7. СОЦІОЛОГІЯ - конспект лекцій. Тези лекцій лекція 1 Тема 1 Соціологія як наука. Тема 2 Методи соціологічних досліджень. План Соціологія як наука
 Скачать 0.74 Mb.
|
Тема 9: Медична соціологія. Соціальні умови виникнення захворювань
1. Медична соціологія як галузь соціологічного знання Історія розвитку соціології і медицини виявляє їх тісний зв`язок. По-перше їх об`єднує об`єкт дослідження, яким є людина. Відмінність полягає в тому, що медицина розглядає людину як живий організм, його функціонування в нормі і патології та виробляє засоби регуляції фізичного відтворення суспільства. Соціологія ж вивчає людину як члена суспільства, в її особистісному виявленні, як суб`єкта права і обов`язків через статусно-рольові характеристики. По-друге, соціологія є наукою, що динамічно розвивається разом з суспільством, завжди знаходиться на вістрі актуальних проблем, відбиває реально існуючі в конкретний період потреби людської спільноти, використовує найновіші методи дослідження, чим також виявляє єдність з медициною. Медична соціологія – це галузь соціологічного знання, що вивчає соціальну обумовленість здоров’я населення, систему охорони здоров’я, соціальні функції, структуру та кадри медицини як соціального інституту, соціальні поняття „здоров’я” та „хвороба”, роль здоров’я у функціонуванні суспільства та життєдіяльності особистості, а також поведінку людей в сфері медицини. Це наука про закономірності формування ціннісних орієнтацій у населення до здоров’я, хвороби, медичного обслуговування, медицини та охорони здоров’я в цілому. Слід нагадати, що один з класиків сучасної соціології П.О.Сорокін одну з структурних складових соціологічного знання називав „соціальною медициною”. Це стосується емпіричної соціології. Така назва зумовлена тим, що вона ставить діагноз суспільному здоров’ю, стану суспільства як системи і виписує рецепти регуляції суспільних процесів. Отже, це ставить питання про доцільність використання методів емпіричної соціології задля вироблення шляхів вдосконалення, підвищення рівня якості задоволення соціальної потреби в здоров’ї. У 50-ті рр. ХХ ст. у США, а потім у Великобританії (в 70-ті рр. – в СРСР) з’являється нова наукова дисципліна – медична соціологія. В структурі її досліджень на теперішній час виокремлюються такі напрямки: 1) соціологія інститутів медицини та організації охорони здоров’я; 2) вивчення соціальних наслідків функціонування різних систем охорони здоров’я (таких, як приватна або державна); 3) порівняльні дослідження зразків захворювання та служб охорони здоров’я в різних країнах; 4) соціологія лікувальних професій; 5) соціологія захворювання та поведінки хворого; 6) вивчення соціальних чинників етіології хвороби; 7) вивчення соціальних чинників народжуваності та смертності; 8) аналіз соціальних чинників, що впливають на потребу у медичному обладнанні та характер його використання; 9) соціологія взаємовідносин лікаря та пацієнта та ін. Потрібно відрізняти медичну соціологію від соціальної медицини. Соціальна медицина – це наука, що вивчає вплив чинників соціального середовища на здоров’я населення і обгрунтовує заходи впливу на них шляхом оптимізації охорони здоров’я та медичної допомоги; базується на об’єднанні соціальної та медичної практики; наслідує прийоми та методи соціальної гігієни. 2. Медицина як соціальний інститут. Медичні працівники як тип професійної спільності. Медицина - це специфічна система суспільства, яка с складовою соціальної сфери. Це система соціального типу, оскільки сутність і характер її складає взаємодія "лікар-пацієнт". Вона є гетерогенною системою, бо головними суб'єктами її функціонування є люди. Але крім людей ця система включає й елементи іншої природи, а саме - техніко-економічні ресурси, що складають передумови задоволення соціальної потреби в здоров'ї. Медицина - це соціальний інститут, бо її функціонування зумовлено певною соціальною потребою та спрямовано на регуляцію взаємовідносин, що виникають між людьми задля задоволення цієї потреби. Медицина як соціальний інститут виникає у відповідь на соціальну потребу в підтримці, збереженні та зміцненні здоров'я людей, їх життєдіяльності як головної передумови виконання членами суспільства соціальних ролей та необхідності регуляції міжособистісних відносин під час лікувально- діагностичного процесу. Цей соціальний інститут має складну будову і включає в себе: 1). Установи, що здійснюють матеріально-технічне забезпечення потреби в збереженні, зміцненні, відновленні та підтримці здоров'я населення (лікарні, санаторно-профілактичні заклади, аптеки, підприємства по виробництву лікувальних засобів та інструментарію, санітарно-гігієнічні заклади тощо). З позиції форм задоволення цієї потреби в світі існують: А) Безкоштовна медична допомога (у більшості країн охоплює лише малозабезпечені верстви населення, існує за рахунок державних і місцевих бюджетів або соціальних пожертвувань, передбачає лише мінімальний рівень медичних послуг); Б) Страхова медицина (задовольняє потреби більшої частини суспільства із середнім і стабільним прибутком, функціонує за рахунок коштів населення через систему обов'язкового медичного страхування, забезпечує задоволення значної частини потреб в діагностико-лікувальних послугах); В) Платна медична допомога (користуються в основному найбільш економічно забезпечені суспільні верстви, існує безпосередньо за рахунок коштів пацієнтів, включає будь-яку сукупність медичних послуг, які здатна надати сучасна медицина. 