Перелік питань ІІ рівня до пмк з історії України
 Скачать 344 Kb.
|
|
Які, на Вашу думку, основні причини поразок Червоної армії на території України в 1941 р.? Фактор раптового нападу. У перший день війни німецька авіація розбомбила 66 радянських аеродромів, знищила 1200 літаків, зруйнувала міста і села, штаби, вузли зв’язку, мости, залізниці. 2. Кращі кадри Червоної Армії були репресовані. До початку війни в результаті репресій тільки 7 % командирів мали вищу військову освіту, а 37 % не пройшли повного курсу навчання в середніх військових закладах. 3. У військах панувала система жорстокої централізації, управління та підпорядкування, що сковувало ініціативу командирів, породжувало схильність до шаблонів, застарілих схем. 4. Переозброєння йшло вкрай повільно. Нові танки і літаки, інші види озброєнь були поставлені на серійне виробництво тільки в 1940-1941 рр. 5. Були демонтовані інженерні оборонні споруди на радянсько-польському кордоні, вони опинилися в тилу Червоної армії, а нові не були зведені. 6. Радянська військова доктрина базувалася на тезі Сталіна, що майбутня війна вестиметься на ворожій території, і оборонні споруди фактично не планувалися. 7. Радянське військове керівництво прорахувалось у визначенні можливого напрямку головного удару противника. Пріоритетним у Генеральному штабі розглядався Київський напрямок, тому в підпорядкування Київського військового округу були передані великі сили. 8. Вище політичне керівництво не мало серйозного плану на випадок масштабних дій. Не були заздалегідь розподілені обов'язки відповідальних за евакуацію, переоснащення виробництва тощо. 9 . Народ, керівні кадри були дезорієнтовані психологічно договорами 1939 з Німеччиною, у багатьох були занадто великі ілюзії з цього приводу. 10 . Зосередження і розгортання військ не було завершено до початку війни. Більшість дивізій знаходилася в навчальних т аборах. Героїзм воїнів і плутанина перших днів війни сплелися в одне нерозривне ціле. державність: вкотре доля українського народу вирішувалась могутніми сусідами, що діяли задля власних інтересів. Позитивним наслідком війни можна вважати об’єднання українських земель в рамках одного, хоч і несамостійного, державного утворення - УРСР.
Особливістю українського руху Опору була наявність двох напрямків боротьби: — радянський (партизанські загони, радянське підпілля), представники якого боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, відновлення Радянської влади; націоналістичний (ОУН(Б), ОУН(М), бульбівці, ОУН-УПА), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, створення незалежної Української держави. Радянський підпільно-партизанський рух у перші місяці окупації зазнав великих втрат і лише в 1942 р., діставши допомогу з-за лінії фронту, став поширюватися на Наддніпрянщину, втягуючи в боротьбу десятки тисяч незадоволених грабіжницько- терористичним режимом і завдаючи суттєвих втрат гітлерівським окупантам. У перші дні війни ОУН сподівалась за сприяння нацистської Німеччини розпочати відродження національної незалежності України. Та ці ілюзії швидко розвіялись. Оунівці перейшли до підпільної діяльності, підготовки масового антинацистського повстання під самостійницькими гаслами. Для німецьких окупаційних властей був цілком несподіваним широкий розмах самостійницького руху, який у 1941 р. охопив не лише Західну Україну, а й Наддніпрянщину. Цей рух свідчив, що прагнення до незалежності України було близьке і зрозуміле в усіх її регіонах. У різному баченні долі України полягає причина непримиренності між представниками радянського і оунівського руху Опору. Якщо радянські партизани прагнули представити оунівцїв як зрадників і слуг окупантів, то оунівці ставилися до радянських партизанів як до ворогів України. Радянське керівництво, плануючи з-за лінії фронту дії партизанів, свідомо підгримувало конфронтацію обох течій антигітлерівського руху Опору в Україні. В цих умовах ОУН- УПА змушена були боротися на два фронти без будь-якої зовнішньої допомоги. Це врешті-решт і визначило результат борогьби.
