Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Козацька держава за часів гетьманування Івана Виговського (1657 - 1659 рр.) та Юрія Хмельницького (1659 - 1663рр.)В останній рік свого життя Богдан Хмельницький, хворий і пригнічений смертю старшого сина Тимоша, якого вважав своїм наступником, відійшов від справ. Фактично козацькою державою керував його соратник, генеральний писар Іван Остапович Виговський. Саме в ньому гетьман вбачав опікуна й регента свого малолітнього сина Юрія, якому тепер хотів передати гетьманство. Свій план спа- дковості гетьманської влади Б. Хмельницький виклав і ухвалив на генеральній ра- ді старшини в Чигирині в квітні 1657 року. Про це він офіційно оповістив усі держави, з якими Україна мала дипломатичні та союзницькі стосунки. Як свідчать козацькі літописи, і в державі, і за її межами усі охоче погодились визнати насту- пником гетьмана його молодшого сина Юрія, хоча це і йшло всупереч козацьким традиціям. Втім, через місяць після смерті батька (27 липня 1657 р.) 16-річний Юрій Хмельницький під тиском генеральної старшини, яка зневажливо ставилася до нього, зрікся гетьманської влади і відправився освоювати науку до Києво- Могилянської колегії. А фактичне виконання гетьманських обов’язків перебрав на себе Іван Виговський, що підтвердила козацька рада в Чигирині 26 серпня 1657 р. Вона ухвалила компромісне рішення: “Нехай булава й бунчук будуть при Юрії Хмельницькому, а доки він дійде літ, військом провадитиме Виговський...” Гетьманування Івана Виговського (1657-1659 рр.). Іван Остапович Ви- говський (?-1664) був шляхетною людиною, соратником Б. Хмельницького і його довіреною особою. За життя гетьмана він виконував обов’язки генерального пи- саря, виявив блискучі дипломатичні здібності і щиру відданість справі розбудови Української козацької держави. Для підтвердження повноважень новообраного гетьмана та з оглядом на козацьке право у жовтні 1657 року в Корсуні скликали загальновійськову генера- льну раду за участю старшини усіх рангів, духовенства і делегатів від рядового козацтва. І. Виговський був відомою людиною в зарубіжних дипломатичних ко- лах, тому на Корсунську раду прибули посли усіх зацікавлених країн. Скористав- шись нагодою, гетьман уклав договір зі Швецією (щоправда, він виявився недов- говічним), поновив союз із Кримом і Туреччиною, заключив перемир’я з Поль- щею. До Москви новий гетьман вислав посольство з повідомленням про зміни в українському політикумі і з проханням підтвердити договір 1654 р. Вдалий початок гетьманування І. Виговського було затьмарено опозицією, що посилювалася на Запоріжжі. Кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар, кожен сам по собі, почали скаржитися московському урядові, що новий гетьман - “лях”, і займає він пропольську позицію. Одночасно по всій Україні стали розповсюджуватися чутки, що Виговський - польський за- проданець. Москва вдало лавірувала між різними українськими силами, не оприлюд- нюючи принципової позиції, але насправді співчувала опозиції і, зрештою, підт- римала її. Заохочені московськими обіцянками, претенденти на гетьманську була- ву розпочали відкритий бунт проти І. Виговського. По правді кажучи, у них, осо- бливо у Мартина Пушкаря, талановитого полководця Визвольної війни, було ба- гато прихильників, незадоволених внутрішньою та зовнішньою політикою І. Ви- говського. На придушення заколотників гетьман відправив 20 тисяч козаків, при- єднавши до них 40-тисячну татарську орду союзників. Бої під Полтавою тривали два тижні і закінчилися розгромом бунтівників. Мартин Пушкар і Яків Барабаш загинули. Полтаву було спалено. Татари захопили багато людей у неволю. Части- ну з них, за наказом І.Виговського, було відбито. Особисті амбіції короткозорих українських політиків і міжусобна війна забрали життя 50 тисяч українців. Ця історія довела, що московське керівництво зацікавлене в дестабілізації політичної ситуації в українських землях з тим, щоб перетворити їх на звичайну російську провінцію і забути як жахливий сон договір 1654 р. з його ідеєю держа- вної автономії для України. Посол з Москви відверто заявив І.