2). Медичних працівників, які виконують функцію по задоволенню цієї соціальної потреби та їх підготовку (кадри): 3). Сукупність норм і стандартів по забезпеченню здоров'я та взаємовідносин між медичними працівниками та пацієнтами (медицина як наука і медична деонтологія та етика). Ця сукупність виступає як складний комплекс знань про будову і функціонування організму людини в нормі та патології, причини виникнення, закономірності та особливості протікання хвороб, методи їх діагностики, лікування та попередження, шляхи зміцнення здоров'я населення, вплив соціальних чинників на ці процеси. В сучасних суспільствах нормування і стандартизація лікувально-діагностичного процесу здійснюється медичною наукою. Остання об'єднує три групи наукових знань:
Лише їх взаємодія забезпечує регуляцію задоволення соціальної потреби суспільного та особистого здоров'я. Якщо перша група наук вивчає закономірності та особливості морфофізіологічної будови і функціонування людського організму, друга спрямована па розробку методів діагностики, лікування та попередження хвороб, то третя досліджує вплив суспільства на здоров'я, форми і принципи організації медико-профілактичної діагностики. Соціологія розглядає суспільство як сукупність спільностей. До групових спільностей професійного типу належать і медики. Головною ознакою цієї спільності є діяльність, що спрямована на задоволення соціальної потреби у медичній допомозі, відновлення здоров'я та його профілактика. З точки зору напрямків роботи медичні працівники, походячи з структури медицини як соціального інституту поділяються на такі групи, які займаються:
Всі вони важливі для задоволення соціальної потреби здоров'я. Але безпосередньо цю функцію виконують ті, хто займається діагностикою і лікуванням. Керуючись принципом кваліфікованого підходу цю професійну групу можна розглядати як трьохкомпонентну структуру. Першою складовою з точки зору такою підходу є лікарі. Ця група мас виший рівень кваліфікаційної підготовки. Саме вона здійснює загальне управління лікувально-діагностичним процесом, її представники мають високий соціальний статус. Це зумовлено тим, що саме вони несуть безпосередню відповідальність за результати лікувально-діагностичного процесу, тобто зажиття як найвищу соціальну цінність. Наступною складовою є середній медичний персонал (фельдшери, акушерки, медсестри). Ця структурна одиниця за своїми рольовими функціями повинна спостерігати за виконанням пацієнтами настанов лікарів, виконувати різні процедурні призначення. Останньою кваліфікаційною групою є молодший медичний персонал. Він здійснює роботу, що мас фізичний характер, не потребує спеціальної підготовки. Звідси і статус цієї групи найнижчий. Соціально-статусні позиції медичних працівників крім названих вище чинників зумовлені типом і рівнем суспільного розвитку, пануючими формами надання медичної допомоги. У більшості країн статус медиків, це стосується лікарів та середнього медичною персоналу, досить високий. Оскільки людина. її життя та здоров'я - найвища цінність. Але в Україні соціальний статус медиків в зв'язку з тим, що домінантною формою задоволення потреби в здоров'ї є "безкоштовна державна медична допомога" та загальною соціальною кризою суспільства цей статус не відповідає загальносвітовим тенденціям. Це виявляється в неадекватній оплаті праці, в невідповідності умов праці (відсутність фінансування) тим завданням, які стоять перед спеціалістами цього профілю. Таким чином, медики є важливою професійною групою суспільства. Вона визначається певними статусно-рольовими характеристиками. Вони включають такі показники: - професійні знання;
3.Поняття „здоров’я” та „хвороба” в соціології. Здоров'я (за визначенням ВООЗ) - це стан повного фізичного, духовного та соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб і фізичних дефектів. Здоров'я є соціальною цінністю людей та життєдіяльності кожного окремого індивіда. Приведене визначення підкреслює, що здоров'я зумовлено біологічними процесами в організмі людини, станом самопочуття, світосприйняття, духовності, а також рівнем розвитку суспільства. Воно виявляється як реальність, як здоров'я індивіду, тобто здоров'я кожної окремо людини, і як здоров'я суспільства в цілому. Здоров'я індивідузначною мірою залежить від самої людини. Це спричиняється, по-перше спадковістю, по-друге способом життя, стереотипами поведінки людини, по-третє соціальними умовами життєдіяльності. Стан здоров'я визначається через виявлення індивідуальних, суб'єктивних відчуттів конкретної людини шляхом клінічного обстеження з обов'язковим врахуванням віково-статевих та індивідуально-типологічних особливостей людини як індивіда та специфіки