лекції психологія. Вступ. Значення і завдання загальної та медичної психології. Розвиток психіки. Свідомість
 Скачать 353.48 Kb.
|
|
Тема: Психічні процеси в нормі та патології. Емоційно-вольові процеси План 1. Особливості пізнавальної діяльності. Емоції. Класифікація емоцій і почуттів, їх вплив на психічний стан людини (кохання, ненависть, тривога, почуття емпатії – основа співпереживання, співчуття і співучасті). 2. Стадії стресу, види стресу (гострий та хронічний, “добрий”, та “поганий”). 3. Основні емоційні розлади в пацієнтів та поведінка медичного працівника по відношенню до пацієнтів із розладом емоційного стану. 4. Воля і свобода волі, їх значення для практичної діяльності людини. Потреба діяльності, її зв’язок з установками, пріоритетами. Етапи вольового процесу, регуляції та саморегуляції поведінки, оцінювання та самооцінювання емоційного і вольового стану 5. Деякі розлади рухово-вольових процесів у пацієнтів, тактика медичного працівника. Емоційні процеси – специфічна форма психічного відображення суб’єктивного ставлення людини до предметів або явищ у формі безпосереднього переживання (приємного чи неприємного). Емоційні процеси роблять світ психічних явищ більш насиченим, більш різноманітним і більш своєрідним. Функції емоцій: сигнальна, регулювальна, комунікативна. За допомогою емоцій людина взнає, наскільки значимі пізнавані нею предмети або явища для задоволення її потреб. Чим більше значення мають пізнавані об’єкти, тим більш глибокі переживання людини. Таким чином, емоції виконуютьсигнальну функцію. Крім того, стійкі переживання певним чином змінюють поведінку людини, направляють і підтримують її, що дозволяє говорити прорегулювальну функцію емоцій. Виділяють такожкомунікативну функцію емоцій. Зовнішні прояви емоцій у міміці, пантоміміці дозволяють інформувати інших людей про своє ставлення до предметів і явищ дійсності. Емоції і почуття, які є формами переживання людиною свого ставлення до дійсності, формами прояву (актуалізації) емоційних процесів, органічно пов’язані між собою. Але за своїм змістом і формою переживання вони не тотожні. Емоція – це особливий клас психічних явищ, що відображає у формі безпосереднього, швидкоплинного переживання важливість для життєдіяльності індивіда певних явищ і ситуацій, що діють на нього. Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю – це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції і почуття. Характерною ознакою складних емоцій є те, що вони – результат усвідомлення об’єкта, що зумовив їх появу, розуміння їхнього життєвого значення, наприклад, переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу. Почуття – вищий рівень розвитку емоцій,специфічно людські, узагальнені, стійкі переживання ставлення до предметів, явищ та потреб, що мають мотиваційну, напрямну значимість. У залежності від спрямованості виділяють такі види почуттів: · моральні – переживання людиною її ставлення до інших людей і до суспільства в цілому; · інтелектуальні – виражають ставлення особистості до процесу пізнання; · естетичні – почуття краси, що виявляються при сприйнятті творів мистецтва, явищ дійсності; · практичні – переживання людиною її ставлення до трудової, навчальної й інших видів діяльності. Емоційність є вродженою, але почуття розвиваються протягом життя людини, у процесі розвитку її особистості. Воля. Розвиток волі В історії психології тема волі формулювалась як проблема свободи волі – здатності чи нездатності людини діяти незалежно від життєвих обставин, і довкола неї точилася гостра боротьба між представниками детермінізму та індетермінізму. Перші вважали волю причиново зумовленим явищем (Гоббс, Спіноза), другі – самочинним актом, джерелом людської активності (Платон, Фіхте, Шопенгауер). У ХХ столітті інтерес до проблеми волі помітно зменшився, а такі психологічні теорії, як біхевіоризм, психоаналіз, когнітивна психологія цим поняттям практично не користуються. Питання природи феномену волі в сучасній психології залишається досить проблематичним. Про це свідчить, зокрема, те, що в сучасних підручниках із психології питання волі або не розглядається взагалі, або його розглядають як явище діяльності. Дискусії щодо проблеми волі точаться навколо таких питань, як специфіка і природа волі, співвідношення в ній морального, інтелектуального, емоційного, питання змісту волі, її мотивів, цілей. Чіткого формулювання поняття волі досі немає. Вольові процеси – психічні процеси як свідомої, так несвідомої цілеспрямованої регуляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення поставлених цілей. Воля – внутрішня активність особистості, пов’язана з вибором мотивів, цілепокладанням, прагненням до досягнення мети, зусиллям до подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, здатністю регулювати спонукання, можливістю приймати рішення та гальмувати поведінкові реакції. Воля виконуєспонукальну функцію, зумовлюючи активність людини, і гальмівну, що виявляється в стримуванні небажаних проявів активності. Воля виявляється в таких вольових якостях особистості, як цілеспрямованість (уміння людини підкоряти свої дії поставленим цілям), наполегливість (уміння людини мобілізувати свої можливості для тривалої боротьби з труднощами), витримка (уміння гальмувати дії, почуття, думки, що перешкоджають здійсненню прийнятого рішення), рішучість (уміння приймати і запроваджувати в життя швидкі й обґрунтовані рішення), дисциплінованість (свідоме підпорядкування своєї поведінки загальноприйнятим нормам, установленому порядку), самостійність (уміння не піддаватися впливам різних факторів, що відволікають від досягнення мети, діяти на основі своїх поглядів і переконань), ретельність (уміння виконувати свої зобов’язання в термін) і ін. Розвиток (самовиховання) волі можливий при дотриманні ряду умов: · систематичне тренування у подоланні труднощів, починаючи з порівняно незначних труднощів у повсякденному житті (режим дня, заняття спортом тощо); · обов’язкове здійснення прийнятих рішень; · постановка привабливої, особистісно значимої і соціально корисної мети; · виділення і проходження