Теорія мови. Теорія мови Знакова природа мови
 Скачать 145.52 Kb.
|
|
3.4. Структура мови Мова не є простим нагромадженням її одиниць — фонем, морфем, лексем, конструкцій. Це складний, багатоплановий механізм, який має свою внутрішню організацію — структуру. Поняття структури мови введене в науку вченими Празької лінгвістичної шко¬ли. Згодом воно отримало своєрідну інтерпретацію в глосематиці, де зв'язки і відношення всередині мови абстрагувалися від її елементів. У сучасному мовознав¬стві в термін структура мови нерідко вкладають різний зміст. Інколи його вживають як синонім термі¬на система мови, хоча більшість мовознавців ці термі¬ни диференціюють. Системний характер мови Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, хоча пріоритет у цьому нале¬жить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль в о᬴рунтуванні системного підходу до мови відіграли пра¬ці українського мовознавця О. О. Потебні. Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі частини мовної системи, за Соссю-ром, можливо і необхідно розглядати в їх синхронічно¬му зв'язку. Що ж стосується діахронії, то Соссюр запе¬речував її системність. Поняття системи мови базується на взаємозалеж¬ності її елементів. Системні відношення не є чимось зов¬нішнім для окремих компонентів системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику. Не¬рідко відмінність системних відношень є єдиною осно¬вою розрізнення й самих елементів. Положення про системний характер мови застосо¬вується в сучасній лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою — до фонетичних одиниць. На¬приклад, фонеми будь-якої мови не можна розглядати ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти ізольовані фонеми однієї мови з ізольова¬ними фонемами іншої мови, незважаючи на їх позір¬ну подібність. Фонему можна визначити лише стосов¬но певної мови. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему протиставлення фонем (фонологічних опозицій). Як зауважив Генрі Глісон, наше тверджен¬ня, що англійська мова і мови лома, луганда й кіова подібні, позаяк вони мають фонему <в>, буде рівно¬значне твердженню, що цей капелюх, сукня, пара ту¬фель однакові, якщо вони всі позначені одним розмі¬ром. Значеннєвість кожної фонеми визначається її місцем у фонологічній системі певної мови. Необхідно розрізняти системоутворювальні і сис-темонабуті властивості мовних одиниць. Системоут¬ворювальні властивості формують системні зв'язки і відношення. Мовні одиниці їх мають ще до входжен¬ня в систему. Системонабуті — це ті властивості, якими система і системні відношення наділяють об'єкт (одиницю, елемент) і яких цей об'єкт не має поза сис-темою. Для наочного пояснення понять системоутво-рювальних і системонабутих властивостей скористає¬мося з прикладу, наведеного Т. П. Ломтєвим. Якщо сім'ю з двох людей розглядати як систему, а членів сім'ї як елементи цієї системи, то можна констатувати таке: для того щоб сім'я могла утворитися, необ¬хідно, щоб дві особи мали властивості бути чоловіком (особою чоловічої статі) і жінкою (особою жіночої ста¬ті). Узявши шлюб, вони набувають властивості бути чоловіком (мужем) і дружиною. Властивість бути жін¬кою і бути чоловіком (особами різної статі) є системо-утворювальною, вона не створюється сімейними сто-сунками, але реалізується в них. Властивості бути чо¬ловіком і дружиною (подружжям) набувають у системі завдяки встановленим між цими елементами відношен¬ням (шлюбним стосункам) і характеризують ці елемен¬ти як члени даної системи. Такі властивості назива¬ються системонабутими, або структурно зумовленими. Звернемося до мовних прикладів. Так, зокрема, фор¬ми співаю, співаєш, співає є системоутворювальними, бо формують систему особових форм дієслова теперіш¬нього часу однини. Форма співала у виразах я співала, ти співала, вона співала є системонабутою, вона репре¬зентує то першу, то другу, то третю особу однини в ми¬нулому часі. Якщо речення Пісня виконується діть¬ми розглядати як систему, то системоутворювальними є властивості слів як частин мови, системонабутими є властивості бути підметом, присудком чи додатком (певним членом речення). Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах. Так, зокрема, фоне¬тичний закон відкритого складу, який діяв ще в сло¬в'янській мові доісторичного періоду, призвів до інте¬грації відмін іменників з основами на б і й (гаЬбз —> рабь; зйпйз —> СЬІНТ>)9 оскільки відпав приголосний, а [б] і [й] перейшли в один звук [т>] і названі форми переста¬ли розрізнятися, а це з часом і зумовило зближення й уніфікацію парадигм цих іменників. Унаслідок того, що окремі англійські слова у пері¬од скандинавського завоювання мали скандинавські паралелі, відбулося розщеплення звукової форми дея¬ких спільних за походженням слів: зсігі «спідниця» і ст. англ. зНігі «сорочка», е§£ «яйце» і ей§е <— ес§ «край»; ігайіііоп (лат. ігасііііо) «традиція» і ігеазоп (ст. фр. ігаізоп <— лат. ігасііііо) «зрада». Те ж спостері¬гаємо в нім. Кпарре «зброєносець» і КпаЬе «хлопець». Стимулювання в англійській мові аналітичних тен¬денцій пов'язане з тим, що зредуковані закінчення вия¬вилися нездатними виражати з достатньою чіткістю граматичні відношення слів. Суто фонетичний процес зумо¬вив нові не тільки морфологічні, а й синтаксичні явища. Системи бувають матеріальні й ідеальні, відкриті й закриті, статичні й динамічні, гомогенні й гетерогенні. Матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію. Розрізняють пер¬винні і вторинні матеріальні системи. Первинні мате¬ріальні системи — це системи, елементи яких значен¬нєві самі собою, тобто представляють у системі самих себе. Матеріальні системи, в яких матеріальні елемен¬ти мають значення для системи не стільки завдяки своїм субстанціональним властивостям, скільки зав¬дяки приписаним їм властивостям, називаються вто¬ринними матеріальними системами. Ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Так, наприклад, якщо взяти сис¬тему понять будь-якої науки, то там зафіксовані ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матері¬альних ідеальні системи завжди виникають тільки зав¬дяки мисленнєвій діяльності людей. Вони не існують по¬за якоюсь матеріальною субстанцією, вони породжують¬ся нею. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації. Семантична інформація закріп¬люється в якійсь матеріальній субстанції, яка стає її но¬сієм. Тут матеріальні елементи представляють не самих себе, а щось, що існує поза ними. Вони мають значення не стільки в силу своїх фізичних властивостей, скільки в силу приписаних їм властивостей вказувати на щось. Закритою є система, яка складається зі строго ви¬значеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є не¬змінним. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскіль¬ки вона поповнюється новими елементами, що забезпе¬чує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку на¬роду — носія мови. Мова не існує ізольовано від сус¬пільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим мовна система різниться від біологіч¬них, кібернетичних та ін. Вона відкрита для мислення. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід забува¬ти, що фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають неоднаковий характер відкритості. Якщо фонологічна система має закритий характер (українсь¬ка мова після XII ст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна система належить до мал овід критих, то лексико-семан¬тична система є найбільш відкритою (щодня мова по¬повнюється новими словами, а також час від часу втра¬чає застарілі функціонально непридатні слова). З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність9 яка виражається в постій¬ній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної сис¬теми виявляється її потенційність, яка полягає не тіль¬ки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона пе¬рестала б задовольняти суспільство, не могла б вирази¬ти нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здат¬ність до саморегулювання. Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру. Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою. Парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні відношення між мовними одиницями Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні. Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що грунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначу-ваних одиниць мови. Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в гра¬матиці — між відмінковими формами слів, формами діє¬відмінювання, між різними типами речень тощо; в лекси-ко-семантичній системі — це синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та інші відношення. Парадигма¬тичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вер¬тикально (наприклад, відмінкову парадигму іменника чи іншої частини мови, лексико-семантичну групу тощо). Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися. Синтагматичні відношення називають горизонтальни¬ми, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєдну¬ються не як-небудь, а вибірково. В українській мові на початку слова нема такого звукосполучення, як цст. Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомо¬дація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відно¬шення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник, -ій тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів: -тель -ар учити + — лікувати — + ткати — — уболівати — — водити — — У синтаксисі кожної мови також існують певні син¬тагматичні особливості. Зокрема, в латинській та бага¬тьох романських і германських мовах існує зворот ассизаііуиз сит ІПЙПІІІУО (ДИВ. НІМ.: ІсН заН іНп йигсН йіе 8іга/3е £екепу що дослівно перекладається «Я бачив його по вулиці йти»), якого зовсім не фіксують слов'ян¬ські мови. Пор. ще північноросійські звороти на зразок вода пить, трава косить тощо. -ач -(ль)ник -ій + — — — + — __ __ + У лексиці синтагматичні відношення також вияв¬ляються у вибірковій сполучуваності. Є слова з оди¬ничною сполучуваністю (див. укр. згайнувати (час), розтринькати (гроші), витріщити (очі), скалити (зу¬би), вудити (рибу), рос. закадьічньїй (друг), убористий (почерк), подножньш (корм), трескучий (мороз), испус-тить (дух), грецкий (орех), перочинний (нож). Лексич¬на синтагматика також є специфічною для кожної мови. Пор. англ. Ьгошп (еуез, Ьооіз, Наіг, Ногзе) і укр. ко¬ричневі черевики, але карі очі, каштанове волосся, ка¬рий, гнідий, каро-гнідий кінь; англ.: Ьгоюп Ьгеай і укр. чорний хліб. Ієрархічні відношення — відношення структурно простіших оди¬ниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення. Якщо парадигматичні й синтагматичні відношення охоплюють мовні одиниці однакового ступеня склад¬ності (одного рівня) — фонема + фонема, морфема + морфема, слово + слово тощо, то ієрархічні відношен¬ня об'єднують одиниці різних ступенів складності. Протиставлення парадигматичних і синтагматич¬них відношень, з одного боку, та ієрархічних, з іншо¬го, відображає особливу властивість мовної системи — її різнорівневий, гетерогенний характер, що вже стосу¬ється будови мови, її структури. Структура мови. Основні й проміжні рівні мови У науковій літературі немає чіткої диференціації тер¬мінів система і структура. Так, наприклад, В. І. Ко-духов ці два терміни вживає як синоніми. Вперше розмежував ці терміни О. О. Реформатський, який за¬пропонував термін система використовувати для по¬значення системних відношень між одиницями одного рівня мови, а термін структура для визначення сис¬темних відношень між різними рівнями. Таким чином, за О. О. Реформатським, система — це зв'язок і взаємо¬залежність по горизонталі, а структура — це вертикаль¬ний аспект; система — єдність однорідних елементів, структура — єдність різнорідних елементів. Уся мова — система через структуру. В. А. Звегінцев пов'язує поняття структури з діа¬хронічним аспектом: «На відміну від системи, саме утворення якої передбачає статичний стан елементів, щовходять до неї, структура — поняття динамічне і шир¬ше, ніж поняття системи. Воно зумовлює не тільки стан, а й (це передусім) форми розвитку елементів, взаємо¬пов'язаних у цілісній єдності». Оригінальним є тракту¬вання терміна структура Л. Єльмслевом: «Структу¬ра — це автономна сутність із внутрішніми взаємоза-лежностями». Іншими словами, структура — це гіпотетична побудова, яка являє собою сітку внутрішніх залежностей, внутрішніх відношень, що характеризують суть мови. Визначення Л. Єльмслева не приймає пере¬важна більшість мовознавців, бо структуру мови ні в якому разі не можна звести до «чистих відношень». Загальноприйнятою стала інтерпретація понять «система» і «структура» О. С. Мельничука. О. С. Мель-ничук термінологічне значення виводить із загально¬вживаних значень цих слів. Так, наприклад, можна сказати система міністерства і структура міністерс¬тва, але не можна сказати замість система важелів — структура важелів, замість структура ґрунту — сис¬тема ґрунту. Під структурою ґрунту тут розуміють його склад. Звідси О. С. Мельничук доходить виснов¬ку, що система — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, а структура — це склад і внутрішня організація єдиного цілого [Мельничук 1970: 27]. Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами. Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінг¬вістиці. Вона була підготовлена традиційним виокрем¬ленням у мовознавстві фонетики, морфології, лексико¬логії, синтаксису, які, правда, розглядались як явища одного порядку, а не як ієрархічно організовані. Рівні мови — деякі ^ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних оди¬ниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи. Рівень охоплює сукупність тих відносно однорідних одиниць чи, іншими словами, одиниць одного ступеня складності, які можуть вступати між собою в синтаг¬матичні й парадигматичні відношення, але не можуть перебувати в ієрархічних відношеннях (фонеми не мо¬жуть складатися з фонем, морфеми з морфем і т. д.). З одиницями іншого рівня мови вони вступають тількив ієрархічні відношення на зразок «складається з ...» або «входить в ...» (морфема складається з фонем, фоне¬ма входить у морфему, ...). Отже, до одного рівня нале¬жать ті одиниці мови, які підпорядковуються правилам рівневої сполучуваності. Головною відмінністю одиниць різних рівнів мови є їх якісна своєрідність, яка виявля¬ється в особливостях їх поєднання, тобто синтагматики. Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи: 1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; оди¬ниці одного рівня повинні бути однорідними; 2) одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень; 3) одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення. Відношення між рівнями мови в напрямку вгору — це відношення «засіб — функція», тобто функція оди¬ниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови одиниць вищого рівня. Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лекси-ко-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний — фонему, мор¬фологічний — морфему, лексико-семантичний — лек-сему, синтаксичний — конструкцію (синтаксему). За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема — одностороння одиниця (не має пла¬ну змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів. Система мови, на думку деяких мовознавців, — це не тільки те, що реально існує в мові, а й усе те, що може бути в ній створене. «Система мови, — пише Е. Косе-ріу, — це система можливостей, вона охоплює ідеальні форми реалізації певної мови, тобто техніку й еталони для відповідної мовної діяльності» [Косериу 1966: 175]. Наприклад, у системі українського словотвору є модель «дієслівна основа + суфікс -тель», «дієслівна основа + суфікс -ач», «дієслівна основа + суфікс -ник». Моделі дають змогу утворити іменники з певним зна-ченням з трьома суфіксами, однак не всі можливості, що дає система, реалізуються в мові. У системі мови є порожні клітини, тобто нереалізовані можливості мо¬ви, їх часто заповнюють діти своїми інноваціями, які вони створюють за моделями, наявними в мовній сис¬темі (писаю, малюваю тощо). Норма завжди є вужчою від системи. Норма відби¬рає і закріплює далеко не всі дозволені системою фор¬ми. Порушення норм, які визначаються системою мо¬ви, носіями мови (тими, для кого ця мова є рідною), не спостерігається, бо це означало б вихід за межі мож¬ливостей, наданих системою, тобто вихід за межі не тільки того, що реально існує, а й того, що в ній може бути (вживання утворень, які не тільки не існують, а й неможливі в мові). Таких помилок можуть припуска¬тися тільки іноземці (білий стіна, будем посмот-реть). Отже, багаторівнева ієрархічна структура мови, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі й різні перехресні зв'язки, строго системні й несистемні ділян¬ки — типовий зразок динамічної саморегулювальної системи. |