умзпс. Відповіді з курсу Українська мова за професійним спрямуванням українська мова державна мова україни
 Скачать 187.83 Kb.
|
|
8.Особливості усної форми мови.Орфоепічні норми.Словесний і фразовий наголос.Милозвучність мовлення Усне мовлення - це така форма реалізації мови, яка виражається за допомогою звуків, являє собою процес говоріння і є первинною формою існування мови. Українське усне мовлення стало сьогодні засобом широких ділових контактів - у трудовому колективі, на зборах, нарадах, конференціях, з'їздах, а також під час бесід, переговорів з діловими партнерами тощо. Ця широта суспільних функцій стає основою для розвитку та вдосконалення усної літературної мови. Недостатній рівень культури усного ділового мовлення може стати причиною значних економічних втрат. Відомий економіст Г. Карпухін стверджує, що держава на міжнародних переговорах мала значні, мільйонні втрати через неправильно або неточно складені заявки, неточності в патентній формулі, мовне безкультур'я ділових людей. Сьогодні вносять пропозиції про те, щоб до характеристики ділових якостей людини додавати ще й мовну характеристику: вміє чи не вміє чітко та лаконічно висловлювати свої думки. Живе усне переконливе мовлення - важливий засіб багатоманітного та різноспрямованого впливу на слухача. Правильне, унормоване усне мовлення може забезпечити швидкість взаєморозуміння між учасниками комунікативного акту. У сучасному світі є багато шкіл, центрів, факультетів і кафедр, які займаються проблемами риторики, ораторського мистецтва, ділової комунікації, мистецтва вести полеміку, дискусію тощо. Всесвітньо відомі імена Поля Сопера, Дейла Карнегі та їх послідовників, які формують риторичну культуру політиків, бізнесменів, юристів, рекламних агентів, учителів, акторів. Українську школу мистецтва публічного мовлення представляють сьогодні вчені Г. Сагач, Л. Мацько, Н. Бабич, Н. Чибісова та інші. Видатними українськими риторами минулого були Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Сковорода. Професор риторики Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович вважав риторику "царицею душ", "княгинею мистецтв" і вказував на такі її функції, як соціально- організаційну (засіб агітації), культурно-освітню, а також одержання знань, збудження почуттів, формування громадської думки та ін. Прагматично-інформаційне XXI ст. зараховує риторику до соціально активних наук, що мають забезпечити ефективну передачу інформації через канал мови, формувати гуманістично орієнтовану мовну особистість, толерантний мовний клімат у суспільстві1. Одного неточного, невдало сказаного слова або хоча б погано вимовленого слова іноді досить, щоб зіпсувати усе враження. "Головна складність в оволодінні усним мовленням,-наголошують автори сучасних посібників з ділової мови, - полягає у необхідності визначити на слух, інтуїтивно доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку"2. Відомий вислів, який приписують Сократові, "Заговори, щоб я тебе побачив" свідчить про те, що високий рівень культури усного, зокрема професійного, мовлення є яскравим свідченням високої загальної культури людини. Видатний український педагог В. Сухомлинський вважав мовну культуру "життєдайним коренем культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності". Боротьба за чистоту усного мовлення, вправність і культуру вислову, за збагачення усного мовлення, за вільне оперування різноманітними словесно-виражальними засобами, боротьба за чіткість, виразність та економність ділової мови - основне завдання, яке ставить сьогодні вища школа перед студентом - майбутнім фахівцем у галузі економіки, банківської справи чи будь-якого іншого фаху. Інтонаційна виразність усного мовлення передбачає вміння використовувати різні види наголосу, враховувати темп мовлення, робити паузи, змінювати висоту