Инфектология. Відмороження 2І. Актуальність теми
 Скачать 299.04 Kb.
|
|
9. Лікування при опіках. Перша допомога при опіках Перша допомога при опіках полум′ям передбачає гасіння палаючого одягу водою, за допомогою вогнегасника або постраждалого накривають ковдрою, пальто, плащем тощо. За необхідності звільнити обпеченого від одягу, після того як вогонь загасили, в окремих випадках одяг розрізають і звільняють уражену ділянку тіла. 17 При обмежених опіках окропом опікову поверхню охолоджують холодною водою з-під крану протягом 10 хв. Після цього накладають асептичну суху пов′язку, використовуючи індивідуальний пакет, бинт, чисту бавовняну тканину. У разі поширених опіків постраждалого загортають у чисте простирадло, зверху вкривають ковдрою, поють чаєм. Часто в побуті при наданні першої допомоги застосовують пов′язки, просочені одеколоном, спиртом, горілкою, що посилює біль. Інколи застосовують ркрохмаль, соду, рослинну олію або масло. Всі ці засоби не полегшують страждання, а лише завдають шкоди. При наданні першої лікарської допомоги бригадою швидкої допомоги, окрім накладання асептичної пов′язки, вводять знеболювальні та серцеві засоби, проводять протишокові заходи під час траспортування в лікарню. У Києві на станціях швидкої допомоги використовують “протиопікову рідину” такого складу: новокаїн – 10,0 мл, анестезин – 20,0 мл, декаїн – 0,5 мл, ментол – 5,0 мл, фурацилін – 40,0 мл, спирт 70 % – 1000,0 мл. Ця рідина виявляє знеболювальну і дезінфікуючу дію. Лікування обпечених. Лікування обпечених повинно бути патогенетичним. Основна ланка патогенезу – некроз шкірного покрову, тому видужання може настати після спонтанної епітелізації або відновлення шкірного покрову хірургічним методом. Одночасно необхідно здійснювати лікування опікової хвороби з урахуванням особливостей її перебігу. Лікування обпечених комплексне і включає: загальну терапію, місцеве лікування опікових рани та хірургічні методи Загальне лікування Після виведення хворого з шоку (3-тя–4-та доба) настає друга стадія опікової хвороби – опікова токсемія. В цей період проводять дезінтоксикаційну внутрішньовенну терапію, продовжують вводити сольові та безсольові розчини, колоїдні плазмозамінники для утримання основних параметрів гомеостазу на компенсованому рівні (вміст білка в крові 60–65 г/л, еритроцитів – 3–5×10 12 /л). Здійснюють фарсований діурез з використанням селуретиків (лазикс від 4–6 до 10 мл на добу). Для специфічної дезинтоксикації застосовують імунну плазму або імуноглобулін опікових реконвалесцентів, які містять антитоксичні “протиопікові” та антибактеріальні антитіла. Лікувальна доза становить 4–7 мл/кг маси на добу плазми опікових реконвалесцентів щоденно або через день протягом 5–7 днів. Дезінтоксикаційний ефект спостерігається в першу добу після введення препаратів. У тяжкообпечених проводять неспецифічну дезинтоксикацію: гемосорбцію, спленосорбцію, плазмосорбцію, плазмаферез, ентеросорбцію. Для підвищення імунологічної реактивності переливають антистафілококову або антисиньогнійну плазмув дозі 250–300 мл через день до 10-ої доби після опіку, чергуючи з внутрішньом′язовим введенням антистафілококового імуноглобуліну по 10 МО (міжнародних одиниць). 18 Переливають лейкоцитарну масу в 2-3 прийоми і внутрішньом′язово вводять тималін або спленін у дозі 20 мг протягом 7 днів. Широко застосовують відмиті еритроцити, свіжозаготовлену або консервовану кров протягом 5 діб, длякорекції анемії, що розвивається. Для стимуляції синтезу білка в тканинах застосовують анаболічні стероїди: неробол, ретаболіл, пентоксил та ін. Проводять вітамінотерапію: В 1 , В 6 , В 12 , С, Е. Для поліпшення функції печінки застосовують гепатопротектори: ессенціале, сирепар, легалон. Антибіотикотерапія включає зазвичай не менше двох антибактеріальних препаратів з урахуванням чутливості мікроорганізмів, що вегетують на опікових