Виговському, що Україна - це “гілля, відламане від природного кореня Москви”, на що той з гнівом відповів: “Нехай Московщина буде Московщиною, а Україна - Україною...” Від- так, для української політичної еліти знову постала дилема - з якою країною нала- годити військово-політичний союз, бо самотужки вони не мали ні сил, ні досвіду для розбудови держави. З зовнішньополітичного чотирикутника - Польща, Шве- ція, Росія, Туреччина - найбільш привабливішим з точки зору політичної кон’юнктури ставав західний вектор, тобто союз з Річчю Посполитою. На користь цього свідчило таке:
Аналіз зовнішньополітичної ситуації надихав гетьмана І. Виговського, ви- ще православне духовенство на чолі з митрополитом Діонісієм Балабаном, держа- вницько налаштовану козацьку старшину, українську шляхту й усіх свідомих громадян на державний союз з Польщею. Але в широких колах українського на- селення - селян, міщан, рядових козаків - ця ідея була непопулярною і безперспе- ктивною. Вони не безпідставно боялися, що унія з Польщею приведе до повер- нення старих порядків, панщини, полонізації національно-релігійних утисків то- що. Їх настрої і фобії (страхи) використовували опозиційні українські політики для досягнення власних своєкорисних і честолюбних планів. Але, незважаючи на внутрішню опозицію, Іван Виговський дав добро на унію України з Польщею та Литвою, яку було укладено 16 вересня 1658 р. у м. Гадячі, де з українського боку виступали Юрій Немирич, якого вважають справж- нім творцем майбутнього документа, і Павло Тетеря. Кожен полк України прис- лав уповноважених, які погоджували пункти договору і скріплювали його своїми підписами. Отже, процедуру підписання Гадяцької угоди було цілком витримано в демократичних традиціях. (Для розуміння подальших політичних подій звернемо увагу на те, що не всі були щирі під час цієї знаменної події. Так, Юрій Немирич життям заплатить за відданість державницьким устремлінням, а Павло Тетеря лише використає влу- чний момент для вирішення власних амбіцій. Він був з тих політиків, про яких російською мовою кажуть: “Пострел везде поспел”. Від імені свого родича Б. Хмельницького він підписав у Москві Березневі угоди (1654 р.) і використав си- туацію для отримання від російського уряду документів на земельні маєтки та ін- ші привілеї. Тепер же в Гадячі він підписує прямо протилежний договір, але вже з польським урядом, і тим унебезпечує себе в нових умовах, посилює власні полі- тичні та матеріальні позиції й одночасно закладає фундамент на майбутнє: він по- тайки виношував думку про гетьманство. Його честолюбні плани частково будуть задоволені у 1663 р.). Що стосується Гадяцької угоди, то коротко її можна проілюструвати своє- рідним математично-історичним рівнянням: Польща (Річ Посполита) + Литва (Велике князівство Литовське) + Україна (Велике князівство Руське) = федерація трьох самостійних держав під назвою Річ Посполита. Майже за 100 років від Люблінської унії (1569 р.), що по суті зруйнувала легітимне українське державотворення, віднині ситуація докорінним чином могла змінитися. Цьому сприяли чотири головні фактори. По-перше, Запорізька Січ, яка в результаті національно-визвольних змагань створила своєрідну українську си- нергічну козацьку державу. По-друге, національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького (1648-1657 рр.), під час якої почалася легітимна розбудова Української держави, хоча й на обмеженій українсько-польськими договорами те- риторії України. По-третє, готовність Речі Посполитої піти на певні поступки за- ради збереження власної держави і задоволення в інший спосіб своїх амбіцій про державу від моря до моря. І, по-четверте, непослідовна і зверхня політика Моско- вії щодо козацької України. Гадяцький договір знаменував якісно новий етап в українському державо- творенні та розвитку польсько-українських відносин. Він став підсумком