Теорія мови. Теорія мови Знакова природа мови
 Скачать 145.52 Kb.
|
|
3.2. Мова і мислення Співвідношення мови і мислення — одна з цент¬ральних проблем не тільки теоретичного мовознавства (філософії мови), а й філософії, логіки, психології. Ці¬кавились нею також математики, фізики, медики та ін. Якщо раніше головним питанням було обґрунтування наявності чи відсутності зв'язку між мовою і мис¬ленням, то нині — виявлення характеру зв'язку між ними. Проблема співвідношення мови і мислення Незважаючи на те що проблему взаємозв'язку мови і мислення досліджують від найдавніших часів до на¬ших днів, вона далека від свого розв'язання. У сучасній філософській, логічній, психологічній і лінгвістичній літературі дають різні, інколи взаємозаперечні від¬повіді на питання про співвідношення цих феноме¬нів. Це зумовлене кількома причинами. У мові й мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-біологічні чинники. Процес мислення прихований від безпосереднього спостереження, це той «чорний ящик», про роботу якого ми можемо судити дедуктив¬но і перевіряти висунуті гіпотези на основі того, що маємо на вході і виході цього ящика, тобто на основі мовленнєвих фактів. Не сприяє розв'язанню пробле¬ми й термінологічна неусталеність. Так, зокрема, в су¬часній науці немає однозначного розуміння термінів мислення і свідомість. Це призвело до того, що нерід¬ко говорили про співвідношення мови і свідомості, а малося на увазі співвідношення мови та мислення, і навпаки. Слід розрізняти поняття «свідомість» та «мислен¬ня». Свідомість — це весь процес відображення дійс¬ності нервово-мозковою системою людини; це усвідом¬лене буття, суб'єктивний образ світу. Мислення — це узагальнене відображення дійсності в свідомості у фор¬мах понять, суджень й умовиводів (силогізмів); це вища форма активного відображення об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й узагальненому пізнанні суб'єктом суттєвих зв'язків і відношень предметів і явищ, у творчому продукуванні нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків [Философ-ский знциклопедический словарь 1983: 391]. Отже, свідомість не зводиться до мислення, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне став¬лення людини до світу [Українська радянська енцик¬лопедія 1983: 59]. Очевидно, до свідомості входять і відчуття, й уявлення. Мислення — вищий ступінь людського пізнання, процесу відображення об'єктивної дійсності; воно умож¬ливлює отримання знання про такі речі, які не можуть бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні. Чут¬тєве сприйняття не дає повного відображення дійснос¬ті. Мислення, оперуючи найвищими абстракціями, пе¬реборює обмеження чуттєвого сприйняття й повнокров¬но відтворює дійсність. Отже, поняття «свідомість» є ширшим від поняття «мислення» і включає його в себе. Однак у науковій літературі трапляються й інші тлумачення цих понять, де термін мислення трактується як ширше поняття, ніж термін свідо¬мість. Тут під свідомістю розуміється вищий ступінь мислення). Щодо питання взаємовідношення мови й мислення існують дві протилежні й однаковою мірою неправильні тенденції: 1) відривання мови від мислення і мислення від мови; 2) ототожнення мови і мислення. Так, зокре¬ма, французький математик Жак Адамар заявив: «Я стверджую, що слова повністю відсутні в моєму розумі, коли я думаю [...]. Усі слова зникають саме тієї миті, коли я починаю думати; слова з'являються в моїй свідо¬мості тільки після того, як я закінчу або закину дослі¬дження» [Адамар 1970: 72]. Подібна думка висловлена Альбертом Ейнштейном: «Слова або мова, як вони пи¬шуться або вимовляються, не відіграють жодної ролі в моєму механізмі мислення. Психічні реальності, які служать елементами мислення, — це деякі знаки або більш чи менш ясні образи, що можуть бути за бажан¬ням відтворені й скомбіновані. Вищезгадані елементи в цьому випадку носять зоровий і мускульний харак¬тер. Звичайні й загальноприйняті слова дуже важко підбираються лише на наступній стадії, коли згадана асоціативна гра достатньо відстоялась і може бути від¬твореною за бажанням» [Зйнштейновский сборник 1967: 28]. Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти Вільгельм фон Гумбольдт і Макс Мюллер. На думку Мюллера, мова і мислення — «лише дві назви однієї й тієї ж речі». До тієї групи належать і вчені, які розгля¬дають мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенве-ніст), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того самого явища. У наш час обидві крайні тенденції продовжують існувати в різних варіантах. Так, зокрема, різні відно¬шення до мислення і його зв'язку з мовою лежать в основі двох різних напрямів — менталістичного, в якому чітко виявляється прагнення до ототожнення мови і мислення, приписування мові тієї ролі в психіці людини, яка належить мисленню, і механістичного (біхевіористського), який відриває мову від мислення, розглядає мислення як щось позамовне (екстралінг-вальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мислення фікцією . Однак переважна більшість мовознавців і філосо¬фів не сумнівається в наявності зв'язку між мовою і мисленням. Головна увага вчених спрямована на ви¬явлення характеру зв'язку між цими явищами. Мова і мислення — це особливі дуже складні явища, кожне з яких має свою специфічну форму і свій специфічний зміст [Общее язьїкознание 1970: 374]. Якщо колись вважалося, що мислення невіддільне від мови і здійснюється лише в мовних формах (згадай¬мо хоча б таке висловлення Ф. де Соссюра: «Мову можна порівняти з аркушем паперу. Думка — його ли¬цевий бік, а звук — зворотний, не можна розрізати лицевий бік, не розрізавши зворотного. Так і в мові не можна відділити ні думку від звука, ні звук від думки, цього можна досягнути лише шляхом абстракції» [Сос-сюр 1977: 145]), то нині поширена концепція, за якою мова і мислення пов'язані між собою діалектичними відношеннями й утворюють взаємозумовлену єдність, але не тотожність. Можна також стверджувати про відносну незалежність мови від мислення і мислен¬ня від мови. Форми реалізації зв'язку мови і мислен¬ня можуть бути найрізноманітнішими: від наявнос¬ті безсумнівної єдності до боротьби між ними. Так, ще Л. В. Щерба зауважив, що «кожна думка ніби сидить під ковпаком слова, і рух думки вперед є боротьба зі словом» [Лекции Л. В. Щербьі по русскому синтакси¬су 1970: 83]. Крім того, можна говорити і про можли¬вість несловесного мислення, що свого часу допускали мовознавець О. І. Томсон [Томсон 1910: 286], фізіолог І. М. Сєченов [Сеченов 1952: 87], психолог С. Л. Рубін-штейн [Рубинштейн 1946: 416]. Поряд із словесним допускали інші форми мислення також І. П. Павлов, Л. С. Виготський. Та й словесне мислення зводиться не тільки до звукових, а й до інших образів слів — зорових, жестових, тактильних, що доведено досвідом навчання глухих і особливо сліпоглухонімих людей. І. Н. Горєлов на основі декількох експериментів ви¬явив, що кількість предметів у полі зору дитини і кіль¬кість дій з ними значно перевищує число відомих ди¬тині найменувань. Домовна інформаційна система створює основу для переходу від першої до другої сиг¬нальної системи, до мови (див.: [Попова 1987: 51]). Усе це підтверджує думку, що мислення з'явилося раніше від мови, а це є ще одним важливим аргументом на користь твердження про відносну незалежність мо¬ви та мислення. Мовне мислення, як зауважує Л. С. Виготський, не вичерпує ні всіх форм думки, ні всіх форм мислення. Існує велика ділянка мислення, яка не має безпосеред¬нього стосунку до мовного мислення [Вьіготский 1934: 95]. Для того щоб встановити, яка саме ділянка мис¬лення не пов'язана з мовою, необхідно з'ясувати, які типи мислення існують. На думку сучасних учених, потрібно розрізняти три типи мислення: чуттєво-об¬разне, технічне і поняттєве. Тільки поняттєвий тип мислення протікає в мовних формах. І чуттєво-образне, і технічне мислення, очевидно, наявні й у вищих тварин (мавп, собак, котів, дельфінів тощо). Доведено, що вищі тварини користуються всіма відомими звичайній (тобто формальній) логіці метода¬ми — дедукцією, індукцією, синтезом, аналізом, експе¬риментом, абстрагуванням тощо — аж до утворення родових понять, тобто всіма тими методами, які вико-ристовує людина. Вони різняться лише ступенем свого розвитку. Завдяки цьому вищі тварини виявляють