його статусно-рольових характеристик як особистості. Важливим чинником того чи іншого стану здоров'я є природні та соціальні умови життя конкретного індивіду. Суспільне здоров'я- це здоров'я соціальних спільностей за їх віково-статевими, професійними, соціально-економічними та іншими ознаками, а також здоров'я всього населення. Складовими суспільного здоров'я є здоров'я індивідів. Однак воно, як цілісність, має нові ознаки, системні якості, що вимірюються соціально-демографічними та медико-статистичними показниками. Такими показниками, насамперед є народжуваність, смертність, дитяча смертність, захворюваність, рівень фізичного розвитку людей, середня тривалість життя тощо. На рівень суспільного здоров'я впливають біологічні, природні та соціальні чинники. Фізичне здоров 'я - це природній стан організму, який забезпечує нормальне функціонування всіх органів і систем людини. Якщо добре працюють всі органи і системи, то весь організм правильно функціонує, фізично розвивається. Психічне здоров’я - стан душевного благополуччя, що характеризується відсутністю хворобливих психічних виявів і що забезпечує адекватну умовам навколишньої дійсності регуляцію поведінки, діяльності. В понятті "психічне здоров'я" відображені суспільні і групові норми і цінності, що регламентують духовне життя людини. Соціальне здоров'я - характеристика взаємодії людини і суспільства, воно є критерієм прийняття людиною соціальних норм і цінностей даного суспільства. Соціальне здоров'я визначається прийнятністю цінностей суспільства, дієвістю згідно соціальних норм. Хворобав соціології Хвороба - це порушення цілісності та життєдіяльності організму, викликані тими чи іншими структурними змінами в організмі людини. Більшість авторів (Паульс, 1973; Маккейн, 1980; М.Соколовска, 1986; Р.М.Фитцпатрик 1987) схильні виділяти 3 паттерна (зразка) хвороби в історичному аспекті Патерни хвороб
1). Доаграрний паттерн хвороби. У цей період смертність популяції була викликана насамперед зовнішніми факторами, пов'язаними з небезпекою на полюванні й нещасними випадками. 2). Хвороби в аграрному суспільстві. Причиною різкого зростання смертності населення стали епідемії й пандемії інфекційних захворювань. Саме інфекційна теорія хвороби, що з'явилася в 19 столітті, сприяла тому, що основною парадигмою медицини стала «медична модель». Основні елементи цієї моделі полягають у наступному: (1) всі хвороби викликаються специфічними етіологічними агентами...; (2) пацієнта варто вважати пасивним обьєктом медичного втручання; (3) відновлення здоров'я вимагає використання медичної технології й передових наукових методів" [Аберкромбі Н. й ін. Соціологічний словник. Казань, 1997. С. 164.]. 3). Хвороби в індустріальному суспільстві У 20 столітті медичній науці стали відомі психосоматичні захворювання, що становлять 50-75% всіх хвороб (Денбер, 1955; Сельє, 1956). У якості причин таких хронічних дегенеративних розладів, як виразкова хвороба, гіпертонія, порушення імунної системи, депресії та інші, розглядаються психоемоційний стрес і неправильний спосіб життя. Тим самим позначився поворот до іншого підходу в медицині - перенос уваги з вивчення хвороби на вивчення людини. Головні причини смертності - серцево-судинні захворювання, хвороби легенів, рак, цукровий діабет, цироз печінки й інші "хвороби цивілізації" - так чи інакше пов'язані з нашим повсякденним вибором, вибором відносно паління, уживання спиртних напоїв, застосування дієт. "Особистий" вибір, або модель поведінки, може бути основною причиною захворювань, пов'язаних зі способом життя. Однак відбувається вибір під сильним формуючим впливом суспільних груп, родини, соціального середовища й культури суспільства. Сучасні дослідження соціології здоров'я, спрямовані на вивчення потреби в здоров'я, ресурсів здоров'я та його перспектив, самозбережуючої поведінки, тривалості життя спричиняють появу нових галузей і напрямків у соціології й медико-соціальній роботі. До них варто віднести передачу інформації, що стосується здоров'я населення (соціологія комунікації), соціологію тіла (М. Фуко), соціологію життя як концепцію дослідження соціальної реальності (Ж. Тощенко), ставлення до життя як соціальну сутність людини (Л. Г. Кондратьєва, 1997), парадигму екоантропоцентричної соціології (Т. Дрідзе), і ін. У цей час соціологія приходить до розуміння множинності інтерпретацій социальних феноменів. Хвороба й здоров’я можуть розглядатися як варіанти соціальної угоди (договору), в якому враховуються соціальні очікування й ролі в процесі самостворення. 4.