2. Внутрішнє вухо, вестиб.досл. Внутрішнє вухо (auris interna)

• Название: Внутрішнє вухо (auris interna)
• Дата: 29.03.2022
• Размер: 110.92 Kb.
• Имя файла: 2. Внутрішнє вухо, вестиб.досл.docx
• Тип: Документы; #425333
• страница: 2 из 6

Дренажна функція слухової труби полягає в тому, що через неї здійснюється відтік ексудату і транссудату.

Захисна функція здійснюється війками слизової оболонки слухової труби, що сприяє видаленню слизу, ексудату і транссудату із барабанної порожнини.

Звукові хвилі, що сприяють переміщенню лабіринтної рідини, призводять до коливання основної мембрани, на якій розміщені чутливі волоскові клітини спірального органа. Подразнення волоскових клітин супроводжується нервовим імпульсом, який надходить у спіральний ганглій, а потім по слуховому нерву до центральних відділів аналізатора.

Що стосується фізіологічного призначення рідин внутрішнього вуха, то їхня участь зводиться до виконання низки важливих функцій: доставки продуктів живлення до клітин внутрішнього вуха та видалення продуктів їх розпаду, переміщення від основи стремінця до сенсорних клітин вібраційного стимулу, забезпечення певного хімічного складу середовища, необхідного для трансформації механічної енергії в нервовий сигнал, підтримання нормального тиску по всій системі внутрішнього вуха.

Первинний аналіз звукових сигналів на його окремі складники певною мірою здійснюється на периферії. У найбільш спрощеному вигляді аналіз звуку в завитці відбувається внаслідок частотно-вибіркової селекції сигналів уздовж основної мембрани за допомогою резонансу.

Цю точку зору вперше висловив німецький фізіолог і фізик Г. Гельмгольц (1863). Коротко його “резонансну” теорію можна викласти таким чином. Основна мембрана складається з волокон різної довжини.

Найкоротші волокна розміщені в основі завитки, найдовші — на верхівці. Кожне волокно має резонанс, тобто частоту, за якої воно вібрує максимально. Звуки низької частоти призводять до вібрації довгих волокон, звуки високої частоти — до вібрації коротких волокон. Відповідно до частоти звуку вібрацію відчувають лише певні групи волокон, вони спричинюють збудження волоскових клітин, які там містяться. Таким чином завдяки резонансу волокон основної мембрани спіральний орган здійснює первинний частотний аналіз звуку.

Аналогічного висновку дійшов Д. Бекеші після серії дослідів на гвінейських (морських) свинках і препаратах завитки людини. Свої погляди на механізм слуху він виклав як теорію “бігучої хвилі” (D. Bekesy, 1960). За цією теорією, у відповідь на звуковий подразник усередині завитки виникає хвиля, яка поширюється від основи до верхівки вздовж основної мембрани. Відстань, яку проходить ця хвиля по мембрані, визначається частотою коливання стремінця. Хвиля від високих звуків проходить меншу відстань і зумовлює максимальну деформацію основної мембрани, а відповідно і максимальне подразнення волоскових клітин, переважно в ділянці основної закрутки завитки.

Хвиля від низьких звуків здатна проходити на великі відстані і спри­ чинювати деформацію мембрани по всій її довжині. Відчуття висоти звуку визначається ділянкою максимальної амплітуди коливань основної мембрани.

Варто визнати, що концепція Д. Бекеші по своїй суті не заперечує резонансної теорії Г. Гельмгольца, а лише доповнює її гідродинаміч­ ними механізмами (ця теорія має ще назву гідродинамічної).

У фізіологічних умовах звукова хвиля досягає структур внутрішнього вуха переважно через повітряне середовище. Однак, потрапляючи на тканини черепа та зумовлюючи їх коливання, звукова хвиля може проникати у внутрішнє вухо завдяки кістково-тканинній провідності.

Механізм передачі звуку шляхом кістково-тканинної провідності ґрунтується на інерції та компресії.

Інерваціиний механізм передбачає, що кістки черепа під дією звукових хвиль здійснюють коливні рухи, але при цьому ланцюг слухових кісточок унаслідок інерції відстає від коливань черепа, що забезпечує переміщення основи стремінця відносно овального вікна завитки і зміщення лабіринтної рідини. Такий механізм відіграє основну роль у передачі через кістку низькочастотних звукових подразників. У проведенні високочастотних сигналів переважне значення має компресійний механізм кістково-тканинної передачі. У разі дії звуків високої частоти череп коливається окремими ділянками, одні з яких відчувають стиснення, інші — розслаблення. Зміна компресії передається на кістковий лабіринт. Унаслідок його стиснення лабіринтна рідина тисне на лабіринтні вікна і випинає їх у барабанну порожнину, причому мембрана вікна завитки більш податлива, ніж колова зв’язка, яка утримує основу стремінця у вікні присінка. За рахунок цього вторинна барабанна перетинка зміщується більше, що забезпечує прогин основної мембрани в бік барабанних сходів і подразнення волоскових клітин.