тону. Наголос - це основний елемент інтонації, який пов'язаний з виділенням складу у слові або слова у реченні, фразі. Є такі основні види наголосу - словесний, логічний, синтагматичний, фразовий. Словесний наголос служить для фонетичного об'єднання слова. Виділення одного із складів відбувається трьома способами: підвищенням тону, посиленням голосу, збільшенням тривалості звучання. Відповідно до цього розрізняють наголос - тонічний, динамічний, кількісний. В українській мові основним фонетичним засобом є посилення м'язової напруженості, а кількісний елемент і довгота відіграють допоміжну роль. Наприклад, у слові корисний наголошеним є другий склад, порівняно з першим і останнім складами він промовляється з відчутними змінами в голосі - корисний?, а також одинадцять, тридцятеро, черговий, новий, завжди, український та ін. На дгумку мовознавців, "правильне наголошування важливе для збереження не тільки внормованості, а й характерного для українця мелодійного, пісенно-плинного ладу мовлення"4. Наголос у слові засвоюється природно, в поєднанні зі значенням та звучанням. Попри те, що наголос в українській мові не є фіксованим, тобто не закріплений за якимось складом у слові, як, наприклад, у чеській - на першому, у польській - на передостанньому чи у французькій - на останньому, особливих труднощів для носіїв мови він не викликає. Кожен українець підсвідомо розрізняє за допомогою наголосу значення слів замок і замок, мука і мука чи форми слів слова і слова, сестри і сестри" дорога і дорога. Однак, на жаль, помилки все ж таки трапляються і причиною цих порушень вважають значний вплив діалектного наголосу, напр.: кажу, беру, перу, або інтерференцію російського наголосу. Наприклад, в українських словах загадка, літопис, рукопис, подруга, приятель, уродженець, старий, стійкий, низький, заводити, полежати, посидіти наголошено інший склад, ніж у відповідних російських. Наголос, пов'язаний з виділенням у реченні слова, яке несе особливе смислове навантаження, називають логічним. Від логічних наголосів (основних і побіжних) залежить логічна виразність висловлювання. Змінюючи логічний наголос, можна надавати висловлюванню різних смислових відтінків, напр.: Сьогодні у нас лекція, або Сьогодні у нас лекція; або Сьогодні у нас лекція. Варіантом логічного наголосу вважають емфатичний наголос (емоційно-експресивний, виражальний), який робить виділене слово емоційно насиченим. Найчастіше він виражається подовженням наголошеного голосного (деколи приголосного) звука і передається на письмі повторенням тих самих букв, напр.: Вона ду-у-уже симпатична! Розу-у-умний! Ступінь вираження смислових і стилістичних відтінків залежить від синтагматичного та фразового наголосу, який виділяють у межах синтагми, фрази. Ритмічно-інтонаційну та смислову єдність усного мовлення, що складається з одного чи кількох слів, називають синтагмою. Синтагма створюється мелодикою, темпом, паузами, наголосом. За допомогою пауз фраза членується на синтагми. Поділ речення на синтагми збігається з частиною мовленнєвого потоку, який вимовляється одним напором видихуваного повітря, без пауз. Синтагматичний наголос здебільшого падає на останнє слово синтагми, напр.: Я добре знаю,/ що твої спортивні успіхи великі/ і ти скоро завоюєш титул чемпіона/. Близьким до синтагматичного є фразовий наголос. В емоційно нейтральному мовленні він стоїть на останньому слові фрази як основній одиниці мовлення, що часто відповідає реченню, напр.: Я прийду пізніше. Існують певні правила логічного виділення слів у фразі6: 1. Підмет і присудок (у непоширеному реченні - один з головних членів), напр.: Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє, радіють люди, що одпочинуть, і я радію... (Т. Шевченко). Фразовий наголос не тотожний логічному. Відмінність насамперед полягає в тому, що