Теорія мови. Теорія мови Знакова природа мови
 Скачать 145.52 Kb.
|
|
Морфологічний рівень Граматична система мови складається з двох рів¬нів — морфологічного і синтаксичного. Морфологіч¬ний рівень — це система механізмів мови, яка забезпе¬чує побудову словоформ та їх розуміння. Морфологія як наука вивчає структуру значеннєвих одиниць мови, які за протяжністю не перевищують синтагматичного слова, тобто словоформи. Спрямованість морфології на передачу значень саме некореневими морфемами від¬різняє морфологію від лексикології, яка вивчає зна¬чення коренів і цілих слів. Традиційне членування граматики на морфологію, тобто граматику слова, і синтаксис, або граматику ре¬чення, не є універсальним. Якщо в синтетичних мовах морфологія є дуже важливою, то в аналітичних мовах вона переходить на задній план, а в так званих «амор¬фних» мовах її вартість нульова. Морфема Донині в науці немає єдиного погляду на основну одиницю морфологічного рівня. Одні вчені нею вва¬жають морфему, інші — слово, ще інші — словофор¬му. Б. М. Головін заперечує правомірність виділення як основної будь-якої з названих одиниць і вважає, що такою одиницею є граматична категорія [Березин, Головин 1979: 175]. З такою думкою важко погоди¬тися хоч би тому, що всі мовні одиниці вичленовують-ся сегментно (фонема, слово, речення), а граматичну категорію так виділити неможливо. Проблематичним є віднесення до основної морфологічної одиниці і сло¬ва, оскільки воно — основна одиниця лексико-семан-тичного рівня, а кожен рівень повинен мати свою оди¬ницю. З тієї причини найбільш прийнятною є думка Г. Глісона, підтримана В. Скалічкою, О. О. Реформатсь¬ким та багатьма іншими вченими, що основною одини¬цею морфологічної системи мови є морфема. Морфема — мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за пев¬ною фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не поді¬ляється на простіші одиниці того самого роду. Деякі лінгвісти у визначенні морфеми вказують на характер значення, на здатність траплятися в різних оточеннях, а також стверджують, що це частина слова. Для введення до визначення таких уточнень немає під¬став, бо, по-перше, морфеми можуть мати як лексичне (корені), так і лексико-граматичне (префікси і суфік¬си) і чисто граматичне (флексії) значення; по-друге, є група морфем, що трапляються тільки в одному ото¬ченні, наприклад рос. корінь бужен-, який вживаєть¬ся лише в поєднанні з суфіксом -ин- {буженина) чи укр. суфікс -ад'-, що фіксується лише в слові попадя; по-третє, морфеми не завжди є частиною слова (незмі¬нювані іменники, артиклі, прийменники тощо). Морфема — результат так званого першого лінгвіс¬тичного членування (вираз А. Мартіне), тобто членуван¬ня мовленнєвого ланцюжка на двосторонні одиниці. Друге лінгвістичне членування — це сегментація тексту на склади. Оскільки в частинах мови своєрідно переплелися лексичні (поняттєві), морфологічні і синтаксичні влас¬тивості, то наукове визначення частин мови вияви¬лося важкою справою. Невипадково німецький мово¬знавець Я. Зюттерлін дійшов такого висновку: те, що йменується в граматиках частинами мови, являє со¬бою три різні самостійні класифікації, а саме: класи¬фікацію за морфологічними властивостями (відміню¬вані, дієвідмінювані, незмінювані слова); класифіка-цію за значенням (позначення явищ і відношень, при цьому перші поділяються на позначення предметів і властивостей); класифікацію за синтаксичним вжи¬ванням (див.: [ЗсЬтШі 1965: 59—60]). Деякі вчені пропонували за основу класифікації частин мови взяти якусь одну чи дві ознаки або в разі врахування всіх трьох ознак установити для них певну ієрархію. П. Ф. Фортунатов та його учні вважали, що частини мови мають морфологічний характер і тому виділяти їх потрібно на основі морфологічних ознак. О. О. Шахматов розвивав поняттєву концепцію частин мови (слова, які позначають субстанції, відносив до іменників, слова зі значенням якості, властивості — до прикметників, а зі значенням дії чи стану — до дієс¬лів тощо). О. О. Потебня та І. І. Мєщанинов підтриму¬вали синтаксичну концепцію. Л. В. Щерба вважав за потрібне враховувати всі три ознаки. Саме на щербівській концепції й базуються сучасні теорії частин мови і, відповідно, практика віднесення слів до певної частини мови. Із трьох ознак традиційно на перше місце ставлять морфологічні. Однак для бага¬тьох мов такий підхід не спрацьовує. Це стосується передусім кореневих (ізолюючих) й аналітичних мов. Тут надається перевага головним чином синтаксичному підходу, тобто враховується здатність слова стояти в певній синтаксичній позиції. Так, зокрема, в китайсь¬кій мові при віднесенні слів до частин мови врахову¬ється тільки синтаксична позиція слова (принагідно за¬уважимо, що раніше в китайському мовознавстві у зв'язку з відсутністю морфологічних ознак у словах вчення про частини мови взагалі не існувало). У тюрк¬ських мовах прикметники не відмінюються і, таким чином, морфологічно не відрізняються від прислівни¬ків, а іменники, вживаючись у предикативній функ¬ції, дістають особові закінчення. У мові зулу (сім'я бан¬ту) іменник у функції присудка набуває показників особи, часу, виду, але, тим не менше, не стає дієсло¬вом. Можливо, мають рацію ті лінгвісти, які вважа¬ють, що у визначенні частин мови для кожної мови потрібно використовувати різні критерії, оскільки час¬тини мови в кожній мові є специфічними. Лексико-семантичні (поняттєві) ознаки враховують¬ся завжди як додаткові, бо до однієї частини мови нерід¬ко потрапляють слова з неоднорідним лексичним зна¬ченням (див. людина, вовк, ліс, олівець, кмітливість, краса, читання, біг, п'ятірка, десятка, сотня). Наведені тут сло¬ва, що належать до однієї частини мови — іменника, позначають предмети (особу, тварину, неістоту), абстрак¬тну і конкретну якість, дію, кількість. Віднесення цих різних за характером лексичної семантики слів до однієї частини мови стало можливим тому, що тут лексичні значення предмета, якості, ознаки, дії, кількості пере¬творилися на граматичне значення предметності. Так, слово біг> наприклад, означає рух, але цей рух мислить-ся не як творений якимсь предметом, а як щось, що існує саме собою, подібно до предмета і яке має ознаки предмета, тобто є носієм ознак суб'єктів або об'єктів дії. Не всі частини мови виділяють за одним принци¬пом. Якщо, скажімо, іменник, прикметник, дієслово, прислівник виокремлюють за морфологічними і, відпо¬відно, синтаксичними ознаками, то займенники і числів¬ники — за логіко-семантичною (поняттєвою) ознакою. До класу займенників і числівників належать різнорід¬ні за морфологічними