здатність до планомірної, навмисної (з передбаченням результатів) діяльності, що й характеризує власне мис¬лення на відміну від суто інстинктивної діяльності нижчих тварин. Поняттєве мислення притаманне тільки людині. У розумовій діяльності людини всі три типи мислення переплітаються. Як довів І. П. Павлов, звичайне нор¬мальне мислення може протікати лише за безпосеред¬ньої участі як першої, так і другої сигнальної системи. У різних людей рівень участі кожної з цих сигнальних систем різний: сигнали другої сигнальної системи мо¬жуть і не покривати сигналів першої системи, тобто в свідомості можуть бути наявними образи дійсності, які не осягнеш словом [Павловские средьі 1949: 232]. Що ж стосується глухонімих, то вони використовують жес¬ти двох типів: одні еквівалентні словам звукової мови, і їхня пальцьова азбука розроблена людьми, які чу¬ють. Інші, власне жестові знаки, не зіставляються з одиницями звукової мови. Такий жест може нагадува¬ти позначувану річ (іконічний жест), але може бути зовсім невмотивованим (ієрогліфічний жест). Чим більше невмотивованих жестів, тим складніше пере¬вести їх у слова [Попова 1987: 45]. Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти: 1) мислення характеризується певною самостійніс¬тю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предме¬тів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо); 2) мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мис¬лення — ідеальне; 3) мова — явище національне, мислення — інтер¬національне; 4) будова і закони розвитку думки і мови неоднако¬ві. Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфе¬ми, лексеми, словосполучення, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиво¬ди. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і значення слова, речення й су¬дження. Так, зокрема, значення слова не зводиться до поняття, хоча має його передумовою. Поняття — це лише ядро мовного значення. Обсяги значення і понят¬тя перехрещуються, але не збігаються. Значення слова ширше від поняття, поняття глибше від значення сло¬ва. Значення може мати різні конотації, тобто емоцій¬но-оцінні й експресивні відтінки. Крім того, існують слова (вигуки), які не передають поняття, а лише емо¬ції. Нарешті, слова та їх значення — категорії націо-нальні, тоді як поняття — загальнолюдські. Щодо співвідношення судження і речення правиль¬ною залишається традиційна сентенція, що будь-яке судження є речення, але не кожне речення є судження. Так, зокрема, слова-речення не є судженнями. Структу¬ра суджень і речень є різною. У складному реченні мо¬же бути декілька суджень. Якщо судження складаєть¬ся з трьох компонентів (суб'єкта, предиката і зв'язки), то в реченні може бути і один член, і два, і більше трьох. Синтаксичне й актуальне (логічне) членування ре¬чення не накладаються одне на одного. Структурні типи речень значно багатші й різноманітніші, ніж логічні су¬дження. До того ж суб'єкт судження не завжди відпові¬дає граматичному підметові, оскільки він може виража-тися не тільки підметом, а й додатком (Музика написа¬на композитором) і просто закінченням (Читаю). Складні зв'язки існують між логічними і граматич¬ними категоріями (пор. граматичну категорію роду і поняттєву категорію статі). Деякі граматичні категорії відображають не відмінності в об'єктивній дійсності, а різні відношення людини до цієї дійсності (категорія стану, модальності, способу). Граматичні категорії в різних мовах не збігаються (вид, відмінок тощо). Говорячи про зв'язок мови і мислення, потрібно звернути увагу на їх генетичний аспект. У генетично¬му плані виникнення мислення передує появі звукової мови як в онтогенезі (в історії окремої особи), так і в філогенезі (в історії виду). Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні; вони нерозривні, але не злиті в одне, певною мірою автоном¬ні і мають свої специфічні риси, які вимагають спеці¬ального вивчення. Психофізичні основи зв'язку мови і мислення. Внутрішнє мовлення і мислення Центри, що керують мовленнєвою діяльністю лю¬дини, розташовані в мозковій корі лівої півкулі. За¬лежно від специфіки розумової діяльності людини її мислення може протікати в різних зонах кори голов¬ного мозку. Так, зокрема, з правою півкулею пов'язане чуттєво-образне, конкретне мислення, а з лівою, де роз¬ташовані мовленнєві зони, — абстрактне мислення. У задніх відділах великих півкуль здійснюється при¬ймання, перероблення і зберігання інформації. Пошкодження певних центрів мозку, пов'язаних з мовленнєвою діяльністю, призводить до мовленнєвих розладів, які називають афазією. Залежно від того, яка зона головного мозку ушкоджена, розрізняють такі ви¬ди афазії: 1) моторна, що полягає в утраті здатності виража¬ти думку в усній формі. Моторна афазія пов'язана з ушкодженням зони Брока; 2) сенсорна, яка полягає в утраті здатності розумі¬ти усне мовлення; зумовлюється ушкодженням зони Верніке; 3) динамічна, що виявляється в утраті здатності зв'язного мовлення, головним чином у порушенні гра¬матичних зв'язків; спричиняється ушкодженням лоб¬них доль лівої півкулі; 4) семантична, яка виражається в утраті здатності знаходити в пам'яті потрібні слова для називання знайо¬мих предметів, пов'язана з ушкодженням тім'яно-по¬тиличної ділянки лівої півкулі. Важливою підмогою в розкритті механізму мислен¬ня є внутрішнє мовлення. Дослідження М. І. Жинкіна і А. Н. Соколова показали, що внутрішнє мовлення буває двох типів: 1) беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, однак звук відсутній) і 2) зреду¬коване, максимально скорочене фрагментарне мовлен¬ня (мовлення майже без слів). Якщо перший тип лег¬ко перекладається на зовнішнє мовлення, то другий тип такій трансформації не піддається. Озвучене внут¬рішнє мовлення другого типу залишилось би не зрозу¬мілим для співбесідників. Роль внутрішнього мовлення полягає в тому, що воно матеріально закріплює думку. Слухач використо¬вує внутрішнє мовлення для узагальнення й запам'ято¬вування зовнішнього, звучного мовлення (людина запам'ятовує не всі слова, а зміст мовленого). Внутріш¬нє мовлення, таким чином, є проміжною ланкою між мисленням і зовнішнім (звучним) мовленням Роль мови у процесі пізнання Розмірковуючи над природою мови, людина спо¬чатку розкривала в ній категорії мислення, тобто встановлювала вплив мислення на мову. Однак уже у XVIII ст. Джеймс Монбоддо і Готфрід Гердер у своїх працях розглядають цю проблему різнобічно. Особ¬ливу увагу ролі мови в процесах пізнання приділив В. фон Гумбольдт. За Гумбольдтом, вивчення нової мови рівнозначне набуттю нового погляду на попе¬реднє світосприйняття. Люди, що розмовляють різни¬ми мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ. Оскільки, за Гумбольдтом, мова — це орган, який утворює думку, то сприйняття й діяль¬ність людини залежать від мови, зумовлюються мо¬вою. Ще далі в питанні про вирішальну роль мови в процесах пізнання пішли американські вчені Едуард Сепір і Беджамін Уорф — автори так званої гіпоте¬зи лінгвальної відносності. Вивчаючи своєрідність культури і мов американських індіанців, вони дійш¬ли висновку про глибокий вплив мови на становлен¬ня світоглядних категорій. На думку Сепіра, мова є не стільки засобом передачі суспільного досвіду, скільки способом визначення цього досвіду для всіх, хто роз-мовляє тією мовою. Вона «нагадує математичну систе¬му, яка відображає досвід у справжньому значенні цього слова тільки в найелементарніших своїх почат-ках, але з плином часу перетворюється на систему по¬нять, яка дає змогу передбачити всі можливі елементи досвіду відповідно до певних прийнятих формальних правил». 3.3. Мова і мовлення Проблему мови і мовлення вважають однією з най¬важливіших і найскладніших у сучасному теоретич¬ному мовознавстві. Дихотомія «мова — мовлення» є чи не найважливішим досягненням лінгвістики XX ст. Хоча нині необхідність розрізнення мови і мовлення визнає переважна більшість мовознавців, однак трак¬тування цих понять і критеріїв їх розмежування вче¬ними різне. З історії вивчення проблеми мови і мовлення Усе глибше проникнення у вивчення феномену мо¬ви привело лінгвістів до необхідності розрізнення в ньому як мінімум двох об'єктів: власне мови і мов¬лення. Поширеною була думка, що поняття мови і мовлен¬ня першим увів у науковий обіг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення порушена вже В. фон Гумбольдтом та багатьма іншими мовознавця¬ми дососсюрівського періоду. Так, зокрема, Гумбольдт уважав, що «мова завжди розвивається тільки в сус¬пільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим». Він наголошував, що «мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах народу» і що «в неупорядкованому хаосі слів і правил, який ми звичайно називаємо мовою, наявні тільки окре¬мі елементи, відтворювані — й до того ж неповно — мовленнєвою діяльністю, щоб можна було пізнати суть живого мовлення і створити адекватну картину живої мови» [Гумбольдт 1960: 68—86]. Основоположник психологізму Гейман Штейнталь розрізняв мовлення (= говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням, — це су¬купність мовного матеріалу одного народу. Засновник Казансько-Петербурзької лінгвістичної школи І. О. Бодуен де Куртене «комплекс певних складових частин і категорій, який існує іп роіепііа і в сукупності всіх індивідуальних відтінків», протис¬тавляв «безперервно повторюваному процесові, що ґрунтується на факторі спілкування людини та її пот¬ребах втілювати свої думки і повідомляти їх до неї подібним істотам» Розмежування мови і мовлення, хоч і не завжди чітке та послідовне, спостерігається і в працях деяких інших представників дососсюрівського мовознавства — Ганса фон дер Габеленца, Франца Фінка та ін. Погляди лінгвістів, що розмежовували мову і мов¬лення ще до Ф. де Соссюра, значно різняться між собою. Якщо, наприклад, більшість із них протиставляють два поняття (мова — мовлення), то Габеленц розрізняє три поняття (Кесіе «мовлення», Еіп2ЄІзргасЬе «конкретна мова» і 8ргасЬуегти£еп «мовна здатність»). Водночас у їх судженнях є й спільні тенденції: а) усі вони на пер¬ше місце висувають мовлення, трактуючи його як ді¬яльність, акт, реалізацію; б) для всіх мова і мовлення є двома виявами одного об'єкта. Представник молодограматизму Герман Пауль хоч не розрізняв понять мови і мовлення, проте звертав ува¬гу на протиставлення узуального й індивідуального, психічного і фізичного, що пізніше Ф. де Соссюром було покладено в основу дихотомії «мова — мовлення». Спроби попередників Ф. де Соссюра розмежувати поняття «мова» і «мовлення» довго залишалися не¬поміченими. Вони привернули увагу лише в світлі вчення Ф. де Соссюра, який взяв дихотомію «мова — мовлення» за основу всієї своєї загальнолінгвістичної теорії. Основні положення швейцарського вченого, викла¬дені в «Курсі загальної лінгвістики», такі: 1) слід розрізняти три поняття: лінгвальну діяль¬ність (1ап£а£е), мову (1ап£ііе) і мовлення (рагоіе); 2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що по¬в'язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мис-леннєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за до¬помогою мови), поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення); 3) мова — це щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення включає індивідуальний аспект лінгвальної діяльності; 4) мова — форма, а не субстанція. Субстанція, тоб¬то звуки і значення, належать до мовлення; 5) мова і мовлення тісно між собою пов'язані і пе¬редбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було ефектив¬ним, а мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення завжди пе¬редує мові. Оригінальною є теорія Л. Єльмслева, який розрізняє чотири аспекти: узус, акт мовлення, норму і схему. Узус — це прийняте в певному суспільстві вживання мовних засобів. Він реалізується в акті мовлення (акт мовлення здійснюється відповідно до узусу). Норма являє собою певну абстракцію, узагальнення правил, на основі яких здійснюється узус. Схема — це чиста структура відношень. Наприклад, якщо іноземець ви¬мовляє по-російському фразу «Я иметь один сестра», то він порушує мовну систему (схему). Якщо ж цей же зміст він передає реченням «Я имею одну сестру», то порушує норму (нормативним у російській мові є «У меня (єсть) одна сестра»). У такому уявному оголо¬шенні на залізничному вокзалі * Увага! Поїзд «Київ — Берлін» відправиться через 3 хвилини. Дякую» пору¬шено узус, оскільки загальноприйнятим є певний сте-реотип: «Увага! До відправлення поїзда ... залишаєть¬ся 