|
|
Теорія мови. Теорія мови Знакова природа мови
3.5. Фонологічна система мови
Вивчення звуків мови, їх акустичних і артикуля¬ційних особливостей по суті почалося з часу заро¬дження науки про мову. Однак таке вивчення радше стосується фізики й фізіології. Справжнім лінгвіс¬тичним об'єктом звуки стали тоді, коли їх почали вивчати у співвіднесенні з планом змісту мови, з їх¬нім функціональним аспектом, тобто з виникненням фонології.
Передумови фонології
Найнижчим рівнем мовної структури, як уже за¬значалося, є фонологічний. Основною одиницею фоно¬логічного рівня є фонема.
Поняття фонеми обґрунтував І. О. Бодуен де Курте-не. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті люди¬ни він назвав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні «мовний звук». Вважають, що його ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873 р., а потім використовував Ф. де Соссюр. У Сос-сюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, надавши йому нового змісту. Він, зокрема, акцентуючи на не¬збігу фізичних і функціональних властивостей звука, чітко протиставляє звук як «минуще фізично-акус¬тичне явище» і фонему як стійке уявлення про звук, «психічний еквівалент звука» [Бодузн де Куртенз 1963а: 351]. Отже, Бодуен де Куртене розглядав фоне¬му не як носія певного смислу, а скоріше як організа¬ційний центр, навколо якого групуються в нашій сві¬домості звуки мовлення, що виконують у мові тотожні функції.
Учень Бодуена де Куртене Л. В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психічний підхід до фонеми він об'єднав з функціональним. Смислороз-різнювальна роль фонеми виходить на передній план: «Фонемою називається найкоротше спільне фонетич¬не уявлення даної мови, здатне асоціюватися зі смис¬ловими уявленнями і диференціювати слова» [Щерба 1971: 121]. У своїй праці «Фонетика французької мови» (1937) він пише: «У живому мовленні вимовля¬ється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються в порівняно невелике число звукових типів, здатних диференціювати слова та їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці зву¬кові типи мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо називати їх фонемами. Різні звуки, які реально вимовляють, є тим конкретним, у якому реалізується загальне (фонема), будемо назива¬ти відтінками фонем» [Щерба 1974: 132].
Праці Бодуена де Куртене і Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М. С. Трубецького. У ґрунтовній новаторській праці «Основи фонології» (вийшла в 1939 р. в Пра¬зі німецькою мовою, а російською мовою в Москві в 1960 р.) він виклав свою теорію фонем. Зі структур¬но-семантичного і функціонального підходів автор дав визначення таких важливих фонологічних по¬нять, як фонема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, встановив три класи фонологічних ознак (во-калічні, консонантні, просодичні), увів поняття нейт¬ралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єд¬нує фонеми, що нейтралізуються, наприклад, <д/т> і <а/о>), розробив детальну класифікацію фонологіч¬них опозицій.
Трубецькому належить уведення терміна фоноло¬гія і виокремлення фонології в окрему науку, яка ви¬вчає структурні й функціональні закономірності звуко¬вої будови мови. Фонологія відрізняється від фонети¬ки, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще на¬зивають функціональною фонетикою.
У фонології розрізняють два рівні — сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сег¬ментації. Суперсегментний рівень складається з оди¬ниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонемау в дея¬ких мовах Південно-Східної Азії — силабема.
Поняття фонеми
Слова різняться між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і про¬тиставити. Протиставлення, або опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тоб¬то такі, які служать для розрізнення значеннєвих оди¬ниць, і нерелевантні — які не служать для розріз¬нення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опо¬зиція <а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одини¬цями різняться наведені слова і відповідно їхні значення. Опозиція [у] — [г] в російській мові є не-релевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] — [гол].
Фонема (від грец. рііопета *звук, голос») — мінімальна одиниця звукової будови мовиг яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнан¬ня та розрізнення слів.
Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг — ліг — ніг — ріг — фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] — [л'іг] — [н'іг] — [р'іг] — [ф'іг]) засвідчує наяв¬ність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. стол [стол] — стал [стал] — стул [стул], англ. Ьеі [Ьеї] «би¬тися об заклад» — Ьиі [Ьлі] «але» — Ьіі \ЬЩ «кусок» — Ьеаі [Ьі:і] «бити», «удар» — Ьоидкі [Ьо:1] «разі від Ьиу «купувати» — Ьаі [Ьаеі] «кажан» — Ьооі [Ьи:і] «чере¬вик» засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській — <е>, <л>, <і>, <і:>, <о:>, <ае>, <и:>.
Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й роз¬різнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конс¬титутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (роз¬пізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'яза¬ні відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції. Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнюваль-ну. Але таке розмежування не має принципового зна¬чення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.
Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фо¬нем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'я¬зана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наяв¬ним обмеженням на появу певних елементів у мовлен¬нєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [г|] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою мор¬фемної (словесної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим вказує на межу слова, а в інших позиціях фонема <д> реалі¬зується в алофоні [ті].
Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдя¬ки наголосу і сингармонізмові.
Поняття фонологічної системи
Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одини¬ця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно проти¬ставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротика¬ми, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють ♦протиставлення фонеми всім іншим.
Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично зав¬дяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в ро¬сійській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), а в україн¬ській мові маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими оди¬ницями (гніт — ґніт, грати — ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми — <р> і <р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]), а в білоруській лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Кон¬статувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, начебто туфлі й кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем ви¬міру — системи взуття і системи одягу. Відповідноцінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції один до одного й розрізняють слова: <е> — <ае> — <з:> — <з> (Неасі [Ьесі] «голова» — касі [Ьавсі] «разі від кше «мати» — кеагд, [Ьз:с1] «разі від Неаг «чути»). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони пере¬бувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.
Розгляд фонем у системі належить до їх парадиг¬матичного аспекту. Фонологічна парадигматика є сис¬темою фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протистав¬лення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глу¬хість, губність — передньоязиковість. Як приклад коре¬ляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бі¬нарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.
Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одно¬мірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукуп¬ності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фо¬нем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні озна¬ки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприк¬лад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвін¬кість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.
За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. При-вативні — опозиції, в яких один член має якусь озна¬ку, а інший її не має. Так, фонема <д>, на відміну від <т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глу¬хість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глу¬хість.
Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими сло¬вами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлен¬ня інших фонем. Наприклад, <б> - <п> = <д> - <т> = <ґ> - <к> = <г> - <х> = <ж> - <ш> = <з>
<с> = <дж> - <ч> = <дз>
<ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше не повторюєть¬ся, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.
Граду альні опозиції (їх ще називають ступінчасти¬ми) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота.
Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не ха¬рактеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприк¬лад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки — глу¬хість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному випадку тільки їй прита¬манну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).
Опозиції, члени яких різняться тільки однією озна¬кою, а за всіма іншими збігаються, називаються коре¬лятивними. Наприклад: <б> - <п>, <д> - <т>, <в> -
<Ф>, <н> - <н*>.
Американські вчені Роман Якобсон, Гуннар Фант, Морріс Халле розробили універсальну систему дифе-ренційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до при-вативних. За основу загальної класифікації фонем во¬ни взяли не артикуляційні ознаки (на їхню думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу най¬різноманітніші й дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації звуків), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні про¬тиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1) во¬кальність — невокальність; 2) консонантність — не-консонантність; 3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) — дифузність (менша концентрація енергії в централь¬ній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію); 4) напруженість — ненапруженість; 5) дзвінкість — глухість; 6) назальність (носовий ха¬рактер) — неназальність (ротовий характер); 7) перер¬вність — неперервність; 8) різкість (висока інтенсифі¬кація шумів) — нерізкість (невисока інтенсифіка¬ція шумів); 9) глоталізованість — неглоталізованість; 10) низька тональність — висока тональність; 11) бе¬мольність (ослаблення верхніх частотних складни¬ків унаслідок участі при творенні звука губ) — небе-мольність; 12) дієзність (посилення верхніх частот¬них показників унаслідок підняття спинки язика до піднебіння; дієзні — це м'які приголосні) — недієз-ність. За допомогою цих диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно, мо¬ви використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем).