ранах. У стадії септикотоксемії широко переливають одногрупну кров по 250 мл 2-3 рази на тиждень протягом 3-4 тижнів після травми, здійснюють вітамінотерапію, антибіотикотерапію, гормонотерапію (преднізолон 20-30 мг тричі на добу), застосовують антиоксиданти (альфа-токоферол, карбатон, карбогідрон), антигіпоксанти. Під дією антиоксидантів поліпшуються агрегаційні властивості крові, нормалізується мікроциркуляція, відбувається стабілізація клітинних мембран та мітохондрій. У цю стадію опікової хвороби широко використовують препарати парентерального харчування: білкові гідролізати, жирові емульсії, ліпофусцин, амінокислоти тощо для нормалізації обмінних процесів. У хворих з поширеними опіками за наявності опікового виснаження здійснюють живлення крізь зонд харчовими сумішами. Місцеве лікування Існують два методи лікування опікових ран: відкритий та закритий (під пов′язками). Місцеве лікування опіків розпочинають з первинного туалету опікової рани. З обпеченої поверхні видаляють сторонні тіла, відшарований епідерміс, великі пухирі розтинають, забруднені ділянки опікової рани зрошують розчином антисептиків, 3 % розчином перекису водню, опікову рану висушують стерильними серветками, тампонами і закривають пов′язками (закритий метод). Пов′язка захищає опікову рану від забруднення і зовнішнього впливу, а також сприяє місцевому лікуванню опікових ран. В умовах стаціонару, після первинного туалету опікової поверхні, застосовують вологовисихаючі пов′язки, просочені 0,5 % розчином диоксидину, 1 % розчином йодоперону, 5 % розчином йодобаку та іншими антисептиками. В перші 5–7 днів застосовують тільки вологовисихаючі пов′язки для боротьби з інфекцією. В подальшому можна застосувати мазі на водорозчинній основі (левосин, левоміколь тощо). Поверхневі опіки (І–ІІ ступеня) під пов′язками епітелізуються протягом 12–14 днів, не залишаючи жодних рубців. Для місцевого лікування застосовують: антибіотики, антисептики, аерозолі, ферменти, сорбенти, штучне покриття, ксенотрансплантати тощо. Місцеве лікування опіків передбачає не лише боротьбу з бактеріальною інфекцією в опіковій рані, а й застосування різних засобів, що поліпшують 19 загоєння, прискорюють епітелізацію ран та сприяють підготовці ран для шкірної пластики. Під час перев′язок проводять санацію опікової рани, видаляють некротичні тканини з допомогою ножиць та пінцета, що не спричиняє кровотечу і біль. Рану обробляють розчином дегміну, обережно висушують стерильними серветками, накладають пов′язки, просочені антибіотиками, до яких чутлива мікрофлора рани. Після санації рани, останню також зрошують аерозолями, які містять антибактеріальні, протизапальні, гормональні і репаративні речовини. Застосовують такі аерозолі: “Оксциклозоль”, “Гіпозоль”, “Олазоль”, “Пантенол”, “Дермопласт”, “Лівіан” та ін. Ці аерозолі містяться в балончиках ємністю 70 г. При перев′язках, якщо в ранах є залишки некротичних тканин, застосовують ферментні препарати (трипсін, хімотрипсин, стептокінази, гігролітін) у вигляді присипок або водних розчинів (2–5 %). У разі колікваційного некрозу в обпеченій рані застосовують сорбенти (поліметилсілонсан, “Дніпро”), штучні покриття (комбутек, альгіпор) та ін., які мають адсорбуючу дію, сприяють висушуванню ран, зниженню мікробної контамінації та інтоксикації. Нині в опікових центрах використовують нові антисептики: діоксизоль- Дарниця, офлокаїн-Дарниця, 1 % йодопірон, 5 % йодобак. Відкритий метод лікування застосовують у разі локалізації поверхневих опіків на обличчі та ділянках промежини, а при глибоких опіках цієї локалізації і нагноєнні використовують закритий метод (під пов′язкою). При поширених і критичних опіках в стадії шоку лікування опікових ран також здійснюють відкритим методом, розміщуючи обпеченого в спеціальну аеротерапевтичну установку (АТУ-1, АТУ-2, АТУ-3), де використовується А-бактеріальне середовище (стерильне