лекції психологія. Вступ. Значення і завдання загальної та медичної психології. Розвиток психіки. Свідомість
 Скачать 353.48 Kb.
|
|
Тема: Особистість. Психічні якості особистості План 1. Поняття особистості, її структура, формування, типи особистостей. 2. Темперамент, його фізіологічна основа, типи темпераменту. 3. Характер, риси і типи характеру, значення для медичного працівника. 4. Поняття про патологічні зміни характеру, їх причини і профілактика. 1. В психології поняття „особистість” розглядають в сукупності понять: „людина”, „індивід”, „індивідуальність”. І – людина ІІ – індивід ІІІ – особистість ІV – індивідуальність І. Людина – представник людського роду „Homosapiens” (хомосапіенс). ІІ. Індивід – це окремий представник людського роду, конкретна самість. ІІІ. Особистість – суспільна людина, якій притаманні погляди на життя, переконання, а значить розвинутий світогляд, яка активно реалізує своє здібності. ІV. Індивідуальність – сукупність неповторних рис в людини.  Людина стає особистістю за таких умов: 1 – коли народжується психічно-здоровою (народжена людина ще не є особистістю); 2 – коли формується у суспільства (серед людей). Структура особистості (Асмолов): Будуючи наділеною від народження певними біологічними якостями, людина стає особистістю по мірі засвоєння соціального досвіду у своїх його проявах (способів і засобів виробництва, духовної культури тощо). Процес формування особистості і його значення для суспільного життя (виноситься на самостійну поза аудиторну роботу). Класифікація типів особистостей (Московський інститут соціальних досліджень): 1. Мислительно-інтуїтивний тип 2. Інтуїтивно-мислительний тип. 3. Емоційно-інтуїтивний тип. 4. Інтуїтивно-емоційний тип. 5. Мислительно-розсудливий тип. 6. Розсудливо-мислительский тип. 7. Емоційно-розсудливий тип. 8. Розсудливо-емоційний тип. 2. В якості загальної основи особистісних властивостей витупає темперамент. Темперамент (від лат. „темперо” – зміщую в належному співвідношенні) – сукупність найбільш стійких індивідуально-психічних особливостей людини, які виявляються в динаміці її поведінки та діяльності. Термін „темперамент” запропонований давньогрецьким лікарем Гіппократом (460-377 рр. до н.е.) в 5 ст. до н.е. Він описав основні тими темпераменту, дав їм характеристику, проте віз зв’язував темперамент не з властивостями нервової системи, а з співвідношенням різних „соків” в організмі – крові, слизі і жовчі. · переважає кров („сангіус”) – сангвінік; · переважає слизь („флегма”) – флегматик; · переважає жовч („холе”) – холерик; · переважає чорна жовч („мелан холе”) – меланхолік. „Те, що змітає на своєму шляху холерик, обминає сангвінік, не бачить флегматик, стає великою бідою для меланхоліка” Гіппократ Вивчення фізіологічних основ темпераменту, яке було розпочато у ХХ ст. І.П. Павловим, дало можливість встановити: в основі темпераменту лежать властивості нервової системи:  Співвідношення сили нервової системи (сила збудження і гальмування), її рухливості (зміни швидкості процесів збудження і гальмування), і рівноваги процесів збудження і гальмування. Саме це співвідношення властивостей нервової системи створює 4 основні типи темпераменту: 1. сильний неврівноважений тип – холерик; 2. сильний врівноважений рухливий – сангвінік; 3. сильний врівноважений інертний – флегматик; 4. слабкий тип – меланхолік. У кожного темпераменту є свої позитивні і негативні риси:
Тим темпераменту залежить від спадковості, проте окремі його показники можуть змінюватися залежно від умов життя, виховання, навчання та діяльності людини. Окремі показники темпераменту можна змінити за допомогою характеру: послабити негативні властивості темпераменту і посилити позитивні. 