У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного по¬гляду на природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми. Якщо Д. Джоунз і Л. Блумфільд є прихильниками концепції фізичної реальності фонеми, І. О. Бодуен де Куртене і Е. Сепір — концепції психо¬логічної реальності фонеми, а Л. Єльмслев — концеп¬ції семіотичної реальності (фонема — фігура, що слу¬жить для побудови знаків), то У.-Ф. Тводдел оголошує фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фо¬неми й об'єктивність відношень фонем, що ґрунтують¬ся на відношеннях у звуках мови, але розкриваються лише в функціонуванні всієї системи мови, розходять¬ся в розумінні деяких суттєвих питань. Так, у Росії існує дві фонблогі'чт школи — Санкт-Петербурзька і Московська, кййцепції фонеми яких багато в чому різняться. * '
Санкт-Петербурзька фонологічна школа (осново¬положник — Л. В. Щерба; представники — Л. Р. Зін-дер, М. І. Матусевич, О. М. Гвоздєв, Л. Л. Буланін, С. Б. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи — розрізнен¬ня звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотож¬ність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фоно¬логічної школи звуки [о] і [л] в таких словоформах, як води [водьі] і вода [влда] є різними фонемами, а звук [т] у словах сад [сат] і том [том] — однією. У словах рог [рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі).
Принцип підходу цієї школи'—прагнення пов'яза¬ти лінгвістичну природУфонеми з її роллю в мовленні. Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають матеріальні властивості звуків, експериментально дос¬ліджують їх. Уважають, що теорія Санкт-Петербурзької фонологічної школи має практичне застосування в лі¬куванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створен¬ні іспитових тестів, у техніці зв'язку, лінгводидактиці.
Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Ава-несов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. М. Сидоров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлєв, Г. О. Винокур, А. Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій (у цент¬рі уваги не розрізнення звукових оболонок значен¬нєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розгляда¬ють як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Звуки [о], [л], [т>] у словах води [вбдьі], вода [влда], водяной [ввд^нбі] є варіантами однієї фоне¬ми <о>, а останній звук у слові сад [сат] і перший звук у слові том [том] є різними фонемами. Таким чином, фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одини¬цею. Фонема — це сукупність звуків, що чергуються позиційно. До неї можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Москов¬ська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи знаходить застосування не тільки у фонології, а й у словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо. Ідеї Московської фонологічної школи узагальнені в праці М. В. Панова [Панов 1967]. З інших фонологіч¬них шкіл найвідомішими є Празька, Лондонська, Аме¬риканська і Копенгагенська.
У 30-х роках XX ст. зародилася діахронічна фоно¬логія (праці Є. Д. Поливанова, Р. Якобсона, пізніше А. Мартіне). В Україні зародження фонології пов'язане з іменами Є. К. Тимченка («Курс історії українського язика. Вступ і фонетика», 1929), О. Н. Синявського («Спроба звукової характеристики літературної укра¬їнської мови», 1929) та О. Б. Курило («До поняття «фонема», 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно укра¬їнської мови розвивали І. 3. Петличний, П. П. Костру-ба, Ф. Т. Жилко, Л. І. Прокопова, В. С. Перебийніс, Н. І. Тоцька та ін.
3.6. Граматична система мови
Граматична система мови — це частина організації мови, представлена в її граматичних одиницях, грама¬тичних формах і граматичних категоріях. Граматична будова мови як система — це єдність абстрактних гра¬матичних значень і їх формальних виражень, які ста¬новлять ту основу, без якої мова не функціонує.
Граматика. Граматичне значення
Коло явищ, які входять до граматики, по-різному окреслюються вченими. Одні вважають, що сюди нале¬жать лише граматика слова і граматика речення, інші — словотвір, а треті, як, наприклад, деякі представники Празької лінгвістичної школи, дуже широко тракту¬ють граматику, включаючи до неї все в мові, за винят¬ком фонологічної системи [Матезиус 1965: 128].