перший керується законами граматичної логіки, а другий залежить від ситуації мовлення, тобто мовець вільно переміщає його в межах фрази (речення) з одного слова на інше, надаючи йому смислової ваги. До орфоепічних норм прийнято зараховувати правила вимови звуків і звукосполучень та наголошування складів у слові. У сучасній українській літературній мові витворилися та усталились такі основні правила вимови голосних та приголосних звуків: 1. Голосні звуки [а], [о], [у], [е], [и], [і] вимовляються повнозвучно, не зазнають редукції: а) звуки [а], [у], [і] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця в слові звучать виразно, напр.: [знати], [бувати], [д'ілити]; б) голосний [о] перед складом з наголошеним звуком [у] або [і] вимовляється з наближенням до [yj, напр.: [соуйуз], [с&б'ї]; в) голосні звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються з легким відтінком І є"], [ис], напр.: [деиржава], [книсжки]. 2. Приголосні звуки вимовляються виразно, чітко (за нечисленними винятками): а) дзвінкі приголосні звуки |д|, [б], [г], [ґ], [ж], [дз], [докІ, [з] ніколи не втрачають своєї дзвінкості, напр.: [рад], [гриб], [м'іг], [важ], [в'із]. Втрата дзвінкості може призвести до спотворення змісту слова, пор.: [раті, [грип]" [ваш], [м'іх]. Винятком з цього правила є вимова звука [г], який перед наступними глухими у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю та коренево-споріднених з ними вимовляється як парний йому глухий [х]: [лехко], [вохко], [н'іхт'і], [к'іхт'і], [д'охт'у]. Варто також звернути увагу на вимову дзвінкого приголосного [з] у складі префіксів роз-, без- чи самостійної префіксальної морфеми: перед наступними глухими звук [з] допускає подвійну вимову-він може зберігати дзвінкість, а може втрачати голос і переходити у відповідний глухий [с], напр.: [розказати] або [росказати], [безперечно] або [бесперечно]. Отже, вимова дзвінких приголосних в українській літературній мові здебільшого відповідає їх написанню. б) глухі приголосні звуки [ті, [п|, [х|, [к|, [ш], [ц|, [ч[, [с] у середині слова перед наступними дзвінкими треба вимовляти як парні їм дзвінкі, а саме: ІД], [б), [г], [ґ], [ж], [де], [дж),[з] М, [п], Іхі [к], [ц], |ч], [с] Отже, в словах боротьба, вокзал, хоч. би, просьба підкреслені літе* ри на письмі позначають звуки [д'], [г], [док], [з'], напр.: [бород'ба], [вогзал], [ходокби], [проз'ба]. в) звуки [в] та [й] в потоці мовлення змінюють свої артикуляційні властивості і наближають відповідно до голосних [у] та [і], тобто їх слід вимовляти як короткі нескладові звуки [у] та [І], якщо вони стоять: - на початку слова перед приголосним, напр.: [учител'], [іти]. - у кінці слова після голосного, напр.: [знау], [краї]. - у середині слова після голосного перед приголосним, напр.: [прауда], [знаіти]. Грубим порушенням є вимовляти у таких випадках звук [в] з наближенням до [ф], напр.: [знаф], [казаф], [просиф]. г) шиплячі звуки [ж], [ч], [ш], [док] в сучасній українській літературній мові тверді, напр.: [жал'], [чого], [шчос'], [чудо], [черга], [плач], [джаз]. Тільки в позиції перед звуком [і] та при подовженні (перед графічним закінченням ю, я) шиплячі пом'якшуються (напівпом'якшені), напр.: [ш'істка], [ч'ітко], [облич':а], [запор'іж':а]. д) шиплячі звуки зазнають асиміляції у позиції перед наступними свистячими [з], [ц], [с], [да], тобто вимовляються як відповідні їм свистячі і навпаки, а саме: шиплячі: [ж], [ч], [ш], [док] 1 1 1 І свистячі: [з], [ц], [с], [да] Отже, у словах типу безжурно, смієшся" в книжці підкреслені літери позначають звуки [ж], [с*], [зі і слова треба вимовляти: [бе"ж:урно], [с'м'ійес':а], [у книз'ц'і]. е) приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], |да] перед наступними м'якими з цього ряду вимовляються м'яко, однак їх м'якість, за винятком звука [л], відповідно до