3. Характер (від грецю „характер” – ознака, риса, прикмета) – сукупність істотних стрижневих і найбільш стійких індивідуальних якостей, виражаються в діяльності, спілкуванні та поведінці. Характер є стрижнем особистості, головним виз начальником її індивідуальності. Якщо темперамент в основному залежить від природженого типу ВНД, то характер більше визначається умовами навчання, виховання, стосунками в колективі, сім'ї, тобто в процесі засвоєння соціального досвіду. Вік від 2-3 до 9-10 років є сенситивним для формування характеру. За даними фізіологічних досліджень, фізіологічну основу характеру становить сума стійких тимчасових нервових зв’язків, які утворилися в корі великих півкуль головного мозку в процесі набуття життєвого досвіду, а також тип ВНД людини. Безумовно, тимчасові нервові зв’язки піддаються змінами залежно від різноманітності життєвих ситуацій та умов діяльності людини, і разом з тим змінюються риси характеру. Основні риси характеру: 1) Відношення особистості до інших людей, суспільства в цілому: - колективізм і індивідуальність; - егоїзм і гуманізм; - скупість і доброта і ін. 2) Відношення до праці: - працелюбність і лінь; - акуратність і неохайність і ін. 3) Відношення до самого себе: - самокритичність і завищена самооцінка - скромність і високомірність і ін. 4) Прояв вольових якостей: - самостійність і підпорядкованість - нестриманість і витримка - сміливість і боягузтво і ін. В діяльності медичного працівника повинні проявлятись такі риси характеру: - поміркованість - принциповість - рішучість - мужність - скромність - доброзичливість - суворість - і особливо емпатія (співчуття, співпереживання; емпатія – це показник професійної придатності медичного працівника). Встановлено, що існує кілька типів характеру: 1. конформні люди – які уникають приймати рішення, погоджуються з оточуючими; самостійні люди – які завжди беруть на себе відповідальність. 2. експансивні люди – люди, схильні дол. Зовнішнього виявлення своїх переживань; імпресивні люди – більше переживають у собі. 3. люди, схильні більше до міркувань, переживань, поривань; люди, схильні до активної цілеспрямованої діяльності. Швейцарський психолог, психіатр Карл Густав Юнг виділив такі типи характеру: 1. Екстравертний (лат. „екстра” – назовні) – переважна скерованість психічних процесів на зовнішній світ, на інших людей. 2. Інтровертний (лат. „інтро” – всередину) – переважна скерованість психічних процесів на свій власний внутрішній світ. Відома типологія характерів німецького психіатра Карла Леонгарда. Він виділяє 10 акцентуйованих типів характеру (акцентуація – надмірне вираження окремих рис характеру): 1 – гіпертимний 2 – дистимічний 3 – циклоїдний 4 – збудливий 5 – застрягаючий 6 – педантичний 7 – тривожний 8 – емотивний 9 – демонстративний 10 – екзальтований. (див. Вітенко І.С., Вітенко Т.І. „Основи психології, с. 98-1001). 4. Практично для медичного працівника важливо знати патологічні зміни характеру. Найбільш яскраво виражені патологічні зміни при психопатіях. Під психопатіями розуміють такі зміни в характері, які не дають змогу особистості будувати нормальні робочі взаємини в колективі, в сім'ї (сварки, чвари, іноді і бійки) і заважають нормальній трудовій діяльності, тобто ведуть до соціальної дезадаптації”. У виникненні психопатій характеру важливу роль відіграють несприятливі спадкові задатки і особливо умови виховання в дитячих установах, сім'ї, школі. Виділяють 4 форми психопатії: 1) Істерична психопатія. Характерні: егоцентризм, брехливість, вередливість. Намагаються здобути визнання оточуючих, справити на них враження. Часто завищена самооцінка. Негативні якості нерідко є наслідком неправильного ставлення оточуючих і особливо батьків, які схильні задовольняти будь-які, у тому числі невиправдані бажання дітей. саме ця категорія психопатів часто стає ініціатором конфлікту в колективі, сім'ї. 2) Циклоїдна психопатія. Характеризується частою зміною полярних емоційних станів. Ці особи або перебувають в зниженому настрої, все бачуть в темному світлі, як правило, перебільшують свої недоліки, або ж усім задоволені, нерідко метушливі, непосидючі. Зміни настрою за типом фаз, тривалість яких від кількох днів до тижнів, місяців. 3) Шизаїдна психопатія. Відсутня гармонія у співвідношенні розуму, волі та почуттів. Залежно від домінування одного з цих компонентів існують варіанти шизоїдного характеру. Вони зазвичай замкнуті, відлюдні, нетовариські і важко вступають в контакт. 