багато- вікової історії взаємин між двома країнами й останнім шансом для обох держав гідно залишитися у великій європейській політиці. Військові і територіальні втра- ти Польщі в українсько-польській війні 1648-1654 рр. до певної міри вгамували апетити й амбіції польських політиків і зробили їх більш толерантними та гнуч- кими щодо України. Сподівання українських політиків на союз з Москвою вияви- лися марними. Майже п’ятирічний досвід взаємовідносин довів, що Україну чекає “хлопська перспектива”, значно гірша, ніж за польських часів, бо політично сама Росія стояла на нижчому, абсолютистсько-монархічному щаблі державного роз- витку порівняно з демократичною шляхетською Польщею. Тому новий держав- ний союз ставав нагальною необхідністю, тим паче, що вже був політичний дос- від аналогічних литовсько-польських державних відносин. За змістом Гадяцька унія варта того, щоб зупинитися на ній більш доклад- ніше. Союзницькі відносини оформлялися у федерацію трьох самостійних дер- жав: Польщі, Литви, України. Територія Української держави знову розширюва- лася до кордонів Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, як це бу- ло за часів Зборівського договору (18.08.1649 р.). (Нагадаємо, що за умовами Бі- лоцерківського договору (28.09.1651 р.) козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство, і розширення кордонів Української держави можна тракту- вати як значну поступку з боку Польщі та як заставу серйозності її політичних намірів). У новому територіально-політичному союзі вищезазначені українські землі ставали вільною і незалежною Українською державою під назвою Велике Князівство Руське. Всі три країни проголошувалися окремими республіками, об’єднаними особою спільного короля, якого обирали усі три суб’єкти федерації. Визначалися спільні для всіх республік однаково вигідні, зовнішньополітичні ці- лі. Союз цих трьох народів лишався відкритою федерацією для інших країн. Особливо бажаним союзником бачилася Москва. В основу внутрішнього устрою Великого Князівства Руського було покла- дено вже відомі з козацько-гетьманських часів принципи правління, пристосовані до нової політичної ситуації. Вищим законодавчим органом у Великому Князівстві Руському ставали національні збори депутатів, обрані від усіх громадян і земель. Виконавча влада належала гетьманові, обраному на все життя і затвердженому королем. Українсь- ка держава дістала власне судочинство із діловодством рідною мовою, власну ар- мію, підпорядковану лише гетьманові, та власну фінансову систему з українськи- ми грошовими знаками. Дуже болюче в українсько-польських відносинах релігійне питання вирі- шувалося теж демократичним шляхом. У політичному союзі усі релігії проголо- шувалися рівними в правах і вище православне духовенство мало дістати місця у федеративному сенаті. Гадяцький договір був чи не єдиним документом подібного роду, де украї- нці отримали право заснувати два університети і широку мережу шкіл, колегій, гімназій як з латинською, так і з грецькою мовами навчання. Відповідно відкрива- лася необхідна кількість друкарень. Свобода слова і друку ставала невід’ємним правом кожного громадянина. Отже, Гадяцька угода відкривала українській політичній еліті широкі мож- ливості державного будівництва, а народові України - переходу в стан державних націй. Зокрема, мало хто в країні був готовий до такого стану речей, мислив та- кими високими категоріями і думав на перспективу. Тим паче, що після укладан- ня Гадяцького договору Москва перейшла від прихованої до відвертої війни з Україною. Російський цар видав грамоту до українського народу, де проголошу- вав гетьмана І. Виговського зрадником і закликав народ не виконувати його роз- поряджень. Це стало сигналом для формування нової опозиції проєвропейсько налаштованому гетьманові та приводом до чергового розколу української нації. Навесні 1659 р. стотисячна московська армія рушила на приборкання України, наводячи “порядок” вогнем і мечем. Їх союзниками стали промосковсько налаштовані козаки на чолі з призначеним гетьманом І.