ряду етапів на шляху до поставленої мети. Емоційні процеси – специфічна форма психічного відображення суб’єктивного ставлення людини до предметів або явищ у формі безпосереднього переживання (приємного чи неприємного). Емоційні процеси роблять світ психічних явищ більш насиченим, більш різноманітним і більш своєрідним. Функції емоцій: сигнальна, регулювальна, комунікативна. За допомогою емоцій людина взнає, наскільки значимі пізнавані нею предмети або явища для задоволення її потреб. Чим більше значення мають пізнавані об’єкти, тим більш глибокі переживання людини. Таким чином, емоції виконуютьсигнальну функцію. Крім того, стійкі переживання певним чином змінюють поведінку людини, направляють і підтримують її, що дозволяє говорити прорегулювальну функцію емоцій. Виділяють такожкомунікативну функцію емоцій. Зовнішні прояви емоцій у міміці, пантоміміці дозволяють інформувати інших людей про своє ставлення до предметів і явищ дійсності. Емоції і почуття, які є формами переживання людиною свого ставлення до дійсності, формами прояву (актуалізації) емоційних процесів, органічно пов’язані між собою. Але за своїм змістом і формою переживання вони не тотожні. Емоція – це особливий клас психічних явищ, що відображає у формі безпосереднього, швидкоплинного переживання важливість для життєдіяльності індивіда певних явищ і ситуацій, що діють на нього. Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю – це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції і почуття. Характерною ознакою складних емоцій є те, що вони – результат усвідомлення об’єкта, що зумовив їх появу, розуміння їхнього життєвого значення, наприклад, переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу. Крім того, емоції поділяють на стенічні й астенічні. Стенічні емоції (радість, надія та ін.) підвищують життєдіяльність організму, активізують життєві процеси, роблять людину сильнішою, астенічні (страх, сум тощо)—знижують м 'язовий тонус, ослаблюють волю, сповільнюють психічні процеси, знижують життєдіяльність організму. За тривалістю й інтенсивністю переживань виокремлюють емоційні стани: настрій, пристрасть, афект. Відносно тривале, стійке емоційне тло — позитивне чи негативне — називають настроєм, сильне та тривале почуття—пристрастю, короткочасну, з бурхливим перебігом емоцію, що супроводжується руховими та вегетативними проявами, — афектом. Розрізняють фізіологічний і патологічний афекти. Фізіологічний афект — емоційний вибух, зумовлений хвилюванням (гнів, відчай, страх тощо). За фізіологічного афекту, хоч який би він був сильний, людина здатна контролювати власні вчинки, усвідомлює їх і несе відповідальність за все, що може вчинити в такому стані. Почуття – вищий рівень розвитку емоцій,специфічно людські, узагальнені, стійкі переживання ставлення до предметів, явищ та потреб, що мають мотиваційну, напрямну значимість. У залежності від спрямованості виділяють такі види почуттів: · моральні – переживання людиною її ставлення до інших людей і до суспільства в цілому; · інтелектуальні – виражають ставлення особистості до процесу пізнання; · естетичні – почуття краси, що виявляються при сприйнятті творів мистецтва, явищ дійсності; · практичні – переживання людиною її ставлення до трудової, навчальної й інших видів діяльності. Емоційність є вродженою, але почуття розвиваються протягом життя людини, у процесі розвитку її особистості. 2 Стресом Г. Сельє (1936) назвав стан організму з сукупністю загальних, неспецифічних змін. Вони розвиваються стадійно: реакція тривоги, стадія резистентності, стадія виснаження, а фактори, що викликали цей стан - стресорами. Для стресу характерні численні морфологічні, біохімічні та функціональні зміни в системах організму при відсутності специфічної для цього причини, зокрема - лімфопенія, еозинопенія, лейкоцитоз, інволюція тимуса, наявність виразок у шлунково-кишковому тракті. Стрес можна розділити на два різновиди — еустрес та дистрес. Еустрес впливає на людину позитивно: мобілізує, покращує увагу та реакцію, полiпшує психічну діяльність, пiдвищує адаптаційні можливості організму. Це, так званий, «добрий» стрес. Дистрес — патологічний різновид стрес-синдрому, який негативно впливає на організм, психічну діяльність та поведінку людини, призводячи до повної їх дезорганізації. Дистрес може призвести до виникнення чи загострення невротичних, психосоматичних та органічних захворювань, вразити будь-які органи та системи. Як бачимо, це поганий стан організму. Висновок: сам по собі стрес корисний, але коли він переходить у дистрес, в організмі людини проявляються пошкодження. Біологічний сенс стрес-реакції полягає в наступному: глюкокортикоїди, що виробляються в значній кількості у відповідь на вплив стресора, пригнічують тимус, лімфатичні залози, що призводить до пригнічення виробництва лімфоцитів та пригнічення власне імунної системи; тобто відбувається придушення захисних сил організму при одночасній потужній протизапальній дії глюкокортикоїдних гормонів. Мінералкортикоїдні гормони, які надають зворотну дію на захисні сили організму і перебігу запального процесу, пригнічені. Дані змін при дії надмірних подразників біологічно доцільні, тому що захисна відповідь, адекватна силі подразника, могла би призвести до загибелі організму. Адаптація розглядається в двох аспектах: статична і динамічна. Статична – відображає стійкість біосистеми до умов середовища, тобто рівень її адаптації. Її властивість визначається за параметрами компонентів середовища з врахуванням часу дії на неї та його факторів. Динамічна адаптація відображає процес пристосування біосистеми до умов зміни навколишнього середовища. У людини внаслідок дестабілізуючого впливу може бути три стани: 1) гострий процес; 2) хронічний процес; 3) загибель. Гострий процес характеризується розладами процесів життєдіяльності людського організму різних ступенів, що розвиваються раптово або протягом невеликого відрізку часу. Хронічний процес являє собою патологічний процес, що протікає в організмі людини постійно або супроводжується періодами загострення та ремісії. Загибель - стан, що призводить до втрати життєдіяльності людського організму внаслідок гострого або хронічного процесу. Для здорових людей характерні емоційні коливання. Це свідчить про здатність реагувати на враження та переживання. Коливання настрою, афект стають патологічними, коли вони виражені такою мірою, що порушують цілеспрямованість психічної діяльності, призводять до втрати працездатності. Класифікація порушень емоцій: · 1. Патологічне посилення емоцій (манія, депресія). · 2. Патологічне ослаблення емоцій (емоційне сплощення, параліч емоцій, емоційна тупість, апатія). · 3. Патологія рухомості емоцій (лабільність, слабкодухість, інертність). · 4. Порушення адекватності емоцій (неадекватність, амбівалентність, дисфорія, патологічний афект, немотивований страх). Манія (гіпертимія, маніакальний афект) — стійке підвищення настрою з посиленням потягів, активності, прискоренням мовлення та мислення. Для маніакального афекту характерні відчуття веселості, оптимізму, щастя, нестійкість та відволікання уваги, балакучість, загострення пам'яті, переоцінка власної особистості. Манія є симптомом маніакальної фази МДП. Помірно виражену манію називають гіпоманією. Патологічне підвищення настрою може переходити в ейфорію — стан безпричинного щастя з відтінком безтурботності, пасивності, блаженства в поєднанні з добрим самопочуттям і браком активності. Ейфорію найчастіше спостерігають у стані алкогольного та наркотичного сп'яніння, під впливом хронічних інтоксикацій, при органічних психозах. На відміну від манії для неї не характерні прискорення мислення та підвищена рухливість. Якщо уражено лобові частки мозку, ейфорія поєднується з руховою розгальмованістю, безглуздою поведінкою, придуркуватістю, зниженням інтелекту (морія). Підвищений настрій може набувати форми екстазу — переживання надзвичайного щастя без прискореного перебігу психічних процесів і пожвавлення моторики. Такі хворі схильні до патетичних висловлювань. Екстаз може досягати найвищого ступеня захоплення та замилування, які поєднуються зі скутістю, заціпенінням. Стан екстазу спостерігають при епілепсії, шизофренії, істерії. Депресія (гіпотимія, депресивний афект) — стан, за якого спостерігають зниження настрою, смуток. Депресія супроводжується зниженням фізичної активності, загальмованістю мислення, появою думки про власну неспроможність, передчуття нещастя, дискомфорту з відчуттям тяжкості в грудній клітці, суїцидальних намірів і спроб. Людину в стані депресії ніщо не радує. У похмурих, часто трагічних, тонах вона сприймає минуле, сьогодення та майбутнє. Самооцінка такої особи вкрай низька, переважно з відчуттям власної нікчемності, гріховності, втратою віри у власні сили. Сповільнення психічних процесів поєднується з ослабленням потягів, втратою апетиту, сну. Такий стан характерний для депресивної фази МДП. Помірний прояв цих відхилень зазначають як субдепресію. Депресивний афект іноді супроводжується руховим збудженням (ажитована депресія), млявістю (адинамічна депресія), надмірним виснаженням (астенічна депресія), роздратуванням і гнівом (гнівлива депресія), відчуттям нестерпного болю від втрати почуттів (анестетична депресія). В останньому випадку хворі надзвичайно тяжко реагують на свій стан, усвідомлюючи власну байдужість до всього, нерідко вдаються до суїциду. Можлива втрата почуттів (психічна анестезія — anaesthesia psychica dolorosa). До патологічного ослаблення емоцій належать емоційне сплощення, емоційна тупість, параліч емоцій, апатія. Емоційне сплощення й емоційна тупість — незворотна недостатність яскравості емоційних проявів, яка наростає, втрата переживань, душевна холодність, байдужість, спустошення. Ці стани можуть супроводжуватися розгальмованістю потягів, брутальністю, агресивністю. Спостерігають їх при шизофренії, органічних ураженнях головного мозку. Апатія — стан емоційної тупості, байдужості, бездумності. Ніщо не збуджує інтересу, емоцій, зокрема й особиста життєва перспектива. Апатія буває наслідком тяжкої патології—шизофренії, пухлин мозку, атрофічних процесів у головному мозку, зокрема при хворобі Піка, Альцгеймера. Психотравмівні події надзвичайної сили (звістка про смерть близької людини, стихійне лихо із загибеллю людей, землетрус) можуть спричинити параліч емоцій — раптову втрату почуттів. Клінічна картина такого стану також полягає в повному зникненні інтересів, загальмуванні моторики, бездіяльності, бездумності, але, на відміну від апатії, параліч емоцій — короткочасний і зворотний процес. Порушення рухомості емоцій може проявлятися у формі їхньої надмірної лабільності, інертності. Для емоційної лабільності характерний легкий, швидкий перехід від підвищеного настрою до зниженого і навпаки без явної причини. У дитинстві емоційна лабільність є фізіологічною нормою. Як патологія вона найчастіше розвивається в істеричних осіб, а також після травм мозку. З будь-якого приводу може з'явитися бурхлива, афективна реакція з вегетативними розладами, руховим збудженням. Усвідомлюючи її неприродність, хворі досить швидко заспокоюються, визнають, що не змогли стриматися. Слабкодухість — афективне нетримання, коли з найменшого приводу людина плаче. Сльози або сміх може зумовити якийсь спогад. Слабкодухість характерна для хворих із ураженням судин головного мозку, особливо атеросклеротичним. Інертність емоцій — тривале зосередження на неприємних емоціях, відчутті провини, образі, злості — спостерігають при епілепсії, психопатіях (розладах особистості). Емоційна неадекватність (паратимія) — симптом, вираженням якого є почуття, що не відповідає чинникові (кількісному та якісному), що його зумовив. Прикладом емоційної неадекватності може бути веселий настрій хворого, незважаючи на отриману звістку про смерть близької людини. Паратимія також характерна для шизофренії. У разі амбівалентності емоцій хворий одночасно переймається двома протилежними почуттями. Наприклад, любові та ненависті, жалю та жорстокості. На думку Є. Блейлера. який зробив значний внесок у вчення про шизофренію, амбівалентність є одним із чотирьох основних симптомів цієї недуги. До порушень