3 хвилини» (пор.: в англійському узусі останнє сло¬во дякую (іЬапк уои) є обов'язковим). Вважають, що в практиці викладання іноземних мов наведене вище розмежування аспектів має ефективне застосування, оскільки уможливлює чітке визначення межі й рівнів викладання мови: навчання системи, норми, узусу (див. про це: [Попова 1987: 39]). Заслуговує на увагу і концепція російського мово¬знавця О. І. Смирницького, який також розрізняє мо¬ву і мовлення, але в мовленні виділяє декілька форм його існування: усне, писемне, мислене. Усну і пи¬семну форми він відносить до зовнішнього мовлення, а мислену — до внутрішнього. Мову Смирницький визначає як сукупність усіх компонентів витворія мовлення і правил використання цих компонентів, які становлять певну систему [Смирницкий 1957: 10—12]. Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення Терміни лінгвальна діяльність, мова і мовлення і критерії їх розмежування та їхній онтологічний ста¬тус донині не отримали однозначного тлумачення. Так, зокрема, Л. В. Щерба, Е. Косеріу, О. І. Смирницький услід за Ф. де Соссюром трактують мову як продукт, який виділяється з мовлення. По-іншому інтерпре¬тують співвідношення мови і мовлення Т. П. Ломтєв, М. В. Панов, А. Є. Супрун, які вважають, що мовлен¬ня є похідним від мови, тобто розглядають мову не як продукт лінгвістичної діяльності спеціалістів, а як об'єктивне явище, що реалізується в мовленні. Отже, мова, з одного боку, розглядається як механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлен¬ня, а з іншого — як система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мов¬лення. Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлен¬ня використовують переважно ті ознаки, які запропону¬вав Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1) мова — психічне явище, а мовлення — психофізичне; 2) мова — соціальне явище, а мовлення — індивідуальне; 3) мо¬ва — системне явище, а мовлення — асистемне. Ці ознаки багато вчених уважають нерелевантними через те, що нині помітна тенденція до заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнаєть¬ся не тільки мова, а й мовлення, яке також вважа¬ється системним. Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і мов¬лення були запропоновані ще такі ознаки: 1) мова — щось загальне, мовлення — конкретне (М. С. Тру-бецькой); 2) мова — постійна, довговічна, мовлення — перемінне, нестійке, недовговічне (М. С. Трубецькой, Л. Єльмслев). Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мо¬ва— мовлення», вважають мову потенцією, знанням або системою знаків, а мовлення — реалізацією, мані¬фестацією цієї потенції (знання, системи знаків). Щодо загального статусу мови і мовлення, то А. Гар¬динер, Е. Бенвеніст, М. Трубецькой, Н. Хомський, як і Ф. де Соссюр, інтерпретують мову і мовлення як різ¬ні, несумісні явища. Л. Щерба і Е. Косеріу заперечу¬ють це твердження. Лише деякі лінгвісти (Л. Єльм-слев, В. Брьондаль, Н. Хомський) дотримуються сос-сюрівського погляду, що мова є першорядним явищем. Більшість (А. Гардинер, А. Сеше, Е. Косеріу та ін.) висувають на передній план мовлення або ж розгляда-ють мову у взаємозв'язку з мовленням (Празька шко¬ла, Л. Щерба та ін.). Необхідність двох лінгвістик (лін¬гвістики мови і лінгвістики мовлення) обґрунтовують А. Гардинер, А. Сеше, М. Трубецькой, Е. Бенвеніст, Н. Хомський. Заперечують не тільки необхідність, а й можливість виокремлення двох лінгвістик Л. Єльмс-лев, А. Мартіне, Е. Косеріу, Л. Щерба, О. Смирницький та ін. Цьому певною мірою сприяли перші неаргу-ментовані і непереконливі спроби деяких учених роз¬поділити мовні одиниці між лінгвістикою мови і лін¬гвістикою мовлення (на зразок: категорія відмінка належить мові, а конкретний, наприклад, давальний відмінок — мовленню). Очевидно, мова і мовлення не мають абсолютно різних одиниць. Одиниці мови і мов¬лення співвідносяться, як модель і її реалізація. Незважаючи на інтенсивне входження понять мо¬ви і мовлення в лінгвістичну теорію, є чимало мово¬знавців, які не визнають соссюрівської дихотомії. Серед них Г. ІПухардт, В. Дорошевський, А. Коен, О. Єспер-сен, А. Чикобава, Дж. Фьорс, Л. Блумфільд, 