і синтаксичними ознаками лек¬сичні одиниці (пор. я, ти, хто, що, хтось, ніхто і мій, такий, наш, цей, той, якийсь тощо; п'ять, десять, бага¬то, мало, двоє, десятеро, дві третіх і перший, десятий тощо). Невипадково в лінгвістичних працях виділяють займенники-іменники, займенники-прикметники, за-йменники-числівники, займенники-прислівники, чис-лівники-іменники та числівники-прикметники. Катего¬рія стану як особлива частина мови виділяється власне на синтаксичній основі: слова категорії стану відріз¬няються від омонімічних іменників, прикметників та прислівників тим, що виступають у ролі присудків (че¬рез що їх називають предикативами), поєднуються з іменником чи займенником у формі давального відмін¬ка і мають синтаксичну категорію часу (пор. Великий жаль бере його за серце і Йому було (є, буде) жаль за сестрою; Рада та весела жінка поверталась додому і Вона рада (була, є, буде) хлопцеві, як рідній дитині; Співали весело і Весело йому було (є, буде) на душі). Наведені приклади засвідчують «розмитий» характер меж між частинами мови, чим і пояснюється наявна в різних авторів розбіжність у віднесенні тих чи інших класів слів до певних частин мови (дієприкметник, діє¬прислівник, порядкові числівники, присвійні займенни¬ки тощо). У системі частин мови найчіткіше оформлені імен¬ники і дієслова. Можна стверджувати, що в частино¬мовній системі є ядро і периферія. Очевидно, ядро і периферія є і в кожній частині мови. Зокрема, до пери¬ферії належать слова з неповним набором словоформ. Загалом можна констатувати, що частини мови органі¬зовані за польовою моделлю. Склад частин мови в різних мовах неоднаковий. Особливо ця різниця помітна, коли порівнювати части¬ни мови в типологічно далеких мовах. Звичайне для слов'янських мов протиставлення дієслова і прикмет¬ника не існує в китайській, корейській і японській мо-вах. Те, що у слов'янських мовах розподіляється між названими двома класами, в цих мовах об'єднується в одній частині мови — предикативі. Звичайним для цих мов є виділення трьох повнозначних частин мови — іме¬ні, предикатива і прислівника. В індіанській мові йума наявні тільки дві частини мови — ім'я і дієслово. Проблема виділення і класифікації частин мови є дискусійною. Перші класифікації частин мови було розроблено ще в давніх Індії, Греції та Римі. Теперішні частиномовні концепції, по суті, перенесені на сучасні мови стародавні класифікації, які не завжди наклада¬ються на реальні морфологічні системи живих мов. Найпоширенішими нині є дві класифікації — шкільна і В. В. Виноградова. За шкільною класифікацією виді¬ляють десять частин мови, з них шість самостійних (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник), три службових (прийменник, сполучник та частка) і вигук. В. В. Виноградов до частин мови від¬носить не всі слова, а тільки ті, які можуть бути члена¬ми речення. Тому, крім семи частин мови (іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів, прис¬лівників і категорії стану), він виділяє ще частки мови (власне частки, зв'язки, прийменники та сполучники), модальні слова й вигуки. Його класифікація створена на матеріалі російської мови. Якоюсь мірою вона може бути перенесена на інші слов'янські мови. Створити одну універсальну для всіх мов класифікацію частин мови неможливо. Синтаксичний рівень Синтаксичний рівень — система механізмів мови, яка забезпечує творення мовленнєвих одиниць. У сві¬домості кожного мовця зберігається невелика кількість абстрактних моделей, за якими можна побудувати не¬обмежену кількість конкретних мовленнєвих утво¬рень — інтонаційно оформлених висловлень. Об'єктом синтаксису як науки є дослідження структури і функ¬цій висловлення, інтерпретованих у комунікативному аспекті, тобто у відношенні до позначуваної ситуації, до мовця і слухача. Синтаксис складається з двох розділів — синтак¬сису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис частин мови вивчає сполучувальні можливості слова (їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація, керування, прилягання, замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношення (предикативні, атрибутивні, об'єктні, релятивні тощо). Цей розділ називають синтагматичним син¬таксисом. Синтаксис речення описує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню семан¬тику і синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як та¬кому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення — це два абсолютно різних за призначенням і дією меха¬нізми мови. Саме неможливість ні звести ці два аспек¬ти до одного, ні усунути з опису мови якийсь один із них призвела до виділення двох самостійних розділів — учення про сполучувальні властивості слова і вчення про речення. Представники різних граматичних нап-рямів надають цим розділам нерівноцінного значен¬ня. Прибічники загальної (логічної) граматики розг¬лядають синтаксис як учення про речення, а прибічники формальної і структурної граматики надають перевагу словосполученню. Отже, постає проблема визначення основної син¬таксичної одиниці. У мовознавстві довго точилася су¬перечка, що вважати основною синтаксичною одини¬цею — словосполучення чи речення. Дехто значно збільшує кількість основних синтаксичних одиниць, відносячи до них словосполучення, просте речення, ускладнене й складне речення і навіть текст. Однак якщо синтаксис розглядають як окремий цілісний рівень мовної структури, то він подібно до всіх інших мовних рівнів, чи підсистем, повинен мати одну основ¬ну одиницю. У мовознавстві здавна намагалися знайти таку одиницю. Для П. Ф. Фортунатова це — словоспо¬лучення (він уважав, що речення — всього лише різно¬вид словосполучення); для Ф. де Соссюра — синтагма, що по суті те саме, бо під синтагмою він розумів два слова, пов'язаних підрядним зв'язком. Прийняти сло-восполучення за основну синтаксичну одиницю однак не можна, бо в мові досить широко представлені одно¬слівні речення (Пожежа! Води! Геть! Світає та ін.). Як правильно зазначив Е. Бенвеніст, «число знаків, що вхо¬дять до речення, не відіграє жодної ролі: одного знака досить, щоб виразити предикативність» [Бенвенист 1965: 466]. Водночас саме словосполучення є недостат¬нім для утворення комунікативної одиниці (див. швид¬ко бігти, уроки співів, читати книжку тощо). Г. О. Зо-лотова як основну синтаксичну одиницю запропонувала синтаксему, під якою розуміється словоформа, яка бере участь в організації речення. Хоч сам термін добре вписується в загальнолінгвістичну термінологічну пара¬дигму (фонема для фонологічного рівня, морфема для морфологічного рівня, лексема для