адекватності емоцій належить і дисфорія. Хворий стає пригніченим, злостивим, похмурим, надто чутливим до зовнішніх подразників, напруженим, гнівливим, нерідко скаржиться на відчуття страху. Будь-яка дрібниця може стати приводом до агресивних дій, жорстокості, насильства. Стани дисфорії характерні для епілепсії й органічних уражень мозку. Вони виникають раптово і тривають від кількох годин до кількох діб. Патологічний афект має характер окресленого в часі нападу. Це короткочасне порушення психічної діяльності у вигляді бурхливої емоційної реакції із потьмаренням свідомості. Патологічний афект виникає при епілепсії, травматичному ураженні головного мозку, психопатії, під впливом різноманітних несприятливих чинників (алкогольне сп'яніння, психічна травма, перевтома). Подразник незначної сили спричинює таку емоційну реакцію, що хворий стає здатним до руйнівних і агресивних дій. Патологічний афект виникає раптово, триває від кількох секунд до кількох хвилин (рідше годин) і закінчується глибоким сном з подальшою повною або частковою амнезією. 4 Воля. Розвиток волі В історії психології тема волі формулювалась як проблема свободи волі – здатності чи нездатності людини діяти незалежно від життєвих обставин, і довкола неї точилася гостра боротьба між представниками детермінізму та індетермінізму. Перші вважали волю причиново зумовленим явищем (Гоббс, Спіноза), другі – самочинним актом, джерелом людської активності (Платон, Фіхте, Шопенгауер). У ХХ столітті інтерес до проблеми волі помітно зменшився, а такі психологічні теорії, як біхевіоризм, психоаналіз, когнітивна психологія цим поняттям практично не користуються. Питання природи феномену волі в сучасній психології залишається досить проблематичним. Про це свідчить, зокрема, те, що в сучасних підручниках із психології питання волі або не розглядається взагалі, або його розглядають як явище діяльності. Дискусії щодо проблеми волі точаться навколо таких питань, як специфіка і природа волі, співвідношення в ній морального, інтелектуального, емоційного, питання змісту волі, її мотивів, цілей. Чіткого формулювання поняття волі досі немає. Вольові процеси – психічні процеси як свідомої, так несвідомої цілеспрямованої регуляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення поставлених цілей. Воля – внутрішня активність особистості, пов’язана з вибором мотивів, цілепокладанням, прагненням до досягнення мети, зусиллям до подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, здатністю регулювати спонукання, можливістю приймати рішення та гальмувати поведінкові реакції. Воля виконуєспонукальну функцію, зумовлюючи активність людини, і гальмівну, що виявляється в стримуванні небажаних проявів активності. Воля виявляється в таких вольових якостях особистості, як цілеспрямованість (уміння людини підкоряти свої дії поставленим цілям), наполегливість (уміння людини мобілізувати свої можливості для тривалої боротьби з труднощами), витримка (уміння гальмувати дії, почуття, думки, що перешкоджають здійсненню прийнятого рішення), рішучість (уміння приймати і запроваджувати в життя швидкі й обґрунтовані рішення), дисциплінованість (свідоме підпорядкування своєї поведінки загальноприйнятим нормам, установленому порядку), самостійність (уміння не піддаватися впливам різних факторів, що відволікають від досягнення мети, діяти на основі своїх поглядів і переконань), ретельність (уміння виконувати свої зобов’язання в термін) і ін. Розвиток (самовиховання) волі можливий при дотриманні ряду умов: · систематичне тренування у подоланні труднощів, починаючи з порівняно незначних труднощів у повсякденному житті (режим дня, заняття спортом тощо); · обов’язкове здійснення прийнятих рішень; · постановка привабливої, особистісно значимої і соціально корисної мети; · виділення і проходження ряду етапів на шляху до поставленої мети. 5 Порушення потягів і рухово-вольової сфери можіть бути систематизовані за кількісною (посилення, ослаблення) і якісною (перекручення) ознакою.
Хворобливе посилення вольової активності – гіпербулія. Характерним є посилення спонукань, підвищена діяльність, рухливість. Може проявлятися різними типами психомоторного збудження (маніакальне, кататонічне, гебефреничне, епілептиформне, аментивне, маячне, галюцинаторне). Іноді вольові зусилля спрямовані в якомусь одному напрямку (наприклад, для швидкісного придбання наркотиків при абстиненції). Хворобливе зниження вольової активності – гіпобулія – бідність спонукань до діяльності, зниження рухової активності, убога, маловиразна мова, обмеження сфери спілкування. Гіпобулія зустрічається при депресії, алкоголизмі, шизофренії. Відсутність вольової активності – абулія – повна відсутність спонтанних спонукань і рухової активності поєднується з апатією (апато-абулічний синдром). Надзвичайний прояв абулії – ступор (моторна загальмованість). Виділяють різні варіанти ступорозних станів: кататонічний, депресивний, реактивний. Частіше зустрічається кататонічний ступор у хворих на шизофренію. Парабулія– перекручення вольової активності – супроводжується: 1. негативізмом – проявляється в опорі будь-якому зовнішньому впливу (пасивний), або протидії (активний) 2. каталепсією (восковою гнучкістю) – довго утримується надане кінцівкам хворого положення 3. імпульсивністю – хаотичне моторне збудження, супроводжується гримасуванням, кривлянням, ехолалією, вербігерацією, руйнуючими діями 4. стереотипією – багатократне повторювання одних і тих же рухів. Парабулія зустрічається при шизофренії та деяких хворобах, що супроводжуються зниженням інтелекту. Потяг лежить у руслі вольових процесів, тобто визначається потребами. Потяг – складне явище, воно формується на основі безумовних рефлексів – інстинктів, які опосредковуються корою великого мозку і відбиваються у вольовій діяльності. Крім інстинктивних потреб, потяг включає в себе потреби більш високого рівня. Розлади потягу різноманітні. Серед них – послаблення, посилення та перекручування харчового потягу (анорексія, булімія, копрофагія); послаблення і посилення та перекручування інстинкту самозбереження (недбале ставлення до стану свого здоров’я, гіперболізовані побоювання за своє життя та здоров’є, суїцидоманія); послаблення і посилення статевого потягу (гіпосексуальність, гіперсексуальність). До перекручування статевого потягу (перверзії) відносяться трансвестизм (хворобливий потяг до переодягання в одяг протилежної статі), ексгібіціонізм (потяг до оголення статевих органів у присутності жінок), садизм (потяг завдавати статевому партнерові больових відчуттів, щоб досягти статевого задоволення), мазохізм (бажання зазнати від статевого партнера больових відчуттів), педофілія (потяг до дітей), некрофілія (до трупів), зоофілія (скотолозтво) і т.