15.Службова бесіда.Правила ведення службової бесіди
Ділове спілкування, як складова частина культури управління, повинне
ґрунтуватися на засадах етичних норм, певних ритуальних правил ділових
взаємин, знання й уміння, які пов'язані з обміном інформацією,
використанням способів і засобів взаємовпливу та взаєморозуміння. У
цьому контексті вагомого значення набуває моральний аспект ділового
спілкування.
Етика ділового спілкування ґрунтується на таких правилах і нормах
поведінки партнерів, колег, які сприяють розвиткові співпраці,
розв'язанню поставлених проблем. А це й зміцнення взаємодовіри, постійне
інформування партнера щодо своїх намірів та дій, а також запобігання
обману й порушенню взятих зобов'язань. Формуючись в умовах конкретної
діяльності, професійне спілкування вбирає в себе її особливості, стає
важливою частиною й дієвим засобом цієї діяльності. Загальні норми й
правила ділового спілкування зумовлюються також характером суспільного
ладу, історичними традиціями та сучасними здобутками.
Службова бесіда — це дієвий чинник установлення контакту, з'ясування
непорозумінь, розв'язання проблем, залагодження конфліктів тощо. На
основі практики вироблені певні правила ведення службової бесіди
керівника з підлеглими, які слід знати, але не варто обмежуватися лише
ними:
завчасно повідомити підлеглого про службову бесіду та її тему (хоча б у
загальних рисах);
мати конкретну мету (почути зізнання, заспокоїти, поінформувати тощо);
мати найповнішу інформацію про співробітника (освіту, службові
досягнення, родину, уподобання тощо);
укласти план службової бесіди (вступ, основна частина, підсумок);
продумати час і місце проведення службової бесіди (хто, де і на чому
сидить);
бути щирим і Ґречним у питаннях і намірах; брати вірний тон (сила голосу, інтонація, акцентування, пауза) і манеру
(чіткість формулювань, переконливість аргументів, невербальні засоби
тощо);
бути уважним у вислуховуванні відповідей, заперечень, контраргументів
(не перебивати, не відкидати відразу почуте тощо);
тактовно завершити службову бесіду, досягнувши поставленої мети;
дотримуватися конфіденційності щодо отриманої інформації.
У свою чергу, працівник, запрошений на службову бесіду, повинен
дотримуватися теж певних правил і норм:
пунктуальність (прийти слід за 3—5 хв. до початку службової бесіди,
назвати секретареві своє прізвище, мету приходу);
мати охайний, діловий вигляд (одяг, взуття, зачіска тощо);
дотримуючись субординації, уважно слухати співрозмовника (без зайвих
жестів, міміки, емоцій);
не уникати погляду шефа (щоб у нього не склалося враження про нещирість
ваших намірів);
чітко й лаконічно формулювати відповіді чи запитання;
після завершення шефом службової бесіди не продовжувати її.
16.Власне українська та іншомовна лексика у професійному мовленні.Доцільність використання у фаховому мовленні іншомовної лексики
У сучасній українській мові вживаються слова, засвоєні з інших мов. Вони вливалися до складу української мови з різних джерел. Це, зокрема, економічні, політичні та культурні взаємозв'язки українського народу з народами Заходу й Сходу, внаслідок чого українська мова перейняла значну кількість слів. Запозичуючи їх, підпорядкувала своїм законам фонетики і граматики, пристосувала до правил українського словотвору семантичних систем
Так, одні з них, що давно вже засвоєні означають назви загальновідомих явищ і предметів, увійшли до Української мови і вже сприймаються як активна лексика. Наприклад: крейда, м'ята, агроном.
Інші засвоєні слова, що означають назви понять і явищ, які не є загальновідомими і рідко вживаються в мові мають виразні ознаки іншомовних слів, не властиві українській мові, наприклад: адажіо, мольберт, фрикасе, вуаль, ланцет, ландшафт.
У словниковому складі української мови особливе місце посідають запозичення грецького походження. Вони означають:
- назви рослин, тварин: кедр, мигдаль, мак, кит, крокодил;
- назви побутових предметів: парус, миска, ванна;
- поняття церковно-релігійного вжитку: вівтар, ангел, антихрист, ікона, ієрей, ладан, ідол;
- терміни науки, культуру, мистецтва: апостроф, ідея, театр, музей, корал, філософія, комедія.
З грецької мови засвоєно чимало імен людей: Софія, Федір, Олена, Петро.
В українській мові чимало слів латинського походження вони належать до понять наук, техніки, мистецтва, політичних і суспільних відносин, медичної, юридичної термінології. Наприклад: індустрія, меридіан, екзамен, депутат, декан.