повітря з темпратурою 38 0 С), що сприяє зігріванню обпеченого і захищає рану від ранової інфекції, а на 2-гу–3-тю добу накладають вологовисихаючі пов′язки з антибіотиками або антисептиками. Для місцевого лікування використовують “сітки-ліжка”, інфрачервоні лампи та спеціальне ліжко “Клінітрон” для підсушування пов′язок та профілактики пролежнів. Крім цього, при місцевому лікуванні застосовують такі фізичні методи, як: кріообробка ран рідким азотом в перші 8 год після одержання травм. Це дає змогу усунути гіпертермію тканин, зменшити протеоліз, сприяє розвитку сухого струпа; оксигенотерапія ран; локальна баротерапія шляхом створення від′ємного тиску до 2 атм, що поліпшує кисневе постачання і васкуляризацію тканин; часта зміна пов′язок. Хірургічне лікування. Із хірургічних методів лікування в умовах стаціонару (опікового центру) використовують: 20 1) декомпресивну некротомію (надфасціальну і субфасціальну) з метою зменшення стиснення тканин, розташованих глибше, при циркулярних опіках на кінцівках та грудній клітці; 2) некректомію – висічення некротичних тканин з одномоментною автодермопластикою шкірним клаптем, взятим дерматомом або ножем Гамбі ( товщиною 0,15–0,2 мм); 3) некректомію з тимчасовим закриттям ранової поверхні ліофілізованою свинячою шкірою і відкладеною автодермопластикою; 4) при поширених глибоких опіках, коли одномоментну автодермопластику неможливо здійснити через тяжкість травми і стан хворого, проводять етапні некректомії з тимчасовим закриттям ран ліофілізованою свинячою шкірою з наступною автодермопластикою розщепленими шкірними автотрансплантатами. Використання ліофілізованих ксенодермотрансплантатів дає змогу скоротити термін лікування та зменшити гнійно-септичні ускладнення; 5) традиційний метод закриття опікових ран – поетапну вільну автодермопластику; 6) у разі поширених опіків та дефіциту шкірних ресурсів використовують сітчаті трансплантати (1:3; 1:6); італійську та індійську пластику шкірно-жировими клаптями, а також використовують клапоть Філатова; 7) шкірно-фасціальні трансплантати на судинно-м′язовій ніжці. При оперативному втручанні останнми роками почали використовувати ліофілізовані ксенодермотрансплантати як при традиційних методах лікування, так і при проведенні ранньої некректомії для закриття донорських ран, а в окремих випадках і при поверхневих опіках ІІ та ІІІа ступеня. Застосування цієї методики сприяє зменшенню болю, втрати води, білків, електролітів з ран, їх інфікування, що скорочує термін лікування. Для лікування глибоких опіків і вирішення проблеми закриття опікових ран особливо площею понад 20 % поверхні тіла нині використовують трансплантати, отримані на основі клітин сполучної тканини – фібробластів (Москва, Інститут ім. А.В. Вишневського, 2002). Вирощують алофібробласти людини в лабораторії культивування тканин. Трансплантація на ранову поверхню культивованих алофібробластів здійснюється із синтетичних плівкових матриксів і виконується в операційній під наркозом. Після аплікації синтетичних матриксів з алофібробластами на ранову поверхню, останню закривають пов′язкою, просоченою антибіотиками або антисептиками. Дія фібробластів полягає в стимулюванні процесів регенерації та епітелізації у рані. Через 2-3 доби після трансплантації виконують автодермопластику шкірним клаптем з великим коефіцієнтом перфорації (1:4). При традиційному хірургічному методі лікування обпечених (з підготовленою гранулюючою раною) перші шкірно-пластичні операції можна проводити на 23-тю–25-ту добу після травми на тлі виснаження органів та систем, поліорганної недостатності. Традиційний метод хірургічного лікування – автодермопластика на гранулюючій рановій поверхні – не запобігає проявам опікової хвороби 21 (ендогенній інтоксикації, інфекційним ускладненням тощо), тому використовують раннє хірургічне втручання. Проводять ранні некректомії як радикальні, так і ощадливі на 3-тю–4-ту добу після травми. Рани після некректомії повинні бути закриті автошкірою одномоментно або відстрочено (О.