3. Харріс, К. Пайк, Ч. Хоккет, А. Г. Волков, А. Г. Спіркін, Г. В. Кол-шанський і український лінгвіст О. С. Мельничук. На їхню думку, мова — це не реальний об'єкт, а нау¬кова абстракція. Як зазначає Мельничук, «соссюрів-ська концепція мови і мовлення являє собою теоре¬тично безперспективне змішування двох різних під¬ходів до мови як об'єкта дослідження, оскільки протиставлювана реальній мові абстрактна система мови, тобто її ідеальний аспект [...], перетворюється тут у само- стійний предмет спеціально-лінгвістично¬го аналізу, а конкретно-лінгвістичний аналіз мови у плані її об'єктивно-матеріальних властивостей і суб'єктивно-ідеального їх представлення підміняється розриванням і протиставленням цих двох взає¬мозв'язаних сторін мови як об'єкта лінгвістичного дос¬лідження» [Мельничук 1987: 7—8]. Мельничук наго¬лошує на тому, що «говорити про мову і мовлення як про два співвідносні аспекти загальної мовної сфери немає підстав. Реально існує лише мова як загальна сукупність конкретних мовних виявів, тобто процесів мовної діяльності, в яких використовуються різні ком-поненти мовної структури» Незважаючи на наявність взаємовиключних точок зору щодо обговорюваної проблеми, в сучасному мово¬знавстві мова і мовлення розглядаються як діалектич¬на єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова, і мовлення — реальні явища. Цілком очевидно, що існує, наприклад, одна українська мова. Вона як реальне явище існує в голо¬вах людей, у суспільній свідомості українськомовного соціуму, його пам'яті. Інша думка, що буцімто мова існує в мовленні, є некоректною, бо тоді мова існувала б лише в момент її застосування й перестала б існувати, коли її не застосовують. Якщо було б так, зауважив Г. П. Мельников [Мельников 1967: 239], то малий на¬род, прокинувшись уранці, став би безмовним. Непра¬вильною є також думка, що мова існує в текстах. Зако¬номірно виникає запитання щодо безписемних наро¬дів. Крім того, тексти фіксують лише певну кількість одиниць мови, а не весь інвентар. Неможливо мати текст, не маючи мови, яка лежить у його основі, але можна мати мову, не маючи тексту, побудованого на цій мові [Ельмслев 1960а: 298]. Отже, мова не зберіга-ється (локалізується, існує) в мовленні, а реалізується, виявляється, об'єктивується в ньому. Мова «існує тільки в індивідуальних мозках, тільки в душах, тіль¬ки в психіці індивіда або осіб, що становлять певну мовну спільність» [Бодузн де Куртенз 19636: 71]. Ре-алізуючись у мовленні, мова виконує своє комуніка¬тивне призначення. Мовлення вводить мову в кон¬текст уживання. Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий). У гносеологічному (філософському) аспекті мову і мовлення потрібно розглядати як явища різного ступе¬ня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а мов¬лення — окреме, конкретне. Знаходячись у діалектич¬ному зв'язку, мова і мовлення є відносно незалежними явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня їх зміни, деякої асиметричності їх розвитку. Оскільки структура мови — явище абстрактне, то вона окремо не спостерігається. Досліднику доступне тільки мов¬лення, в якому реалізується мовна система. Якщо ж мовна система в мовленні не реалізується, вона існує потенційно. Вітторе Шзані свого часу поставив рито¬ричне запитання, чи існує мова юкагірів, коли всі двіс¬ті осіб, які розмовляють цією мовою, сплять. У плані онтологічному мова належить до психіч¬них явищ, а мовлення до психофізичних (психофізіо¬логічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального. З прагматичного (цільового, функціонального) погляду мова являє собою щось стабільне і загально¬прийняте, тоді як мовлення є оказіональним (випад¬ковим, унікальним), рухливим. Як уже зазначалося, Ф. де Соссюр протиставляв мо¬ву і мовлення як соціальне індивідуальному. Це по¬ложення швейцарського вченого неодноразово підда¬вали критиці. Як зауважив С. Д. Кацнельсон, мова не повністю соціальна, а мовлення не повністю індивіду¬альне [Кацнельсон 1967: 32]. Мова соціальна за своїм функціональним призначенням та індивідуальна за способом існування (збереження), причому превалює в мові соціальне. Мовлення є індивідуальним за вико-нанням, воно