ін. Лекція №7 Лекція № 7 Тема: Психологічні проблеми лікувального процесу та сучасної біоетики План 1. Медична деонтологія та її правила 2. Біоетика. Евтаназія. 3. Основні якості особистості медика 4. Хвороба та ставлення до неї. Типи медичних сестер. 1. Деонтологія – вчення про проблеми моралі і моральності, розділ етики. Термін введений філософом Бентамом у 1834 році для позначення теорії моральності як науки про мораль. Медична деонтологія – це сукупність етичних норм і принципів поведінки медичного працівника при виконанні своїх прфесійних обов’язків. Моральне обличчя медичного працівника формувалися і удосконалювалися впродовж багатьох століть залежно від політичного ладу, рівня культури, національних та релігійних традицій, а також соціально-економічних і класових відношень у країні. Величезну роль у визначенні основних проблем медицини і як науки, і як моральної діяльності належить основоположнику наукової медицини Гіппократу. Головні питання медичної деонтології — це евтаназія, а також неминуча смерть пацієнта. Мета деонтології — збереження моральності й боротьба зі стресовими чинниками в медицині в цілому. Медична деонтологія включає в себе: 1. Питання дотримання лікарської таємниці 2. Заходи відповідальності за життя і здоров'я хворих 3. Проблеми взаємин у медичному товаристві 4. Проблеми взаємин з хворими та їхніми родичами 5. Правила щодо інтимних зв'язків між лікарем і пацієнтом, розроблені Комітетом з етичних і правових питань при Американській медичній асоціації: Інтимні контакти між лікарем і пацієнтом, що виникають під час лікування, аморальні; Інтимний зв'язок з колишнім пацієнтом може у визначених ситуаціях визнаватися неетичним; Питання про інтимні стосунки між лікарем і пацієнтом слід включити в програму навчання всіх медичних працівників; Лікарі повинні неодмінно доповідати про порушення лікарської етики своїми колегами Порушення правил деонтології може привести до винекнення такої патології як ятрогенія – психогений розлад внаслідок неправильних, необережних висловлювань або дій медичного працівника. Тому важливим принципом є дотримування основного деонтологічного правила – не зашкодити при діагностиці або лікуванні. Серед причин ятрогеній необхідно розрізняти об'єктивні і суб'єктивні фактори. До них належать: - недосконалість самої медицини; -невиліковність тієї або іншої патології на сьогоднішній день наявним арсеналом медичних засобів; - необхідність здійснення інвазивних процедур для підтвердження (спростування) діагнозу. 2. Біоетика – це наука, що вивчає та аналізує моральність людських дій в біологічно-медичній галузі та в охороні здоров’я, стосовно її відповідності моральним нормам і вартостям. Термін введений 1927 р.(Фріц Ягр) як поняття про моральні засади використання лабораторних живих організмів. Сучасне уявлення розробив в 1971р Ван Рансселер Поттер, як вчення про моральність людської поведінки з позиції біологічно-медичної галузі та інших соціально-орієнтованих наук про життя. Завдання біоетики: - Захист прав людини, - Трансплантація органів і тканин, - Використання стовбурових ембріональних клітин і з метою лікування, - Генна терапія, генна інженерія, генодіагностика, - Евтаназія, - Репродуктивні технології, - Клонування (терапевтичне та репродуктивне), - Клінічні випробування нових лікарських засобів та виробів медичного призначення на людях і в експериментах на тваринах, - Надання допомоги помираючим пацієнтам (хоспіси, надання паліативної допомоги), - Використання трансгенних організмів з харчовою метою, - Застосування нанотехнологій, - Біозахист і біобезпека. Проблема десенсибілізації полягає втому, що людина стає байдужою до страждань тварин, заперечує їх існування (страждань) або вважає, що досліди виправдані важливістю роботи. Як бачимо, окрім страждань тварин розкривається інша сторона проблеми – поява жорстокості, що є абсолютно недопустимою в діях і думках майбутнього лікаря. Альтернативи - освітні засоби або навчальні підходи, які замінюють використання тварин, що заподіює їм шкоду, або доповнюють існуюче гуманне освіта. В цілому загальні етичні вимоги до використання хребетних тварин в біологічних і медичних експериментах формулюються наступним чином: 1. Експерименти на тваринах припустимі тільки в тих випадках, якщо вони спрямовані на одержання нових наукових знань, поліпшення здоров'я людини і тварин, збереження живої природи, є вкрай необхідними для якісного навчання та підготовки фахівців, проведення тестування, судово-медичної і криміналістичної експертизи, не представляють загрози здоров'ю людини. 2. Експерименти на тваринах виправдані тоді, коли є достатні підстави сподіватися на отримання таких результатів, які будуть істотно сприяти досягненню хоча б однієї з перерахованих вище цілей. 3. Слід уникати буквального дублювання вже проведених досліджень на тваринах, якщо воно не диктується необхідністю експериментальної перевірки результатів. 4. Вибір тварин, їх кількість, методика дослідження повинні бути ретельно обґрунтовані до початку експериментів і отримати схвалення уповноваженої особи або органу біоетичної експертизи. 