Граматика належить до знакового рівня, або, за тер¬мінологією А. Мартіне, до сфери першого мовного чле¬нування, а фонологія — до незнакового рівня, або до сфери другого мовного членування. Водночас треба ма¬ти на увазі, що граматика має справу з абстракціями різних відношень (у поєднаннях слів, у будові речення) та узагальненим вираженням ситуацій (між суб'єк¬том і дією, дією та об'єктом тощо).
Найважливішим і вихідним для граматики є по¬няття граматичного значення (за іншою термінологі¬єю — грамеми).
Граматичне значення — узагальнене, абстрактне значення, влас¬тиве цілому ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє регулярне й стандартне вираження.
Іншими словами, це формально виражене значен¬ня. У морфології — це значення предметності, проце-суальності, ознаки тощо як обов'язкові атрибути пев¬них частин мови (в цьому разі — іменників, дієслів, прикметників), а також більш конкретні значення слів і словоформ (значення часу, особи, числа, роду, відмінка тощо). У синтаксисі — це значення предикативності, суб'єкта, об'єкта, кваліфікатора, обставинне, семантика темо-рематичних відношень у простому реченні і від¬ношень між предикативними одиницями в складному реченні,
На відміну від лексичного граматичне значення ха¬рактеризується такими ознаками:
1) вищим ступенем абстракції. Граматику можна порівняти з геометрією, яка вивчає не конкретні пред¬мети, а тільки їх просторові параметри — довжину, висоту, ширину. Так, цегла для геометрії — це лише паралелепіпед. Для граматики стіл, будинок, місто — всього лише предмети. Різні слова будинку, великого, цього, п'ятого об'єднані спільним граматичним значен-ням родового відмінка, яке не пов'язане з конкретним лексичним значенням цих слів. Лексичне значення індивідуальне (кожне слово має тільки йому притаман¬не лексичне значення), тоді як граматичне значення загальне, спільне для цілих груп і класів слів;
2) необов'язковою співвіднесеністю з позамовним референтом. Чимало граматичних значень має тільки внутрішньомовну природу. Так, наприклад, не дово¬диться шукати в позамовній дійсності пояснення, чому ставок, водойма та озеро мають різне родове значення (відповідно чоловічого, жіночого і середнього роду), хо¬ча всі вони позначають природні або штучні заглиби¬ни, заповнені водою. Про необов'язкову співвіднесе¬ність граматичного значення з позамовним референтом свідчить невідповідність родових показників слів, що позначають одні й ті самі референти, в різних мовах. Так, укр. дах чоловічого роду, нім. сіаз ВасЬ, середньо¬го, укр. степ, Сибір, посуд чоловічого роду, рос. степь, Сибирь, посуда — жіночого, укр. виделка — жіночого роду, білор. відзлец — чоловічого, укр. проблема жіно¬чого роду, польськ. ргоЬІет — чоловічого. Одну й ту ж ситуацію можна описати різними синтаксичними спо¬собами, тобто користуючись різними синтаксичними значеннями. Так, зокрема, одна й та сама подія в ре-ченнях Учні виконують пісню і Пісня виконується учнями передається граматичними значеннями актив¬ності (у першому випадку) і пасивності (у другому ви¬падку). Рос. крестьянин, що має значення однини, в пушкінському тексті Зима, крестьянин, торжествуя, на дровнях обновляет путь передає множинність предме¬тів; пор. ще укр. привезли цеглу, у ставку водиться риба; 3) регулярністю свого вираження. Кожне граматич¬не значення має обмежений набір засобів свого вира¬ження. Так, зокрема, значення доконаного виду одно¬кратної дії виражається за допомогою суфікса -ну-(стукнути, крикнути), значення давального відмінка іменників за допомогою закінчень -у (-ові), -і (бать¬ку (-ові), матері, дорозі, теляті). І хоч одне граматичне значення може виражатися різними морфемами чи