Перемога країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками у Другій світовій війні 1939-1945 рр. була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Вагомий внесок у цю перемогу зробив український народ. На початку війни на території України більше року стримувався наступ фашистських орд. План «блискавичної» війни був зірваний внаслідок мужніх дій прикордонників, битв біля Дубно, Рівного, Луцька, героїчної оборони Києва, Одеси, Севастополя. В роки війни Українськими фронтами на території республіки були проведені стратегічні битви, які суттєво змінили ситуацію на фронті на користь СРСР: форсування Дніпра, звільнення Києва, Корсунь-Шевченківська операція, Львівсько-Сандомирська, Карпатська, Яссько-Кишинівська та ін. Український народ дав Червоній Армії 6 млн. бійців, кожен другий з них загинув, а кожен другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом. Окупанти спалили разом із мешканцями понад 250 сіл, у 230 концтаборах і гетго загинуло 5,5 млн. чол. Більше 2 млн. українців гітлерівці вивезли з СРСР до Німеччини для примусової праці. Матеріальні втрати, яких зазнало господарство і населення України, сягнули 1,2 трлн. крб., тобто третини національного багатства республіки. На поч. 1944 р. з Українським штабом партизанського руху були зв’язані майже 60 тис. чол. Із загарбниками героїчно боролася УНА. Українці брали участь у європейському русі Опору (вінничанин Василь Порик став національним геросм Франції). Серед полководців і воєначальників були сотні українців за походженням: М. Кирпонос, А. Єременко, С. Тимошсико, Р. Малиновський та ін. 2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Участь українського народу в Другій світовій стала для нього не тільки подвигом, а й трагедією. Зазнавши величезних втрат, він знову не зміг відновиш національну' Проте боротьба ОУН-УПА з тоталітарною владою, незважаючи на її трагічний кінець, не була марною. Вона засвідчувала, що народ України прагне власної державності, змушувала людей задумуватися над своєю долею, не давала заснути національній свідомості.
Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. 16 серпня 1945 р. було зафіксовано польсько-український кордон у договорі між СРСР і Польською Республікою, який мав проходити в основному по „лінії Керзона” з невеликими відхиленнями. Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР. Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан- Франциско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Втрати українського народу становили 25 % від кількості усього населення України. Окупанти спалили разом із мешканцями понад 250 сіл, у 230 концтаборах і гетто, а також в інших місцях масового знищення загинуло 5,5 млн. чол. З 2,8 млн. чол., яких гітлерівці вивезли з СРСР до Німеччини для примусової праці, близько 2,2 млн. чол. були з України. Сталінський режим не дуже відставав від німецького у жорстокості. За час Другої світової війни він знищив і депортував у райони Крайньої Півночі і Сибіру 1,5 млн. невинних людей, головним чином жителів західних українських земель. Матеріальні втрати, яких зазнало господарство і населення України, сягнули 1,2 трлн. крб., тобто третини національного багатства республіки, безпосередні втрати - 250 млрд. крб., або майже 42 % втрат колишнього СРСР. Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм - то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними.