Отже, в основі механізму компресійної передачі звуку шляхом кістково-тканинної провідності лежить не рухливість мембран лабіринтних вікон, а різна їх податливість до змін внутрішньолабіринтного тиску. Тому зарощення одного з вікон, наприклад анкілоз стремінця при отосклерозі, посилює механізм компресійної передачі звуку через кістку і забезпечує посутню різницю в сприйнятті звуку, що передається шляхом повітряної та кістково-тканинної провідності. Це широко застосовують в аудіологічній практиці для диференціальної діагностики уражень звукопровідного і звукосприймального апаратів.

На цьому принципі грунтується використання слухових апаратів з кістковими телефонами для протезування осіб із тяжкими формами кондуктивної приглухуватості.

Дослідження слуху

Сучасна аудіологія має велику кількість методів вивчення слухової функції. Серед них виділяють чотири групи методів.

У практиці найбільшого поширення набули психоакустичні методи аудіометрії, що грунтуються на реєстрації суб’єктивного слухового відчуття обстежуваних. Але в деяких випадках психоакустичні методи не дають ефекту. Це стосується, наприклад, оцінювання слухової функції новонароджених дітей та дітей раннього віку, розумово відсталих, хворих із порушенням психіки, визначення удаваної глухоти та приглухуватості, експертизи інвалідності по слуху, професійного відбору. У таких випадках нерідко виникає потреба використовувати об’єктивні методи дослідження слуху, що грунтуються на реєстрації біоелектричних відповідей слухової системи на акустичні сигнали, зокрема, метод акустичного рефлексу внутрішньовушних м’язів і слухових викликаних потенціалів.

Психоакустичні (суб’єктивні) методи аудіометрії становлять основу сучасної аудіометрії. Вони передбачають дослідження слуху за допомогою “живої” мови, камертонів і спеціальних електроакустичних приладів — аудіометрів.

Дослідження слуху за допомогою мови і камертонів називається акуметрією, а дослідження за допомогою аудіометрів — аудіометрією.

Дослідження слуху за допомогою “живої” мови. Для дослідження слуху використовують шепітну і розмовну мову, а за тяжких форм приглухуватості і глухоти — голосну мову і крик. Під час дослідження слуху недосліджуване вухо закривають пальцем, змоченим водою, турундою з вазеліном або заглушають шумом від тертя провощеним папером, тріскачкою Барані.

Для стандартизації умов дослідження, зниження відсотків варіабельності даних рекомендовано проводити дослідження слуху шепітною мовою після спокійного видиху — резервним повітрям. У цьому разі сила голосу не перевищує 35— 40 дБ, тому розходження між результатами дослідження слуху різними дослідниками зменшуються.

Дослідження слуху за допомогою мови починають з максимальної відстані (5— 6 м), поступово наближаючись до місця, з якого досліджуваний повторює всі сказані йому слова. В умовах ЛОР-кабінету, довжина якого не перевищує 5— 6 м, практично неможливо визначити точну відстань сприйняття шепітної мови здоровою людиною. Тому слух вважають нормальним, коли досліджуваний сприймає шепітну і розмовну мову з відстані понад 5 м за відсутності скарг на зниження слуху.

За відсутності сприйняття шепітної мови або в разі його зниженняпереходять до наступного етапу — дослідження сприйняття звичайною (розмовною) мовою. Щоб сила голосу зберігалася приблизно постійною, рекомендується під час обстеження слуху дотримуватися старого правила — вимовляти слова і цифри резервним повітрям після видиху. У повсякденній практиці більшість фахівців під час обстеження слуху за допомогою мови користуються довільним набором цифр, наприклад: 35, 45, 86, 13 і т.д.

Дослідження слуху за допомогою камертонів. Для потреб медицини виготовляють камертони, настроєні на тон “до” в різних октавах. Камертони відповідно позначають латинською буквою “С” (позначка ноти “до” за музичною шкалою) із зазначенням найменування октави (цифра зверху) та частоти коливань за 1 с (цифра знизу). Попри те що в останні роки камертони стали витіснятися сучасними електроакустичними пристроями, вони залишаються цінними засобами дослідження слуху, особливо за відсутності аудіометрів. Більшість фахівців вважають достатнім застосування камертонів С 128 і C4 2048 з метою диференціальної діагностики, оскільки один камертон басовий, а інший — дискантовий.

Порушення сприйняття басових звуків більш характерно для кондуктивної приглухуватості, дискантових — для сенсоневральної.