лексико-семантич-ного рівня, синтаксема для синтаксичного рівня), однак навряд чи можна словоформу, хай і наповнену синтак¬сичним змістом, прийняти за основну синтаксичну одиницю, оскільки синтаксис — це рівень структур. Очевидно, слід погодитися з тими мовознавцями, які вважають, що основною синтаксичною одиницею є кон¬струкція у тим більше що її (конструкцію) можна за-стосувати як до синтагматичного синтаксису (слово¬сполучень), так і до синтаксису речення. Усі конструк¬ції є предметом синтаксису, але вихідною структурою є просте речення — єдина універсальна синтаксична одиниця, оскільки просте речення характерне для всіх мов, тоді як словосполучень у деяких мовах, а саме тих, для яких не характерна словозміна, на думку багатьох лінгвістів, немає (див.: [Попова 1987: 134]). Сучасні теорії речення Речення — одне з основних понять синтаксису. Це висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове (на письмі) сприйняття. На відміну від слова і словосполучення речення ха¬рактеризують комунікативність (семантика речення співвіднесена з основною логічною формою мислення — судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуацію мовлення); відносна самостійність (кож¬не речення виражає відносно закінчену думку і відділя¬ється від інших речень паузами); структурна цілісність (кожне речення будується за певним структурним зраз¬ком, у його основі лежить якась структурна модель). Основними ознаками речення, крім комуніка-тивності, є предикативність й інтонація. Предикатив¬ність — це співвіднесеність змісту речення з дійсніс¬тю. Завдяки предикативності зміст речення трактуєть¬ся як реальний (такий, що мав, має або буде мати місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо). Пре¬дикативність формується за допомогою категорії спо¬собу і модальності. Під модальністю розуміють ставлення мовця до змісту речення. Смислову основу мо¬дальності становить поняття оцінки як інтелектуаль¬ної (раціональної), так і емоційної. Модальність вира¬жається вставними і вставленими одиницями (здаєть¬ся, кажуть, безумовно, напевно тощо), модальними частками (ніби, хіба що, чого доброго), вигуками (леле!, горе!, гай-гай!, та ба!), спеціальними інтонаційними за¬собами, порядком слів (Гарний друг!) та ін. Ш. Баллі вважав, що в будь-якому висловленні має місце фак¬тичний зміст (диктум) і його оцінка (модус). Заува¬жимо, що в мовознавстві є й інше, широке трактування модальності, яке по суті збігається з наведеним вище визначенням предикативності. Що ж стосується інтонації, то у формуванні речен¬ня її роль виняткова. Будь-яке слово може стати речен¬ням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама! Дощ? Уперед!). Очевидно, без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність узагалі. Щодо природи речення в науці про мову існує три погляди: 1) визначення речення за комунікативною функцією і віднесення його до мовлення; 2) визначен¬ня речення за структурно-граматичною ознакою і від¬несення його до одиниць мови; 3) виділення двох оди¬ниць — речення і висловлення, перша з яких характе¬ризується як певна структурна модель і належить мові, а друга як лексично наповнена модель із певним інто¬наційним контуром і належить мовленню. Для третьої концепції важливими є критерії розме¬жування речення і висловлення. Одні вчені такими критеріями для речення вважають граматичну струк¬туру й інтонаційну автономність, інші беруть до уваги лише структуру, а інтонаційну автономність розціню¬ють як достатній критерій для виділення висловлен¬ня. Таким чином, згідно з третьою концепцією, речен¬ня — це абстрактна віртуальна мовна одиниця, конст¬рукція, яка описується без урахування її лексичного наповнення і вираженого комунікативного завдання. Висловлення — конкретна мовленнєва одиниця, що характеризується лінійною реалізацією віртуальної моделі, комунікативною націленістю, інтонаційним оформленням і ситуативним значенням. На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних напрямах — формально-структурному, комунікатив¬ному і прагматичному. Намітилися такі тенденції: «1) від вивчення форми до вивчення змісту синтак¬сичних одиниць, зокрема відношення речення до по-значуваної ним ситуації (так званий семантичний синтаксис); 2) вихід за межі речення у сферу дискур¬су, тексту (аналіз надфразових єдностей, абзацу, ціліс¬них текстів); 3) від мови до мовлення (дослідження комунікативних настанов і умов уживання мовленнє¬вих витворів); 4) від об'єктивних характеристик ре¬чення до суб'єктивної інтерпретації висловлень (вив¬чення непрямих мовленнєвих смислів); 5) від статич¬ного синтаксису до динамічного (вивчення процесів функціонування і перетворення одиниць синтаксису); 6) від правил сполучення (формації) до правил поро¬дження (трансформації)» [Лингвистический знцикло-педический словарь 1990: 450]. У зв'язку з цими тенденціями намітилися декілька напрямів вивчення речення: 1) вчення про речення як складну неоднорівневу структуру, яка репрезентує со¬бою декілька ступенів мовної абстракції (В. Матезіус, М. Докуліл, Ф. Данеш, Н. Ю. Шведова); 2) аналіз ре¬чення як синтагматичного ланцюжка зв'язків та від¬ношень (Л. Блумфільд, Л. Теньєр); 3) дослідження речення як семантичної одиниці (О. Єсперсен, А. Гар-динер, У. Вайнрайх, Н. Д. Арутюнова); 4) вивчення ре¬чення в аспекті породжувальної граматики і трансфор¬маційного синтаксису (Н. Хомський, Д. Ворт, Р. Ру-жичка та ін.). Ще вужче трактує парадигму речення Н. Ю. Шведо-ва, відносячи до неї тільки зміни, пов'язані з модаль¬ними і часовими значеннями присудка. Так, повна па¬радигма простого речення, утворювана морфологічним варіюванням присудка, має 8 членів: три форми інди¬катива — теперішній, минулий і майбутній час і п'ять форм ірреальних способів — кон'юнктивний, умовний, бажальний, спонукальний, обов'язковий: Вона пра¬цює. Вона працювала. Вона працюватиме/буде працю¬вати. Вона працювала б. Якби вона працювала. Лиш б вона працювала. Хай вона працює. Вона працюй, [а він тільки їсть та вилежується]. Як і в морфології (пор. рос: ти победишь, он побе-дит, я ?), синтаксичні парадигми бувають повні і не¬повні. Повнота парадигми простого речення залежить від його граматичної структури і від лексичного напов¬нення структури. Так, скажімо, речення Перемога — це чудово має не восьмичленну (повну) парадигму, а неповну чотиричленну: Перемога — це чудово. Пере¬мога — це було чудово. Перемога — це буде чудово. Перемога — це було б чудово. Тут відсутні такі форми ірреальних способів, як обов'язковість, бажальність, спонукальність. Речення Цвісти садам має всього ли¬ше двочленну парадигму — теперішній час (Цвісти садам) і бажальний спосіб (Цвісти б садам) [ПІведо-ва 1967: 7 і наст.; Грамматика современного русского литературного язьїка 1970: 577 і наст.]