З латинської мови запозичені імена: Юлія, Валерія, Віктор, Павло, Марко.
З французької мови засвоєні слова що стосуються побуту, назв одягу, науки, техніки, мистецтва, технічних і військових понять. Наприклад: абажур, браслет, пудра, бюлетень, екіпаж, бюст, кабінет, маршал, пансіон.
З німецької мови прийшли деякі адміністративні, технічні, медичні, торговельні, військові, виробничі терміни, назви предметів побуту, рослин, птахів, ігор, наприклад: штат, шахта, цех, бухгалтер, бинт, фельдшер, кеглі, матрац.
Чимало слів в українській мові засвоєно з італійської. Наприклад: опера, бемоль, інтермецо, бас, лібрето, арлекін, дебет, кредит, банк, вата, барикада.
У словниковому складі української мови є елементи, що прийшли через посередництво російської та інших мов. Але представлені вони здебільшого одиницями й вживаються рідко. Наприклад: булат, тахта, караван, гиря, сакля, чурек, орангутанг.
18 Власне українська та іншомовна лексика у професійному мовленні. Терміни, виробничо-професійні та науково-технічні професіоналізми
Проблеми української термінології
Українська термінологія вже упродовж двох століть привертає до себе увагу багатьох учених, фахівців, ентузіастів національного відродження. Адже українська мова стоїть як рівноправна серед інших мов, і є цілком придатною для творення наукового стилю. Інша справа, що через історичні обставини та політичні спекуляції вона не завжди мала право вільно і беззастережно виконувати свої прямі функції, обслуговуючи різні сфери людського життя.
Особливістю нашого часу, який межує не лише зі століттями, а й тисячоліттями, є те, що нарешті після багатьох років поневірянь та утисків українська мова знову зайняла своє достойне місце в усіх сферах життєдіяльності, і зокрема у науковій галузі. Поступово на державну мову перейшла освіта і переходить наука. Як писав колись І. Огієнко, ""українська мова здатна бути мовою науки, як і всі інші мови. .." [ 2, С. 198] .
Національна термінологія як складова частина наукової мови знаходиться на гребені свого третього національного відродження. На запити середньої і вищої освіти упродовж 1990-х років з'явилася низка термінологічних словників, які в тій чи іншій мірі заповнювали прогалину спеціальних назв і понять. Звичайно, не усі лексикографічні праці відповідали духові і завданням часу, але кожна з них по краплиночці додавала снаги нашій науковій мові, пробуджувала її від десятилітньої сонливості, заставила запрацювати на рівні найпрестижніших європейських мов, а може, й краща.
За останні десять років з'явилося близько сотні різноманітних термінографічних праць різного статусу і ґатунку, які виходили у різних містах України. Крім словників, написано чимало роздумів з приводу термінологічної справи, які друкувалися як на сторінках періодики, так і на сторінках спеціальних журналів. Вийшло кілька підручників, посібників, монографій.
Уся ця продукція є наслідком живого діалогу між фахівцями-ученими, спеціалістами різних сфер і філологами, що відбувається постійно на внутрішньовузівських і міжвузівських семінарах, термінологічних нарадах і конференціях як регіонального, державного, так і міжнародного рівня.
Уже давно побутує думка, що в Україні на сьогодні є кілька термінологічних центрів, основні з яких знаходяться у Харкові, Києві і Львові. Зокрема Львівський термінологічний центр, започаткований у свій час на кафедрі української мови Львівського національного університету ім. Івана Франка, успішно функціонує як самостійна номенклатурна одиниця і установа при державному університеті "Львівська політехніка". Це Комітет науково-технічної термінології, який веде широку просвітницьку роботу, виконує державне замовлення на створення держстандартів, а також плідно працює в лексикографічному та організаційному напрямах. Так, під егідою центру за останні десять років з'явилися такі словники: "Російсько-український електрорадіотехнічний словник"(за ред. В.С Перхача), "Російсько-український та українсько-російський словник з радіоелектроніки"(Б. Рицар, К. Семенистий, І. Кочан); "Російсько-український словник термінів і зворотів з технології нафти"(А. Зелізний, Г.О. Літковець, З.В. Гуменецький, М. Ганіткевич); "Російсько-український словник з хемії та хемічної технології"(А. Зелізний та М. Ганіткевич); "Російсько-український автошляховий словник"(І. Фецович), "Англійсько-український словник-довідник інженерії довкілля"(Т. Балабан) тощо.