М. Коваленко, Київ). Мінімально адаптивний рівень гемоглобіну, за якого можна починати оперативне лікування, повинен бути не менше ніж 100 г/л, а кількість еритроцитів – 3,0×10 12 /л. При ранньому хірургічному втручанні широко використовують біологічні покриття (ксенодермотрансплантати шкіри свині). Біопокриття рятують хворого від болючих відчуттів, забезпечують очищення ранових поверхонь, зменшують бактеріологічну забрудненість рани і дають змогу зберегти автологічну шкіру. Таким чином, зменшується тривалість лікування хворих у стаціонарі до 1,5 місяця, зменшується кількість септичних ускладнень і рівень ендогенної інтоксикації. Поряд з традиційними методами лікування глибоких опіків цей метод лікування впроваджується в опікових центрах України. 10. Ускладнення опіків. Розрізняють ускладнення опіків ранні та пізні, внутрішніх органів та опорно-рухового апарату. Ранні: гостра ниркова недостатність, гнійні некротичні ускладнення, гострий токсичний міокардит, гострі стресові виразки шлунка або дванадцятипалої кишки (ulcus Curligs), пневмонії, анемія, гепатит, кишкова динамічна непрохідність, енцефалопатія, місцева інфекція (флегмони, абсцеси і лімфаденіти), сепсис, опікове виснаження та ін. Пізні ускладнення: виразкування рубців, переродження рубців у рак, виворіт вік, слизової губ, косметичні та функціональні недоліки. Опорно-рухового апарату: гнійні артрити, згинальні та розгинальні контрактури, рубцеві деформації, пролежні, трофічні виразки, гіпертрофічні та келоїдні рубці, флебіти, тромбофлебіти, варикозна хвороба тощо. 11. Електротравма. Електротравма може бути спричинена атмосферною електричною енер- гією (блискавка) або електричним струмом. Пошкодження, які виникають під впливом дії електричного струму, мають свої особливості. На відміну від механічних, фізичних і хімічних агентів, електрика діє на людину не лише у разі контакту, а й безпосередньо через предмети, які людина тримає в руках. Крім цього, електричний струм може уразити людину на відстані через дуговий контакт. Зазвичай струмом уражається здорова людина, найчастіше – раптово. Ступінь пошкодження електричним струмом залежить від його сили, напруги, тривалості дії, а також загального стану організму (втома, алкогольне сп'яніння, виснаження, вік). Глибина ураження тканин залежить від опору шкіри в ділянці проходження струму: що менший опір, то більша сила ураження. Найчутливішою є тонка, волога шкіра, менш чутливою – груба й суха. Має значення характер струму (постійний чи змінний), тривалість дії електричного струму на організм, а також його траєкторія у тілі людини; особливо небезпечно, якщо вона проходить крізь серце. За напруги до 500 В 22 постійний струм не такий небезпечний, як змінний. У разі збільшення напруги небезпечнішим стає постійний струм. Найчутливішими до дії електричного струму є обличчя, долоні, ділянка промежини, найменш чутливими – поперек, гомілковостопний суглоб. Пошкодження електричним струмом виникають за різних обставин як на виробництві, так і в побуті. Безпосередньою причиною ураження бувають: дотик до струмопровідної частини, наближення до неї (у разі високовольтного струму), коротке замикання, яке виникло поблизу. Електротравму можуть зумовити також предмети, які не є джерелом струму і не проводять його, але перебувають під напругою внаслідок пошкодження ізоляції або сполучення із струмопровідною системою. Через це небезпечними можуть бути установки слабкого струму (телефон, телеграф то- що) за випадкового контакту їх із електричною мережею. За ступенем опору тканини розподіляються таким чином (у бік зменшення): шкіра, сухожилки, кістки, нерви, м'язи, кров. Шкіра, яка має найбільший опір, уражується струмом найчастіше, бо в ній утворюється