. Існує ще одна концепція парадигми речення, за якою до однієї парадигми належать речення, які спів¬відносяться з одним і тим самим денотатом, тобто є синонімічними. Такий парадигматичний підхід до ре¬чення характерний для напряму логічної семантики в синтаксисі. Поняття парадигматики речення широко використо¬вують як у конструктивному, так і в комунікативному синтаксисі. Як правило, парадигматичний підхід засто¬совують у вивченні простого речення. Складне речення характеризується за іншими параметрами (тут визна¬чальними є зв'язки між предикативними частинами). Водночас треба зазначити, що складне речення не є ме¬ханічним об'єднанням двох чи більше простих. Всту¬паючи в певні синтаксичні відношення, одна з частин може зазнавати таких структурних змін і мати таку структурну організацію, яка простим реченням не влас¬тива. У позиційній схемі складного речення особливий порядок слів, є позиції для сполучників, сполучних і співвідносних слів, часток, дейктичних (вказівних) слів та інших спеціалізованих засобів вираження зв'язку. Комунікативний тип складного речення, за Г. Кржиж-ковою, визначається головною частиною. Побудова (синтагматична організація) речення під¬порядкована його двом функціям — номінативній і ко¬мунікативній. Номінативна функція пов'язана з по-значуваною реченням ситуацією (подією), тоді як ко¬мунікативна — з виділенням у висловленні ядра і теми повідомлення. Відповідно до цих двох аспектів речен¬ня у функціональному синтаксисі стали розрізняти но¬мінативний (семантичний) синтаксис і комуніка¬тивний синтаксис. Для номінативного (семантичного) синтаксису важ¬ливим є поняття пропозиції. Пропозиція — це семан¬тичний інваріант, спільний для всіх членів модальної і комунікативної парадигми речень. Так, наприклад, речення Командир вручив воїнові орден, Командир нагородив воїна орденом, Командиром вручений орден воїнові передають одну й ту саму інфор¬мацію. У пропозиції відображається денотативна ситу¬ація. З цього погляду речення — це «драма в мініатю¬рі» (Л. Теньєр). Кожний актант і сирконстант (іншими словами, кожна словоформа) в позиційній схемі речен¬ня «відіграє» певну роль, позначаючи мовну семанти¬ку високого рівня абстракції, як, наприклад, діяч, дія, об'єкт дії, знаряддя дії, місце дії, мета дії тощо. Ч. Філл-мор, який уперше опрацював цю «відмінкову грамати¬ку» [Гііітоге 1968: 24—25], виділив такі ролі: агентив (А), датив (Б), інструменталь (І), фактитив (Б*) — пред¬мет або особа, що виникають внаслідок дії, локатив (Ь), об'єктив (О). Нині цей перелік ролей дещо змінився, розширився й отримав нове символічне позначення: а£епз, асі, оЬі, іпзіг, Іетр, Іос, ехізі; «буття», іпсер «поча¬ток» тощо. Так, скажімо, речення Я відчинив двері клю¬чем матиме такий запис у термінах пропозитивної но¬мінації: а§епз асі оЬ] іпзіг. Ці семантичні феномени в тій послідовності і в тому наборі, в якому вони вияви¬лись у наведеному висловленні, утворюють його (вис¬ловлення) пропозицію. Пропозитивна номінація і позиційна структура ви¬словлення не завжди збігаються. У мові існують ре¬чення, де в один синтагматичний ряд злиті дві чи біль¬ше пропозиції, які обслуговує спільний механізм акту¬алізації. Так, зокрема, в реченні Я знав його дитиною реалізовано дві пропозитивні номінації: Я знав його і Він був дитиною. У різних мовах механізми актуалі¬зації і номінації ситуації характеризуються різним сту¬пенем автономності, взаємозалежності. З ученням про пропозицію пов'язана теорія глибин¬них і поверхневих структур. Глибинна структура — це спосіб абстрактного опису семантичної структури ре¬чення, це абстрактна формула, утворена найбільш за¬гальними, універсальними елементами смислу. Так, Граматична система мови 259 наприклад, речення Будинок зводиться робітниками і Зведення будинку робітниками мають одну й ту ж глибинну структуру Робітники зводять будинок, яку можна передати як адепз асі оЬ]. Якщо глибинна структура є узагальненим змістом речення, то поверх¬нева структура — це конкретний опис синтаксичної будови речення. Поверхнева структура забезпечує ви¬раження глибинної синтаксичної семантики граматич¬ними класами слів, тобто частинами мови. Як прави-ло, одна глибинна структура реалізується в декількох поверхневих (див. наведені вище речення). Значно рід¬ше трапляються випадки, коли одній поверхневій структурі відповідають дві глибинні. Наприклад: Очі¬куваного запрошення письменника ще не було, Прийом депутата відбувся успішно. Тут можливі дві інтер¬претації: письменника запросили і письменник запро¬сив, депутата приймали і депутат приймав. Поверхне¬ва структура цих речень є недостатньою для однознач-ного витлумачення висловлення. Найчастіше це буває тоді, коли речення дає можливість двояко інтерпрету¬вати зв'язки між своїми членами (випадки так званої синтагматичної омонімії): Спостереження над мовою маленьких дітей (спостереження дітей чи над мовою дітей), Сильно засмаглий юнак кидає каміння (сильно засмаглий чи сильно кидає). Як бачимо, синтаксичні зв'язки в реченнях є семантичними. Більшість помил¬кових аналізів речень є наслідком неправильного роз¬ставлення синтагматичних зв'язків. 3.7. Лексико-семантична система мови Лексико-семантична система — одна з найскладні¬ших мовних систем, що зумовлено багатовимірністю її структури, неоднорідністю її одиниць, різноманітніс¬тю відображених у них відношень і відкритістю для постійного поповнення новими одиницями (словами та значеннями). Своєрідність її також в тому, що вона на відміну від інших мовних систем (фонологічної і гра-матичної) безпосередньо пов'язана з об'єктивною дійс¬ністю, віддзеркаленням якої вона є. Усе це утруднює її вивчення. Поняття лексико-семантичної системи Якщо системність фонологічного рівня і грамати¬ки в мовознавців післясоссюрівського періоду не викликала сумнівів, то щодо системності лексики їхні погляди не збігалися. Так, скажімо, французький мовознавець А. Мартіне стверджував, що лексика не¬системна, а англійський мовознавець К.