іншими формальними показниками і, навпаки, різні граматичні значення можуть виражатися однією мор¬фемою (наприклад, у словоформах мама, сина, жита, де флексія -а виражає називний відмінок однини, родо¬вий відмінок однини і називний відмінок множини), однак список таких морфем є строго фіксованим і кількісно незначним. Саме цим пояснюється те, що на відміну від лексичних значень, які є відносно вільними (у потребі сказати про сильний вітер зі снігом можна вибрати одне з таких слів, як завірюха, віхола, хуртови¬на, хуга, хуговій, сніговій, сніговиця, сніговійниця, сніжни¬ця, завія, хурделиця, хуртеча, хурдига, метелиця), грама¬тичні значення не вибирають, оскільки вони є заданими: коли ви вже вибрали слово сніговій, то в родовому відмінку змушені вжити флексію -у (графічно -ю, де кінцевий основи ] і закінчення -у передаються однією буквою);
4) обов'язковістю. Ця ознака пов'язана з поперед¬ньою. Якщо лексичні значення є необов'язковими і за¬лежать від наміру і смаків мовця, то граматичні від цього не залежать. Це ті значення, без яких не можна вживати певний клас слів. Якщо ви вживаєте імен¬ник, то не можете уникнути значень числа, роду, від¬мінка, бо будь-який іменник завжди має в собі ці зна¬чення. Обов'язковість вираження граматичних значень є універсальним, незалежним від типу мови критерієм визначення граматичних явищ.
Усі граматичні значення можна поділити на три типи: а) ті, що виражають відношення явищ дійсності; б) ті, що виражають відношення людини до тих явищ; в) ті, які не пов'язані зі світом речей і явищами людської свідомості, а зумовлені внутрішньомовними відношеннями. До пер-шого типу належать значення числа (зошит — зошити, пишу — пишемо), роду, коли йдеться про розрізнення ста¬ті (робітник — робітниця, викладач — викладачка) то¬що. До другого типу відносять граматичні значення мо¬дальності (ствердження, заперечення, наказовість, умов¬ність, запитання, відповідь, окличність, волевиявлення). До третього типу належать значення роду, числа та від¬мінка прикметників, що зумовлені відповідним значен¬ням іменника, з яким вони узгоджуються.
Проте не буде помилковим і твердження, що між лексичним і граматичним значеннями немає якоїсь прірви. Одне й те ж значення в одній із мов може бути граматичним, а в іншій — лексичним. Так, зокрема, в германських, романських та деяких інших мовах є гра¬матична категорія означеності і неозначеності, що від¬повідно вказує на повністю визначений, відомий пред¬мет, і один із багатьох, не відомий слухачеві та й мов¬цеві предмет. Виражається ця категорія означеними і неозначеними артиклями: нім. йег, Діє, баз і еіп, еіпе, еіп, фр. Іе, Іа і ип, ипе, англ. іНе і а. Те, що в названих мовах виражається граматично, в українській мові, як і в усіх інших слов'янських, крім болгарської та македон¬ської, передається лексично: цей чоловік, моя бабуся і якийсь чоловік, одна бабуся. Непоодинокі випадки, ко¬ли в одній і тій же мові ті самі значення в одних випад¬ках виражаються граматично, в інших — лексично.
Кожен спосіб вираження значень має свої перева¬ги і недоліки. При лексичному вираженні маємо син¬тагматичну зручність, якої досягнуто внаслідок нероз-членованого вираження лексичного і граматичного значень (скорочення і спрощення тексту), але пара¬дигматичну незручність (збільшення числа лексич¬них одиниць, тобто ускладнення коду). При граматич¬ному вираженні — все навпаки. Закон мовної еконо¬мії, однак, рідко допускає перший варіант.
Граматичні значення не існують ізольовано. Кожне з них входить до пов'язаних із ним і протиставлених йому значень. Іншими словами, граматичні значення є членами певних парадигм, які, як правило, формують граматичні категорії.
Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в межах категорії числа ви¬діляють протиставлені граматичні значення однини і множини, а в межах категорії виду — значення доко-наності і недоконаності дії і кожне з цих значень має формальне вираження (закінчення однини і множи¬ни, суфікси, що виражають недоконаність, та суфікси і префікси, які виражають доконаність): стіл — сто¬ли, берег — береги, корова — корови, весна — весни; робити — зробити, стукати — стукнути. Отже, за цією теорією, поза протиставленням граматичні категорії не можуть існувати. Крім того, граматична категорія обов'язково повинна мати формальне вира-*кєння.
Щодо першої ознаки граматичної категорії (проти¬ставлення) закономірно може виникнути запитання, як бути з категорією відмінка, яких у мовах буває не тільки два, а й чотири, шість, сім і навіть двадцять один, або як інтерпретувати число в тих мовах, де їх три (однина, двоїна, множина), чи час, який має також три форми (теперішній, минулий і майбутній) та інші подібні випадки. Саме це є головним аргументом про¬тивників опозиційного трактування граматичної кате¬горії. Однак відомо, що будь-яку кількість протистав¬лених членів можна звести до двох (до бінарної прива-тивної опозиції), як, наприклад, прямий відмінок — непрямі відмінки, дійсний спосіб — недійсний спосіб, чоловічий рід — нечоловічий рід, перша особа — інші особи тощо.
Що ж стосується другої обов'язкової ознаки гра¬матичної категорії — формального вираження, то во¬на дуже важлива, бо саме наявність чи відсутність формального вираження є основним критерієм розріз¬нення граматичних і поняттєвих категорій. Так, на-приклад, поняттєва категорія статі притаманна всім мовцям незалежно від того, якою мовою вони спілку¬ються: усі розрізняють чоловічу і жіночу стать. Таке розрізнення спирається на позамовну дійсність, тому поняттєві категорії є інтернаціональними, універсаль¬ними. На відміну від поняттєвої категорії статі грама¬тична категорія роду є тільки в тих мовах, де вона має формальне вираження: слов'янських, балтійських, ро-манських, німецькій. Для її вираження перелічені мо¬ви використовують спеціальні закінчення (укр. тато, мама, море) або артиклі (нім. йег, йіе, йаз і еіп, еіпе, еіпу фр. Іе, Іа, і ип, ипе, італ. її, Іа і ип, ипа). Оскільки в англійській мові, фінно-угорських і тюркських мовах таких показників немає, то немає і категорії роду. Для германських і романських мов характерна граматична категорія означеності—неозначеності, яка формально виражається означеними і неозначеними артиклями. У слов'янських мовах, за винятком болгарської і маке¬донської, значення означеності—неозначеності не має формального граматичного вираження, отже, й такої граматичної категорії тут немає. Поняттєва категорія означеності — неозначеності в цих мовах може бути виражена лексично (цей хлопець — якийсь хлопець). У слов'янських мовах, як уже зазначалося, існує грама¬тична категорія виду дієслів, тоді як германським і романським мовам вона невластива, бо вони не мають формальних засобів її вираження; у разі потреби значення завершеності чи незавершеності дії тут переда¬ється описово, лексично.
Узагалі мови світу розрізняють за кількістю і скла¬дом граматичних категорій (крім вищеназваних зістав¬лень, можна навести ще такі приклади, як категорія граматичного класу «людини» або «речі» в іберо-кав-казьких мовах, категорія ввічливості в японській і ко¬рейській мовах та ін.); за кількістю протиставлених членів (в німецькій мові чотири відмінки, в англійсь¬кій — два, в російській — шість, в українській — сім, у деяких дагестанських мовах — сорок; в українській, як і в інших слов'янських мовах, три граматичних ро¬ди, у французькій — два); за тим, які частини мови мають ту чи іншу категорію (в ненецькій мові, наприк¬лад, іменник має категорії особи і часу).
Граматичні категорії не є незмінними. У процесі сво¬го історичного розвитку мова може втрачати чи набува¬ти граматичні категорії або змінювати їхню структуру. Так, зокрема, великих змін зазнала видо-часова система слов'янських мов. Змінився в українській мові і кіль¬кісний склад категорії числа (було три числа: однина, двоїна, множина) та категорії часу (було чотири форми минулого часу: аорист, імперфект, перфект, плюсквам¬перфект, дві аналітичних і одна синтетична форма май¬бутнього часу та проста форма теперішнього часу).