тепло, яке зумовлює руйнування і висихання тканин. Опір шкіри в ділянці контакту з провідником коливається від 1000 до 2 000 000 Ом. Під дією струму шкіра пробивається і її опір значно знижується. У разі електротравми в тканинах виникають специфічні зміни, зумовлені включенням тіла в електромережу, і неспецифічні, які є наслідком дії на організм теплової, хімічної і механічної енергії. Термічний вплив залежить від перетворення електричної енергії на теп- лову, що може призвести до опіків різного ступеня – від мінімальних слідів ("знаків") у ділянці входження струму до обвуглювання тканин, оголення м'язів, розплавлення кістки. Хімічний вплив зумовлюється утвореними у разі електролізу газами, які зигзагоподібно проникають у підшкірну основу та м'язи. В зв'язку з перетворенням електричної енергії на механічну на шкірі (в ділянці входження струму) утворюються кратероподібні заглиблення з дещо піднятими краями, в кістках виникають отвори, а інколи навіть відриваються частини тіла. Патологоанатомічні зміни за електротравми можуть бути місцевими (в ділянці входження електричного струму) і загальними. У ділянці проникнення струму на шкірі виникають електромітки ("знаки струму"). Вони мають різний характер – від біло-сірих плям круглої або овальної форми до ділянок сухої, щільної шкіри, дещо піднятої над поверхнею, із заглибленням у центрі. Іноді електромітки подібні до вкритих струпом ранок або саден, що гояться, або крововиливів. У ділянці виходу "знаки струму" спостерігаються рідше. Під час гістологічного дослідження міток виявляють витягування клітин мальпігієвого і остеподібного шарів епідермісу, епітелію сальних залоз, ендотелію дрібних судин шкіри. Групи клітин спіралеподібно закручуються. Сосочки шкіри сплющуються, колагенові волокна мають підвищену чутливість до срібла, нервові стовбури з фрагментацією. Водночас у ділянці електромітки спостерігаються звичайний опік епідермісу та розплавлення тканин. Опіки, зумовлені електричним струмом, відрізняються від термічних тим, що у разі виникнення навіть значних місцевих змін доти, доки не приєднається вторинний запальний процес, у шкірі зберігається волосся, немає гіперемії і болю. У разі електротравми в ділянках, де роговий шар шкіри товстий (п'ятка), 23 за напрямком електричної петлі утворюються стільникоподібні порожнини, що пояснюється дією тепла. Іноді внаслідок електричного перетворення металу провідника на газ виникає імпрегнація шкіри дрібними часточками металу (металізація шкіри). Уражені ділянки забарвлюються в жовто-коричневий (у разі імпрегнації мідним провідником) або сіро-коричневий (у разі імпрегнації залізом) колір. Описані вище термічні, хімічні і механічні пошкодження частіше об- межуються шкірою, підшкірною основою, бо сила електричного струму, зустрічаючи опір шкіри, значно знижується. Цьому сприяє й утворення опіку та струпу. Однак за ходом електричної петлі тканини можуть уражуватися на значній глибині. Так, під впливом електричного струму виникають деструктивні зміни в стінках судин і передусім у клітинах ендотелію. Електричний струм, який проходить крізь м'язи, зумовлює їх скорочення. Цим можна пояснити той факт, що потерпілого іноді важко відірвати від джерела струму. Часто за ходом струму у внутрішніх органах виникають крововиливи, великі зони некрозу, розриви тканин. У кістках можуть спостерігатися вогнища їх розплавлення. При електротравмі загальні зміни спостерігаються у різних органах і тка- нинах. У разі раптової смерті кров у серці та судинах залишається рідкою і набуває темного забарвлення. У слизовій і серозних оболонках з'являються численні петехіальні крововиливи. Характерні повнокров'я внутрішніх органів, емфізема легень. Судомні скорочення м'язів бувають причиною 'їхніх розривів. У клітинах кори великого мозку, підкіркових вузлах і стовбурі мозку розвиваються дистрофічні і некробіотичні