завжди належить певній конкретній осо¬бі, тобто має автора. Значення ж мовлення як засобу спілкування в колективі є соціальним. Соціальність мовлення виявляється і в тому, що воно служить об'єд¬нанню людей у колектив, і в тому, що воно базується на єдиній для всього колективу мовців мові. Переважає в мовленні індивідуальне. Індивідуальність мовлення виявляється у відборі елементів мови (в уживанні одних і у відмові від інших), у частотності вживання певних елементів мови, в порядку розташування мов¬них елементів у фразі, в різноманітних модифікаціях ви¬користаних мовних одиниць, у тому числі навмисних чи неусвідомлених порушеннях мовних норм. Іншими словами, мовлення відображає мовну компетенцію індивіда, його досвід, є своєрідним видом вільної творчої діяльності індивіда. Індивідуальність мовлення надає мовленнєвому акту унікальності, неповторності, оригі¬нальності, тоді як соціальність забезпечує взаєморозу¬міння. Мову і мовлення протиставляють і за іншими озна¬ками. Так, зокрема, мовлення розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих пара¬метрів. Мовлення безконечне, система мови конечна. Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має парадигма¬тичну і рівневу організацію. Мовлення є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна органі¬зація її елементів. Мовлення контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залежить від обставин спілкуван¬ня. Мовлення співвіднесене з об'єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності або хиб¬ності; до мови такий підхід неможливий. Помилковим є протиставлення мови мовленню як системного несистемному, бо мова не втрачає своєї сис¬темності в процесі функціонування. Щоправда, в мов¬ленні асистемні явища все-таки трапляються. З історичного погляду мова вторинна, а мовлення первинне (мова склалася з фактів мовлення). Із син¬хронної (сучасної) точки зору мова первинна, а мовлен¬ня вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів. Оскільки Ф. де Соссюр не тільки різко протиставив мову і мовлення, а й заявив про необхідність створен¬ня двох різних лінгвістичних дисциплін — лінгвісти¬ки мови і лінгвістики мовлення, то в мовознавстві по¬чалися пошуки мовних і мовленнєвих одиниць. Так, англійський мовознавець Алан Гардинер усі традиційні елементи, що трапляються в мовленнєвому потоці, відносив до мови, а все те, що визначається конкретни¬ми умовами, інтенцією мовця — до мовлення. Наприк¬лад, структуру речення він уважав фактом мови, а ре¬чення в його віднесеності до дійсності, тобто конкретні висловлення, — фактом мовлення. О. І. Смирницький відносив до мови ті явища, які відтворюються (слова, фразеологізми, морфологічні форми тощо), а до мов¬лення — явища, які створюються в процесі комуніка¬ції (словосполучення, конкретні речення). Такий роз¬поділ мовних одиниць між мовою і мовленням запере¬чували ті вчені, які розглядали мову і мовлення як два аспекти одного й того самого об'єкта. Так, зокрема, Т. П. Ломтєв наполягав на тому, що «всі лінгвістичні одиниці є одиницями мови і мовлення: одним боком вони звернені до мови, іншим — до мовлення». Нині найпоширенішою є думка, що мовні одиниці так відносяться до мовленнєвих одиниць, як мова до мовлення, психічне до психофізичного, сутність до явища, загальне до часткового, абстрактне до конк¬ретного, можливе до дійсного. Усе це можна звести до відношення: інваріант — варіант. Саме це лягло в основу поділу одиниць на мовні (терміни, як правило, мають суфікс -ема, і відповідно мовний рівень назива¬ють ще є мінним) і мовленнєві: фонема — звук, морфе¬ма — морф, лексема — слово, речення (структура) — висловлення (фраза), значення — смисл. На основі про¬тиставлення мовних і мовленнєвих одиниць виникли такі поняття, як синтаксичне й актуальне членування речення, глибинна і поверхнева структура тощо. Однак знайти в усіх традиційно виокремлюваних одиницях мовний і мовленнєвий аспекти, тобто визначити інва-ріанти і варіанти, не вдається, через що відрізки, які виділяються внаслідок членування мовленнєвого пото¬ку (склади, такти, фонетичні синтагми, надфразні єдності), розглядаються тільки як одиниці мовлення. |