Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
Переяславська Рада та українсько-російські домовленостіУ ході національно-визвольної війни Україна опинилась у фатальному для своєї історії трикутнику: Річ Посполита — Османська імперія — Росія (Московія). Влітку 1653р. козацька Україна внаслідок дипломатичних прора- хунків воювала вже не тільки проти Речі Посполитоїї, а й проти сформованої антиукраїнської коаліції у складі Молдавії, Польщі, Валахії та Трансильванії. Воєнні дії козацької армії проти союзників проходили невдало. Польська сторона, відчуваючи вигідність політичної ситуації, на переговори з Украї- ною вже не йшла. Під час обговорення цього питання з великим посольством Росії у липні-серпні 1653 р. польська сторона категорично відхилила пропо- зицію про посередництво московського царя у справі замирення з Україною на основі Зборівського миру і заявила, що воно можливе лише за умови пов- ної капітуляції Війська Запорізького і фактичного визнання ним «Ординації» 1638 р. Протягом 1648—1654 pp. Росія та Україна підтримували дипломатичні стосунки. Особливо вони активізувалися з 1651 p., коли Україна розірвала Білоцерківський договір, який існував тільки на папері. Власне, цей договір не був офіційно визнаний самими поляками і не був ратифікований сеймом. Це дало змогу гетьманові активізувати зовнішню політику. Протягом 1649—1654 pp. Б. Хмельницький відрядив до Росії 10 повноважних посольств. Москва за цей час відправила в Україну не менше 15 посольств і окремих послів. Водночас Україна шукала союзників і серед інших держав. У лютому 1648 р. Б. Хмельницький уклав союз з кримським ханом. На презир- ливе висловлювання польського короля, що Україна залучає до війни зі шляхтою іновірців, Б. Хмельницький відповів: «Не можна нас звинувачувати за те, що ми захищаємо наше життя та майно. І тварина чинить опір, коли її кривдять та вбивають». У кримців була кіннота, потрібна козацькому війську. Крім того, союз із татарами — це безпека південного кордону України. Але кримський хан виявився підступним союзником. Крим боявся самостійності України, її зміцнення. Хан не один раз зраджував Б.Хмельницького. Ненадійними були й інші союзники, з якими Україна вступала в союзи під час її війни (Туреччина, Молдавія). За роки виснажливої війни не раз обдурені своїми підступними союз- никами, Б. Хмельницький та козацтво дедалі більше переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не зможуть відстояти самос- тійність новосформованої державності. Дедалі наполегливіше гетьман і його посли просять Москву взяти Україну під «высокую государеву руку и дер- жать ее от неприятелей в обороне». Для України це означало не просто по- шук руки Москви, а збереження завоювань та здобутків національно- визвольної війни. Питання про стосунки Росії з Україною було одним з пер- шочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському собору, який було скликано у Москві 1651 р. Він не дав позитив- ної відповіді на прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її непо- важне ставлення до Росії та царя, порушення нею мирного договору, Земсь- кий собор ухвалив рішення - впливати на Польщу, як і раніше, дипломатич- ними методами. Наприкінці 1653 р. Росія досить зміцніла, щоб вступити у війну з Польщею. Вже в червні цар сповістив про свою згоду взяти під про- текторат Військо Запорізьке. Земський собор 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про розірвання договору з Польщею і про те, що «гетмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское з городами их и землями принять под свою государеву высокую руку...». Для здійснення цього рішення цар відправив до України повноважне посольство на чолі з боярином Бутурліним. Посольство мало завдання - передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору, і привести до присяги Військо Запорізьке на вірність царю. 8 січня 1654 р. у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств. Як говорив свідок:«...зібралась велика маса людей різних чинів». Це була перша військова рада, що мала широкий представницький характер. На раді було оголошено царську грамоту, і багато її учасників погодилися перейти “під високу руку” московського царя. Представників запорізьких козаків на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б. Хмельницькому, що готові «зі всім народом, який живе по обидва боки Дніпра, бути під протекцію російського монарха». Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради були ус- ним договором Росії й України. Його належало зміцнити церковною прися- гою. Ввечері 8 січня 1654 р. на Переяславському церковному соборі Б.Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьманові клейноди — корогву, булаву і щедрі подарун- ки. 9 січня присягли полковники, а потім усі інші. Проте далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання скласти прися- гу. Відмовився присягати митрополит Київський С.