Тема початки державотворення на теренах
 Скачать 0.55 Mb.
|
3. Козацько-селянські повстання кінцяХVІ - першої третини ХVІІ ст. та їх роль у стихійному формування державницької ідеї Посилення Річчю Посполитою полонізації та колоніального наступу на ет- нічні українські землі і поступове позбавлення населення елементарних політич- них, соціально-економічних та релігійних прав призвело до активізації антиполь- ського національно-визвольного руху. Рушійними силами виступили козаки та селяни. Військові перемоги козацтва у воєнних європейських кампаніях та в боро- тьбі проти турецько-татарської агресії підняли їх авторитет, вселили впевненість у собі і своїй удачі, сприяли формуванню нового державницького мислення. Знева- жливе ставлення польського адміністративного апарату до українського населен- ня неминуче вело до соціального вибуху. У 1591 р. на Запорізькій Січі з’явився дрібний український шляхтич Криш- тоф Косинський, якому в нагороду за службу в козацькому реєстровому війську польський король надав маєток, а білоцерківський староста князь Януш Острозь- кий той маєток самочинно захопив. Обраний козаками гетьманом, К.Косинський підняв козацьке повстання проти магнатів і шляхти. До повстанців приєдналися селяни й міщани, які зазнавали ще більшої кривди від польського панування. По- встання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Козаки знищували документи на володіння землями і кріпосними, забирали майно і зброю. На поча- тку 1593 р. у битві під П’яткою на Волині повстанці зазнали поразки і поміж К. Косинським та польською владою було укладено угоду про перемир’я. Невдовзі К. Косинський зібрав свіжі сили і рушив у напрямку Черкас, де потрапив у пастку і був страчений. Проте повстання козаків, селян і міщан ще продовжувалося і плавно перейшло в повстання під проводом Северина (Семерія) Наливайка. Він прожив лише 37 років, але лишив яскравий слід в українській іс- торії, через що був оспіваний у піснях і думах свого народу та поетичних рядках майбутніх декабристів (див. поему “Северин Наливайко” одного з п’яти страче- них декабристів К. Рилєєва). Северин Наливайко походив з Поділля. Його батька забив на смерть поль- ський магнат М. Калиновський. Великий вплив на Северина мав його брат Дем’ян, який згодом став священиком і відомою в українській літературі люди- ною. Северин мав хист до воєнної справи, служив на Січі, ходив у похід проти татар і турків. Потім повернувся в Острог і служив сотником у князя Острозького. Тут він заплямував себе ганебним вчинком - брав участь у придушенні повстання К. Косинського, чого йому не пробачили запорожці. Повертаючись з молдавського походу проти турків (1594-1595 рр.) через Поділля, де не вщухало полум’я антипольського повстання, він проголосив війну польській владі і приєднав до своїх козацьких загонів повсталих селян і міщан. Як визнаний козацький ватажок, С. Наливайко пройшов з повстанцями через Поділ- ля, Волинь, Полісся, Білорусію, стягуючи контрибуцію з багатих міст і шляхетсь- ких маєтків. С. Наливайко, як свідчать деякі історичні джерела, виношував проект створення незалежної козацької республіки між Дністром і Бугом. Свої держав- ницькі плани він виклав у листі до польського короля Сигізмунда ІІІ. Але їм не судилося бути втіленими у життя. Його автора було схоплено поляками і після жорстоких тортур четвертовано. Перелякана масштабом повстання польська влада нещадно катувала і ви- нищувала повстанців. Однією з причин поразки антипольського повстання 1595- 1597 рр. було те, що його провідники - гетьман нереєстрового козацтва Северин Наливайко, гетьман реєстрового козацтва Григорій Лобода та полковник Матвій Шаула - не знайшли порозуміння між собою. Останні належали до заможного ко- зацтва з поміркованими політичними поглядами і дивилися на С. Наливайка як на ватажка “своєвольних елементів”. Вони навіть пішли на зраду, вступивши в таєм- ні переговори з поляками. Тоді нереєстровці вбили Г. Лободу, а реєстровці підс- тупно схопили С. Наливайка та деяких інших керівників повстання й видали їх полякам. Поразка повстання стала великою трагедією для України, але