Соціальні умови виникнення захворювань. Здоровий спосіб життя. Отже, вплив реклами, моди, идеології неформальних угрупувань, сімейних традицій, стандартів поведінки, прийнятих у різних верствах суспільства може як сприяти збереженню здоров’я індивіда, так і зашкодити йому. Такі соціальні чинники як урбанізація, зміна режиму та умов життя внаслідок модернізації соціуму, підвищення темпів соціальної диференціації, зростання інтенсивності соціальних контактів, повторювані стресові ситуації при звичайних адаптаційних можливостях індивіда стають дедалі більш впливовими та визначають стан здоров’я та тривалість життя як людини, так і соціуму. Зі зміною паттернів здоров'я, хвороби й медицини, склалася потреба справлятися в основному з тими станами, які не дозволяють індивідам виконувати самостійну діяльність, розвивати інтелектуальний і фізичний потенціал, досягати внутрішнього відчуття благополуччя (інакше, мати гарне самопочуття). Участь медиків у вирішенні таких проблем означає відхід від традиційного ставлення до органічної патології й наближення до розуміння етіології станів у руслі психопатології й соціальної патології. На цьому етапі неоціненним є внесок соціологів у розуміння проблем соціального здоров'я. Загальними чинниками суспільного та індивідуального здоров'я в Україні є: А) По-перше: стан екосоціальної системи як наслідок, насамперед Чорнобильської катастрофи (так звані "хвороби забрудення"); Б) По-друге: соціально-економічна криза, через що відбувається значне зниження життєвого рівня і погіршення умов життя, спричиняючи фізичне та психічне виснаження (хвороби "неякісного споживання", "порушення санітарно-гігієнічних норм життя", "перевтома" тощо); В) По-третє: нестабільність суспільства, перехідний його характер призводять до дезадаптації, а звідси зростання нервово-психічпого перевтомлення (хвороби "зворотньої інадаптації"). Все це є свідченням кризового стану індивідуального та суспільного здоров'я в Україні. Оскільки лише людина, як головний суб'єкт соціальної взаємодії, визначає існування суспільства, як специфічної соціальної реальності, а здоров'я є об'єктивною передумовою існування самої людини, то нагальною проблемою сьогодення с невідкладне вирішення проблем охорони здоров'я. Інакше це може призвести до загибелі суспільства як національної спільноти. Лише відродження здоров'я як загальнонаціональної цінності, як на індивідуальному, так і на загальнодержавному) рівні буде сприяти поступу нашого суспільства до загальноцивілізаційних висот. Спосіб життя - це визначений, історично обумовлений тип поведінки, вид діяльності в матеріальній та нематеріальній сферах Здоровий спосіб життя - це спосіб життя, при якому наявна повнота входження особистості в різні способи і форми діяльності, гармонійного поєднання соціального та біологічного в розвитку людини, ступінь соціально-біологічної адаптованості. Категорії способу життя
Становлення медичної соціології й соціології здоров'я тісно пов'язане з досягненнями не тільки медичних наук (соціальна гігієна, епідеміологія, організація охорони здоров'я й ін.) і соціологічних (соціологія родини, соціальна робота, інвайронментальна соціологія, феноменологія й т.д), але й таких, як психологія, семіотика, культурологія, антропологія, економіка й ін. Валеологія (від лат. vаlео - бути здоровим) - комплексна наука про здоров я, яка вивчає фізіологічні та психологічні можіивості людини закономірності їх розвитку, а також способи вдосконалення з метою укріплення фізичного, психічного та соціального здоров'я. Термін ввів І.І. Брехман. Близькою до валеології за методами та за вивченням проблем є санологія. Санологія («санус» - здоровий) - наука про суспільне здоров я як суспільне багатство та потенціал суспільства щодо охорони, укріплення, примноження та збереження здоров’я. Термін ввів Ю.П. Лісіцин. Профілактика - система діяльності направлена на охорону здоров 'я населення. Різноманітність поглядів на хворобу та медицину Номенклатура хвороб може варіюватися від одного суспільства до іншого. І той саме стан може сприйматися в одних суспільствах як хвороба, а в іншіх - як нормальний стан. Так, у сучасному західному суспільстві булемія вважається хворобою, тоді як у Древньому Римі обжерливість і викликана нею надлишкова вага сприймалися як аристократична практика. Те, що сьогодні в США трактується як синдром хронічної перевтоми, в XIX столітті називалося неврастенією. Те, що з ХІХ століття на Заході стало сприйматися як божевілля, колись вважалося нерозумною поведінкою, а ще раніше - формою релігійної одержимості. В сучасних західних суспільствах основними експертами з хвороб є медики. Їм належить право називати хворобу, встановлювати причини її походження, констатувати зв’язок між природою хвороби та способом життя людини, котра захворіла. Це право медикам надано самим суспільством, перед лицем якого представники медичної професії вже досить давно утвердили свій авторитет. За словами Мішеля Фуко, медик займає в межах будь-якого суспільства, будь-якої цивілізації зовсім особливе положення: він повсюдно є предметом суспільної уваги й майже завжди незамінний. Слово медика не може прийти «з нівідкіля»: його значимість, еффективність, терапевтичні можливості й загальні умови існування як слова самої медицини невід’ємні від статусу певної особи, що його артикулює, проголошує, стверджує законне право зменшувати страждання й запобігати смерті». Те, що право формулювати уявлення про хвороби в межах західних суспільств належить саме професіональним медикам, може бути пояснено, насамперед, економічними причинами. «Статус медицини