Косів і заборонив своїм парафіянам складати присягу (але під тиском гетьмана пізніше склав-таки присягу). Відмовився від присяги полковник І. Богун, полки: Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський. Однак більшість простого люду підтримали рішення Переяславської ради. По-перше, такій ситуації сприяла спільна антипольська позиція. По-друге, умови українсько- російських домовленостей значно вигравали порівняно з українсько- польськими. Керівник російського посольства передав гетьманові грамоту, в якій йшлося про перехід Війська Запорізького під опіку царя з обіцянками зберегти всі привілеї козацтва, захищати його від ворогів. «Народ присягав без супротиву», - свідчить М. Костомаров. Б. Хмельницький і козацька стар- шина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим паче, що московські посли ухилилися від адекватної присяги, мотивуючи це тим, що цареві не годі присягати народові. Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, бо стосувався тільки загаль- них положень входження України у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збереження їхніх прав і привілеїв, а також вільностей Української держави. Мабуть, мали рацію попередження обережних запорожців, які, погоджуючись з українським народом на підданство Росії, водночас радили: «потрібно знати, щоб нічого поганого не вийшло для воль- ності козаків”. Прагнучи домогтися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державно- го організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропону- вало свої умови цареві. Проект цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них док- ладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства сплачувати данину. Цей документ і став проектом майбутнього письмового договору з Росією, який було скріплено підписом Б. Хмельницького та його печаткою. 17 люто- го 1654 р. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і пере- яславський полковник Тетеря - повезли документ до Москви та 14 березня передали його цареві. Після попереднього вивчення його було повернуто по- слам для доопрацювання і редагування. 21 березня цареві було подано доку- мент, який складався вже з 11 статей. Під час скорочення зміст його майже не постраждав. Цар і бояри розглянули статті й супроводили кожну з них своїм указом. Здебільшого ці укази підтверджували прохальні пункти, але були й укази, які відкидали окремі їхні умови або серйозно їх коригували. У такому вигляді цей документ, тобто статті Б. Хмельницького в редакції московського уряду з указами царя під ними, став відомим як Березневі, чи Московські, статті. 27 березня 1654 р. посли одержали цей документ та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині. Так, зрештою, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р. і Переяславської ради від 8 січня 1654 р. було закріплено письмовими договорами, оригінали яких на сьогоднішній день не збереглися. Укази царя під пунктами Б. Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами. Уряд Олексія Михайловича та його наступники, і навіть такі руйнівники прав України, як Петро І та Катерина II, розглядали ці документи як договір, а Березневі статті називали договірними статтями. Договором передбачалося зберегти недоторканними суспільний лад України і загалом той порядок управління та суду, що склався до 1654 р. Грамота царя від 27 березня 1654 р. веліла Б. Хмельницкому і всьому Війську Запорізькому «...бути під нашої царської величності рукою за попередніми їх правами та привілеями ….і тих прав та вольностей порушувати не веліли». Главою України залишався виборний гетьман як «верхній володар». Але царя потрібно було оповіщати про результати виборів нового гетьмана, а останній мав присягнути на «підданство та вірність» цареві й одержати від нього клейноди. Україна, як вона того і бажала, дістала право мати власне військо - 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню військові було відкладено до з'ясування фінансового стану України. Спершу цар велів спла- тити козакам з царської казни золотими. Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядовці самі їх збира- ли і передавали представникам Москви. Українські верхи змирилися з деяки- ми обмеженнями, бо головні їхні побажання були царатом задоволені, насам- перед було визнано їхнє право на експлуатацію українського селянства. Бере- зневі статті підтвердили колишні права і вольності українських феодалів, пе- редусім, спадкове право на землю і прибутки з неї, на платню посадовим осо- бам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі. Отже, основне завдання, яке український народ ставив у національно- визвольній війні 1648—1654 pp., було розв'язане. Україна (щоправда, не всі її землі і не все населення) вийшла з-під влади Польщі, сформувала на своїй етнічній землі власну державу з козацьким устроєм, уклала вигідний на той час союз з могутньою у військово-політичному відношенні сусідньою держа- вою. Українська еліта також розв'язала своє соціальне завдання — зміцнила власне економічне й політичне панування. За договором 1654 р. Україна збереглася як самостійне державне утво- рення, українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від цар- ської сваволі. П. Орлик вважав, що договір 1654 р. «...