Безпалим, якого глузливо називали “гетьманом на час”. Біля Конотопа їх майже на три місяці зупинили не- великі українські військові сили (приблизно 5 тис.) під командуванням ніжинсь- кого полковника Григорія Гуляницького. За цей час гетьман Іван Виговський привів до порядку свої сили, запросивши на допомогу татарську орду на чолі з ханом Мехмеї Гіреєм, європейські воєнні загони найманців, і в дводенному бою (28 і 29 червня 1659 р.) вщент розгромив московську армію. У Москві поразку сприйняли як нечуване лихо. Очікували появу козаків і татар під Москвою. У міс- ті будувалися укріплення, але використати блискучу перемогу гетьман не зміг, бо проти нього точилася зрада і визрівало повстання. Єдиною приємною новиною стала звістка про те, що сейм у Варшаві ратифікував Гадяцький договір. У той час, як у Європі вітали початок нової політичної ери в житті трьох сусідніх народів, в Україні почали по-зрадницьки фізично знищувати прибічників І. Виговського серед козацької старшини, вести переговори з московським війсь- ком, а ніжинські міщани й козаки на чолі з полковником І. Золотаренком навіть склали цареві присягу на вірність. Одночасно кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко підняв повстання на півдні, проголошуючи гетьманом Юрія Хмельни- цького. По Україні ширилися анархія і руїна. При тому політичному розкладі сил, який склався в Україні, гетьман Іван Виговський добровільно склав булаву й емігрував до Польщі. Трьох його братів, які вірою і правдою служили українській справі, було заарештовано, а згодом во- ни загинули в московській неволі. Гадяцький трактат не об’єднав, а роз’єднав українців. Як справедливо вважають вітчизняні історики М.Костомаров, Д. До- рошенко та інші їх однодумці, “мало кого спокушали гарні постанови Гадяцького трактату, його права й вольності, коли за них треба було проливати стільки кро- ві... Сумно скінчилося гетьманство І. Виговського, а з ним скінчилося й Велике Князівство Руське. Українці показали, що вони не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу”. До сказаного додамо, що велику помилку зробили польські політики, які в такий скрутний для України час не прийшли на допомогу І. Виговському. Взаєм- на недовіра між двома народами і втрачений шанс нової форми державного буді- вництва і міждержавних відносин дорого коштував і тим, й іншим. Це було поча- тком втрати держави для обох народів на два з половиною століття. Державне будівництво в період другого гетьманства Юрія Хмельни- цького (1659 - 1663 рр.) Під тиском російської армії, промосковськи налаштованої старшини та за підтримки запоріжців козацька рада вдруге обрала гетьманом Юрія Хмельницького, а радниками при ньому стали соратники його батька, дос- відчені й поважні воїни - полковник Петро Дорошенко, генеральний осавул Іван Ковалевський, кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко. Молодий гетьман зрі- кся Гадяцького договору з Польщею і 17 жовтня 1659 р. уклав з Московією новий союзний договір, відомий в історії як “Переяславські статті”, який значно відріз- нявся від Березневих статей 1654 р. у гірший бік, хоча й подавався російською стороною як їх дублікат. Тепер царський уряд контролював вибори гетьмана й за- тверджував його персону. Влада гетьмана значно обмежувалася в адміністратив- них та судових справах. Право призначати полковників і генеральну старшину передавалося козацькій раді, яка фактично була підконтрольною російській адмі- ністрації. Гетьманові заборонялося самостійно вирішувати зовнішньополітичні питання. Митрополит Київський підпорядковувався московському патріархові. Для впливу на місцеве життя царські воєводи з військом мали стояти в Києві, Пе- реяславі, Брацлаві, Умані, Ніжині й Чернігові та утримуватися коштом місцевого населення. Інші пункти “Переяславських статей” не торкалися питань державного життя в українських землях, але принижували козацьку гідність. Тому не дивно, що майже вся правобережна козацька