4) Епілептоїдна психопатія. Характерна запальність і дратівливість. Ці особи жорстокі і мстиві. В колективі їх не люблять, цураються, хоча зовні можуть бути коректними, ввічливими людьми. В якості профілактики психопатій потрібно створювати певну організацію навколишнього середовища, здійснювати відповідні виховні заходи, які впливають на людину, а також потрібне особисте бажання в формуванні здорової особистості. Лекція №3 Особистість і колектив. Психологічні особливості взаємовідносин медичних працівників між собою ПЛАН 1. Колектив та його види. Поняття медичного колективу, його значення для медичного працівника і для лікування. Одужання хворих. Поняття соціально-психічного клімату в колективі. 2. Принципи дружніх відносин в медичному колективі. 3. Причини сварок і пліток у медичному колективі і їх профілактика. 1. Колектив (від латинської “колектівус” – збірний) – вищий рівень розвитку і фукціонування групи людей, які характеризуються спільними цілями. Які є види колективів? У загальному аспекті функціонування колективів варто визначити такі їх види: первинний, загальношкільний, виробничий (колектив заводу, фабрики, установи, сільськогосподарського підприємства та ін.), тимчасовий, сімейний, референтний (неформальний). Первинний колектив об'єднує людей (школярів), які згуртовані в порівняно невелику соціальну групу, члени якої перебувають у постійних ділових, дружніх, побутових стосунках. Це може бути колектив класу, виробничої бригади на підприємстві, професійної групи в установі, підрозділу у військових з'єднаннях та ін. Загальношкільні колективи об'єднують усіх учнів загальноосвітнього навчально-виховного закладу та педагогічних працівників. Щодо кількісного складу, то загальношкільний колектив має налічувати 500—600 осіб. Виробничі колективи об'єднують професіоналів для розв'язання різних завдань у галузі науково-дослідної роботи, виробництва промислової та сільськогосподарської продукції, захисту держави, охорони порядку, лікування людей та ін. Ці колективи розвиваються за загальними законами. Тимчасовий колектив групує людей, які є членами постійних колективів і об'єднуються для виконання тимчасових завдань, задоволення своїх пізнавальних і соціальних інтересів (танцювальний колектив, хор, туристська група тощо). Як правило, тимчасові колективи невеликі, згруповані на основі спільних інтересів. Окреме місце займає сімейний колектив, який об'єднує членів однієї родини. Він складався історично і виступав важливим соціальним утворенням у суспільстві. Оскільки тенденції розвитку української сім'ї характеризувалися багатодітністю, спільністю співжиття в одній родині двох-трьох поколінь, сім'я була досить міцним колективом, що забезпечував оптимальні умови для фізичного, психічного та соціального розвитку особистості. Для того щоб у сім'ї склалися колективістські стосунки, в ній мають бути мати, батько, щонайменше двоє-троє дітей і члени сім'ї старшого покоління. Якщо в сім'ї є лише батько й мати та одна дитина, складаються стосунки на основі парної залежності: батько, мати і дитина, що в основному негативно впливає на виховання дитини. В медичному колективі такими спільними цілями є діагностика і лікування хворих. Успіх в лікуванні хворих багато в чому визначається взаємовідносинами медичних працівників між собою, тобто соціально-психологічним кліматом в медичному колективі. Позитивний соціально-психологічний клімат в медичному колективі сприяє формуванню в кожного медичного працівника почуття задоволеності від участі у спільній діяльності, а звідси – бажання працювати, а, отже, підвищується ефективність праці і відповідно здійснюється благо приємний вплив на хворих. І, навпаки, негативний соціально-психологічний клімат сприяє почуттю незадоволеності, понижується ефективність праці, і це негативно впливає на хворих. Професійний склад медичного колективу: 1 – лікаря; 2 - середній медичний персонал; 3 – молодший медичний персонал; 4 – адміністративно-господарський персонал. Головні умови формування потрібних взаємовідносин в колективі: 1. творча діловитість і цілеспрямованість; 2. взаємна повага, чесність; 3. довіра і принципова критика. Медичний колектив на вищому рівні свого розвитку стає колективом лікувальним, який безпосередньо здійснює терапевтичний вплив на хворих (якщо в медичному колективі позитивний соціально-психологічний клімат). 