орфографічних норм, на письмі не позначається, пор.: сьогодні - [с'огод'н'і], літні - [л'іт'н'і], на місці - [на м'іс'ц'і], пальці -[пал 'ці]. На межі морфологічних частин слова - префікса і кореня асиміляція за м'якістю виявляється непослідовно, пор.:розділити - [роз'д'ілити], але роздягальня - [розд'агал'н'а]. є) зазнають змін у потоці мовлення приголосні [д|, [т|: у позиції перед шиплячими вони уподібнюються до шиплячих відповідно [док]" [ч], а перед свистячими вимовляються як [да], [ц], напр.:підживити- [п'ідокисвити] і квітчати - [кв'ічгати], двадцять - [двадз'ц'ат'] і здається - [здайец'с'а] або [здайец':а]. ж) звуки їй |, |дж! слід вимовляти як природні для української мови злиті, напр.: сиджу - [сисджу],піджак - [п'іджак], дзвін - [дзв'ін], дзеркало - [дзеркало]. Вимова на їхньому місці інших звуків, зокрема [ж], [з] є грубим порушенням норм української мови і призводить до розхитування її фонетичної системи, яка складалася віками9. з) правильно вживати звуки |г] і [г], пам'ятаючи, що саме вони можуть розрізняти значення слова, пор.: гніт - гніт, гулі - хули грати - грати. У реченні Пішов на перші гулі і набив собі гулі ця відмінність добре відчувається. Слів зі звуком [г] в українській мові чимало, його вважають "ознакою української мови*'. Значно менше слів з проривним задньоязиковим звуком [ґ]. Він, як правило, є в українських та іншомовних власних назвах (прізвищах, географічних назвах), напр.: Ґрещук, Ґузь, Мамалиґа, Ґете, Ґданськ; деяких загальновживаних словах, напр.: грунт, ґудзик, аґрус, дзиґа, та діалектних, напр.: ґанок, ґринджоли, ґердан, леґінь. Звук [г] відповідно зберігається і в похідних від них словах, напр.:обґрунтувати, ґратка, аґрусовий. Важливо також пам'ятати, що звук [г] при словозміні чергується зі звуком [дз], напр.: дзиґа - дзидзі. Мамалиґа - Мамалидзі, а в прикметниках, утворених від таких прізвищ, має бути [дж], напр.: Мамалиґа - Мамалиджин, Салиґа - Салиджин*0. Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є милозвучність (евфонія) як здатність мови до плавності, мелодійності звучання. Суть милозвучності полягає в урівноваженні, послідовному чергуванні голосних, приголосних звуків та їх сполук, звукових повторів у межах слів, словосполучень, речень і тексту в цілому. Милозвучність спирається на повнозвучну вимову голосних звуків й насиченість української мови дзвінкими приголосними. До евфонічних засобів сучасної літературної мови належать фонетичні та інші варіанти мовних одиниць і окремих їх форм, а саме: 1. Чергування прийменників у - в - уві та сполучників і - й: - на початку речення перед приголосними вживають прийменник у, а перед голосними в, напр.: У тексті трапляються помилки але В Україні розширюється сфера банківських послуг; - між приголосними, що закінчують і починають слово, використовують у (уві) та і, напр.: був у брата, прийшов і переміг, бачив уві сні; - після голосного перед приголосним звуком (сполученням приголосних звуків) виступають в та й, напр.: була в брата (школі), прийшла й побачила (спитала). Прийменник у вживають лише тоді, коли наступце слово починається звуком [в], [ф], напр.: була у відпустці, прийшла у ваш дім, вся у фарбах. Аналогічні правила діють щодо початкових звуків [в], [й] слів, якщо чергування їх зі звуками [у], [і] не впливає на зміну значення слова (вправа -управа, вроки -уроки), напр.: прийшов учитель але прийшла вчителька, хотів іти але хотіла йти, знав увесь твір але зібралася вся родина. Сполучник І поєднує слова з протилежним значенням, напр.: любов_[ ненависть, війна_[мир, теорія і практика. - після приголосного перед голосним вживають прийменник в, напр.: зустріч в, ефірі. Сполучник і у такій позиції заміняє його фонетичний варіант та, напр.: політолог та економіст (політологи та економісти). 