ідея визво- льного руху пустила міцні паростки, щоб уже ніколи не вмерти. Боротьба козацт- ва за свої права і вольності стала платформою об’єднання усіх верств українсько- го народу у боротьбі за більш благородну кінцеву мету - створення власної дер- жави. Після трагічного погрому повстання у козацькому стані отримали верх не радикали, а помірковані, схильні до компромісу з польським урядом. Упродовж 1600-1602 рр. козацьким гетьманом був легендарний козак Самійло Кішка, який домігся від польського уряду “дарування провин”. Політика компромісу і воєнної співпраці між козаками та польською владою тривала майже всю першу чверть ХУІІ ст. Багато зусиль для нормалізації стосунків з Польщею доклав гетьман Пет- ро Конашевич-Сагайдачний (1616-1622). Дрібний український шляхтич з Галичи- ни, отримав блискучу освіту в Острозькій академії, працював чиновником суду. Наприкінці ХУІ ст. він став запорізьким козаком. Згодом увійшов до складу гене- ральної старшини. Великий авторитет, військове уміння, вдача в походах сприяли тому, що 1616р. його обрали гетьманом. За час гетьманування П. Сагайдачний провів реформу козацтва, перетво- ривши його з тимчасових партизанських формувань на регулярне військо. Серед козаків було встановлено порядок, ієрархію і дисципліну. Реєстр їх було збільше- но до 40 тис. З військової формації козацтво, завдяки старанням П. Сагайдачного, було перетворено у політичний чинник з державницькими цілями. Він переніс осередок козацтва до столиці України - Києва. Разом з усім військом Запорізьким гетьман вступив до Київського Богоявленського братства. Прагматичний і поміркований гетьман дав усім зрозуміти, що фактично він поширює свою владу на всю козаць- ку Україну, бере під збройний захист усе православне населення і повертає Києву значення культурно-релігійного осередку. Отже, козацтво перетворилося на про- відну силу українського суспільства в його визвольній боротьбі з іноземними за- гарбниками, замінивши українську шляхту, яка зраджувала національні інтереси і нерідко приймала католицтво. Наступний крок П. Сагайдачного ще більше укріпив позиції православ’я в українських землях. Скориставшись перебуванням у 1620 р. в Києві єрусалимсь- кого патріарха Феофана, гетьман домігся від нього висвячення нового православ- ного Київського митрополита Йова Борецького і православних єпископів для п’яти єпархій. Так навколо зміцнення православної віри почалося згуртування ду- ховенства, козаків, міщан і селян. Союз козаччини і духовенства скріпив обидві сторони і заклав підвалини проекту формування національної держави, перші життєздатні наслідки якого виявляться майже через півстоліття у Визвольній вій- ні під проводом Б.Хмельницького. Історики досить часто порівнюють державну діяльність цих двох гетьма- нів, визнаючи П. Конашевича-Сагайдачного як найвизначнішого діяча дохмель- ницької доби. Є підстави стверджувати, що своїми державотворчими діями він стоїть навіть вище за Б. Хмельницького, бо, на відміну від нього, розпочав держа- вно-релігійне будівництво свідомо і послідовно впроваджував свій план у життя, в той час як Б. Хмельницький коливався і пройшов складний шлях від месника до державного діяча високого рангу. У битві під Хотином у 1621 р. проти Туреччи- ни, де козацькі полки на чолі з П.Сагайдачним врятували Польщу від політичної катастрофи аж до втрати нею державної незалежності, гетьмана було важко пора- нено, і невдовзі він помер. Після смерті П. Сагайдачного в козацькому середовищі знов почалися роз- лад та безладдя. Позначилися дві течії, які віддзеркалювали розбіжності інтересів українського суспільства за майновим цензом. Заможні реєстрові козаки і козаць- ка старшина Запоріжжя виступали за компроміс з польською владою. Їх підтри- мували українська шляхта і заможне міщанство. Проти компромісу виступили широкі маси козацтва, здебільшого нереєст- рового, селяни, життя яких в умовах повного покріпачення було злиденним. Напруження становища посилювалося ще й тим, що після Хотинської бит- ви, яка принесла козацтву славу, польський уряд не тільки не виконав даних коза- кам обіцянок, але й не виплатив належну