на кінець XVIII і початок XIX ст. перетерпів глибокі зміни, що пояснюються насамперед тим, що здоров'я цивілізації стало однією з економічних норм індустріального суспільства» . Тим часом це зовсім не свідчить про те, що всі представники суспільства абсолютно поділяють медичні уявлення про хвороби й не мають власних. Деякі радикально налаштовані західні інтелектуали, такі, як, наприклад, соціолог Іван Іллич стверджують, що лікарі ледве не обманом переконали широку громадськість, начебто можуть діагностувати й лікувати хвороби, тоді як хвороби насправді обумовлені соціальними чинниками, такими, як раціон харчування, умови роботи, житлові умови й гігієна, і видужання наступає тільки при поліпшенні соціальних умов. Лікарі, стверджує Іллич, по суті, приховують дійсні причини нездоров'я, що сприяє його вкоріненню, а багато видів лікування приносять більше шкоди, чим є корисними, і відволікають від справжніх причин хвороб у суспільстві . Медичні вірування - поширені в певному суспільстві когнітивні вірування (переконання) і установки поведінки, що стосуються причин і умов хвороби і здоров'я. У соціології медицини вивчаються переважно буденні уявлення про детермінацію розладів і хвороб, що широко варіюють в різних спільнотах і соціальних групах Високий рівень освіченості дозволяє більшості європейців, росіян і північнооамериканців сприймати основні елементи медичних уявлень про хвороби, але неможливість повного засвоєння спеціальних медичних знань залишає для них можливість внутрішньо не погоджуватися із цими уявленнями або попросту нічого не знати про них. Це, у свою чергу, свідчить, що навіть у рамках тих суспільств, які прийнято вважати індустріальними, а, отже, і освіченими, завжди існує простір для розвитку інших уявлень про хворобі, тобто уявлень, які можна було назвати «традиційними». Медична антропологія як соціально-гуманітарне знання звикла приділяти найпильнішу увагу таким уявленням. Маючи справи з повсякденним життям людей, антропологи акцентують увагу на тім, що хвороба може бути не лише патологічним станом людського організму або психіки (саме таким є біомедичний підхід), але й порушенням звичного ритму життя окремого індивіда або суспільства. Одним з перших, хто сформулював такий підхід до розуміння хвороби, був Марсель Мосс. У своїй роботі «Фізичний вплив на індивіда колективно навіяної думки про смерть» (1926) вона показав на прикладі Австралії й Нової Зеландії, як неповага індивідом соціальних норм може призвести до смерті. Під впливом магії або здійсненого гріха в людини виникає усвідомлення розриву зв'язку із соціальним оточенням і почуття виключення зі співтовариства, що приводить до думки про неминучу смерть. Уже сама ця думка змушує слабшати, а потім і вмерти людину, що була до цього у повнім здоров'ї. Сучасні дослідження з медичної антропології показують, що різні співтовариства по-різному визначають властиві їм хвороби. Хвороба й здоров'я виступають як стани, наповнені соціальним змістом: бути хворим і здоровим - не те саме. Як норма сприймається гарне здоров'я, відхиленням від норми виступає хвороба. При цьому хвороба скрізь виступає як небажане явище, і назвати себе хворим або здоровим завжди означає дати оцінне судження. Здоров'я й хвороба не зводяться тільки до індивідуального стану організму, але визначаються залежно від вимог й очікувань соціального оточення, наприклад, сімейних уз, які зв'язують людину, або професійних зв'язків. Вони можуть з'являтися і як соціальні стани у власному розумінні слова. Трансформація вірувань і цінностей відносно здоров'я відбувалася постійно в ході історичного розвитку медичної науки. У свій час ще П. Сорокін, вивчаючи взаємовплив біологічних і соціокультурних явищ, виділяв біосоціологію, що включає біоорганіцистську, дарвіністську, демографічну й інші школи й напрямки. Дослідження, спрямовані на вивчення потреби в здоров'ї, у тій або іншій тривалості життя, почали проводитися вперше за рубежем у рамках танатології при вимірі установок до смерті (П. Хендел, А. Толор, В. Мерфі та ін.). Якщо хвороба всюди сприймається як стан розриву соціальних зв'язків, то здоров'я, навпроти, виступає як стан тісного зв'язку із суспільством. У кожнім суспільстві існують свої градації соціальних станів, що відзначають ступінь включення або виключення індивіда (або групи) на підставі оцінок здоров'я й нездоров'я. Тенденція до "систематичного емпіризму" багато у чому обмежила теоретичний розвиток медичної соціології, тому у наш час більш популярним є другий напрямок - соціологія здоров‘я та хвороби. Вказана галузь наукового знання включає широкий тематичний спектр, до якого входять, наприклад, концепція ролі хворого Т. Парсонса (1951 р.), концепція стигматизації (Гоффман, 1961), розгляд професійних особливостей охорони здоров’я (Фрейдсон, 1970), соціальних установок до питань смерті (П.Хендел, В.Мерфі, 1965), медицини як інституту соціального контролю (Д.Такетт, 1973). "РОЛЬ ХВОРОГО"- концепція Т.Парсонса, що спирається на деякі ідеї Л.Хендерсона (медицина як контрольна підсистема суспільства) і З.