-Х. Ульман допускав, що в лексиці системними є тільки деякі пласти. У вітчизняному мовознавстві про системність лек¬сики було заявлено ще в минулому столітті. Українсь¬кий мовознавець О. О. Потебня, який ґрунтовно опра¬цював загальну теорію слова як у плані форми, так і в аспекті змісту (теорія внутрішньої форми слова, вчен¬ня про ближче і дальше значення слова, його багато¬значність та історичну змінність значень), закликав учених вивчати семантичні відношення між словами, закони і правила внутрішніх змін у групах семантич¬но пов'язаних слів. Істотний внесок у теорію системності лексики зро¬бив російський мовознавець М. М. Покровський. На його думку, слова в своєму семантичному розвитку орієнтуються на своїх системно з ними пов'язаних партнерів (синоніми, антоніми тощо). Так, зокрема, рос. слово крепкий мало спочатку значення «міцний, силь¬ний», а його антонім слабий відповідно протилежне значення — «який не відзначається фізичною силою» (крепкий парень — слабий парень). Коли з часом сло¬во крепкий набуло значення «сильний за концентра¬цією, насичений» (крепкий чай), то, орієнтуючись на нього, в цьому ж напрямку розвиває своє значення сла¬бий (слабий чай). Таких прикладів, де розвиток значень слів зумов¬люється не логікою речей, а лише системними зв'язка¬ми навіть усупереч логіці, є чимало в будь-якій мові. Як уже згадувалося, в українській мові слово південь спершу мало значення «полудень, 12-та година дня», а його антонім північ відповідно «12-та година ночі» (ли¬ше такі значення мають у російській літературній мові полдень і полночь). Коли ж слово південь набуло зна¬чення «південна частина світу» (для цього були реаль¬ні причини, бо опівдні сонце перебуває в південній час¬тині неба), слово північ стало позначати протилежну півдневі сторону світу, хоч для цього об'єктивних по¬замовних причин не було: опівночі на північній части¬ні неба немає ні сонця, ні місяця. Рос. батюшка і ма¬тушка спочатку функціонували як пестлива форма на¬зивання батька і матері. Згодом батюшкой стали ще називати попа. Це вмотивовано тим, що піп є пасто¬ром, батьком для своєї пастви. Матушкой стали нази¬вати дружину попа, хоч до пастви вона не має прямого стосунку. Уже за життя сучасного покоління виникло словосполучення злоякісна пухлина, яким позначають дуже шкідливу, загрозливу для життя ракову пухли¬ну. Усі інші (не ракові) пухлини стали називати добро¬якісними, хоч у них жодних добрих якостей немає. Наведені тут та інші подібні факти свідчать про те, що лексика — це не механічне нагромадження слів, а система. На системність лексики вказують такі факти: 1) вивідність одних одиниць із інших одиниць тієї самої мови, тобто можливість тлумачення будь-якого слова мови іншими словами тієї ж мови: мовознавство — наука про мову; учитися — засвоювати які-не-будь знання, вивчати що-небудь; 2) можливість описати семантику слів за допомо¬гою обмеженого числа елементів — семантично най¬більш важливих слів, так званих елементарних слів (компонентний, семний аналіз): йти — переміщува¬тися, земля (ноги), в одному напрямку; ходити — переміщуватися, земля (ноги), в різних напрямках; бігти — переміщуватися, земля (ноги), в одному на¬прямку, швидко; летіти — переміщуватися, повітря (крила), в одному напрямку; плавати — переміщу-ватися (вода), в різних напрямках; марширувати — переміщуватися, земля (ноги), ритмічно тощо (де¬тальніше про це див. у розділі «Методи дослідження мови»); 3) системність і впорядкованість об'єктивного сві¬ту, що відображений у лексиці. Мав рацію французь¬кий письменник Анатоль Франс, коли говорив, що «словник — це всесвіт, розташований в алфавітному порядку». На утвердження думки про системність лексики ве¬ликий вплив мали дослідження німецьких лінгвістів Г. Остгофа, К. Мейєра, Г. Шпербера, Й. Тріра, Г. Іпсе-на, В. Порціга. Так, зокрема, Г. Остгоф говорив про існування в мові системи значень. К. Мейєр, аналізую¬чи прусську військову термінологію, дійшов висновку, що кожен термін отримує свою вартість із власної по¬зиції в загальній номенклатурі. Г. Шпербер прийшов до думки про існування полів значень. Й. Трір вису¬нув ідею про поняттєві поля, Г. Іпсен — про лексико-граматичні поля (етимологічно різні слова, входячи в одну смислову систему, набувають спільних граматич¬них ознак), а В. Порціг — про лексико-синтаксичні поля (йти — ноги, бачити — очі, чути — вуха, цілувати — губи тощо). Далі Е. Оксар і О. Духачек уводять поняття лексико-семантичне поле, В. В. Виноградов — лекси-ко-семантична система, а О. І. Смирницький — лекси-ко-семантичний варіант. Помітний внесок у розробку лексико-семантичної теорії зробили українські мово¬знавці В. М. Русанівський, О. О. Тараненко та ін. Як будь-яка система, лексико-семантична систе¬ма базується на відношеннях, найголовнішими серед яких є парадигматичні, синтагматичні та епідигма-тичні. Парадигматичні відношення Значення слова, його цінність (значеннєвість) зале¬жить тією чи іншою мірою від значень інших семан¬тично пов'язаних із ним слів, від місця слова в лекси-ко-семантичній парадигмі, тобто від його парадигма¬тичних відношень. Парадигматичні відношення в лексико-семантичній системі — відношення між словами і групами слів на основі спільності або протилежності їх значень. Слова, як і фонеми, морфеми, конструкції, знахо¬дяться між собою в різних опозиціях і об'єднуються в різноманітні парадигми. Найбільшим парадигматичним об'єднанням є лек-сико-семантичне поле. Лексико-семантпичне поле — це сукупність лексичних одиниць, які об'єднані спіль¬ністю змісту (іноді й спільністю формальних показ¬ників) і відображають поняттєву, предметну або функ¬ціональну подібність позначуваних явищ. Це слова, пов'язані з одним і тим самим фрагментом дійсності. Так, скажімо, в лексико-семантичній системі будь-якої мови можна виділити поле руху (переміщення), поле часу (темпоральне), поле погоди (метеорологічне), поле розумової діяльності (мислення), поле почуттів тощо. Лексико-семантичні поля є відносно автономними, бо пов'язані між собою, що засвідчується багатозначними словами, які різними своїми значеннями входять до різних полів. Так, можна стверджувати про зв'язок лексико-семантичних полів руху, мислення і говорін¬ня; часу і погоди тощо. Дієслова руху використовують для називання мисленнєвих процесів (схопити думку, дійти висновку, наблизитися до розв'язання проблеми та ін.) і процесу говоріння (повернувся язик, смикнуло за язик, рос. вертишся на язике, болг. да се оберна «звернутися» тощо). Темпоральні лексеми майже в усіх мовах світу використовують для номінації погод-них (метеорологічних) понять. У межах лексико-семантичного поля виділяють лек-сико-семантичні групи. Так, скажімо, в темпоральному лексико-семантичному полі виокремлюють: 1) назви не¬точних часових відрізків (час, пора, період, епоха, ера то¬що); 2) назви точних часових відрізків (секунда, хвили¬на, година, доба, тиждень, місяць, рік, століття тощо); 3) назви пір року (весна, літо, осінь, зима); 4) назви частин доби (ранок, південь, вечір, ніч); 5) назви місяців (січень, лютий і т.