Одним з напрямів роботи Комітету є проведення міжнародних термінологічних конференцій з проблем української термінології.
У вересні 2000 відбулася VIМіжнародна конференція, яка тепер має назву “Проблеми української термінології”.У ній взяли участь 104 учасники, виголошено 138 доповідей. До початку конференції вийшли матеріали, які засвідчили високий рівень конференції та її учасників.
Основна увага на конференції була звернена на такі проблеми:
• Теоретичні засади термінознавства та лексикографії.
• Лексикографія та міжмовні зв'язки.
• Нормування та стандартизація термінології.
• Термінологія природничих знань.
• Термінологія гуманітарних знань.
Вони стали віхами розділів збірника "Проблеми української термінології"".
Відкриває збірник стаття провідного науковця ' Харківського лексикографічного товариства Володимира Дубічинського"Організація термінографічної праці в Україні",у якій автор проводить аналогію між термінографічним "вибухом" кінця і початку XXстоліття. Він зазначає, що поява кількох сотень термінологічних словників має деякі позитивні моменти, це поступове зростання якості продукції; залучення до термінологічної справи не лише фахівців-аматорів, а й відповідних інституцій, таких, як: Інститут української мови НАН України, держуніверситет "Львівська політехніка, Науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики, Київська політехніка, Харківське лексикографічне товариство, термінологічна група при Чернівецькому державному університеті тощо.
Негативний момент сучасного термінологічного процесу п. Дубічинський бачить в тому, що практична термінографія випереджає теоретичну, і це нерідко позначається на якості продукції. Тому автор з метою підвищення якості термінологочної діяльності подає низку пропозицій, серед яких: координація зусиль усіх термінологічних центрів; створення чіткої державної структури термінологічних організацій; унормування терміносистем; створення державних стандартів і їх незалежна постійна експертиза; проведення на наукових засадах термінографічної діяльності, контакти з міжнародними термінологічними центрами.
Якщо більшість пропозицій вносяться постійно уже тривалий час, то перша і друга заслуговують на особливу увагу і схвалення, бо від їх втілення залежить і подальша термінологічна діяльність в Україні. Цікавою видається і думка про створення асоціації українських термінологів, яка координуватиме створення термінологічних словників за єдиними принципами, на спільних наукових засадах і в автоматизованій системі обробки науково-технічної інформації.
Про українську термінологію як фактор державності української мови продовжує роздуми професор Тарас Кияк(Київський національний університет). Він пропонує два етапи державної мовної політики, посилаючись на 10 статтю Конституції та досвід державотворення європейської хартії: 1) відродження та всебічне утвердження української мови як єдиної державної,одначе надаючи статус офіційної іншим мовам в місцях компактного проживання меншин(де саме? І чи є такі аналоги у світовій практиці?); 2) окреме вирішення мовної ситуації в регіонах через 15-20 років,де рішення буде прийматися з урахуванням етнічної картини[ 1, С. 7] .
Автор захоплюється державною політикою Російської Федерації у цьому питанні, хоч стосовно української мови і Української держави дає їй негативну оцінку. Т. Кияк робить екскурс в історичне питання про шляхи розвитку української мови, і зокрема мови науки, змальовує її сучасний стан і проблеми, пов'язані з правописом та входженням у наше життя чужомовних слів.
Питання правопису є одним з найактуальніших не лише в термінології, а й в українській культурі взагалі. Тому схвально, що цю проблему не обминули і учасники міжнародної конференції з проблем термінології. Зокрема Л. Полюгау матеріалі "Найновіша редакція українського правопису"зауважив, що завдання нової редакції "надати повнокровне життя тим елементам української мови, які в часи тоталітаризму з політичних міркувань були несправедливо і примусово відтиснені на другий план чи на периферію спілкування або і зовсім заборонені..." ,і наголосив коротко на тих змінах, які передбачені в новій редакції [ 1, С. 22-23] . Однією з них є відновлення функцій літери "ґ" в сучасній українській мові. Тому публікація гостя із Сполучених Штатів Петра Грицака"Дальша історія букви"ґ" є цілком слушною і поглиблює наші знання про цю багатостраждальну літеру. Автор доводить, що існує вона в нашій мові близько 900 років і ще послужить їй, особливо у науковій сфері, у сфері технології та політичних і торговельних зносин між різними народами.
А. Орловськийвисловив тези на захист "желехівки", вважаючи, що "желехівка" сприяє орієнтації на Захід, бо має спорідненість з правописами західнослов'янських мов, зберігає в собі праслов'янський елемент, високу системність і позбавлена московських впливів.