5. Лабораторії, наукові та навчальні заклади, організації, в яких проводяться досліди на тваринах, підлягають атестації вповноваженими органами. Комплексний теоретико-правовий розгляд проблем дефектів надання медичної допомоги був би неповним без висвітлення питань, пов'язаних з правовою кваліфікацією ятрогенних патологій (ятрогеній). У перекладі з грецького (від iatros – лікар, gennum – створювати, породжувати), ятрогенії можна представити як захворювання, породжені лікарем. Евтаназія – умисне позбавлення життя хворого з метою полегшення його страждань. Термін «евтаназія» вперше вжив Ф. Бекон у XVII ст., щоб визначити «легку смерть». Станом на 2021 рік, евтаназію в певній формі офіційно дозволено лише в кількох країнах: Бельгії, Люксембурзі, Нідерландах, Португалії, Швейцарії, Німеччині, Канаді, Колумбії, частині Австралії, деяких штатах США (Вашингтон та Орегон), також парламент Іспанії 17 грудня 2020 року проголосував за легалізацію евтаназії, нині законопроєкт переданий на розгляд до Сенату Іспанії. У 2021 році евтаназію дозволили в Чилі. А у Бельгії З квітня 2005 року в аптеках з'явилися спеціальні набори для евтаназії, що дозволяють спростити процедуру добровільного відходу з життя. У набір вартістю приблизно 60 євро входить одноразовий шприц з отрутою і інші необхідні для ін'єкції засоби. Набір для евтаназії може замовити лише практикуючий лікар. У листопаді 2015 року Німеччина також прийняла закон про евтаназію. Види евтаназії Розглядають два види евтаназії: пасивна евтаназія (зумисне припинення медиками підтримуючої терапії хворого) і активна евтаназія (введення помираючому ліків або інші дії, котрі викликають швидку смерть). Активною евтаназією часто вважають і самогубство з лікарською допомогою (надання хворому на його прохання препаратів, які вкорочують життя). 3.  Медична сестра – це особа, підготовлена за основною програмою сестринського навчання, яка має достатню кваліфікацію і право виконувати дуже відповідальну роботу із ссестринського обслуговування з метою зміцнення здоров’я, запобігання хворобам і догляду за хворими. Основною функцією медичної сестри є догляд за хворим та виконання призначень лікаря. Високий рівень фахових знань та точність у виконанні призначень, людяність, уважність, чуйність – ці якості необхідні медичній сестрі. Останніми роками роль середнього медичного персоналу зросла. Медична сестра має усвідомлювати свою відповідальність за життя хворого. Проте надзвичайно важливим залишається спилкування з хворим. Жоден комп’ютер не може замінити людського слова, щирого спілкування та вчасної допомоги. Медична сестра своїми діями, поведінкою та словом повина зробити все, щоб у хворого був оптимістичний настрій, впевненість у щвидкому одуженні. Неслід інформувати хворих про результати аналізів, висловлювати свої прогнози щодо термінів лікування, розповідати про об’єм оперативних втручань. Таке право має тільки лікар. Професія лікаря вимагає високої внутрішньої етичної культури. Ми іноді припускаємося психологічної помилки, коли нехтуємо зовнішнім виглядом лікаря чи медичної сестри, брутальністю їхніх манер, невмінням розмовляти. Але чи існують ознаки а первісний код спілкування, за якими хворого складається перше враження про медичного працівника. Причому майже у 80% випадків думка про людину, довіра до неї будується саме на підґрунті першого враження, свідомого чи підсвідомого. Доцільно, аби медик не був за стилями одягу та поведінкою ані ультра модним ані надто старомодним бо будь-яка зайвість не проходить повз увагу хворого й певним чином психологічно непокоїть його; зокрема, аж ніяк не пасує лікарю паління. Медичний працівник, якщо він спокійний та впевнений проте не зарозумілий, якщо рішучість і швидкість висновків та дій поєднуються в ньому з жахливістю, співчутливістю й водночас делікатністю співчутливістю отже, врівноважена вдача лікаря – то один із гармонійних зовнішніх стимулів, які сприяють одужанню пацієнта. Але то не завжди стала константа. Особливість лікаря коригується, поліпшується за умови врахування поглядів на свою поведінку – як хворих так і колег. Така інформація буває безпосередньо або вербальною, але завжди важливою. Лікарське мистецтво формується не відразу, поступово виробляється вміння правильно говорити про хворобу, викладати факти так, щоб вони сприяли не погіршенню, а поліпшенню стану хворого. Уміння розмовляти з хворими відповідно поводитися біля ліжка стражденної людини рідко буває природженою рисою. Таке вміння необхідно розвивати в собі, виробляти в процесі щоденної роботи. У цьому полягає самовдосконалення лікаря. Лікар, як старший колега повинен вчити цьому мистецтву середній і молодший медичний персонал. За такого підходу до роботи в лікувально-профілактичному закладі буде зведений до мінімуму шкідливий вплив на хвору людину необережно сказаних слів або інших дій медичних працівників. На жаль у клінічній практиці зустрічаються непоодинокі випадки прикрого нехтування даним професійним принципом з боку як лікарів, так і середнього медичного персоналу. Частіше колегіальність порушують деякі молоді лікарі – кар’єристи які в гонитві за "авторитетом" чи зиском поступаються принципами добропорядності щодо товаришів по роботі. Свідоме чи навіть легковажне випадкове паплюження професіоналізму колеги шкодить і справді, й пацієнтові: Адже чи буде відвідувач такого лікаря й надалі вірити в медицину? Напевно, ні. Отже, штучні методи самореклами й ствердження свого «авторитету» згубні хоча б тому, що будуються на аморальній основі. Збереження лікарської таємниці - один із основних, фундаментальних морально-етичних принципів медицини, в якому проявляється діалектичне співвідношення особистого і суспільного. Необхідно відзначити, що лікарська таємниця охоплює не саме це співвідношення. А лише його один бік-ставлення лікаря до інтересів хворого й інтересів суспільства. Інформація отримана лікарем, поділяється на декілька видів: · байдужа для хворого і суспільства, але потрібна для лікаря в процесі його спілкування із хворим; · не байдужа для хворого, але індиферентна для суспільства; · однаково цікава і для суспільства через те, що деякі патологічні стани вимагають додаткових заходів охорони здоров’я і життя оточуючих. Моральним орієнтиром у поведінці лікаря в складних ситуаціях, які виникають у процесі лікарської діяльності, є ствердження пріоритету цінності людського життя, цінності здоров’я. Лікар