2. Внутрішнє вухо, вестиб.досл. Внутрішнє вухо (auris interna)

• Название: Внутрішнє вухо (auris interna)
• Дата: 29.03.2022
• Размер: 110.92 Kb.
• Имя файла: 2. Внутрішнє вухо, вестиб.досл.docx
• Тип: Документы; #425333
• страница: 6 из 6

Купулометрія запропонована A. Edmond і співавторами (1948). Метод призначений для дослідження порогових значень сенсорної та ністагмової реакцій, а також рефлексів вестибулярного аналізатора у відповідь на надпорогові стимули, що рівномірно наростають. Автори назвали свій метод купулометрією за аналогією з аудіометрією. Для виконання купулометрії необхідне крісло, що обертається за допомогою електричного приводу, з достатнім діапазоном кутових швидкостей — від 0 до 90— 120 ° за 1 с. Обстежуваного із заплющеними очима обертають із початковим прискоренням 0,5 °/с2 до досягнення заданої постійної швидкості, наприклад, 3 або 5 % . Після рівномірного обертання крісло зупиняють і визначають, чи виникло в обстежуваного відчуття протиобертання; якщо виникло, то вимірюють його тривалість, одночасно реєструють ністагм. Після трихвилинної перерви дослідження повторюють, послідовно нарощуючи швидкість обертання (наприклад, 10, 20, 40 7 с, але не більше ніж 90— 100 % ). Результати дослідження записують у вигляді графіка-купулограми, де на осі абсцис відкладають величину стимулу (у градусах за 1 с), а на осі ординат — тривалість сенсорної та ністагмової реакцій. У нормі між тривалістю ністагму та сенсорною реакцією, з одного боку, і силою подразнення — з іншого, спостерігається пряма залежність. У хворих із вестибулярною патологією визначено три основні типи відхилень купулометрії від нормальних значень: І — паралельне зміщення кривих праворуч чи ліворуч; II — зміна кута нахилу; III — викривлення купулограми. І тип характеризує порушення збудливості ампулярних рецепторів, II — зміну в ’язкості ендолімфи внаслідок органічного ураження лабіринту, III — ураження ретролабіринтних структур вестибулярного аналізатора.

Спрощене трактування сутності купулометрії, що ґрунтується на уявленнях про пряму залежність сили подразника і величини реакції у відповідь, не повністю відбиває складність взаємозумовлених процесів, які виникають при цьому, а оцінювання ністагмової реакції за показником її тривалості останніми роками зазнає серйозної критики.

Вестибулометрія в професійному відборі

За даними літератури, від 10 до 20 % фахівців, професія яких пов’язана з дією вестибулярних подразників (пілоти, моряки, водії наземних видів транспорту та ін.), змушені згодом змінювати свій фах через вестибулярну дисфункцію. Подібні випадки є наслідком незадовільного професійного відбору осіб для роботи в умовах прискорення.

Вестибулометрія під час професійного відбору має свої особливості. На відміну від клінічного обстеження, де основну увагу приділяють функції півколових каналів, а з реакцій, які реєструються, — ністагму, у професійному відборі водіїв, пілотів, моряків, космонавтів інтерес становить передусім стан апарату статоконій, його чутливість і витривалість щодо різних прямолінійних прискорень. Така спрямованість пояснюється специфікою так званих вестибулярних чинників в осіб, професійна діяльність яких пов’язана з тривалою дією переважно прямолінійних прискорень. Тому в професійному відборі використовують переважно такі тести, які дають змогу визначити функцію статичної рівноваги, координацію рухів, стан і стійкість апарату статоконій, вестибулосенсорну та вестибуловегетативну реактивність.

Стійкість апарату статоконій досліджують за допомогою отолітової реакції В.Г. Воячека (1929), проби K.JT. Хілова (1937) на чотириштанговій гойдалці, методу безперервної кумуляції прискорень Коріоліса (С.С. Маркарян і співавт., 1966).

Отолітова реакція. Так було названо пробу з обертанням, яку розробив В.Г. Воячек (1926) для професійного відбору. Проба поєднує подразнення півколових проток обертанням і апарату статоконій шля­ хом зміни положення голови. Обстежуваному пропонують сісти в крісло Барані, нахилити голову і тулуб донизу на 90 ° і заплющити очі.

У такому положенні здійснюють 5 обертів крісла протягом 10 с зі швидкістю 1 оберт за 2 с (180 % ). Крісло зупиняють, витримують па­ узу протягом 5 с, обстежуваному пропонують швидко випрямитися. Залежно від вестибулярної реактивності в обстежуваних можуть виникати вестибуловегетативні реакції (ВВР) та захисні рухи (ЗР) — від хилення голови і тулуба в бік, протилежний обертанню.