д.); 6) назви днів тижня (понеділок, вівторок і т.д.). У середині лексико-семантичних груп виділяють ще тісніше пов'язані семантичні об'єднання (їх назива¬ють лексико-семантичними категоріями) — синоні¬ми, антоніми, конверсиви, гіпоніми. Синоніми — слова однієї й тієї ж частини мови, значення яких повністю чи частково збігаються. Сино¬німія відображає в мові властивості об'єктивного сві¬ту, через що є лінгвістичною універсалією. У мовознавстві існує декілька підходів до вивчення синонімії. Одні дослідники акцентують на тотожності або подібності значень, інші — на їх повній чи частко¬вій взаємозамінності в тексті, треті — на їх оцінно-стилістичній характеристиці. За ступенем синонімічності (тотожності, близькості значень і здатності взаємозаміщуватися і нейтралізу¬ватися в тексті) синоніми поділяються на абсолютні, або повні (мовознавство — лінгвістика, коцюба — ко¬черга, рос. Серед слів з протилежним значенням — антоні¬мів — також можна виділити декілька груп, що різ¬няться між собою характером протиставлення: 1) анто¬німи, які виражають контрарну протилежність, тоб¬то такі, які перебувають в градуальніи опозиції, через що між ними можна вставити слово, яке позначає щось середнє (молодий — старий, високий — низький; між ними можна вставити середнього віку, середньої висоти); 2) антоніми, які виражають доповнювальні, комплементарні відношення. Тут заперечення одного члена дає значення іншого (живий — мертвий, істин¬ний — хибний); 3) антоніми, які виражають контра¬дикторну протилежність; один із членів, що вжива¬ється з заперечним префіксом не-, не має точної се¬мантичної визначеності (молодий — немолодий); 4) антоніми з векторною протилежністю (входити — виходити, приїжджати — виїжджати, одягатися — роздягатися, вмикати — вимикати). Як правило, в працях, присвячених антонімії, говорять про антоні¬мічні пари, однак нерідко трапляються антонімічні тріади (минуле — сучасне — майбутнє). Близьким до антонімії є явище конверсії. Лексичні конверсиви — це пари слів, які виражають зворотні відношення. Відображаючи одну й ту ж дію чи відно¬шення, конверсиви вживаються в співвідносних конст¬рукціях відповідно з прямою і зворотною рольовою структурою: те, що в першому слові розглядається з погляду А, у другому — з погляду В, тобто суб'єкт і об'єкт міняються в реченні ролями. Наприклад: Пет¬ро продає книжки Андрієві — Андрій купує книжки в Петра; Брат старший від сестри — Сестра молодша від брата. Див. ще такі конверсиви, як давати — бра¬ти, вручати — приймати, передувати — йти за ним, здавати (квартиру) — наймати, попередник — по¬слідовник тощо. На відміну від синонімів і антонімів один із кон-версивів уживається в тексті, а інший лише зберігаєть¬ся в пам'яті. Навмисне зіштовхування обох конверси-вів у тексті використовується у випадку потреби під¬креслити чи виділити якусь думку: Чесний програш достойніший від нечесного виграшу. Якщо до антонімії близьким явищем є конверсія, то до синонімії — гіпонімія (її ще називають квазісиноні-мією), що охоплює родо-видові відношення в лексико-семантичній системі. Гіпонімія як родо-видове відно¬шення — це сукупність семантично однорідних оди¬ниць, які належать до одного класу. Так, наприклад, видові поняття яблуко, груша, апельсин, банан, ківі тощо (гіпоніми) об'єднуються одним родовим поняттям (гіпе-ронімом) фрукти. Гіпонімія характеризується прива-тивною опозицією: видові назви завжди є семантично багатші від родових. Саме тому на відміну від синонімії, яка допускає взаємозаміну, гіпонімія характеризується односторонньою заміною гіпоніма на гіперонім, але не навпаки: У лісі з'явились підберезники —> У лісі з'яви¬лись гриби; Артистці вручили троянди -> Артистці вручили квіти. Гіпонімія — це найбільш фундаментальні парадиг¬матичні смислові відношення, за допомогою яких структурується словниковий склад мови. На основі гі-понімії лексичні одиниці об'єднуються в тематичні й лексико-семантичні групи і поля. Саме тому, що панів¬ними в лексико-семантичній системі є родо-видові від¬ношення, превалюючим типом опозицій тут є інклю¬зивні, тобто відношення слабкого (немаркованого) і сильного (ознакового, маркованого) члена. Це надає лексико-семантичній системі домінантно-підпорядко¬ваної впорядкованості (послідовне включення слів нижчого рівня абстракції до вищого), що не характер¬но для граматичних абстракцій. Розподіл слів за парадигматичними об'єднаннями — яскраве свідчення системної організації лексики. Під¬твердженням цього є досвід укладання ідеографічних словників, серед яких одним з найдавніших (вийшов у 1852 р.) і найвідоміших є тезаурус Пітера-Марка Роже (Роджета) — «Ко£еІ'з ТЬезаигиз о£ Еп£ІізЬ ДУопІз апй РЬгазез», де вся лексика поділена на 6 класів, 24 під-класи, 1000 тем, а в межах кожної теми виділені лек¬сико-семантичні групи і лексико-семантичні категорії. Очевидно, до парадигматичних слід віднести і відно¬шення між значеннями полісемантичного слова, в іншій термінології, внутрішньослівні відношення, хоч у дея¬ких лінгвістичних працях їх виділяють як окремі від¬ношення на одному рівні з парадигматичними і синтаг¬матичними (див.: Значення полісемантичного слова утворюють певну структуру, елементи якої по-різному залежать один від одного і по-різному пов'язані між собою. Для того щоб визначити семантичну структуру слова, необхідно вияви¬ти всі значення (лексико-семантичні варіанти) слова; ви¬значити диференційні ознаки, за якими ці значення про¬тиставляються; простежити порядок внутрішнього зв'яз¬ку і підпорядкування лексико-семантичних варіантів та встановити, якими мовними засобами здійснюєть¬ся внутрішньослівне розмежування семантики слова. За характером організації (залежності, мотивації) лексико-семантичних варіантів у багатозначному слові виділяють три основні типи (структури) полісемії: ра¬діальну, ланцюжкову і радіально-ланцюжкову. При радіальній полісемії всі похідні (непрямі) зна¬чення походять безпосередньо від одного основного (пря¬мого). Так, слово стіл має п'ять значень: 1) «різновид меблів»; 2) «їжа, страви; харчі»; 3) «установа або відділ установи, що займається певними канцелярськими справами»; 4) «деталь верстата у вигляді горизонталь¬ної дошки, що служить для закріплення заготовок під час їх обробки»; 5) «гора, височина з плоскою верши¬ною та стрімкими схилами». Друге, третє, четверте і п'яте значення є похідними від першого. Схематично семантичну структуру цього слова можна зобразити так: Радіально-ланцюжкова полісемія поєднує в собі два названих вище типи, тобто паралельну