Після “запуску” камертона визначають довжину сприйняття його звучання за повітряною та кістково-тканинною провідністю.

Під час дослідження гостроти слуху за повітряною провідністю камертон розміщують на відстані 1 см від вушної раковини, не торкаючись шкіри і волосся. Камертон тримають так, щоб його бранші були перпендикулярними до вушної раковини. Через кожні 2— 3 с камертон відводять від вуха на відстань 2— 5 см, аби не допустити розвитку адаптації до тону або стомлення слуху.

Під час обстеження слуху за кістково-тканинною провідністю ніжку камертона притискують до шкіри соскоподібного відростка.

Дослідження сприйняття звуку за повітряною та кістково-тканинною провідністю має важливе значення для диференціальної діагностики порушення функції звукопровідної та звукосприймальної систем.

Для цього запропоновано багато камертональних тестів. Зупинимося коротко на дослідах, які є найбільш поширеними.

1. Дослід/Вебера) Дослід передбачає визначення боку латералізації звуку. Ніжку камертона С128, який звучить, приставити до середини тім’я і запитувати в досліджуваного, де він чує звук — у вусі чи в голові. У нормі та в разі симетричних порушень слуху звук відчувають у голові (латералізації немає). При однобічному порушенні функції звукопровідного апарату звук латералізується в бік хворого вуха, а при двобічному порушенні — в бік вуха, яке більш уражене. При однобічному порушен­ ні функції звукоспщймального апарату звук латералізується в бік здоро­ вого вуха, а при двобічному — в бік вуха, яке краще чує.

2. Дослід Ріне Суть дослідження полягає у визначенні та зіставленні тривалості сприйняття камертона С128 за повітряною та кістково-тканинною провідністю. У нормі та в разі порушення функції звуко-сприймання повітряна провідність переважає над кістковою. Резуль­тат оцінюється як позитивний (“Рінне+”). У разі порушення функції звукопроведення кісткова провідність не змінюється, а повітряна — укорочується. Дослід оцінюється як негативний (“Рінне—”). Таким чином дослід дає змогу в кожному конкретному випадку диференціювати ураження звукопровідного і звукосприймального апаратів.

3. Дослід Бінга Камертон С128, який звучить, розміщують на шкірі соскоподібного відростка, при цьому досліджувач на боці досліджуваного вуха по черзі пальцем відкриває і закриває зовнішній слуховий хід. У нормі та в разі порушення функції звукосприйняття, коли слуховий хід закритий, звук буде сприйматись як більш голосний, — до­ слід позитивний (“Бінг+”). Якщо є ураження функції звукопроведення, закриття слухового ходу не впливає на гучність звуку — дослід негативний (“Бінг-),

4. Дослід Федерічи Порівнюють результати сприйняття звуку камертона C 128, ніжку якого почергово встановлюють то на шкірі соскододібного-відростка, то козелці. У нормі та за умови ураження звукосприймального апарату звук камертона, встановленого на козелці, сприймається як більш гучний, що можна розцінювати як позитивний дослід. Позначають такий результат “К>С”, тобто сприйняття з козелка гучніше, ніж із соскоподібного відростка. У разі порушення функції звукопроведення (отосклероз, розрив барабанної перетинки, відсутність ланцюга слухових кісточок тощо) камертон із козелка буде чути гірше, ніж із соскоподібного відростка, — дослід негативний.

5 . Дослід Швабаха. Ніжку камертона С,128 ставлять на соскоподібний відросток і визначають час сприйняття його звучання. Зменшення часу сприйняття характерно для сенсоневральної приглухуватості.

6 . Дослід Желлє. Ніжку камертона C 128 ставлять на соскоподібний відросток, а в зовнішньому слуховому ході згущують і розріджують повітря шляхом натискування на козелок та його відпускання. Це призводить до коливань основи стремінця та зміни сприйняття звуку. Він стає тихішим у разі згущення повітря та гучнішим у разі розрідження.

Якщо основа стремінця нерухома, звук не змінюється. Таке буває за наявності отосклерозу.

Дослідження слуху камертонами нині використовують для орієнтовного проведення диференціальної діагностики ураження звукопровідного та звукосприймального апарату.

Дослідження слуху за допомогою аудіометра. Нині основним методом дослідження слуху є аудіометрія, тобто дослідження слуху задопомогою електроакустичного апарату, що має назву аудіометра.

Аудіометр складається з трьох основних частин: 1) генератора різних акустичних сигналів (чистих тонів, шуму, вібрації), які можуть сприйматися вухом людини; 2) регулятора рівня звукового тиску (РЗТ) сигналу (атенюатора); 3) випромінювача звуків, який трансформує електричні сигнали в акустичні шляхом передавання звукових коливань до досліджуваного через повітряні та кісткові телефони.