Усі граматичні категорії поділяють на морфоло¬гічні і синтаксичні. До морфологічних категорій на¬лежать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, спо¬собу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до синтаксису ще не зовсім визначені. Оче¬видно, сюди можна віднести категорію комунікатив¬ної спрямованості (розповідні, питальні, спонукальні речення), категорію активності й пасивності, категорію стверджувальності—заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які фор¬мують парадигму речення.
Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і словозмінні. Класифікаційні ка¬тегорії — це такі, в яких члени виступають як рубри¬ки класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду іменників і категорія виду дієслова є класифікаційни¬ми, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до певного роду), а дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до діє¬слів доконаного чи не доконаного виду або двовидових.
Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з яким воно по¬єднується в мовленнєвому ланцюжку. Наприклад, ка¬тегорія роду прикметників. Прикметники не класифі¬куються, а відмінюються за родами (кожен прикмет¬ник у слов'янських мовах має форми всіх трьох родів; наприклад укр. великий, велика, велике).
Граматичні категорії по-різному виявляються в мо¬ві. Наприклад, такі категорії, як рід і відмінок, в укра¬їнській мові виявляються синтаксично (реляційно), ка¬тегорія виду і часу — несинтаксично (номінативно, референційно), а категорія числа або особи поєднує ознаки обох названих типів.
Крім граматичних категорій, які обов'язково ма¬ють формальне вираження, в мові існують приховані категорії, вперше виявлені американським ученим Б. Уорфом.
Приховані категорії — семантичні та синтаксичні ознаки слів, які не мають морфологічного виявлення, але важливі для побудови висловлення, оскільки впливають на їх (слів) сполучуваність.
В українській мові як приховані можна трактувати категорії контрольованості/неконтрольованості, істо¬ти/неістоти та ін. Так, дієслова зі значенням неконт-рольованості не можуть мати після себе обставин мети (не можна сказати *Випав град побити сад, *Куля ле¬тить убити солдата), не можуть вживатися з іменни¬ком у давальному відмінку з пасивним значенням (*Каменеві чудово летілось, *Воді грайливо теклось). Назви неістоти не вживаються в давальному відмінку зі значенням належності (*Купити скатертину сто¬лу, *Дати обкладинку книжці).
Від граматичних категорій слід відрізняти лекси¬ко-граматичні розряди (їх ще називають лексико-гра¬матичними категоріями). Лексико-граматичні роз-
Граматична система мови
243
ряди — це граматично релевантні групи слів у межах певної частини мови, яким властиві такі риси:
1) наявність спільної семантичної ознаки (збірність, речовинність, статальність, зворотність та ін.);
2) необов'язковість формального показника (збірні іменники мають формальне вираження — суфікси -ство> -ат тощо, тоді як, скажімо, статальні дієслова такого формального показника не мають — бути, сиді¬ти, лежати);
3) взаємодія з пов'язаними з ними граматичними ка¬тегоріями. Так, зокрема, від зворотності дієслів зале¬жить категорія стану, від перехідності/неперехіднос¬ті — категорія активу/пасиву, від істоти/неістоти — ка¬тегорії відмінка і роду, від особи/неособи — категорія роду, від назв власних і загальних — категорія числа;
4) необов'язковість протиставлення в межах лекси¬ко-граматичного розряду рядів форм, тобто відсутність регулярних парадигм (наприклад, речовинні іменни¬ки, збірні іменники тощо, які не мають ні внутрішніх, ні зовнішніх опозиційних рядів форм).
Отже, граматичні категорії важливі не тільки в зміс¬товому, а й у структурному плані. Вони об'єднують сло¬ва не лише в межах певної частини мови, а й поза цими межами, тобто слова різних частин мови (категорії ро¬ду, числа, особи є спільними для іменників, займенни¬ків і дієслів, категорії роду, числа і відмінка — для іменників, прикметників тощо). Це забезпечує струк¬турну організацію всієї системи частин мови.
|
|
|
Скачать 145.52 Kb.