їм платню і навіть зменшив козацький реєстр. Тому козаки логічно вважали себе не зв’язаними ніякими обов’язками з польською короною і вели власну незалежну політику. Вони втручалися в полі- тичне життя Криму, нападали на турецькі міста-фортеці, що змушувало султана тримати для охорони узбережжя значні військові сили. Туреччина вимагала від Польщі приборкання козаків, погрожуючи війною. Делегації польських урядовців на Запоріжжя не давали очікуваних результатів. Незалежні дії козаків спонукали короля розіслати інструкції на місця, де стверджувалося, що козаки “зреклися підданства”. У той же час цей документ свідчить про занепокоєння, яке викликає у влади зростання авторитету козацтва і визнання українським населенням його керівної ролі: “Домашнє свавілля бере гору й так заповзято, що й самим нам тяж- ко, і з сильними сусідами нас розсварює, забувши зовсім віру й підданство, вони уклали собі окрему державу. (Виділено авт.). Наступають на життя й майно не- винних людей. Вся Україна їх слухає. Шляхтич у домі своїм невільний. По містах і містечках королівська вся управа, вся влада в руках козаків: захоплюють собі судочинство, закони встановлюють”. Такі напружені відносини неминуче вели до нового соціального вибуху. У 1625 р. польське військо на чолі з гетьманом Станіславом Конєцпольським виру- шило на приборкання козаків. Йому протистояло Військо Запорізьке на чолі з ра- дикальним гетьманом Марком Жмайлом, до якого приєдналися повстанці з міщан і селян. Вирішальні бої відбулися біля м. Крилова і над Куруковим озером під Кременчуком. Вони не виявили переможця, але знову загострили суперечності серед козаків. Помірковані запоріжці під проводом Михайла Дорошенка вступили в переговори з поляками. Обидві сторони дійшлися компромісної Куруківської угоди (27 жовтня 1625 р.). Згідно з нею козацький реєстр мав становити 6 тисяч, а всі інші - у кількості майже 40 тис. осіб - повинні були повернутися до своїх ко- лишніх панів. Старшині та реєстровцям підвищили платню з королівської казни. Реєстрові козаки залишили за собою право обирати гетьмана, але затверджувати його повинен був король. “Старшим” козаків став поміркований М. Дорошенко. Жити реєстровці повинні були тільки на державних землях, так званих “королів- щинах”, а козаки - негайно спалити усі човни і припинити конфлікти з сусідніми країнами, як і укладати з ними угоди. Компроміс був на руку лише заможному козацтву, а нереєстровці (“випи- щики”) відкрито висловлювати незадоволення і подалися на Низ (на Запоріжжя), де був головний осередок козаччини і центр зібрання сил для боротьби з Поль- щею. Старшина використовувала їх у походах проти татар і турок. В одному з та- ких походів на Крим навесні 1628 р. загинув гетьман М.Дорошенко. Суперечності між реєстровими та нереєстровими козаками призвели до то- го, що вони почали обирати окремих гетьманів. У 1629 р. запорожці (нереєстрові) обрали гетьманом досвідченого й відомого успішними морськими походами Та- раса Федоровича (Трясила). У 1630 р. він очолив чергове антипольське повстання, яке охопило Полтавщину, Київщину, Запоріжжя. Головні бої розгорнулися на Пе- реяславщині. Найжорстокішим був бій 15 травня 1630 р., названий “Тарасовою ніччю” і поетично оспіваний в однойменному творі Т.Г. Шевченка. Тоді козаки вщент розгромили добірне шляхетське військо С. Конєцпольського, давнього і за- пеклого ворога козацтва, і примусили його йти на переговори з козаками. Їх нас- лідком стало незначне збільшення реєстру до 8 тис. осіб. Проте суперечності у козацькому середовищі не припинилися. Реєстровці тягли в бік Польщі, а запорожці стояли на позиції незалежності і самостійності. Тим паче, що їхній міжнародний авторитет був настільки високим, що в зарубіж- них країнах на найвищому рівні обговорювали питання, чи не можуть запорожці створити свою, незалежну від Речі Посполитої, державу. Під тиском обставин польський уряд переходить від конфронтації з украї- нськими козаками до своєї улюбленої політики “батога та пряника”. З одного бо- ку, у 1632 р. сейм прийняв “Пункти заспокоєння православних”, за якими розши- рялися права і привілеї