Фрейда (нормативний характер ролі хворого, рентна поведінка як зловживання роллю хворого) 3 точки зору Парсонса, хвороба - відхилення, що вимагає інституцалізованого втручання спеціалізованих організацій (лікарень) і персоналу (лікарів). Поняття "ролі хворого" Талкота Парсонса (1951) с теоретичною парадигмою. Т.Парсонс доводив, що хвороба дозволяє людині звільнитись від виконання своїх соціальних обов'язків, але в обмін на це людина повинна визнати, що вона не зможе вилікуватись самостійно, а її обов'язком є виздоровлення, і для цього потрібна професійна медична допомога. Ясно, що сам хворий не може вилікуватися тільки за власним бажанням. Тому хворого не обвинувачують у недієздатності, і йому пропонується допомога. Так, у хворого з'являються привілеї, а разом з ними й обов'язки. Хворий сприймає свою хворобу як небажаний стан і прагне до свого видужання. Для цього він звертається за компетентною допомогою й співробітничає з тими, кому слід його лікувати. Втім, поряд зі співробітництвом можливі конфліктні ситуації, коли хворий не вважає за можливе приймати допомогу, або не вважає себе хворим (примусове медичне лікування від алкоголізму, примусові аборти, психотерапія й ін.) Т.Парсонс розглядав лікарів як об'єктивних та в основі альтруїстичних людей, які приймають на себе обов'язок допомагати пацієнтам. Для Парсонса, хвороба є форма соціального відхилення, а медичне обслуговування є відповідним механізмом соціального контролю задля відновлення соціальної рівноваги. Теорія "ролі хворого" Т.Парсонса, найбільш відомого соціолога свого часу, сприяла легалізації ролі соціології в медицині, піднявши концепцію хвороби від біологічної сфери до соціального рівня. Незважаючи на обмеження деяких формулювань Т.Парсонса, його теорія являє собою початковий та систематичний підхід до хвороби і вплинула на наукові пошуки багатьох дослідників 50-60-х років XX ст. Експерти з хвороб : цілителі й лікарі Носіями спеціальних знань, що стосуються хвороби, а також її лікування й застосування лікарських препаратів, звичайно є люди, що мають особливий соціальний статус. У сучасних західних суспільствах це майже завжди дипломовані лікарі, що мають спеціальну медичну освіту, у традиційних або малих суспільствах - знавці з народу, яких залежно від місця й часу йменують «цілителями», «знахарями», «чаклунами», «шаманами» і т.д. За родом своєї діяльності й ті, і інші більшу частину свого часу присвячують саме боротьбі із хворобами й наданню допомоги хворим людям. На тих й інших всюди лежить велика відповідальність, проте тягар цієї відповідальності все-таки є різним. Зрівняємо між собою соціальний статус лікаря й цілителя. Статус медика визначений критеріями компетентності й знання, інститутами, системами, педагогічними теоріями, легальними умовами, які дають йому право - не встановлюючи чітких меж - практикувати й застосовувати свої пізнання. Він є також носієм системи відмінностей і зв'язків (мова йде про розмежування функцій, послідовне підпорядкування, додаткові обов'язки, передачу й обмін інформацією) стосовно інших індивідуумів й інших груп зі своїм особливим статусом (влада і її представники, правосуддя, зв'язок із трудовими колективами, з релігійними групами й, якщо буде потреба, зі священиками). Крім того, медик є носієм певних характерних рис, що спричиняють його ставлення до суспільства в цілому, і роль, яку суспільство визнає за ним, визначається тим, чи виступає він як приватна особа або служить суспільству, чи є для нього його праця справою життя або простим виконанням обов'язків й ін. У питаннях медичного догляду, лікування, турботи й забезпечення здоров'я населення, соціальної групи, родини, кожного окремого індивідуума за медиком залишається право втручання й рішення, так само як й у визначенні тієї плати, що він стягує із заможних пацієнтів і з середньостатистичного хворого або у виборі форми контрактів (імпліцитна або експліцитна), що зв'язують його з тими колами, у яких він практикує, із владою, яка довіряє йому ті або інші функції, з клієнтами, що бажають отримати консультацію та лікування, і відновити здоров'я. У сучасних суспільствах діяльність медика, його права й обов'язки визначаються законодавством. Правовий статус народного цілителя визначається наявністю диплома, виданим державними органами охорони здоров'я. Такий підхід багато в чому зрівнює лікарів і цілителів як осіб, що займаються діяльністю по підтримці здоров'я суспільства, зберігаючи при цьому інші розбіжності, наприклад, розбіжності в природі знань і методів, якими вони користуються. У суспільствах, де народні цілителі залишаються за межою закону, їхня діяльність регулюється іншими засобами, насамперед, звичаєм, мораллю або релігійними приписами, там, де вони чітко сформульовані. Цей «незаконний статус» цілительства накладає своєрідний відбиток на їхню діяльність, перетворюючи цілителів у своєрідних маргиналів. Цей маргіналізм цілителів багато в чому зберігається навіть там, де вони введені в сферу закону. Але він стає особливо явним там, де народні цілителі продовжують існувати й практикувати своє мистецтво