Інтенсивність вегетативних проявів оцінюють чотирма ступенями: відсутність вегетативних реакцій (0 ступінь), поява суб’єктивного відчуття легкої нудоти, запаморочення (І ступінь), посилення нудоти, блідість шкіри, холодний піт (II ступінь), виникнення позивів до блювання або блювання з посиленням вегетативних розладів (III ступінь).

ЗР також оцінюють чотирма ступенями: 0 — відсутність реакції; І — відхилення тулуба по вертикалі до 5 0 (слабка реакція); II — відхилення тулуба до 30 ° (середня реакція); III — відхилення тулуба понад 30 ° (сильна реакція).

Проводячи аналіз результатів отолітової реакції, аби вирішити питання щодо придатності обстежуваного для навчання так званої вестибулярної професії, враховують передусім ступінь вираженості ВВР, оскільки підвищена вестибуловегетативна збудливість практично не змінюється під впливом тренування. Якщо в обстежуваного після отолітової проби виявлено ВВР II чи III ступеня, його вважають вести- булонестійким і визнають непридатним для роботи, пов’язаної з дією вестибулярних подразників. Значне відхилення голови, тулуба (ЗР III ступеня) після отолітової реакції за умови відсутності ВВР не є протипоказанням до роботи в умовах великих прискорень (пілоти, космонавти, моряки), оскільки соматичні рефлекси можна довести до фізіологічної норми шляхом спеціального тренування.

Проба К.Л. Хілова. Для визначення стійкості апарату статоконій до тривалих прямолінійних прискорень K.J1. Хілов (1936) запропонував дослідження на спеціальній чотириштанговій гойдалці. Гойдалка влаштована таким чином, що під час розгойдування платформа, на якій розміщується обстежуваний, постійно залишається паралельною відносно горизонту. Це забезпечує переважне подразнення рецепторів статоконій і зводить до мінімуму подразнення півколових каналів. Обстежуваного, який сидить із заплющеними очима на горизонтальній платформі, гойдають протягом 15 хв. Про стійкість апарату статоконій судять за часом появи в нього ВВР — блідості, поту, нудоти, погіршення самопочуття. Результати досліду на кумуляцію оцінюють за ступенем витривалості обстежуваного: 0 ступінь — добра переносимість гойдання протягом 15 хв за відсутності ВВР; І — ВВР з’являються на 11— 15-й хвилинах гойдання; II — реакції з’являються через 5— 10 хв гойдання; III ступінь — реакції з’являються протягом перших 5 хв гойдання. Стійкими до подразників статоконій вважають осіб, які перенесли гойдання без вегетативних порушень протягом 15 хв (0 ступінь), нестійкими — осіб із кумуляцією II та III ступенів.

Особи із сумнівним результатом (І ступінь кумуляції) мають пройти повторне обстеження.

Оскільки в закладах, де проводять обстеження, часто виникають труднощі, пов’язані зі встановленням чотириштангової гойдалки, дослідження на кумуляцію подразнень статоконій можна виконувати і за відсутності гойдалки. Таке дослідження здійснюють шляхом багаторазового повторення отолітової реакції, наприклад, виконують 10 проб праворуч, стільки ж ліворуч з перервою між ними 2— 3 хв (ОРЮ). За умови доброї переносимості цих проб роблять висновок про стійкість обстежуваного до кумуляції подразнень статоконій та придатність до роботи, пов’язаної з вестибулярними впливами.

З метою більш суворого відбору кандидатів на деякі професії (пілоти, космонавти) рекомендують використовувати тести на переносимість прискорень Коріоліса. Подібні прискорення виникають у разі накладання однієї на одну двох взаємно перпендикулярних сил. Зокрема, вони з’являються, якщо обстежуваного обертають одночасно у двох взаємно перпендикулярних площинах, наприклад, горизонтальній та вертикальній. Практично цього досягають шляхом обертання обстежуваного в кріслі, під час якого він здійснює періодичні нахили голови вперед і назад або праворуч і ліворуч. При цьому на постійну кутову швидкість накладаються кутові рухи в площині, перпендикулярній до площини обертання, що зумовлює виникнення прискорень Коріоліса. Прискорення Коріоліса часто виникають під час польотів, наприклад, якщо літак летить із рівномірною швидкістю, а пілот при цьому здійснює нахили голови і тулуба вперед, назад, праворуч, ліворуч. Таке ж явище відзначають і під час руху в автомобілі, космічного польоту, поворотів баштового крана, обертання на каруселі тощо. У багатьох випадках величина прискорення незначна і в здорових осіб не спричиняється до будь-яких змін самопочуття. Однак унаслідок тривалої дії цього прискорення збудження накопичується (кумулюється) і може призвести до виражених вестибулярних розладів навіть в осіб зі стійкою вестибулярною функцією.