процеси. З боку внутрішніх органів яких-небудь характерних для цього виду травми змін немає. Проте сукупність патологоанатомічних змін у різних органах і тканинах, разом із клінікою та лабораторними даними, є специфічною для електротравми. Клінічна картина електротравм. Характерними місцевими проявами у разі ураження електричним струмом є електромітки. В окремих випадках спостерігаються глибокі кратероподібні ураження з дном, яке може доходити до кістки. У разі ураження блискавкою місцеві зміни виявляються так званими знаками блискавки – гілкоподібними розгалуженими гіперемійованими смугами на шкірі, які зникають під час натискування. Вони є наслідком паралічу стінки судин. Через певний час ці знаки зникають. Із загальних симптомів при електротравмі звертають на себе увагу ва- зомоторні розлади серцево-судинної, центральної і вегетативної нервової системи, пригнічення всіх життєво важливих центрів. У легких випадках елетротравма виявляється страхом, запамороченням, млявістю тощо. Для тяжких випадків характерні шок, непритомність, раптова зупинка дихання, серцебиття, явища фібриляції серця, може настати клінічна смерть. Первинні порушення легеневого газообміну зберігаються тільки під час дії електричного струму та деякий час після її припинення. Це наслідок спазму дихальних м'язів і голосових зв'язок. Через це хворий не може кричати, 24 покликати на допомогу. Причиною апное є ураження довгастого мозку, коли петля струму захоплює дихальний центр. Під час проходження петлі струму крізь грудну клітку порушується сер- цева діяльність, що виявляється окремими екстрасистолами аж до фібриляції шлуночків. На думку фахівців, фібриляція серця у людини самостійно не припиняється і без допомоги реаніматолога може спричинити смерть. Дія струму зумовлює стійке порушення коронарного кровообігу, що, своєю чергою, призводить до гіпоксії міокарда. Це посилює фібриляцію. У 80–90 % випадків уражені блискавкою непритомніють, хоча серцева діяльність порушується меншою мірою, що пояснюється високою напругою в зоні розряду і нетривалою її дією. Виняток становить ураження в голову. Порушення дихання при цьому виникають вторинно, через рефлекторну зупинку серця або внаслідок пошкодження апарату дихання (перелом ребер, груднини). У разі тяжкої електротравми, за тривалої дії травмувального агента, іноді виникають явища так званої уявної смергі. Єллінек розрізняє чотири види смерті при електротравмі: 1) раптова, миттєва; 2) "запізніла" смерть, коли безпосередньо після травми стан потерпілого був задовільний, а через деякий час настає раптова смерть; 3) "перервана" смерть – потерпілого вдається вивести із стану шоку та "уявної" смерті, а через деякий час після оживлення настає раптова смерть; 4) "розтягнена" смерть – потерпілий, одужавши після травми, помирає через кілька діб від паралічу серця. Автори по-різному трактують причину смерті від електротравми. Деякі пов’язують її виникнення з первинним ураженням серцевого м'яза, інші – з первинним набряком легень і припиненням дихання, ураженням дихального, вазомоторного центрі,в із запустінням периферійних судин і застійними явищами в судинах черевної, грудної і черепної порожнин. Незначні ураження електричним струмом зазвичай минають самі, не залишаючи по собі жодних змін. Іноді можуть з'явитися ускладнення місцевого і загального характеру. До місцевих ускладнень належать: приєднання інфекції (у разі, якщо електротравма супроводжується термічним опіком), вторинні кровотечі внаслідок ураження стінки судин, трофічні розлади. Загальні ускладнення виявляються картиною вторинного шоку – як наслідок інтоксикації організму; психічними розладами – від легких до дуже тяжких. Іноді спостерігаються посттравматична електроенцефалопатія, вестибулярні порушення, підвищення внутрішньочерепного тиску, ретроградна амнезія, явища кисневого голодування головного мозку, тканин