повинен був, здавалося, назавжди встановити спокій, вільності і лад на Україні». Історик О. Оглоблін назвав договір найбільшим політичним досягненням українського народу після довгих століть бездержавності і національного гноблення. Не запере- чуючи класову нерівність, що існувала в Україні, М.Драгоманов вважав, що її суспільна організація, визначена договором 1654 р., вигідно відрізнялася від того безправ'я, яке спостерігалося у Московській державі. В особі Росії Україна та її народ знайшли союзника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприяло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку феодальної Польщі на більшості своєї території. Але, з іншого боку, окремі положення договору 1654 р. дали царському урядові змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав і вільностей України у подальшому. Саме через ці гіркі наслідки для долі України дехто різко засуджує договір 1654 p., а вступ України у підданство до Росії вважає поразкою Б. Хмельницького. Московській державі було вигідно прийняти у підданство край із бага- тими землями, з великим народом. Росія враховувала також вигідне геополітичне положення України. Мало значення й те, що Україна користу- валася визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу. Прийняття такої держави у підданство зміцнювало Росію економічно й політично, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету. Росія розрахову- вала і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота царя від 27 бе- резня 1654 р. завершувалася наказом гетьманові і Війську Запорізькому хо- дити на супротивників царя та Росії й битися з ними. Отже, договір 1654 р. до певної міри відповідав інтересам обох сторін. Договір з Москвою фактично й офіційно узаконив державний сувере- нітет України і, що особливо важливо, засвідчив правову форму її відокрем- лення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язан- ня, які гарантували незалежність Української козацької республіки, та уклас- ти з нею передусім воєнний союз. Гетьман України Б. Хмельницький до са- мої смерті (серпень 1657р.) залишався фактично єдиним і повновладним пра- вителем суверенної Української козацької держави. Усі питання її життєдія- льності — і внутрішні, й зовнішні — він вирішував самостійно, не питаючи дозволу і не радячись з російським царем. Залучивши завдяки договору 1654р. до антипольської коаліції Російську державу, Хмельницький протягом 1654 —1657 рр. рішуче здійснював курс на визволення та об'єднання в собо- рній Українській державі всіх її етнічних земель. Ратифікаційні акти царсько- го уряду, якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління, не було оприлюднено в Україні, тому у своїй практичній діяльності українське керів- ництво відверто ігнорувало нав'язані в екстремальних умовах державні об- меження. Зокрема, посилаючись на складні умови воєнного часу, гетьман іг- норував московські плани опису та стягнення для царської скарбниці подат- ків з українського населення (до Москви з України в ту добу так і не надійш- ло фактично жодної копійки), а також відрядження до «знатних» українських міст царських воєвод. Як відомо, залишалися нереалізованими також обме- ження у сфері зовнішньополітичної діяльності. Подібний статус (майже неза- лежної держави) свідчить, що Україна в державному аспекті володіла чимось більшим, ніж звичайний протекторат. Тому цілком імовірно, що відповідно до договору 1654 р., незважаючи на фактичне визнання верховенства корони Романових, Українська держава прагнула будувати свої відносини з Росією на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації та союзних від- носин. Проте гетьман, прагнучи рівноцінних союзних відносин, зустрів у мос- ковській державі перші прояви виразно імперської політики. Так, протягом 1654 – 1656 рр. під час успішних відвоювань у Речі Посполитої білоруських земель гетьман зустрів опір Москви, яка проводила тут свою, явно не союз- ницьку лінію. Врешті-решт, восени 1656 – улітку 1657рр. гетьман розчарову- ється царською політикою відносно України. Отож не випадково, що він по- чинає шукати інших союзників для боротьби з Польщею. Війна Речі Поспо- литої з козаками й Москвою дала шведському королеві Карлові X Ґуставу на- году зайняти влітку 1655 р. північну частиниу Польщі та Литви. Стурбована поширенням шведського впливу, Москва уклала з поляками Віленське перемир'я (24. 10. 1656 р.) і разом з ними виступила війною проти Швеції. Отже, було відверто порушено саму суть українсько-російських домовленос- тей, вістрям яких був антипольський союз. |