православної церкви, а з іншого - у 1635р. на Дніпрі заве- ршується будівництво фортеці Кодак, в якій постійно перебував польський гарні- зон для шпигунства за діями козаків і придушення будь-яких заворушень на Січі. Того ж року Кодак було вперше зруйновано за наказом кошового отамана Івана Суліми. Із взяттям фортеці розпочалося нове козацьке повстання, яке було недовготривалим. Реєстровці, побоюючись нового конфлікту з Польщею, видали І. Суліму та його прихильників. Їх відправили до Варшави і там стратили. А Ко- дак поляки відбудували тільки у 1639 р. і збільшили гарнізон фортеці втричі. Втім, через 9 років після тривалої облоги її візьмуть козаки Б. Хмельницького. До наших днів збереглися залишки фортеці в селі Старі Кодаки неподалік аеропорту м. Дніпропетровська. Перепочинок у конфронтації з Польщею тривав недовго. Антипольські на- строї серед козацтва зростали, і влітку 1637 р. розпочалося нове повстання, яке охопило Лівобережну і Правобережну Україну. Його керівниками були таланови- ті полководці - Павло Бут (Павлюк), Дмитро Гуня, Карпо Скидан, Яцько Остря- нин (Остряниця). Козаків підтримали селяни, які громили своїх панів. У битві під Кумейками (грудень 1637 р.) біля Черкас козаки зазнали пораз- ки від польського війська і підписали мир на принизливих умовах. П.Павлюка ви- дали полякам, а Д. Гуня і К. Скидан пробилися на Запоріжжя. Навесні 1638 р. із Запоріжжя покотилася нова хвиля повстання. Повстання очолили Д. Гуня та Я. Острянин. Перші успіхи повсталих були вражаючими. Ко- заки захопили Чигирин, Кременчук і загрожували Києву. Полякам довелося на- пружитися. На допомогу військам С. Потоцького прийшов Ярема Вишневецький - нащадок княжого руського роду, лютий ворог українців. Після підписання миру козаки змушені були здати полякам зброю і клейноди. Я. Острянин з частиною козаків перейшов кордон Московської держави і поселився на Слобожанщині. Д. Гуня з частиною запорожців врятувався на Дону. Через великі втрати поляків і втечу ватажків капітуляція козаків відбулася без великих репресій. Півстоліття боротьби польського уряду з автономією Запорізької Січі пройшли під прапором гри на протиріччях реєстрового та низового козацтва. Ко- ли стало очевидним, що ставка на реєстровців не дала переваг, польська корона перейшла у форсований соціально-політичний наступ, і 1638 р. після низки поту- жних, хоч і невдалих козацьких повстань, польський сейм схвалив “Ординацію Війська Запорозького реєстрового”. Документ сильно обмежував самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідувався козацький суд, за- мість виборного козацького гетьмана уряд ставив польського комісара-шляхтича. Посади полковників і осавулів займала виключно шляхта. З козаків можна було обирати лише нижчі чини - сотників і отаманів. Реєстр скорочувався до 6 тис. Ре- єстрові козаки отримали місце осілості тільки в Чигиринському, Корсунському і Черкаському старостатах. Селянам і міщанам категорично заборонялося не тільки вступати до козацтва, але й брати з ними шлюб жінкам селянського і міщанського походження. Нереєстрові або низові козаки із Запоріжжя оголошувалися поза законом. Вони повинні були повернутися до кріпацького стану. Було відбудовано фортецю Кодак на Дніпрі і збільшено її гарнізон для на- гляду за Січчю. Почалися репресії уряду відносно всіх, хто брав участь у повстан- нях або співчував бунтівникам. Тривале політичне й збройне протистояння польського уряду та українсь- кого козацтва у першій третині ХУІІ ст. закінчилося перемогою Польщі, що дало змогу її політикам та ідеологам заговорити про початок ери “золотого спокою”. Та вони виявилися політично короткозорими і не дооцінили того величезного до- свіду та потенційної енергії, що накопичилися в українського населення. За роки козацько-селянських повстань національна свідомість зробила неймовірний стри- бок. На порядок денний постало головне питання - створення української етнічної держави. Через 10 років кількісні накопичення перейшли в нову якість - вибухну- ла національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. Причини поразки козацько-селянських повстань:
|