2. Поява голосного звука [і] у префіксах та прийменниках у випадку збігу наступних приголосних, пор.: з тобою але зі мною, із звуків, надходити але надійшов, збити але зібрати. 3. Чергування часток ж - же, б - би, хоч - хоча, ще - іще, сь - ся, напр.: він же знав але вона ж прийшла, хоча б раз але хоч би раз, здавався смішним але здавалась нав 'язливою. 4. Уживання паралельних морфологічних форм: іменників у формі давального відмінка {ректорові-ректору), дієслів (читати - читать, ходімо - ходім), прислівників (знов -знову, по-українськи - по-українському, більш - більше), займенників (тому - тім), числівників (одному - однім), прикметників (зеленому - зеленім). 5. Спрощення в групах приголосних як фонетичне явище, пов 'яза-не із втратою одного із звуків у групах приголосних, які фіксує сучасний український правопис: стн - сн: пристрасть - пристрасний стл - сл: щастя - щасливий здн - зн: проїзд - проїзний жди - жн: тиждень - тижневий Українській мові властиве також спрощення, яке відбувається в групах приголосних лише в усному мовленні та не засвідчене на письмі: |стч] - (шч]: невістчин |нтс'к| - [н'с'к]: студентський [стс'к] - Іс'к]: туристський |стс] - [с:]: шістсот [стн] - [сн]: шістнадцять 6. Вставляння голосних [о], [е] між приголосними, напр.: сосон або сосен, вікон, весен чи приголосних [в], [й] між голосними, напр.: павук, геро[йі]ка. 7. Додавання приставних звуків [і], [г], [в] на початку слова, напр.: іржа, імла, ігор, вузол, вулиця - пор. рос. ржа, мла, узел, улица. 8. Добір і розташування слів у реченні, тексті. Треба дбати, щоб на межі слів у реченні не виникали немилозвучні збіги звуків чи складів, напр.: ці цікаві розповіді - ці розповіді цікаві. Не слід допускати римування слів у прозі, напр.: любов людини до батьківщини - любов людини до рідної землі. Уникати набридливого повторення однакових чи близьких за вимовою звуків, звукосполучень та слів. Наприклад, у реченні Треба стимулювати самостійність, скромність, людяність, принциповістьнагнітається звук [с]. У художній літературі звукові повтори служать певним стилістичним прийомом (алітерація, асонанс, анафора, епіфора тощо), напр.: Осінній день, осінній день, осінній/ О синій день, о синій день, о синій! Осанна осені, о сум! Осанна. Невже це осінь, осінь, О! - та сама (Л. Костенко). У діловій мові такі звукові ефекти не прийнятні. Робота над технікою усного мовлення значно полегшується, якщо текст, призначений для виголошення, попередньо підготувати, тобто скласти партитуру тексту, зазначивши логічні та інші наголоси, зміни висоти тону, паузи тощо. Для цього застосовують систему спеціальних знаків, наприклад: - * - знак словесного наголосу (використовують у випадках його впливу на зміну форми чи значення слова); - _- знак логічного наголосу (якщо він буде відчутно посилений, то підкреслювати слово слід подвійною лінією); - / - коротка пауза; - // - середня пауза; - ///-довга пауза; - f або - знак висоти тону: піднята стрілка засвідчує підвищення тону, спрямована вниз - зниження тону. Вони можуть писатися через усе слово (навіть групу слів) або над голосним звуком інтонаційно виділеного слова. Наведемо приклад партитури поетичного тексту: Мовводопадурев /мовбитвигук кривавий / так нашімолотигриміли раз у раз // І п 'ядь за п 'ядею мимісияздобували / Хоч неодноготам калічили ті скали /// Мидалійшли /ніщоне спинювало нас /// (І. Франко). Орфоепічні норми Розділ мовознавства, який вивчає правила єдиної літературної мови, називається орфоепією (від. грецьк . orthos- правильний, рівний і epos – мова, слово) Орфоепічні нормирегулюють правила вимови звуків і звукосполучень , правила наголошування слів, їх форм при словозміні тощо. Орфоепічні норми сучасної української літературної мови склалися на основі вимови, властивої центральним українським говорам – полтавським і київським. Досить часто в усні мові спостерігаються відхилення від орфоепічних норм, що пояснюється впливом діалектів, а також впливом правопису на вимову в тих випадках, коли слово вимовляється не так, як пишеться. Основними нормами української літературної вимови є такі: 1.