підпоряд¬кованість і послідовну залежність. Наприклад, у сло¬ві зерно виділяють п'ять значень: 1) «насіння рос¬лин» (конопляне зерно, кава в зернах); 2) «дрібний плід хлібних злаків» (торгувати зерном, зібрати хліб до зерна); 3) перен. «зародок, початок чого-не¬будь» (зерно теорії, зерно поетичного дару); 4) «окре¬ма дрібна часточка якої-небудь речовини; крупинка, краплинка» (зерно піску, зерно золота); 5) перен. «невеличка часточка, крихітка чого-небудь» (зерно правди, зерно надії). Семантична структура цієї лек¬семи матиме таку схему: Змішані радіально-ланцюжкові структури мають надзвичайно широку варіативність. Так, наприклад, семантична структура слова гострий має таку «химер¬ну» схему: При глибшому розгляді семантичної структури ба¬гатозначного слова виявляється, що відношення між прямим і похідним значеннями є різноманітнішими. Навіть у лексемах із двома значеннями виділяють два типи залежності — підпорядковану (одне значення є прямим, а друге похідним від нього) і паралельну, у якій два значення виникають не внаслідок перенесен¬ня назв, а внаслідок паралельного утворення від однієї твірної основи за допомогою однакового або багато-значного афікса. Наприклад, слово братство має два значення: 1) «група, товариство людей, об'єднаних спільною діяльністю і метою» і 2) «братське почуття, ставлення; дружба». Тут ідеться не про мотивацію дру¬гого значення першим, а про паралельний слово¬твірний процес (брат + суфікс -ство зі значенням збірності і брат + суфікс -ство зі значенням ознаки, якості). Згодом дві лексичні одиниці злилися в одну, тобто стали сприйматися як одне багатозначне слово. Цей процес отримав термінологічне означення — агре¬гатування (термін Н. 3. Котелової). У межах радіальної полісемії можна виділити зна¬чення з однорідною і неоднорідною мотивацією. Так, у слові блиск всі його похідні значення, а саме: 1) «багат¬ство, розкіш, пишнота»; 2) «яскравий вияв високих якостей, таланту, розуму»; 3) «складова частина назв деяких мінералів» однаково мотивовані твірним значен¬ням «яскраве сяяння, світіння». У слові ж дорога та¬кож значення 1) «перебування в русі (йдучи або їдучи)»; 2) «місце для проходу, проїзду»; 3) «правильний напря¬мок руху» виводяться безпосередньо з прямого номіна¬тивного «смуга землі, по якій їздять і ходять», але моти¬вуються різними семами (див.: [Лисиченко 1977: 27]). Інший важливий аспект, за яким описується структура багатозначного слова — це характеристика значень за їх місцем (важливістю) в семантичній структурі. Семантична структура полісемічного слова має польову будову з чітко вираженим центром і близькою та далекою периферією. Ядро поля містить головне (основне) значення. Воно завжди є прямим і найменшою мірою залежним від контексту. Навколо нього розташовуються частовживані переносні зна¬чення, а на периферії — рідковживані (застарілі, нові, що не стали ще загальновідомими, і фразеологічно пов'язані) значення. Так, наприклад, ядром семантич¬ної структури слова золотий є його основне номіна¬тивне значення «із золота» (золотий зливок, золотий перстень), навколо нього розташовуються такі лекси-ко-семантичні варіанти, як «дуже цінний, вартий пова¬ги» (золота людина, золоті слова), «дорогий, любий» (Золота дитино!), «майстерний, умілий» (золоті ру¬ки), «прекрасний, щасливий» (золота пора, золоте ди-тинство), «кольору золота» (золоте колосся, золота осінь). На периферії перебувають значення «дохідний» (золота справа), «найвигідніший (спосіб поведінки)» (золота середина), «бездіяльний, гультяйський» (золо¬та молодь), «п'ятдесятирічний» (про подружнє жит¬тя) (золоте весілля) та ін. Отже, кожне значення займає в семантичній струк¬турі полісемічного слова певне місце залежно від його цінності для того чи іншого синхронного зрізу мови. Синтагматичні відношення Семантика слова, його змістовий обсяг визначається можливостями слова поєднуватися з іншими словами, тобто його синтагматичними відношеннями. Синтагматичні відношення слова — його лінійні, контекстні зв'яз¬ки, його сполучуваність. Слово в парадигматиці, тобто в словнику, в системі мови, і слово в синтагматиці — неоднакові речі. У син¬тагматиці здійснюється комбінаторика значень, і смисл словосполучення чи речення не дорівнює сумі значень слів, на що свого часу вказував Л. В. Щерба. Білорусь¬кий драматург А. Макайонок дуже влучно ілюструє це положення в п'єсі «Затюканий апостол» на прикладі семантичних змін слів під впливом сполучуваності з часткою амаль «майже»: «Слова амаль — амаль слова. Яно нічога не азначае. Само ніякай сільї не має. І у той жа час яно можа начьіста знішчьщь самае сільнае, самае емкае слова, калі іх паставіць радам. Ну вось: ЖЬІВЬІ і амаль ЖЬІВЬІ... Разумньї і амаль разумньї... Ці: амаль свабода. Што гзта? Амаль свабода? Га? Зніжає да свайго взроуню, да «нішто». Вьіходіць, аднаразова яно і вялікае слова. Емкае слова»1. Пор. ще: У кишені він знайшов лише копієчку і Будівництво двоповерхової дачі обійшлось йому в копі¬єчку. Зрозуміло, що в другому реченні слово копієчка не має абсолютно нічого спільного з його словниковим значенням. Лексична синтагматика (сполучуваність) специфіч¬на у кожній мові. Українці і чехи, скажімо, з мови на іншу мову текст перекладають (перекладати текст, ргеШайаї); росіяни, болгари і серби переводять (перево¬дить текст, превеждам, преводити); поляки тлумачать (іїитасгус), німці пересаджують (йЬегзеігеп), англійці передають, транслюють (іо ігапзіаіе). Сполучуваність слова можна інтерпретувати як його контекст. Уважають, що словосполучення — це мінімальний контекст слова. Взагалі розрізняють контекст лексичний, де значення слова визначаєть¬ся іншими словами (пізній вечір, літературний вечір), і синтаксичний, де значення слова визначається гра¬матичною формою слова-поширювача (судити кого «розглядати в судовому засіданні», судити про кого «висловлювати судження», важити що «визначати вагу», важити (без додатка) «мати значення», диви¬тися на кого «сприймати очима, спостерігати», диви¬тися за ким «піклуватися», рос. вертеть сигарету «скручувати, робити цигарку», вертеть сигаретой «вертіти цигаркою», стоит чего «заслуговує», сто-ит что «має ціну, коштує»). Розрізняють також системний і несистемний кон¬тексти. Системний — це такий контекст, коли сполу¬чуваність зумовлена індивідуальним значенням слова: наприклад, російські фрази оранжевая краска, зашто¬пать чулки, писать стихи ямбом є нормальним (сис¬темним) контекстом відповідно для слів краска, за-штопать, писать (стихи), бо фарба насправді може бути оранжевою, панчохи за потреби штопають, а серед віршових