Теорія мови. Теорія мови Знакова природа мови
 Скачать 145.52 Kb.
|
|
Теорія мови 3.1. Знакова природа мови Хоча теорія знакової природи мови бере початок в ученні стоїків (IV ст. до н. є.) і пройшла довгий шлях у своєму розвитку (концепції Арістотеля, граматики Пор-Рояля, В. Гумбольдта, Е. Кассірера, Ч. Пірса, Р. Кар-напа, Ч. Морріса, Ч. Огдена, А. Річардса, А. Гардинера, К. Бюлера, Ф. де Соссюра та ін.), ставши предметом особливої лінгвістичної дисципліни — лінгвосеміоти-ки, однак і досі дискусійними є багато питань, серед яких питання про структуру мовного знака та знакові одиниці мови. Поняття про знак і знакову систему мови Небезпідставним є твердження, що ми живемо в сві¬ті знаків. Дзвінок будильника вранці — сигнал того, що пора вставати. Червоне світло світлофора — знак забо¬рони переходити вулицю, зелений — знак дозволу. По дорозі в університет ви зустрічаєте товариша, кивком голови вітаєтеся з ним чи тиснете йому руку — знак поваги, прихильного ставлення до нього. У гардеробі вам видають жетон, який засвідчує, що у вас прийняли на зберігання пальто. У їдальні ви розплачуєтеся гро¬шовими знаками. А якщо додати до цього різні вивіски знакова природа мови на громадських чи торговельних закладах, стрілки, що вказують на рух чи місцезнаходження чогось, різні схеми і графіки, з якими кожного дня доводиться стикатися, то все це засвідчує велику роль різних знако¬вих систем у нашому повсякденному житті. Однією із знакових систем є мова. Про її знаковий характер говорили ще вчені давніх Індії та Греції. Так, Арістотель стверджував, що «мовні вирази суть знаки душевних вражень, а письмо — знак перших». Поняття знаковості знаходимо також у граматиці Пор-Рояля, а згодом у працях лінгвістів-компа-ративістів — В. Гумбольдта, О. Потебні, П. Фортуна-това, І. Бодуена де Куртене, В. Поржезинського, В. Богородицького та ін. Однак термін знак у дос¬лідженнях цих учених не отримав спеціального лін¬гвістичного визначення. Зовсім по-іншому стали розглядати це питання з часу виходу в світ книжки Ф. де Соссюра «Курс загальної лінгвістики» (1916). Ф. де Соссюр мову як систему знаків ставить в один ряд з будь-якою іншою системою знаків, що «відіграє певну роль у житті сус¬пільства». Вивчення мови на рівних правах і тотожни¬ми методами мислиться в складі семіології — єдиної науки про знаки: «Мова є система знаків, що виража¬ють ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбу¬кою для глухонімих, з символічними обрядами, з фор¬мами ввічливості, з воєнними сигналами тощо. Можна, таким чином, мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства [...]. Ми назвали б її семіо-логія». Така наука виникла і отримала назву «семіотика». Семіотика (від грец. зетеіоп «знак*)— наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем. Зародження семіотики пов'язують із працями Чарль-за Морріса «Основи теорії знаків» (1938), «Знаки, мова і поведінка» (1964), хоча її початки заклав американ¬ський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра по праву вважають основоположником лінгвосеміо-тпики. Основним поняттям семіотики є знак. Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації. Теорія мови Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, нази¬вається денотатом або референтом); 3) непов'яза¬ність із позначуваним природним (причиновим) зв'яз¬ком; 4) інформативність (здатність нести якусь інфор¬мацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність. Що стосується системності, то її слід ро¬зуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему. Так, зокрема, знак ! в дорожній знаковій системі означає * небезпечна дорога», в шаховій грі — «цікавий хід», у математиці — «факто¬ріал», у пунктуації — «знак оклику». Червоне світло са¬ме по собі нічого не означає, але в дорожній сигнальній триколірній системі — червоний, жовтий, зелений ко¬льори — воно має певне значення. Кивок головою звер¬ху вниз у системі жестів українців означає «так», а в системі жестів болгар — «ні». Таким чином, знаки утворюють певні системи, а значеннєвість (цінність) знака зумовлюється його місцем у системі. Поза сис¬темою знак неможливий. Типологія знаків