на основі традиційних способів регуляції. Слід зазначити, що протягом всієї історії медичних практик цілителі були своєрідними маргіналами суспільства, а виникле на Заході на зорі Нового часу протиставлення між медиками й цілителями було викликано саме тим, що медики зарекомендували себе із самого початку як соціальна група, що співробітничає з державною владою. Типи медичних систем Звичним типом медицини для нас є та, до якої ми звикли. В Україні це лікарняна медицина, де працюють медики, що володіють спеціальними знаннями, отриманими в університетах, що використовують різноманітну техніку, яку поставляє в лікарні держава. Однак навіть в Україні цей тип медицини не є сьогодні пануючим. Дуже часто за межами лікарень ми зіштовхуємося з іншими типами медичних практик, ідентифікуючи їх як «нетрадиційні». Разом з тим саме ці практики найчастіше є «традиційними», тоді як ті, які застосовуються дипломованими вітчизняними медиками в лікарнях, є «новаторськими», «сучасними». Сьогодні в Україні нам відомі, принаймні, кілька типів медичних практик: (1) клінічні медичні практики, характерні для державних лікарень і ліцензованих комерційних клінік, (2) практики «народної медицини», дозволені законом і здійснювані як у спеціальних медичних центрах, так й у приватному порядку. Безсумнівно, поряд з ними діють й інші типи практик, які в антропології прийнято називати цілительством. Сполучення тих й інших типів медичних практик відбувається в рамках національної медичної системи. Система медицини, що існує в сучасній Україні, є спадкоємицею радянської медичної системи Однак вона останнім часом піддалася значної трансформації. У кожній країні сьогодні діє своя національна система охорони здоров'я. Ми можемо виділити три великі групи медичних систем. (1). Ексклюзивні медичні системи Першу групу становлять ексклюзивні медичні системи. Тут існує державна монополія на медицину, і держава активно втручається в порядок медичних практик, регулює процес підготовки медичних фахівців, здійснює контроль за їхньою діяльністю. (1) Радянська модель. Існувала в СРСР і країнах радянського блоку. Її спадщина зберігається й сьогодні. Медики є держслужбовцями, найнятими на роботу Міністерством охорони здоров'я. Всі інші групи цілителів були заборонені в 1923 році. Єдиною професійною асоціацією з тих часів був Союз медичних працівників. Професійне свято медиків у Радянському Союзі - День медпрацівника, святкується в 3-ю неділю червня. Медики в СРСР мали мати тісний зв'язок з органами державної влади й самі мали значну владу. Під їхнім тиском уже в 1930-і роки були ліквідовані всі інші професійні групи цілителів. У деяких країнах третього світу ця модель була прийнята на озброєння. Там, як й у СРСР, лікарі мали високий соціальний статус й утворювали клас «інтелігенції». Але їхня кількість була невеликою, а заборона на діяльність інших професійних груп не спрацювала. Опозиція до народних цілителів була обґрунтована ідеологічно, враховуючи ту роль, яку вони зіграли при старій «феодальній» системі. (2) Французька модель. Ця модель бере початок зі спроб централізованої держави встановити контроль над всіма недипломованими й «нелегальними» цілителями. Вона склалася після французької революції в перші роки XIX століття. Держава перетворила лікарів у держслужбовців, щоб вони практикували медицину, викладали й займалися дослідницькою діяльністю на місцях. При цьому зареєстровані лікарі могли практикувати в приватному порядку, а аптекарі -консультувати й продавати ліки. Результатом цього стала змішана державна медична система, у якій лікарі придбали високий соціально-політичний статус. Держава надавала ліцензії лише кваліфікованим медичним школам, що мали державну підтримку. У франкомовних країнах третього світу, що були колоніями Франції, ця модель також була прийнята. Держава монополізувала медицину й намагалася ліквідувати інші медичні традиції. Так, у Камеруні були заборонені всі альтернативні медичні практики, а поліція піддала переслідуванню цілителів, навіть тих, котрих підтримувала церква. Цю модель прийняло багато країн Латинської Америки. (3) Американська модель. Тут держава підтримала лікарняну медицину, а альтернативні системи почасти були з'єднані з пануючою медичною субкультурою, наприклад, остеопатія - з лікарняною медициною й системою освіти, почасти залишилися під заступництвом церкви. Суспільні дебати зосередилися навколо юридичних проблем несумлінного лікування й злочинів, вчинених лікарями (эвтаназия, аборти, хірургічні помилки й ін.) У США держава аккредитует незалежні інститути, такі, як медичні школи, дослідницькі інститути, лікарні й системи страхової медицини. Саме ці інститути формують регіональні групи медиків і забезпечують підвищення їхнього професійного статусу. Результатом цього є висока конкуренція на ринку медичних професій. (2). Толерантні медичні системи. Другу групу становлять толерантні медичні системи. У межах цих систем держава дозволяє існувати альтернативним медичним практикам, що відрізняються від тих, які прийняті в рамках госпітальної медицини.