За допомогою сучасних клінічних аудіометрів досліджують слух методами тональної порогової, тональної надпорогової та мовної аудіометрії.

Тональна порогова аудіометрія призначена для дослідження порогів слухової чутливості до тонів фіксованих частот (125— 10 000 Гц). Тональна надпорогова аудіометрія дає змогу оцінити функцію гучності, тобто здатність слухової системи сприймати і розпізнавати сигнали надпорогової сили — від тихих до максимально голосних.

Мовна аудіометрія забезпечує отримання даних про пороги та можливості розпізнавання досліджуваних мовних сигналів.

Тональна порогова аудіометрія. Першим етапом аудіометрії є вимір слухової чутливості — слухових порогів. Поріг сприйняття тону — це мінімальна інтенсивність акустичного сигналу, за якої виникає перше відчуття звуку. Змінюючи частоту і силу звуку за допомогою спеціальних пристроїв, розміщених на панелі аудіометра, дослідник визначає той момент, в який досліджуваний почує ледь відчутний сигнал. Передачу звуку від аудіометра до пацієнта здійснюють через головні телефони повітряної провідності та кістковий вібратор.

У разі появи звуку досліджуваний сигналізує про це натискуванням на виносну кнопку аудіометра, запалюється сигнальна лампочка.

Спочатку визначають пороги сприйняття тонів за повітряною провідністю, а потім — за кістковотканинною. Результати дослідження порогів сприйняття звуку наносять на бланк аудіограми, де на осі абсцис позначені частоти в герцах, а на осі ординат — інтенсивність удецибелах. При цьому пороги сприйняття тонів за повітряною провідністю позначають крапками і з’єднують їх суцільною лінією, а пороги сприйняття за кістковотканинною провідністю — хрестиками, які з’єднують пунктирною лінією. Показником нормального слуху вважають відхилення порогів сприйняття тонів від нульової відмітки аудіограми в межах до 10— 15 дБ на кожній із частот.

Показники сприйняття звуків, проведених через повітря, характеризують стан звукопровідного апарату, а показники сприйняття звуків, проведених через кістку, — стан звукосприймальної системи. У разі порушення звукопровідного апарату криві сприйняття тонів за повітряною та кістковотканинною провідністю не збігаються і розміщуються на деякій відстані одна від одної, утворюючи кістково-повітряний інтервал. Що більший цей інтервал, то значніші ураження звукопровідної системи. У разі повного ушкодження системи звукопроведення максимальна величина кістково-повітряного інтервалу становить 55— 65 дБ.

Наявність кістково-повітряного інтервалу завжди свідчить про порушення звукопроведення або кондуктивний тип ураження слуху. Якщо показники порогів слуху за повітряною та кістково-тканинною провідністю підвищені однаково, а криві розміщені поряд (тобто кістково-повітря­ ний інтервал відсутній), то така аудіограма засвідчує порушення функції звукосприймального апарату . У тих випадках, коли відзначають нерівнозначне підвищення порогів сприйняття тонів за повітряною та кістковотканинною провідністю з наявністю між ними кістково-повітряного інтервалу, констатують комбіноване (змішане) порушення функцій звукопровідної та звукос­ приймальної систем . Оцінюючи стан слуху в літніх людей, отриману криву кістково-повітряного звукопроведення варто зіставляти з віковою нормою слуху.

Тональна надпорогова аудіометрія. Порогова аудіометрія визначає стан слухової чутливості, але не дає уявлення про здатність людини сприймати різні звуки надпорогової інтенсивності в реальному житті, у тому числі звуки мови. Відомі випадки, коли нормальну розмовну мову людина не сприймає або сприймає погано через дефекти слуху, а гучну — не переносить через неприємне відчуття гучних звуків (слуховий дискомфорт). 1937 р. американський вчений Фоулер (Е.Р. Fowler) виявив, що в разі патологічних змін у спіральному органі розвивається підвищена чутливість цього вуха до гучних звуків. При цьому відчуття гучності в разі посилення звуку наростає швидше порівняно зі здоровим вухом. Це явище Фоулер назвав феноменом вирівнювання гучності (loudness recruitment). У вітчизняній літературі такий стан описано як феномен прискореного наростання гучності. Як правило, цей феномен виявляють у разі ушкодження спірального органа. Порушен­ня функції звукосприйняття за межами кохлеарних структур не супроводжується таким явищем. Нині в надпороговій аудіометрії найпоширенішими є такі методики: 1) виявлення феномену вирівнювання за допомогою диференціального порога сприйняття сили звуку (ДПССЗ) в модифікації Е. Luscher; 2) визначення індексу чутливості до малих наростань звуку (Si-Si- тест); 3) визначення рівня слухового дискомфорту.