Існує декілька класифікацій знаків. Найвідоміші серед них — класифікація за типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об'єк¬том та класифікація з погляду фізичної природи. За першою класифікацією всі знаки поділяють на зна-ки-індекси, знаки-копії, знаки-сигнали і знаки-сим-воли. Знаки індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми) — знаки, пов'язані з позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами. Наприклад, дим як знак вогню (без вогню диму не буває), низькі чорні хмари як знак до¬щу, висока температура у людини як знак хвороби, дзенькіт скла як знак розбитого посуду тощо. Правда, кваліфікувати симптоми як знаки немає достатніх під¬став, бо вони не відповідають наведеному вище визна¬ченню знака. Причинові відношення не є заміною одного предмета іншим. Знаки-копїі — відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети. їх ще називають іконічними знаками. До них належать сліди лап тварин, фотогра¬фії, зліпки, відбитки тощо. Знакова природа мови Знаки-сигнали — знаки, які потребують певних дій, реакцій. Наприклад, звук сирени як знак повітряної тривоги, ракета як знак атаки, свисток як знак дозволу ввести м'яч у гру, дзвінок як знак початку чи закін¬чення заняття тощо. Знаки-сигнали завжди прив'яза¬ні до ситуації. Через ситуативну обмеженість сигналів деякі вчені (Е. М. Ахунзянов та ін.) не кваліфікують їх як знаки. Знаки-символи — знаки, які використовують для передачі (визначення) абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю природного зв'язку з позначуваними об'єктами. Наприклад, три¬зуб і синьо-жовтий прапор як символ України, п'ять кілець як символ олімпійських ігор, голуб як символ миру, маска як символ театру. До знаків-символів належить хімічна, географічна та математична симво¬ліка. Тут названі символи, що є міжнародними. Ще ба¬гатшими й різноманітнішими бувають специфічно-на¬ціональні символи — символіка кольорів, квітів, дерев, птахів, взагалі тварин тощо. Наприклад, такі українсь¬кі символи, як калина, явір, верба, червона рута, едель¬вейс, гарбуз, чайка тощо. Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є умовними. Це природні знаки. Вони не мають комуні¬кативної функції, а виконують пізнавально-прагматич¬ну функцію. Знаки-сигнали і знаки-символи — штучні, умовні знаки. Це знаки спілкування. Вони мають відправни¬ка та адресата (отримувача) і виконують комунікатив¬но-прагматичну функцію. Знак-індекс і знак-копія можуть стати знаком-сигналом чи знаком-символом, коли відправник і отри¬мувач домовляться про їх значення. Так, звичайно, дим є симптомом, наслідком вогню, але в часи козач¬чини дим, що йшов від підпаленої на вишках соломи, сигналізував про набіг ворога. Солома чи сіно самі по собі нічого не означають, однак вони можуть стати ко¬мунікативними знаками, що засвідчує одна з українсь¬ких пісень Закарпаття, де дівчина говорить коханому: ♦Як буде солома, не йди: старі дома, а як буде сіно, то приходи сміло». Отже, справжні знаки характеризу¬ються умовністю, конвенціональністю. Наведену класифікацію, яка є дещо доповненою авс¬трійським психологом К. Бюлером класифікацією Ч. Пірса, розглядають і як функціональну. Симптоми —знаки, які виконують експресивну функцію і виражають «внутрішню суть» відправника. Сигнали виконують апе-лятивну функцію, оскільки звернені до сприймача, пове¬дінка якого ними скеровується (опергщіональні знаки). Символи мають репрезентативну функцію, оскільки орі-єнтуються на предмети й матеріальний зміст. Польський мовознавець А. Шафф запропонував класифікацію, за якою всі знаки поділяють на природні й штучні. Штучні розпадаються на несловесні і словес¬ні, в несловесних виокремлюються сигнали і замінники, а в замінниках — іконічні знаки та знаки-символи. Справжні знаки, на думку вченого, жодної іншої цін¬ності не мають і поза знаковою функцією не існують. Цікавою є бінарна класифікація знаків, що спира¬ється на їх функцію і структуру, польського мовознав¬ця Т. Мілевського. На думку Мілевського, ця класифікація передає й історію (послідовні етапи) виникнення знаків [Мі1е\узкі 1972: 20]. З погляду фізичної природи, або, іншими словами, за