Під наголосом усі голосні звуки української мови виголошують чітко, виразно, відповідно до написання. 2. Голосні [а], [у],[ і] в ненаголошеній позиції вимовляються повнозначно і ясно, відповідно до написання. 3. Ненаголошені голосні [е], [и] часто у вимові взаємно зближуються і вимовляються як [е ] , [и ]. Наприклад : реквізит [ ре в ізит] , викладач [ ви кладач] 4. Ненаголошений[о]здебільшого вимовляється виразно і чітко, він ніколи не наближається до [а], як це властиво російській мові . У позиції перед наголошеним складом з [у] ненаголошений [о] часто вимовляється як[о ]: костюм [костум]. 5. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко : хліб – [хл іб]; книжка – [ книжка], рідко –[ р ідко]. В окремих випадках перед глухими приголосними дзвінкий[г]вимовляється як[ х]: наглих – [н іхтик] 6. Глухі приголосні пер6д дзвінкими в середині слів вимовляються дзвінко : вокзал [ вогзал ], боротьба – [бородьба] 7. губні приголосні[б], [п], [в], [м], [ф], а також звук[р]вимовляються твердо майже в усіх випадках. Напівпом’якшені вони перед[і]: біржа - [ б іржа], бюро - [б уро], Мюнхен - [М унхен], свято - [св ато]. 8. Приголосний ц у кінці слів вимовляється м’яко, за винятком іншомовних слів хлопець – [хлопе ц] , палець – [пале ц] ; продавець – [продавец ]; палац –[ палац ], шприц – [шприц]. 9. Розрізняються приголосні – проривний[г ](ґудзик, ганок, грунт, ґрунтовний) і щілинний[г](генеральний, голова, гнучкий). 10. В іншомовних словах звук[ і ]пісня іншого голосного обов’язково йотується : інтуїція [ інтуйіц ійа] ; руїна – [руйіна]. 9.Культура писемного мовлення фахівця.Особливості писемної форми мови Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова... (М. Рильський) Писемне мовлення —це універсальний засіб спілкування людей. За допомогою писемної мови думки і почуття передаються від покоління до покоління. Писемне мовлення — переважно монологічне, має свої лексичні й стилістичні особливості, відповідну граматичну будову. Писемне мовлення спирається на усне і є вторинним. У писемному мовленні точніший добір лексики. Тут вживаються різні терміни, професійна й загальновживана лексика тощо. Не вживаються нелітературні слова, лайливі, територіальні. З діалектної лексики добираються лише найцінніші життєво необхідні слова і граматичні форми. У писемному мовленні використовуються складні речення, різні форми сурядності й підрядності, відокремлення, вставні слова тощо. Одиницею писемного мовлення є текст. Його поділяють на абзаци, що логічно пов'язані один з одним. Писемне мовлення передається не лише словами й літерами, а й графічними знаками, схемами, таблицями, малюнками тощо. У писемному мовленні форма викладу залежить від того, про який стильовий різновид йдеться. Наприклад, художній текст відрізняється від публіцистичного, науковий від ділового і т. д. Щодо ділового писемного мовлення доречно сказати, що тут можливий не лише текстовий виклад. Є папери, котрі містять тільки конкретні цифрові дані, схеми, таблиці тощо. Це документи стандартного типу. Вони дають можливість ефективно підготувати максимум даних. А є й такі ділові папери, що містять лише загальні відомості. Тут відповідно добираються й мовні елементи. Такі документи мають дещо вільну від стандарту форму викладу. Ефективність того чи іншого документа залежить від мовних засобів, насиченості найнеобхіднішою інформацією. Ось чому кожна організація чи підприємство прагнуть виробити свої типові документи. Перевага їх у тому, що вони не потребують багато часу для складання, легко сприймаються і зручні у використанні. |