розмірів є ямб. Несистемним є такий контекст, коли сполучува¬ність слова не випливає з його семантики. Ілюстрацією несистемного контексту може служити такий уривок з пісні «Оранжевьіе мамьі оранжевим ребятам оранже-вьіе песни оранжево поют»; рядок з вірша В. Маяков-ського «Заштопайте мне душу»; вислів Р. Рождествен-ського про те, що В. Маяковський «писал лесенкой, а я буду писать лифтами». Несистемним контекстом для слова заграничное є фраза купила что-то очень загра-ничное (заграничное — відносний прикметник, а від¬носні прикметники не мають ступенів порівняння), а для слова жениться поєднання з прислівником скоро-постижно. Подібні фрази називають невідміченими. Як приклад невідміченої фрази наводять штучно скон¬струйоване Н. Хомським ТНе соїогіезз §гееп ійеаз зіеер /игіоизіу «Безбарвні зелені ідеї шалено сплять». Однак будь-яка невідмічена фраза може стати відміченою. У мовознавстві зроблені спроби «розшифрувати» і тіль¬ки що наведену фразу Н. Хомського. Уявіть собі, що декілька дівчат, яких звали Ідеями (ім'я Ідея було досить поширене у 20—30-ті роки), після виснажли¬вої туристичної екскурсії бліді (безбарвні), аж позе¬ленілі покотом сплять в курені і хропуть (шалено сплять). Ще років 20—ЗО тому такі сполучення слів, як порошкове молоко, скляна сковорода, кольорова му¬зика, анатомія кохання тощо були невідміченими, нині — широковживані. Крім словесного, існує ще ситуативний (побуто¬вий) контекст (час, місце спілкування, учасники ко¬мунікативного акту тощо). Класичною ілюстрацією си¬туативного контексту може служити сконструйований Л. А. Булаховським діалог: «Вона червона?» — «Ні, чорна». — «А чому вона жовта?» — «Тому що зелена». Його смисл стане зрозумілим, якщо вказати, що роз-мова відбувається біля куща смородини. Епідигматичні відношення Епідигматичні відношення — асоціативно-дериваційні зв'язки між словами за формою і за змістом. Асоціативно-дериваційні зв'язки за формою мож¬на проілюструвати таким прикладом: слово земля у значенні «ґрунт» асоціюється з такими словоформа¬ми, як земелька, земляний, землистий, земельний, зем¬лекоп, землероб, землевласник, землеволодіння, земле¬мір тощо, тоді як земля у значенні «суша» асоціюєть¬ся з такими формами, як земний, наземний, підземний, земноводний, а земля у значенні «планета» — з фор¬мами земляни, навколоземний, приземлитися, призем¬лення тощо. Асоціативно-дериваційні зв'язки за змістом мають місце тоді, коли переносне значення слова семантично не мотивується прямим. Так, слово чорнити має зна¬чення «ганьбити, знеславлювати кого-, що-небудь», яке пов'язане з його основним значенням «робити що-небудь чорним» чисто асоціативно. Асоціативно-дери¬ваційні відношення особливо помітні тоді, коли пере¬носне значення «вступає в конфлікт» з прямим. Так, скажімо, слово ремісник має основне значення «осо¬ба, яка володіє певним ремеслом і виготовляє на про¬даж та на замовлення певні вироби» і переносне «той, хто працює шаблонно, без творчої ініціативи, натх¬нення». Основне і переносне значення тут не мають спільних сем. Переносне значення в цьому разі має суто асоціативну природу (між цими двома значення¬ми існують стійкі асоціації), бо ремісник не обов'яз¬ково позбавлений ініціативи і не завжди працює шаб¬лонно, без натхнення, що засвідчує хоча б така фраза, як високе ремесло. Непоодинокі випадки, коли подібні асоціації мо¬жуть охопити цілі лексико-семантичні поля. Так, наприклад, уся лексика на означення температури виключно на асоціативній основі стала обслуговувати лексико-семантичне поле почуттів {гаряче серце, холод¬ні стосунки, полум'я кохання, жар серця, душа палає;серце гаряче, мов жар; гарячий поцілунок, холодний прийом тощо). Завдяки стійким асоціаціям розвива¬ються регулярні типи змін лексичного значення слів у багатьох мовах, як то маємо у випадку метоніміч¬них перенесень значень: вмістилище і те, що в ньому наявне (випив одну чашку), матеріал і виріб з нього (ходить у шовку), населений пункт і його населення (все село вийшло на зустріч), дія і її результат (зу¬пинка трамвая), форма і зміст (цікава книжка), ціле і частина (стадо зі ста голів), автор і його твори (чи¬тати Шевченка) та ін. Про те, що асоціативно-дериваційні зв'язки віді¬грають у мові суттєву роль, свідчать випадки хибної етимології та оказіонального переосмислення і «пере¬інакшування» слів. Наприклад: укр. кочка зору, при-хватизація, домокради; рос. видно птицу по помету, сослить, головокрушение, гувернянька, метеролухи, кле-ветон, верояции, спинжак, гульвар, купиратив, копитал, опупеть, дерьмократия тощо. Асоціативні процеси смислового зближення можуть закріпитися в мові. Так, слово смиренний, яке колись писалось як смиренний, етимологічно пов'язане зі сло¬вом сьм*ьрити «зменшити, стримати, вгамувати, приду¬шити», за народною етимологією зблизилося з мир, що і закріплено в його написанні. Рос. свидетель похо¬дить від відати «відати, знати»; сучасне написання в корені и з'явилося під впливом зближення зі сло¬вом видеть (пор. польськ. зшіайек, чеське 8Vес^ек, сло-вацьк. зиесіок, сербохорв. св]едок). Асоціативне збли¬ження слів може призвести до помітних зрушень у семантиці одного з них. Як засвідчує етимологія слова одержимий, воно спочатку мало значення «біснуватий; хворий, у якого вселився злий дух». Під впливом дієслів держати, одержати воно стало вживатися в значенні «який перебуває в полоні якого-небудь почуття, ідеї, пристрасті; який до са¬мозабуття чимось захоплений, закоханий у якусь справу». Дослідження асоціативних зв'язків і відношень між словами важливі для характеристики розвитку лексики. Так, при творенні нових слів у сучасних слов'янських мовах із різних способів вибирається той, який забезпечує або найвищу мотивованість но¬вого слова, або повну немотивованість, щоб не було асоціацій, які призводять до спотворення змісту. Саме цим вимогам відповідають складні найменування (генна інженерія, рідкий кристал, маятникова мігра¬ція, трудовий семестр, масова культура) і запозичен¬ня (пейджер, комп'ютер, брокер, ваучер, інвестор, плеєр, шоумен, хіт, електорат, рейтинг, імпічмент, консен¬сус, спікер, саміт та ін.). Отже, лексико-семантична система специфічна по¬рівняно з фонологічною і граматичною, що пояснюєть¬ся її безпосереднім зв'язком з об'єктивною дійсністю. Вона відкрита (весь час поповнюється новими елемен¬тами) і найбільш динамічна. На противагу фонологіч¬ній системі, яку нерідко називають диференціиним рівнем мови, лексико-семантична система є синтезом основних смислових елементів та їх зв'язків і може бу¬ти названою синтезувальним, інтегральним рівнем. |