еліта проігнорувала другу Переяславську раду. Для укріплення своїх позицій на Лівобережжі царський уряд милостиво ро- здав чини, маєтки та інші подарунки своїм прихильникам, причому зробив це без погодження з молодим гетьманом, що, безумовно, підривало авторитет як самого Юрія Хмельницького, так і політичний інститут гетьманської влади в цілому. Другу Переяславську раду (17.10.1659 р.) слід вважати початком другого в історії України-Русі розколу держави по Дніпру на Ліво - та Правобережжя (нага- даємо, що ініціатором першого розколу був Ярослав Кульгавий (Мудрий), який у боротьбі за великокняжу владу вступив у військово-політичний союз із братом Мстиславом і за його підтримку віддав Лівобережжя зі столицею в Чернігові в одноосібне самостійне князювання (1024-1036 рр.). У ситуації, що склалася в Україні з початку гетьманування Юрія Хмельни- цького, на правому березі Дніпра діяли умови Гадяцької унії і розвивалися украї- нсько-польські стосунки, а на лівому березі Дніпра вступили в силу умови “Пере- яславських статей” і все політичне і соціально-економічне життя підпорядковува- лося царському уряду. Для зміни ситуації на свою користь Росія зірвала пере- мир’я з Польщею і розпочала бойові дії на Правобережжі. Розклад сил був таким. Росія вислала добре озброєну і вимуштрувану 20- тисячну армію, до якої добровільно приєднався проросійськи налаштований 20- тисячний український корпус Тимоша Цюцюри, того, хто свого часу доклав бага- то зусиль, щоб поховати справу І. Виговського і зірвати виконання умов Гадяць- кого трактату. Ю.Хмельницький вимушений був поставити 30 тисяч козаків при- мусово. Польща з свого боку виставила 32-тисячну армію, до якої залучився кіль- катисячний загін українських козаків під командуванням екс-гетьмана України І. Виговського. Татарські союзники прислали 30-тисячну орду. Взаємна недовіра між командуванням російської та української армій, не- погодженість у бойових діях, зневажливе ставлення до молодого гетьмана, взаєм- ні образи призвели до розбалансованості воєнних дій російської й української ар- мій, у результаті чого російська армія була розгромлена поляками, а українські козаки на чолі з гетьманом Ю. Хмельницьким уклали новий договір з Річчю Пос- политою на зразок Гадяцької унії, або Слободищенський трактат, відомий в істо- рії як Чуднівський (жовтень 1660 р.). Але Польща вдруге після 1659 року зробила фатальну помилку, вилучив- ши з тексту Слободищенського трактату найсуттєвіше, а саме пункт про Велике Князівство Руське, погоджуючись лише на автономію України на чолі з гетьма- ном. Отже, нова унія з Польщею в плані державного будівництва майже нічим не відрізнялася від Переяславських статей (1659 р.), укладених попередньо з Моско- вією, і лишала прибічників польського союзу будь-яких переваг і аргументів, а сама Польща втягувалася в довготривалу боротьбу, яка знесилить її та перетво- рить на другорядну державу, що спричинить згодом повну втрату нею своєї дер- жавності. В усіх своїх бідах поляки будуть звинувачувати українців і, замість по- розуміння та союзу з ними, остаточно перейдуть до політики вогню і меча, чим посіють ненависть до себе та погіршать своє і без того скрутне становище. А в українських землях почався черговий етап боротьби за владу, де в хід йшли вже перевірені методи підкупу, шантажу, зради, доносів тощо. Рідний дядь- ко гетьмана - переяславський полковник Яким Сомко - зробив політичний пере- ворот і від імені лівобережного козацтва Переяславського, Ніжинського та Черні- гівського полків за підтримки Василя Золотаренка склав присягу московському цареві (1660 р.). Упродовж подальших трьох років з перемінним успіхом точилася завзята боротьба між дядьком та племінником за лідерство в Україні, яка загубила життя тисяч українців і призвела до відставки Ю. Хмельницького. Він добровільно склав гетьманську булаву і пішов у ченці. Україна фактично розпалася на дві половини, які боролися як між собою, так і всередині. На обох боках Дніпра козацькі низи