Лідери ОУН орієнтувалися не на власні сили, а на зовнішні, зокрема на Німеччину, з допомогою військової сили якої сподівалися відродити українську державність. 2. Діючи увесь час у підпіллі, ОУН не мала можливості створити розгалужений, добре підготовлений пропагандистський апарат, котрий би глибоко роз’яснив народу ідеї, за які боролася ОУН. 3. ОУН-УПА Буковини найбільше страждала через відсутність добре підготовлених, високоосвічених кадрів, які б ясно бачили перспективу, могли виробиш правильну стратегію і тактику боротьби, своїм авторитетом згуртувати навколо себе народ. 4. Не сприяли успішній діяльності ОУН-УПА розпорошеність національних сил, нескоординованість їх дій, розкол у самій ОУН, постійні конфлікти і суперечки між керівниками, амбіційність, підозрілість і недовіра. 5. Тактика індивідуального терору ОУН-УПА була абсолютно безплідною. Вбивства членів сімей активістів, представників національних меншостей відвертали від ОУН-УПА населення. 6. Невелика чисельність УПА, відсутність необхідної зброї та вишколених військових кадрів, партизанські методи боротьби стали причиною того, що УПА як військовий організм мало впливала на хід і результат бойових дій. 7. Причиною поразки ОУН-УПА була й відсутність міцного
Операція «Вісла стала наслідком підписання договору між республіками СРСР та Польщею про уточнення кордонів між сусідніми державами у квітні 1945 року. Йшла мова про такі землі: територія від міста Крилова до річок Західний Буг та Солокія з відхиленням від лінії Керзона на ЗО км та землі в районі Немирів-Ялівка з відхиленням у 17 км було надано Польщі. Основними причинами науковці називають, передусім, війну, соціальну та національну напруженість на цій території у міжвоєнний період, спричинену земельною проблемою та іншою власністю населення, національні мотиви, зовнішні провокації міжнаціональної ненависті з боку воюючих сторін. З 22 повітів Краківського, Жешувського та Люблінського воєводств було вивезено понад 150 тисяч українців. Акція охопила територію 19, 500 км2, зокрема, Лемківщину, Холмщину, Піддашшя, Надсяння. Українців виселяли у північні райони Польщі, наприклад, до воєводств: Ольпгганського, Кошалівського та ін. Характер цих заходів інколи переходив за межі гуманізму. Польські війська знищили українське село Завадка Мороховська. Для того, щоб українське населення «не пручалося» та не втікало на кордоні з Чехословаччиною стояли військові, а радянське керівництво перекинуло танкову дивізію на кордон. Бойовики УПА намагались чинити опір виселенню та влаштовували низку «відплатних акцій». У жовтні бойові групи УПА напали на села Ділячев, Бартківку, Лончки, Сельницю, Павлокову, де було закатовано українців, а потім поселились поляки. Протиборство польського уряду та збройного підпілля під час акції завдали великої шкоди економіці держави. Дії комуністичного уряду Польщі «роз’ятрили рани» польсько- українських стосунків часів Другої світової війни та посилили опір українського мирного населення та членів УПА.
Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування Люблінська угода 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщинн, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво намагалося підтримати паростки соціалізму в Сх. Європі. Відповідно договору 16 серпня кордон мав проходиш в основному по «лінії Керзона», з відхиленнями 17 і ЗО км на схід в окремих ділянках. Остаточно процес польсько- українського розмежування завершився 1951 р., коли на прохання Польщі до Львівської області увійшли землі в районі м. Крисгонополя (Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія Нижніх Устриків Дрогобицької області. Гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України. Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. 26 листопада 1944 р. І з’їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачево, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в Отже, процес врегулювання територіальних питань мав для України такі наслідки: 1. остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим товариством; 2. збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; 3. об’єднання українських земель у складі однієї держави; 4. майже повне завершення формування державної території.