У практиці лікарської експертизи особливі вимоги пред’являють не тільки до вестибуловегетативної стійкості, а й до стану вестибулосенсорної реактивності. Унаслідок підвищеної сенсорної збудливості в пілотів можуть з’явитися різні ілюзорні відчуття під час польоту (несправжнього крену, перевернутого положення літака), у водіїв транспорту — неправильна оцінка відстані до об’єкта, що наближається, у танцюристів і осіб, які працюють на висотних будівлях, — запаморочення з порушенням рівноваги. У літературі описано приклади аварій і катастроф, пов’язаних із виникненням у пілотів, водіїв транспорту ілюзій просторового положення та порушення орієнтування.

Методика дослідження вестибулосенсорної чутливості, зокрема визначення ілюзії протиобертання з метою професійного відбору, аналогічна до тієї, яку застосовують у клінічній лабіринтології. Обстежуваного із заплющеними очима (або в непроникних для світла окулярах) обертають у кріслі протягом 20 с зі швидкістю 180 7с. Після зупинки крісла визначають за секундоміром зі слів обстежуваного тривалість ВІП та її ураженість. Результати ілюзометрії оцінюють чотирма ступенями: 0 — ВІП відсутня, І — тривалість ВІП не перевищує 15 с, II — тривалість ВІП становить 15— ЗО с, III — ВІП триває понад 30 с.

Оцінювання результатів вестибулометрії

Інтерпретація даних вестибулометрії має дуже важливе значення для встановлення діагнозу. Оцінюючи вестибулярну функцію, за основу беруть одержані результати з урахуванням скарг хворого і даних вестибулярного анамнезу. Даючи загальну оцінку вестибулярній реактивності, слід ураховувати одночасно всі три види специфічних реакцій: вестибулосоматичні, вестибулосенсорні та вестибуловегетативні.

Із фізіологічної точки зору, очевидно, правильніше буде говорити про нормо-, гіпо- або гіперрефлексію, арефлексію та асиметрію вестибулярної збудливості.

Найхарактернішими ознаками для кожного з цих визначень є такі.

1. Норморефлексія вестибулярного аналізатора характеризує нормальну вестибулярну реактивність у цілому, виключає патологію вестибулярного аналізатора.

2. Гіперрефлексія вестибулярного аналізатора є ознакою підвищеної реактивності одного чи обох лабіринтів або центральних відділів вестибулярного аналізатора. Такий стан буває у хворих із лабіринтитом різної етіології, ураженнями вестибулярних ядер, однак його можна спостерігати й у практично здорових осіб із неврівноваженістю нервових процесів, лабільною вестибулярною функцією.

3. Гіпорефлексія вестибулярного аналізатора характеризує знижену вестибулярну реактивність. Її виявляють зазвичай у разі однобічного чи двобічного пригнічення лабіринту, рідше — за наявності невриноми VIII нерва (на боці пухлини), інших ретролабіринтних уражень вестибулярного аналізатора. Подібний стан можна виявити також у здорових осіб з добре тренованим вестибулярним аналізатором (пілотів, танцюристів, моряків).

4. Асиметрію вестибулярної функції визначають у разі однобічного чи двобічного ураження периферійного або центрального відділів вестибулярного аналізатора різного ступеня вираженості.

5. Арефлексія вестибулярного аналізатора проявляється повною відсутністю збудливості. Як правило, вона пов’язана з паралічем або руйнуванням лабіринту, є наслідком інфекційних захворювань, гнійного лабіринтиту, тяжких травм черепа, застосування великих доз ототоксичних препаратів, хірургічних втручань у ділянці середнього вуха, півколових каналів тощо.

6. Дисоціація вестибулярної реактивності характерна для ретролабіринтних порушень — ураження провідних шляхів, вестибулярних ядер і центрального представництва в корі великого мозку. Під час вестибулометрії виявляють невідповідність збудливості вестибулярного аналізатора калоричній та обертальній стимуляції. Наприклад, під час проведення калоричної проби спостерігають типи вестибулярних реакцій, характерних для норморефлексії, а під час обертальної виникають реакції, характерні для гіпорефлексії, або під час калоричної проби відзначають гіперрефлексію, а під час обертальної проби — гіпо- чи норморефлексію.

Що ж до професійного відбору, то обсяг досліджень, експертне оцінювання результатів придатності кандидатів для так званої вестибулярної професії врешті-решт визначаються вимогами наказів та інструкцій міністерств і відомств, які відповідають за підготовку фахівців для роботи в умовах дії вестибулярних чинників.