відверто виражали незадово- лення політикою, яку проводила козацька старшина. Детонатором соціальних ви- бухів було, як завжди, Запоріжжя. Саме воно висунуло на посаду лівобережного гетьмана, колишнього ад’ютанта Б. Хмельницького, Івана Брюховецького на про- тивагу вже обраному козацькою радою Лівобережжя Якимові Сомку. Державна і соціальна політика “народного” гетьмана Івана Брюхо- вецького (1663 - 1668 рр.) Щоб покласти край безладдю на українській території, підвладній Росії, цар наказав скликати “Чорну раду” під Ніжином (червень 1663 р.), де з трьох претендентів на гетьманську булаву - В.Золотаренка, Я. Сомка та І. Брюховецького - переміг останній, людина підступна й корислива, яка задля чинів і багатства могла продати й рідну матір. Він без будь-яких вагань фізично розпра- вився з опозицією, підписав з Московією черговий договір про співпрацю у ви- гляді “статей” та почав, по суті, продавати державні інтереси України московській владі. У вересні 1665 р. І.Брюховецький поїхав до Москви, щоб вирішити особис- ті справи. Для надання “демократичності” поїздці він прихопив із собою півтисячі представників від усіх соціальних верств населення Лівобережжя. У Москві він отримав урочисту зустріч та аудієнцію у царя. Під час діло- вих переговорів пронирливий гетьман виявив бажання одружитися з якоюсь знат- ною “московською дівкою” і просив порекомендувати йому молоду; далі просив собі маєтностей на кордоні з Росією та збільшення російського війська в Україні для власної охорони і комфорту. В обмін І.Брюховецький запропонував цареві повністю підпорядкувати Московії українську фінансову, податкову та митну си- стеми, а це означало, що всі податки й доходи, минаючи українську державну ка- зну, йшли до царської. Змінювалося судочинство. Окрім козаків, усі інші верстви населення ставали підсудними московським воєводам, кількість яких разом із вій- ськом різко збільшувалася. Домовленості між продажним українським гетьманом, який публічно видавав себе за оборонця інтересів народу, бо сам вийшов з нього, і царським урядом було оформлено у вигляді договірних “Московських статей” (1665 р.). Навіть московська сторона очманіла від таких щедрот з українського боку і пішла назустріч побажанням І. Брюховецького. Він одружився з дочкою князя Долгорукова, рід якого йшов від засновника Москви, отримав титул бояри- на і величезні маєтності на Чернігівщині у вічне володіння. Вся старшина дістала маєтності й московське дворянство, духовенство та інші члени делегації - грамоти на маєтності. Гордий собою і досягненим, гетьман через 4 місяці повернувся додому, а слідом Україну заполонили царські воєводи, військові й збирачі податків. Тепер вони на законних підставах втручалися в адміністративне керування й судочинст- во, захоплювали землі тощо. Розперезалася й козацька старшина, намагаючись теж вхопити шматок побільше. Все це викликало обурення серед населення, роз- віяло міф про “народного гетьмана”, оборонця інтересів “черні”, і привело до па- діння популярності І. Брюховецького. Разом з цим падала привабливість москов- ського протекторату. Як наслідок, на початку 1668 р. на Лівобережній Україні вибухнуло повс- тання. Повстанці розправилися з московськими воєводами та їх адміністрацією, громили маєтки, відмовлялися платити податки. Переляканий І.Брюховецький намагався вивести з-під удару народних мас себе й козацьку старшину, натомість хитро підставити російських окупантів. У Гадячі він скликав “вузьку раду”, де було ухвалено рішення - вигнати московських воєвод і просити протекції у Туре- ччини. Така політична непослідовність позбавила І.Брюховецького як царської пі- дтримки, так і довіри власного народу. Його вбили свої ж козаки під час заплано- ваної зустрічі з правобережним гетьманом П. Дорошенком. Так безславно скінчи- лося життя й політична кар’єра людини, яка намагалася вибитися “з грязі в князі” та яка завдала непоправної шкоди українському державотворенню і спричинила широкомасштабну кризу на Лівобережжі. |