Продовжують тему правопису публікації В. Моргунюка" Українська мова про повновартісність українських фонем І та И".Однак авторові явно бракує філологічних знань, бо навіть формулювання назви статті позбавлене логіки, а читати, що "и" утворює тверді склади, а "і" м'які явно антинауково. В українській мові є групи тверді і м'які ( а ще і мішані), які визначаються за кінцевим приголосним основи, і тому нерідко слова мішаної групи іменників також закінчуються на "і". Прикметники мають лише дві групи, які також визначаються за кінцевим приголосним основи. У називному відмінку множини усі прикметники мають однакові закінчення: червоні, і сині, гарячі.
Автор сам собі заперечує, пропонуючи у місцевому відмінку паралельну форму не безкрайим, а безкрай -ім. Що ж до літери "і", яка є специфічною для української мови у зіставленні із російською, то ми її таким чином втратимо, і графічно наблизимося до російської літери [ 1, С. 42] .
Подає автор й інші пропозиції до останньої редакції правопису в інших публікаціях, пропонуючи творити іменники на позначення виконавців дії за допомогою суфікса -увач:завідувач, командувач, доплачувач.Але ж ці іменники віддієслівного походження, які вже мають суфікс -ува: завід-ува-ти, команд-ува-ти тощо. За допомогою якого ж суфікса творяться іменники ? [ 1, С. 47].
"Про необхідність ліквідації свавілля в правописанні власних імен і призвищ українською і російською мовами"розмірковує А. Гожий з Полтавської гравіметричної обсерваторії. Питання це надзвичайно слушне, оскільки нерідко одна літера вибудовує китайський мур у юридичних справах перед позивачем чи спадкоємцем. Автор пропонує дотримуватися точної транслітерації у написанні українських імен та прізвищ по-російськи і навпаки: російських чи іншомовних по-українськи. Однак у назві публікації доцільніше б ужити слово написанні,замість правописанні, яке, поза всяким сумнівом, є російськомовною калькою від "правописание".
Питання іншомовних запозичень в сучасній українській термінології було в центрі уваги публікацій О. Кочерги та Н. Непийводи "Висловлювальні можливості української мови та втілення їх у термінотворенні".Автори проаналізували низку англо-українських та російсько-українських словників і дійшли висновку, що сучасні слоеники у своїй перекладній частині переважно калькують модель терміна мови-продуцента, і тому маємо неоковиті аналоги на зразок відредагувати, відділити,замість зредагувати, вибілити.Пропонують повернути суфіксам втрачену спеціалізацію, зокрема використовувати прикметники з суф. —івн
у тих випадках, коли слід позначити активну здатність,замість форм на -альн-(ий), бо цей афікс має сему "призначений".
20.Явище лексичної омонімії. Міжмовна омонімія,її небезпека.Пароніми
Водночас не лише синонімічні, а й однакові слова можуть бути сприйня ті й використані мовцем з по-різному. Такими словами є омоніми – слова однакового звукового складу, але зовсім різного значення. Вирішити цю проблему допомагає точний, виразний, достатньо-інфор мативний контекст.
Омоніми становлять неабияку трудність у практиці слововживання, по-перше, тому, що точність їх застосування залежить від знання мовцем лексичного складу мови і від того, наскільки цим знанням від повідають знання слухача. Часто нам відоме одне слово відповідного звукокомплексу, а почувши цей звукокомплекс, вжитий в іншому значенні, ми йо го просто не сприймемо.
Особливе уважним треба бути тоді, коли мова запозичила з іншої мови слово такого звучання, яке має питоме українське слово: щоб уникнути не точності (а часом і ляпсусу), необхідно підготувати слухача до сприйняття цього слова. Напр.: лава (укр.) – вид меблів; ряд, шеренга людей; великий забій у шахті, лава (італ.) – магма, продукт виверження вулкану; клуб (укр.) – диму, пари; частина тіла людини або тварини; клуб (англ.) – культурно-освітня організація.
Добрі знання лексичної і граматичної систем сприятимуть точності вико ристання омографів – слів, різних за значенням, однакових за написанням, але відмінних за вимовою (áдресний - адрéсний; прúвід - привíд; вúгода - вигóда), омоформ (клич (ім.) – клич (наказ. форма дієслова)) іомофонів (Лев – лев). Вдало використані омоніми свідчать про багатство індивідуального словника і про стилістичну вправність мовця.
Як ми вже сказали, омоніми становлять неабияку трудність у практиці слововживання. Тому основна вимога до тексту з омонімом – чіткість, виразність, повнота інформації, точність контексту.