повинен як у своїй професійній діяльності, так і у приватному житті бути чесним і порядним, не вдаватися до омани, погроз, шантажування, підкупу, використання для досягнення своїх професійних чи особистих цілей тяжких матеріальних чи особистих обставин пацієнтів (суб’єктів діяльності у сфері охорони здоров’я). Лікар зобов’язаний поважати права, законні інтереси, честь, гідність, репутацію та почуття осіб, з якими він працює та перебуває в інших відносинах. Будь-яка угода між лікарями, між лікарями та фармацевтичними, медичними працівниками та іншими фізичними або юридичними особами на шкоду хворого заборонена. Лікареві заборонені: · будь-яка дія, що сприяє здобуттю пацієнтом несправедливих або протизаконних переваг; · будь-які пільги грішми чи натурою, а також комісійні від будь-якої особи; · прохання винагороди натурою чи грішми, у будь-якій іншій формі, прямо чи опосередковано за будь-яке розпорядження чи медичну дію, чи згода на їх отримання, за винятком випадків, які встановлені чинним законодавством України. Лікареві, який займає виборну або адміністративну посаду, забороняється використовувати своє службове становище з метою примноження своєї клієнтури. Взаємини між лікарями (медичними працівниками) будуються на підставі колегіальності. Рівноправності, чесності, справедливості, порядності, а також готовності передати свої професійні знання та досвід. Лікарі повинні допомагати один одному у далонні труднощів та у випадках невдач. У разі виникнення розбіжностей між колегами слід шукати шлях їх усунення, у разі потреби – за посередництвом етичного комітету відповідної професійної асоціації. Обов’язок кожного лікаря – неупереджено аналізувати як власні помилки, так і помилки своїх колег. Виявлення незгоди з їхніми думками чи діями, критика на їх адресу повинні бути об’єктивними, аргументованими і необразливими. Слід уникати некоректних висловлювань про роботу колег у присутності пацієнтів чи їхніх близьких, за винятком випадків, пов’язаних з оскарженням дій лікаря. Спроби завоювати собі авторитет шляхом дискредитації колег неетичні. Моральний обов’язок лікаря – активно протидіяти практиці безчесних і некомпетентних колег, а також різного роду непрофесіоналів, що наносять шкоду здоров’ю та життю пацієнтів. Співчуття і співпереживання – професійні риси медичного працівника Для того щоб створити умови для дотримання правил деонтології, побудови найсприятливіших взаємин з хворими, лікарі і середні медичні працівники повинні чітко уявляти весь комплекс переживань хворого, пов'язаних з хворобою. Звичайно, крім власне переживань, тобто емоційних порушень, у кожного хворого є також певні уявлення про хворобу, різні думки - судження і висновки, пов'язані з нею. Крім того, хворому притаманні й такі психологічні процеси, як боротьба мотивів, прийняття рішення, прагнення до певної мети, тобто явища, що відносяться до вольової сфери. 4. Хворий відрізняється від здорової людини тим, що в нього поряд із змінами функціонування внутрішніх органів і самопочуттям якісно змінює сприйняття і відношення людини до оточуючих подій, до самого себе, створює особливе положення серед близьких людей і в суспільстві. Спостерігається перебудова інтересів від зовнішнього світу до власних відчуттів, функцій власного тіла, обмеження інтересів. При цьому змінюється особливість з усіх боків: ефективна налаштованість, моторика, мова. При сенсорній загрозі для життя і благополуччя людини можуть порушитись сприйняття часу у вигляді його прискорення або уповільнення. Великого значення набувають спогади, вираженість і деяке насильництво яких можуть бути пов’язані з інтоксикацією, викликаною хворобою. Психіка хворого з початку захворювання перебуває в незвичному стані, бо в зв’язку з хворобою порушується звичайний ритм життя, праці, відпочинку, сну і бадьорості. Відбувається перебудова в значенні відчуттів. Велике значення для хворого мають обходи. Часто в присутності хворого користуються незрозумілими термінами, не знаючи, яку реакцію це викликає у людини. Не менш складний період видужування, коли у хворого повинна настати компенсація або примирення з дефектом, який виник з цим новим положенням в сім’ї, суспільстві. Підхід до стану хвороби на основі цілісного розуміння організму завжди враховує складні взаємовідношення, які існують між психічним станом людини, настоєм сприйняття оточуючого світу, поведінка і плани. Затяжне соматичне захворювання, необхідність місяцями і роками знаходитись в стаціонарі, "особливе положення хворого", в деяких випадках призведе до зміни особистості у вигляді патологічного розвитку, при якому виникають риси характеру, раніше не властиві цій людині. Ці риси характеру можуть перешкоджати або утруднювати лікування, призводити до інвалідності, створювати конфлікти в лікувальних закладах, викликати негативне становлення оточуючих. При зростаючій інтоксикації у хворих порушується сон, апетит, з’являється роздратованість, підвищена вразливість, плаксивість. Сон поверхневий, світло, шум, розмови стають неприємними. На фоні астенічних симптомів (дратлива слабкість) іноді з’являються нав’язливі страхи за своє здоров’я або не властиві раніше істеричні реакції. Деякі хвороби супроводжуються станом депресії - це з проявів такою захворювання як виразковий коліт. Виразність і якість змін психічної діяльності при соматичному захворюванні залежать від багатьох причин, в першу чергу від природи самого захворювання, як впливає воно прямо або посередньо на мозкову діяльність; від типу протікання, гостроти розвитку хвороби. Так, при гострому і бурхливому початку, наявності вираженій інтоксикації спостерігаються порушення, які досягають запаморочення свідомості, при повільному, підгострому, хронічному протіканні частіше - невротичні симптоми, яким характерні гострота, виразність хворобливих переживань, яскравість, образність останніх, хвороблива уява, підсилена фіксація на тлумаченні змінного самопочуття, внутрішнього дискомфорту, охопленість хвилюванням за своє майбутнє, збереженість критики, тобто розуміння цих порушень як хворобливих. Невротичні