(3). Інтегративні медичні системи Третю групу становлять інтегративні медичні системи. Вони є плюралістичними й поєднують у собі різні медичні традиції.
Моделі поведінки в системі „лікар - пацієнт” Заслуга вивчення взаємин між лікарем і пацієнтом як соціальної системи належить Т. Парсонсу. В основі його рольової теорії (1951-1958) аналізувалися: парадигма непрацездатності; парадигма девіації, що розглядалась із позиції психоаналізу, та ідея про соціальний контроль. Взаємовідносини лікар/пацієнт як соціальна система з певними правами й обов'язками являють собою мікромодель соціального інституту охорони здоров'я, що гарантує охорону суспільної цінності - здоров'я. Взаємодію в даній системі Т.Парсонс розглядав не тільки із соціологічної, але й з економічної точки зору, як обмін між виробником та споживачем. Норми і стандарти задоволення потреби в здоров'ї виробляються не лише на теоретичному рівні, але й повсякденною практикою людською життя, їх акумулятором є народна медицина. Важливим регулятором взаємодії людини і суспільства з природою здоров'я та його забезпечення, особливо на сучасному етапі суспільного розвитку, є правові засади реалізації цієї потреби. Оскільки сфера медичної діяльності торкається найвищої суспільної цінності життя людини, то важливим елементом соціального контролю в цій сфері є мораль. Моральні норми та стандарти в цьому аспекті не обмежуються лише медичною етикою та деонтологією, а обов'язково включають принципи ставлення людини до свого здоров'я та життя. Здоров'я кожної людини є результатом взаємодії природних задатків, особливостей індивідуальної діяльності та конкретних умов соціально-історичного розвитку. Тобто здоров'я - це не лише те, що людина отримує від природи і суспільства, але й наслідок діяльності особистості. А тому підтримка і зміцнення здоров'я є не лише правом кожного члена суспільства, а її моральним обов'язком. А отже норми і стандарти повинні регулювати взаємини "медичні працівники - пацієнти", а не лише діяльність медичних працівників. Перша модель – патерналістична, має авторитарний характер. Суб'єктом лікувально-діагностичного процесу с лікар. Пацієнт -лише його об'єкт. Цей тип взаємин був колись переважаючим. Другий тип взаємин походить, з того, що медичні послуги - це товар, як будь-які інші послуги. В інструментальній моделі яскраво виявляється комерційний характер цих відносин. Тут на противагу першій моделі відбувається обмін рольовими функціями. Пацієнт - головний суб'єкт такої взаємодії. За певні кошти він вимагає надання йому послуг, необхідність яких пацієнт визначає сам. Негативний бік такого типу відносин в можливості значної долі некомпетентного втручання з боку пацієнта, що може призвести до небажаних і незадовільних наслідків для його ж здоров'я. Крім того, це спричиняє привалювання в діяльності лікаря економічних інтересів над професійними. А це несе небезпеку для пацієнта, оскільки зростає можливість пропозиції послуг не лише не потрібних, а й шкідливих для людей. Контрактуалістична модель- це тип рівноправних, елітарних відносин в системі "лікар - пацієнт". В основі лікувально-діагностичного процесу певна домовленість, свого роду контракт, що спирається на певні принципи. Насамперед такі: а. Важливі рішення є прерогативою пацієнта. б. Лікар має надавати хворому всю необхідну для прийняття рішення інформацію. в. Лікар повинен обмежуватись лише спеціальними медичними судженнями. г. Лікар не зобов'язаний починати лікування, якщо вимоги пацієнта суперечать його професійним принципам. Викладені принципи виступають як система поінформованої згоди. що дозволяє пацієнту самому визначити ступінь ризику, на який він іде заради покращення здоров'я. Як лікар, так і пацієнт є в цій моделі активними суб'єктами лікувально-діагностичного процесу. Така модель добре працює в суспільстві, домінуючим принципом якого є індивідуалізм. Остання модель може розглядатися як певний еталон взаємодії в системі "лікар - пацієнт". "Доброчесні взаємини” – це ідеальний тип стосунків, що вимагають більше ніж формальне виконання контракту. Ця модель багато в чому спирається на принцип попередньої. Але все ж таки статус лікаря і пацієнта як суб'єктів лікувально-діагностичного процесу значно різниться. Це зумовлено тим, що для лікаря його роль в цьому процесі є професійною. А отже, саме йому повинна бути притаманна більш активна позиція. ЛЕКЦІЯ №5 |