Існує також явище міжмовної омонімії – продукт взаємодії близькоспоріднених мов, сплутування однакових за звучанням слів, що позначають різні поняття у різних мовах. Це дало змогу називати міжмовні омоніми «фальшивими друзями перекладача». Провокаційна близькість слів – однаковість (чи приблизна однаковість) звучання – створює проблему в міжкультурній комунікації, є причиною двозначних ситуацій або словесною пасткою під час перекладу.
Причиною прикрих помилок у щоденному мовленні є сплутування слів, однакових за звучанням у російській та українській мовах.
Омоніми можуть застосовуватися у різних функціональних стилях, але лише в художньому – з певною стилістичною метою. Науковий і ОДС вимагає точності контексту, тому омоніми у них не мають стилістичних функцій.
До типових помилок у слововживанні мовців належить і нерозрізнення ними паронімів – слів, досить близьких за звуковим складом і вимовою, але різних за значенням чи відтінками значень і написанням: засвідчення – по свідчення, загроза –погроза,оглядати –доглядати.
Слова можуть мати спільні корені, але відрізнятися різними префіксами або наявністю / відсутністю префіксів. Найчастіше це дієслова або похідні від них утворення.
Незначна різниця у вимові паронімів спричиняє труднощі їх засвоєння, призводить до помилок, зокрема до неправильної заміни одного слова іншим.
Тому треба особливо уважно стежити за вживанням малознайомих слів і зав жди звертатися до відповідних словників, щоб уточнити значення правопис та вимову потрібною слова. За способом словотворення розрізняють такі види паронімів:
1) спільнокореневі, які різняться префіксом, суфіксом, закінченням, пост фіксом -ся: стримувати – утримувати, уповноваження (надання певній особі дозволу (прав) говорити (діяти) від імені іншої особи: за уповнова женням керівництва) – повноваження (право, надане зазначеній особі на проведення певних дій (заходів): здійснювати свої повновесисення); адрес – адреса, жорсткий – жорстокий, виборний (коли йдеть ся про виборну посаду) – виборчий (пов’язаний з виборами, з місцем, де від буваються вибори, з правовими нормами виборів); додержувати (викону вати щось точно, забезпечувати наявність чогось: слова, порядку, чистоти) –додержуватися (бути прихильником якихось думок, певних поглядів, пере конань); нервувати – нервуватися; особистий (який належить певній особі, стосується окремої особи, виражає її індивідуальність: підпис, життя) - особовий (який стосується ок ремої людини: справа, склад; у російській мові на позначення цих двох понять є лише один відповідник: личний); показник (напис, стрілка, довід ник) – покажчик (наочне вираження, у цифрах, графічно: економічний показ ник, показник можливостей) і под.;
2) різнокореневі (дерен – терен; розбещений – розпещений; бювет –кювет; дистанція - інстанція тощо).
За характером смислових зв’язків поділяємо пароніми на:
1) синонімічні (рідкий – рідкісний об’єднані значенням «який трапляється нечасто; незвичайний», але рідкий має ще й значення «негустий», отже: рідкісний випадок і рідке волосся; питання – запитання об’єднані значен ням «словесне звертання до кого-небудь, яке вимагає відповіді; тема для від повіді», але питання має ще й значення «положення, проблема справа які потребують обговорення, вивчення, вирішення, дослідження, уваги», отже: розумне, формулювати, уточнити, ставити запитання і актуальне, ви вчення, порушення, виклад питання; відзначати – зазначати об’єднані зна ченням «виділяти позначкою; звергати увагу на щось», але відзначати має ще значення «вирізняти кого-, що-небудь похвалою, нагородою; здійснювати певні заходи з приводу свята події»;
2) антонімічні (еміграція – імміграція, експорт – імпорт, аверс – реверс, персона ґрата (особа, кандидатуру якої на посаду дипломатичного представника схвалена урядом країни, де її мають акреди тувати) – персона нон ґрата (особа, кандидатура якої на посаду диплома тичного представника викликає заперечення уряду держави перебування) тощо;
2)тематичні (абонент – абонемент, компанія – кампанія, деквалі фікація – дискваліфікація і т. ін.).
Явище паронімії вимагає знання значень близькозвучних слів, можливостей сполучення з іншими словами. Лише за такої умови можна досягти адекватного їх вживання.
Отже, для складання будь-яких доку ментів розуміння й правильний відбір синонімів, паронімів, а також точне створення контексту для омонімів та багатозначних слів є першорядними і надзвичайно важливими завданнями.
|
Скачать 187.83 Kb.