порушення мають часовий зв’язок з попередньою травмою і конфліктом. Зміст хворобливих хвилювань часто пов’язаний з формулою психотравмуючої обставини. В гострому періоді розвитку хвороби - порушення свідомості і астенічні симптоми, потім можуть спостерігатись зміни характеру, особистості, психоорганічні симптоми, астенія. Важливу роль в зміні психічної діяльності соматичного хворого відіграють реактивність організму, його звичні форми реагування на оточуючі події. Реакція особистості на соматичне захворювання Реакція особистості на соматичну хворобу може мати патологічний характер або виявлятись психічно адекватними сприйнятими факту хвороби. Нервово-психічні порушення при соматичних захворюваннях звичайно складаються з психічних соматичних порушень, з реакції особистості на хворобу. Реакція особисті на хворобу залежить від гостроти і темпу розвитку захворювання, уявлення про нього у самого хворого, характеру лікування і психотерапевтичного оточення, особистості хворого, відношення до хвороби родичів, співробітників. По Рохліну Л. Л. існують різноманітні варіанти відношення до хвороби, в цілому визначені особливості особистості: астенодепресивний, психоастенічний, іпохондричний, істеричний, ейфорично-анозогнозичний. При астенодепресивному варіанті - емоційна нестійкість, нетерпимість до подразнювачів, послаблення спонукання до тривожності. Такий стан сприяє неправильному відношенню до хвороби, сприйняттю в сумеречних відтінках усіх подій, що звичайно несприятливо впливає на перебіг захворювання і знижує успіх лікування. Психоастенічний варіант - хворий переповнений переконанням в найліпшому результаті, чекає тяжких наслідків, постійно задає питання, ходить від одного лікаря до іншого, пригадує симптоми хвороби, які були у рідних, знайомих, знаходить їх ознаки у себе. В іпохондричному варіанті менш виявлена тривога і сумніви, а більше переконання в наявності хвороби. При істеричному варіанті все оцінюється з перебільшенням. Надто емоційні, схильні до фантазій особистості, начебто «живуть» хворобою, надають їй значення надзвичайності, особливого, неповторного страждання. Вони потребують до себе підвищеної уваги, звинувачують оточуючих в нерозумінні, недостатньому співчутті до їх страждань. Ейфорично-анозогнозичний варіант – неувага до свого здоров’я, заперечення хвороби, відмова від досліджень і медичних призначень. На реакцію особистості і підтримку цієї реакції впливають: · характер діагнозу; · зміна фізичної повноцінності і зовнішності; · зміна положення в сім’ї, суспільстві; · життєві обмеження, позбавлення, пов’язані з хворобою; · необхідність лікуватись, операції. На поведінку і реакцію хворого під час хвороби перш за все впливає структура особистості до хвороби. Багато авторів вважають, що адекватність реакції залежить від ступеня зрілості особистості і її інтелектуальних можливостей. Так у інфантильних, незрілих особистостей з рисами дитячності, часті витіснення і заперечення хвороби або "втеча у хворобу". У астенічних, тривожних людей дуже важливі захворювання викликають бурхливу реакцію тривоги, хвилювання з наступними депресивно-іпохондричними і стійкими порушеннями. Реакція на хворобу залежить від віку хворого. Тобто, реакція особистості різні, від повного ігнорування хвороби до трагічного сприйняття, "втечі в хворобу" і іпохондриної фіксації. Настроювання індивіда на видужування чи хворобу отримує важливе, якщо не головне, значення для розвитку і протікання різних хвороб. Психологічні типи медичних сестер 1. Сестра-рутинер (робот) механічно виконує свої обов'язки. Вона уважна, скрупульозна, кваліфікована, акуратна, ретельно виконує всі доручення лікаря. Працює чітко за інструкцією, проте не вкладає у свою роботу психологічного змісту. Стосунки з пацієнтами позбавлені емоційного співчуття і співпереживання. Саме така медична сестра розбудить пацієнта, який спить, щоб у призначений лікарем час дати йому снодійне. 2. Сестра-гренадер — рішуча, безкомпромісна, наполеглива, миттєво реагує на найменші порушення дисципліни пацієнтами. У разі недостатньої освіти, культури, невисокого рівня вихованості може бути груба і навіть агресивна з пацієнтами. Якщо така медична сестра розумна, освічена, то може стати лідером серед медичних сестер і бути прикладом для молодих колег. 3. Сестра материнського типу. Для неї робота з пацієнтами, турбота про них, співпереживання є невід'ємною умовою життя. Вона завжди чуйна, уважна, виконує відповідально і сумлінно свої обов'яз-ки щодо пацієнтів незалежно від їхнього соціального стану, національності та расової приналежності, політичних і релігійних переконань. Такі медичні сестри завжди зібрані, спокійні, урівноважені. В екстремальних ситуаціях не допускають паніки і розгубленості, їхні дії чіткі та впевнені. 4. Сестра-експерт. Це - вузький спеціаліст. Має глибокі фахові знання, виявляє особливу допитливість у визначеній сфері діяльності і пишається значущістю у своїй галузі. Така медична сестра в деяких питаннях навіть затьмарює лікаря. Часто це висококваліфіковані сестри кабінетів функціонального дослідження, рентгенологічних кабінетів або клінічних лабораторій. За фаховою порадою до них звертаються навіть молоді лікарі. 5. «Нервова сестра» - у лікувальних установах медичних сестер з таким типом поведінки не повинно бути. Наявність їх свідчить про помилки в роботі адміністрації. Емоційно нестійка, дратівлива, запальна медична сестра схильна до невротичних реакцій і може стати серйозною перешкодою в роботі медичного закладу. «Нервова сестра» - це або патологічна особистість, або людина, яка страждає на невроз. Такі медичні сестри є професійно непридатними для роботи з пацієнтами і часто самі потребують серйозної психотерапевтичної допомоги. 6. Сестра, яка грає завчену роль. Така медична сестра ще не сформувала фахової приналежності, її поведінка відрізняється неприродністю, що заважає їй встановити контакти з колегами, пацієнтами. Тому повинна сама визначити свою фахову мету і за бажанням працювати у цій сфері, виробити адекватний стиль спілкування як з пацієнтами, так і з колегами. |