способом сприйняття їх людиною знаки поділяють на 5 видів: 1) акустичні (слухові, вокально-інструмен¬тальні); 2) оптичні (зорові); 3) дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих); 4) нюхові (запах етилмеркапта-ну як застережливий знак для шахтарів); 5) смакові (існують вони більш теоретично, ніж практично; як приклад можна навести те, що на українському По¬ліссі подача гостям киселю є сигналом закінчення гостини, через що цю страву тут називають кисіль-розганяй; подібний факт зареєстрований на Курщині, де подача на стіл каші означає закінчення весілля; цю кашу називають каша-разгонница, вигоняйло, вьігонял-к^разгоняй1). Найважливіші для людини слухові (акустичні) та зорові (оптичні) знаки залежно від способу їх творення поділяють на 4 підвиди (субкоди): 1) зоровий скороми¬нучий (мімічна мова глухонімих); 2) зоровий трива¬лий (письмо); 3) вокально-слуховий (усне мовлення); 4) інструментально-слуховий (мова бубнів, що пошире¬на серед деяких африканських племен). Це різновиди одного й того ж коду — мови. Отже, зоровий скороминучий субкод допускає неод¬нозначність інтерпретації повідомлення. Тільки звукова людська мова дає можливість максимально чітко висло¬вити думку і точно, адекватно її сприйняти. На цю пере¬вагу звукової мови вказував М. В. Ломоносов, допов¬нивши, що спілкування жестами можливе тільки на близькій відстані й тільки в світлий час доби: «темнота великим бьіла б помешательством такому разговору». Структура знака Існує дві протилежні думки щодо структури знака. Одні дослідники вважають знак односторонньою оди¬ницею, тобто стверджують, що знак має тільки план вираження. Цю групу вчених репрезентують такі фі¬лософи і мовознавці, як Р. Карнап, Л. Блумфільд, Л. О. Рєзников, А. О. Вєтров, В. 3. Панфілов, А. А. Зі¬нов'єв, О.Ф. Лосєв, О. С. Мельничук, Т. П. Ломтєв, В. М. Солнцев, Е. М. Ахунзянов, 3. Д. Попова та ін. На їхню думку, знак завжди пов'язаний із значенням, але значення до нього не входить. Знак — це тільки «час¬тинка матерії» (В. М. Солнцев), тоді як значення — факт свідомості, ідеальне відображення явища дійсності. Ця теорія знака відома в науці як унілатеральна (від лат. ипиз «один» і Іаіиз «сторона»). Інші дослідники (Ф. де Соссюр, Л. А. Абрамян, І. С. Нарський, Ю. С. Степанов, В. А. Звегінцев, В. І. Ко¬ду хов та ін.) розглядають знак як двосторонню одини¬цю, яка має план вираження і план змісту, тобто зна¬чення. На думку цих учених, поняття знака без зна¬чення втрачає сенс: знак без значення не знак. Знак — це органічна єдність двох сторін, це «союз значення і його носія» (І. С. Нарський), тобто поняття й акустич¬ного образу. Це, як зазначав Ф. де Соссюр, все одно, що дві сторони аркуша паперу: ніколи не можна розрізати тільки одну з них. Розглянуту теорію знака називають білатеральною (від лат. Ьіз «двічі» і Іаіиз «сторона»). Значення і значеннєвість знака можна встановити, коли він (знак) буде розглянутий у знаковій ситуації, тобто в таких відношеннях, як знак — референт (по¬няття і предмет), знак — знак і знак — людина. Відпо¬відно до знакової ситуації, за Ч. Моррісом, розрізняють три аспекти знаків: семантику, синтактику і прагма¬тику. Німецький філософ Г. Клаус з першого аспекту в окремий виділив сигматику, і, таким чином, за його теорією, в плані змісту знаків маємо чотири аспекти: сигматику (відношення знака до відображуваного об'єкта), семантику (внутрішньомовні відношення, значеннєвість знака), синтактику (текст) і прагма¬тику (відношення, що виявляються у вживанні; оцін¬ка знака носієм мови, якщо йдеться про мовні знаки). Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи Розглядати мову як знакову систему є сенс у то¬му разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризують¬ся такими рисами, як довільність (умовність), тобто від¬сутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з не-мовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом ха¬рактеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззапе¬речною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про довільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними слова¬ми (укр. стіл, нім. ТізсН, англ. іаЬІе; укр. цвях, рос. гвоздь, чеськ. НгеЬік, нім. Иа£еІ, англ. пай) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», рос. конец «кінець», болг. конец «нитка», укр. магазин «крам-ниця», англ. та£агіпе «журнал»). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідуваль¬ні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як друго¬рядні й суперечливі щодо їх символічного походжен¬ня. На його думку, вони не заперечують основної те¬зи про умовність, довільність мовного знака. Останнім часом думка про вмотивованість мовних знаків широко пропагується представниками теорії звукосимволізму. Справді, якщо провести пси¬холінгвістичний експеримент на визначення розмі¬ру, віку, внутрішніх якостей невідомих істот, позна¬чених неіснуючими словами харарапа і зілюля, то в першому слові реципієнти знайдуть такі ознаки, як велике, старе, недобре, а в другому — мале, молоде, при¬ємне, добре. Різні звуки викликають неоднакові асоці¬ації (так, зокрема, як «погані» звуки опитувані назва¬ли [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі — [д], [б], [г], [ж], як гарний, ніжний — [л]) [Супрун 1978: 47]. Однак у ці¬лому звукова мотивація має неосновний, фоновий ха¬рактер. Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внут¬рішня мотивація, до якої належить морфемна вмоти¬вованість похідних, особливо складних слів (укр. сім¬десят, перекотиполе, нім. ВезіагЬеііег, Ке§епЬо§еп, РегпзеНаррагаі і та ін.). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотиву¬вання одних знаків іншими. Говорячи про вмотиво-ваність чи невмотивованість як ознаку мовного зна¬ка, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим». Специфічною ознакою мовного знака є непаралель-ність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що: а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю; б) один експонент (позначувальне) може мати де¬кілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму); в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може зміню¬ватися при незмінності плану змісту (бт>чела —> бджо¬ла) і навпаки {міщанин «житель міста» —> «назва соці¬ального стану людей» —> «людина з обмеженими інте¬ресами і вузьким кругозором; обиватель»). Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого по¬лягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лін-гвальна система може еволюціонувати. Інші особливості мовних знаків зумовлені специфі¬кою мовної системи. При зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують кардинальні відмінності. Своєрідність мови як знакової системи по¬лягає в тому, що: 1. Мова виникає природним шляхом, постійно роз¬вивається, удосконалюється, тобто має динамічний ха¬рактер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (ви¬никають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мов¬них знаків, як продуктивність. Знаки нерідко зміню¬ють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мов¬них знаків. Так, зокрема, синоніми й антоніми часто орієнтуються у своєму семантичному розвиткові на своїх партнерів. Наприклад, слово південь спочатку мало значення «полудень», а північ — антонімічне зна¬чення «час на межі двох діб, який відповідає 12 годині ночі». Коли ж слово південь набуло значення «півден¬на сторона світу», бо саме о 12 годині дня сонце знахо¬диться на півдні, то антонімічне північ набуло значен¬ня «протилежна півдню сторона світу», і це зумовлено не якимись позамовними чинниками (о 12 годині ночі на північній частині неба ні сонця, ні місяця немає), а тільки впливом антоніма південь (див. тему «Лексико-семантична система мови»). 2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна мані¬фестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можли¬вості й обмежену сферу застосування. 3. Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гно¬сеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцін¬ку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб пізнан¬ня об'єктивного світу. 4. Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розми¬тість меж (пор. нормативне лінгвістика тексту і не-відмічене ^мовознавство тексту). Характерними рисами мовних знаків є також аб¬страктність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у від¬риві від безпосередніх подій і ситуацій. Знаковість і одиниці мови Дискусійним є питання, що саме в мові слід уважа¬ти знаком. Правда, проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в білатеральній теорії. Для унілатералістів у мові все — знаки. Найменшою мовною одиницею є фонема. Оскільки вона є односторонньою одиницею (має тільки план ви¬раження і не має значення), її не можна вважати зна¬ком. Це одиниця, яка служить для побудови і розріз¬нення знаків, що, за термінологією Л. Єльмслева, є фігу¬рою. Фонема не має і перелічених вище функцій, які притаманні знакові. Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план змісту. Наприклад, у слові рук-а є дві морфеми. Корінь рук- виражає ідею руки, а флексія -а має аж три граматичні значення: назив¬ний відмінок, однина, жіночий рід. Однак ці значен¬ня реалізуються не самостійно, а тільки в складі ціло¬го слова. Морфема не може виступати одиницею ко¬мунікації самостійно. Враховуючи все зазначене про морфему, її слід уважати напівзнаком (термін В. Ко-духова). Слово — двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через що є підстави саме слово вважа¬ти мовним знаком. Речення не є знаком, бо складається зі знаків і належить до рівня структур. Оскільки слова комунікативну функцію викону¬ють у реченні, точніше у висловленні, то дехто схиль¬ний думати, що повноцінним мовним знаком є тіль¬ки речення. Погодитися з такою думкою важко, бо, по-перше, речення-висловлення не є замінником яко¬гось предмета дійсності, а виражає цілу, інколи дуже складну, ситуацію; по-друге, якщо прийняти вислов¬лення за знак, тоді це не узгодиться з основними ознаками знака. Так, зокрема, у висловленні не може бути асиметричності плану вираження і плану зміс¬ту. За такого підходу до проблеми знаковості, як за¬уважує 3. Д. Попова, можна тлумачити як знак не ли¬ше речення, а й текст, що насправді пропонують деякі мовознавці, особливо представники лінгвістики текс¬ту. Що ж стосується речення як одиниці мови (не мов¬лення), то воно становить собою лише схему і, таким чином, позначає відношення між мисленнєвими обра¬зами [Попова 1987: 72]. Отже, у мові виділяють субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні. Фонеми належать до субзнаково-го рівня, слова — до знакового, речення — до суперзна-кового. Якщо ж врахувати проміжні одиниці, то схема буде мати такий вигляд: Речення (висловлення) — суперзнаковий рівень Словосполучення Слово — знаковий рівень Морфема Склад Фонема — субзнаковий рівень Мова і несловесні форми спілкування (паралінгвістика і паракінесика) Людське мовлення супроводжують невербальні (не¬словесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зу¬мовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є над-звичайно вагомим при спілкуванні. Несловесну інформацію вивчають паралінгвістика і паракінесика. До паралінгвістики належать усі ті спо¬соби передачі інформації, які пов'язані зі звучанням мови: акустичні характеристики голосу (тембр, висо¬та, гучність), паузи, інтонація тощо. До паракінесики належать жести і міміка. Тембр голосу впливає на сприймання інформації. Деренчливий чи писклявий голос втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу. Крім того, уміння володіти тембром може вносити додаткові від¬тінки до інформації: одна річ, коли щось буде сказано ніжним, оксамитовим тембром, а інша, коли щось ви¬мовляється з металом у голосі. Надзвичайно важливу роль у спілкуванні відіграє інтонація. Недаремно кажуть: важливо не те, що гово¬рять, а як говорять. Англійський письменник Бернард Шоу зауважив, що існує п'ятдесят способів сказати так і п'ятсот — ні. Глибоке смислове навантаження в мовленні мають паузи. Це здається парадоксом: людина мовчить, а інфор¬мація слухачам поступає. Невипадково Цицерон заува¬жив: «Найсильніший крик — у мовчанні». Ця ж думка передана і в таких поетичних рядках Василя Симоненка: Отже, мова як своєрідна семіотична система є полі-функціональною, багаторівневою і глобальною за зна¬ченням. Це вторинна природна багатовимірна дина¬мічна система, яку супроводжують невербальні систе¬ми знаків. |