Західної України за океан у 20-30-і роки; західноукраїнський етноцид 1939-1941,1944-1955 рр. Друга світова війна; Ч масовий виїзд українців на освоєння цілинних земель Казахстану в кінці 50-х - на початку 60-х років, на будівництво великих промислових об’єктів в Сибір, на Далекий Схід і Північ Росії у 70 - 80-х роках; третя хвиля української еміграції (переважно з політичних та релігійних мотивів) у 50 - 80-х роках; погіршення екологічної ситуації, спричинене катастрофою на Чорнобильській АЕС у 1986 р.; різке погіршення матеріального рівня життя українського народу в результаті неефективних економічних реформ 90-х років XX - початку XXI ст. четверта хвиля масової трудової української еміграції до Росії, Польщі, Чехії, Іспанії, Італії, Греції та Португалії впродовж останнього десятиліття. Щодо сучасної етнодемографічної ситуації в Україні, то вона визначається як історичними причинами, так і нинішньою складною соціально-економічною ситуацією, недостатньо забезпеченими побутовими умовами, дорожнечею медичного обслуговування, руйнуванням національно-культурних традицій, падінням рівня духовності тощо. У цілому ж з середини 90-х років XX ст. Україна переживає демографічну кризу. Основні її прояви: перевищення рівня смертності над рівнем народжуваності, наслідком чого є надзвичайно низькі темпи природного приросту населення; зменшення кількості шлюбів і збільшення числа розлучень; зростання питомої ваги осіб старшого і пенсійного віку у загальній структурі населення і, особливо, серед працездатної його частини; різке зростання кількості захворювань туберкульозом та СНІДом; погіршення здоров’я населення країни в цілому; масова трудова еміграція з України в останнє десятиліття. Фактично відбувається процес депопуляції української нації, тобто, її поступове вимирання. Причому, за прогнозами ООН, до 2050 року найбільше скорочення населення прогнозується в Україні і Росії - на 18 і 44 млн. відповідно. За 2004 рік населення України скоротилося на 341, 6 тис. осіб. За даними Держкомстати стики, станом на 1 січня цього року в Україні проживало 47,28 млн. чоловік. Якщо прогнози експертів виявляться правильними, то до 2050 року в Україні буде менше ЗО млн. жителів. |