серця. У легших випадках тривалий час спостерігаються незначна втома, пригнічений настрій, дратівливість, зниження пам'яті або уваги. У декого залишаються розлади з боку внутрішнього вуха (запаморочення) і зору. Лікування пошкоджень при електротравмі передбачає: надання потер- пілому першої допомоги і місцеву та загальну терапію. Головним у наданні першої допомоги є від’єднання потерпілого від джерела струму. Іноді це важко зробити через судомне скорочення м'язів потерпілого. Необхідно вимкнути рубильник, викрутити запобіжник, сокирою або лопатою з дерев'яною ручкою перерубати дріт тощо. Якщо це зробити неможливо, слід відтягнути дріт від потерпілого або потерпілого від дроту 25 палицею, шнуром. При цьому необхідно поводитися дуже обережно: відтягувати дріт від потерпілого сухою гілкою або шнуром; не можна перерізувати два дроти разом, щоб не спричинити короткого замикання. Не можна перерізувати дроти в приміщенні, де є легкозаймисті речовини, бо може виникнути вибух. Звільняти потерпілого від джерела струму не можна голими руками, слід користуватися гумовими рукавичками. Потрібна ізоляція не лише від джерела струму, а й від землі. З цією метою взувають гумові галоші або стають на ізолюючий матеріал (гумовий килимок, скло, суха дошка, товстий шар тканини, паперу, картону). Слід пам'ятати, що тіло потерпілого також проводить електричний струм, а тому брати його треба за одяг, який відстає від тіла і є сухим. Якщо сталося ураження струмом високої напруги (дріт від високовольтної лінії), можна використати спосіб заземлення (з'єднати дротом струмопровідні частини із землею). Якщо хворий непритомний, потрібно вжити термінових реанімаційних заходів: у разі зупинки серця – непрямий масаж серця, у разі зупинки дихання – штучна вентиляція легень за методом “рот до рота” або “рот до носа”. Штучну вентиляцію легень і масаж серця продовжують і під час транспортування потерпілого в стаціонар до відновлення самостійного дихання. У разі, якщо допомога надається лікарем "швидкої допомоги", проводять штучну вентиляцію легень за допомогою ручних апаратів, вводять підшкірно 1 мл 1 % розчину лобеліну, 1 мл цититону. Якщо протягом 30 хв самостійне дихання не відновиться, вдаються до інтубації трахеї і продовжують штучну вентиляцію з відсмоктуванням вмісту з трахеобронхіального дерева. За відсутності ефекту від непрямого масажу серця показаний прямий масаж з розкриттям грудної клітки. Наявність фібриляції шлуночків за даними електрокардіограми свідчить про доцільність електричної дефібриляції. Одночасно проводять штучну вентиляцію легень. Підготовка до дефібриляції серця не вимагає зупинки непрямого чи прямого масажу серця і штучної вентиляції легень. Під ліву лопатку хворого підкладають один електрод від дефібрилятора, другий беруть за ізольовану ручку і, тримаючи прилад у руці, очікують, доки конденсатор зарядиться (4000–4500 В). Після цього рівномірно і щільно прикладають електрод до ділянки серця. Припиняючи масаж серця і штучну вентиляцію легень, проводять дефібриляцію. Ефект її виявляється появою самостійного пульсу безпосередньо після розряду або після продовження масажу. Паралельно із описаними вище реанімаційними заходами проводять ок- сигенотерапію, внутрішньовенне введення глюкози з вітамінами й інсуліном, вводять серцеві препарати, поляризуючу суміш, коронаролітичні, антиаритмічні засоби (феноптин, лідокаїн), 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду тощо. Місцеві пошкодження не вимагають спеціального лікування. Воно має бути консервативним. Це пояснюється крихкістю судин біля ділянки пошкодження і підвищеною їх ламкістю, нечіткістю меж змертвілої тканини, малою схильністю ран до нагноєння і сприятливим перебігом процесу загоєння. Пошкоджену ділянку обробляють 70 % етиловим спиртом і закривають стерильною пов'язкою. Вона загоюється під струпом. Якщо ураження великі і |