Наприкінці Другої світової війни Україна знову виходить на зовнішньополітичну арену. Проте, як складова частина Радянського Союзу, вона не мала можливості проводити самостійну зовнішню політику. 27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин, X сесія Верховної Ради СРСР (28 січня - 1 лютого 1944 р.) прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський: А в березні 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки. Очолив Народний комісаріат ДМануїльський. Зважившись на такий крок, сталінське керівництво переслідувало далекосяжні стратегічні цілі: по-перше, представити приєднання західних областей України і Білорусії як акт возз’єднання територій, населених представниками одного етносу, по-друге, збільшити кількість своїх представників у Організації Об'єднаних Націй, переговори про створення якої активно ведись наприкінці війни. У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (СІЛА), під час обговорення проекту майбутньої Організації Об’єднаних Націй, радянський представник А.Громико вніс пропозицію вважати 15 радянських республік членами-засновниками організації. Хоча ця пропозиція була відхилена, сталінське керівництво не полишало цієї ідеї. На Кримській конференції у лютому 1945 р. СІЛА й Велика Британія зобов'язалися підтримати пропозицію радянською уряду щодо прийняття УРСР і БРСРу члени ООН
Відбудова господарства України розпочалася уже з 1943 року, після початку визволення^, частини території від фашистської окупації. Вона мала ряд особливостей, які відрізняли її від післявоєнної ситуації на інших територіях*СРСР і західних держав: Війна завдала величезних людських і матеріальних втрат. Загинув кожен п’ятий і постраждав кожен третій житель республіки. Близько 4 млн. мирних людей знищено фашистами під час окупації, 2,3 млн. чоловік вивезено до Німеччини, 5 млн. солдат загинуло на фронті. Столиця України - Київ втратила 300 тис. чоловік, стільки ж втратили США за всю Другу світову війну. Майже половину (48%) довоєнного економічного потенціалу України було знищено, на руїни перетворено 714 міст, понад 28 тис. сіл (250 спалено повністю). Неушкодже-ними залишилось лише 19% довоєнних промислових підприємств, тоді як в Італії було зруйновано тільки 20%. На УРСР припадало 42% знищених промислових об'єктів СРСР. Процес відбудови господарства в республіці ускладнився голодом 1946-1947 років. Загроза голоду, викликана посухою і післявоєнною розрухою, не була своєчасно попереджена, нейтралізована державою, а навпаки, посилена негативними суб'єктивними факторами. Державні хлібозаготівлі не зменшились, а збільшились (у липні 1946 року план хлібозаготівель зріс з 340 млн. пудів до 360 млн. пудів). Зросли обсяги експорту хліба і продуктів харчування за кордон (так званим "братнім державам" вивезено 1,7 млн. пудів хліба). Одночасно посилилось кримінальне переслідуван-ня "розкрадачів хліба", які кваліфікувались як "вороги народу”, державні позики зерна із запасів були мінімальними. Таким чином, повторювався сценарій 1933 року. Від голоду в 1946-1947 роках померло понад 800 тис. людей. Радянський варіант післявоєнної відбудови господарства мав такі особливості: Опора на внутрішні джерела, ресурси і сили. Першочергове відновлення роботи великої промисловості - основи воєнно- промислового комплексу. Накопичення коштів за рахунок сільського господарства та соціальної сфери. Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану, відбувалася відбудова економіки України не як окремої території, а як частини загальносоюзного комплексу. Суттєвою особливістю відбудовних процесів в Україні була дія тоталітарної командно- адміністративної системи, яка проявилася в наступному: повернення до гігантоманії, надання переваги кількісним показникам над якісними, відставання технологічного оновлення; домінування ролі ідеології, проведення широкомасштабних мобілізаційно- пропагандистських заходів (рух ударників, передовиків соцзмагання і т. д.); надмірний ріст оборонної промисловості за рахунок нещадної експлуатації селян- колт оспників. Село мало забезпечити потреби промисловості у сировині; постачати міста телевізори, магнітофони, пральні машини тощо. Селяни нарешті отримали паспорти і мали змогу вільно змінювати місце проживання. Отже, реформи у соціальній сфері привели до реального підвищення життєвого рівня трудящих.
Після XX з'їзду КПРС в СРСР сталися значні зміни в суспільно-політичному житті, цей процес іще називають « процесом десталінізації ». Процес десталінізацц провадився непослідовно і мав дещо обмежений характер. Непослідовність процесу полягала в тому, що поряд із критикою особи Сталіна — крок уперед, рорився крок назад — Хрущов в офіційних виступах розпатякував про загалом позитивну роль Сталіна в історії партії та держави, а постанови часів "ждановщини" було розцінено як "вірні у принципі’’. Поряд із амністією засуджених, боячись посилення анти- партійного руху на західноукраїнських землях, 600 осіб із амністованих було повернено для відбуття покарання, переслідувалися колишні учасники підпілля (388 учасників колишнього підпілля було притягнуто до кримінальної відповідальності). Критиці було піддано лише саму особу Сталіна, а не режим влади, що його він створив. Тому процес десталінізації, не дійшовши до свого успішного завершення, поступово згортався. |