2. Колегами називають людей, об’єднаних спільністю ділових (професійних) інтересів. Бути колегами – значить притримуватись принципів взаємоповаги і взаємодопомоги, взаємно збагачувати один одного щирістю і красою тощо. Якщо у медичного працівника виникають сумніви, невпевненість в правильності міроприємств по здійсненню хворому допомоги, він звернеться за порадою до своїх колег, в першу чергу до більш досвідчених і знаючих, і з їх допомогою виділить труднощі, які виникли. В боротьбі з недоліками в роботі важливе місце займає дружня, здорова критика (але тільки тут умові відсутності хворих). Якщо медичний працівник вміє переборювати свої слабкості, самокритичний, то і справедлива критика в його адрес зі зовсім не як особиста образа, а як необхідна допомога. Дружня критика примушує ретельно проаналізувати причини дефектів в своїй роботі, намітити шляхи їх усунення, зробити певні висновки, підсилити самоконтроль. Починаючий медичний працівник потребує допомоги старших і більше досвідчених колег по роботі. Підвищення ділового рівня середнього медичного працівника має бути постійною турботою лікаря (наприклад після обходу лікар має розказати медичній сестрі про зміни в станах хворих, дати їй пояснення до призначень і т.п.). Обов’язки кожного лікаря і медичної сестри ж взаємне збагачення накопиченим досвідом, висновками своїх спостережень і роздумів тощо. 3. Основні причини сварок у медичному колективі: o Строго не встановлені точні межі професійної діяльності і обов’язки тоді виникають труднощі і напруженість у відносинах медичних працівників (такі сварки здійснюються в основному між медичними сестрами, які замінюють одна одну). Профілактика: встановлювати точні обов’язки кожного і точні межі професійної діяльності. o Протиріччя в стилях роботи медичних працівників (наприклад зіткнення акуратності і неохайності і т.п.). Профілактика: стиль роботи медичних сестер має бути по можливості однаковим, оскільки в ідеалі колектив характеризується єдиним стилем роботи. o Невиконання службових обов’язків (наприклад, відлучення в робочий час і т.п.). Профілактика: бесіда з колективом старшої медичної сестри, завідуючою відділом, головного лікаря. o Неввічливість медичних працівників (високомірність, невихованість і т.п.) Профілактика: підбір належного персоналу. Лекція 4 Тема: Пізнавальна діяльність План 1. Особливості пізнавальної діяльності. 2. Відчуття 3. Пам'ять 4. Увага Пізнавальна діяльність – це процес відображення в мозку людини предметів та явищ дійсності. Вона складається із серії пізнавальних психічних процесів: відчуття, сприймання, уваги, пам’яті, уяви, мислення і мовлення. Відчуття – пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на її органи чуттів. Існують також інтерорецептивні відчуття, які є такими, що йдуть від внутрішніх органів. Класифікація відчуттів: зорові, слухові, дотикові, больові, температурні, смакові, нюхові, голоду і спраги, кінетичні і статичні. Сприймання – це психічний процес відображення людиною предметів і явищ у цілому, в сукупності всіх її якостей і властивостей при безпосередньому їх впливі на органи чуттів. Сприймання розрізняють: за сенсорними особливостями (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові, кінетичні, больові), за ставленням до психічного життя (інтелектуальні, емоційні, естетичні), за складністю сприймання (сприймання простору, руху, часу) Сприймання за змістом – це сприймання предметів і явищ у просторі, русі, часі. Головні властивості сприймання – предметність, цілісність, структурність, константність. Мислення – вища, абстрактна форма пізнання об’єктивної реальності. Функції мислення – розкриття внутрішньої, безпосередньо не даної у відчуттях та сприйманнях, сутності об’єктів та явищ дійсності. Перехід від фактів існування предметів, які нам даються в результаті відчуттів та сприймань, до розкриття їхньої суті, узагальнювальних висновків відбувається за допомогою ряду розумових дій. Розумові дії – це дії з предметами, відображеними в образах, уявленнях і поняттях про них. В розумових діях ми можемо виокремити їх головні складові елементи або процеси – розумові операції,які є також механізмами мислення. Такими є порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація. Порівняння – за його допомогою пізнаються схожі та відмінні ознаки і властивості об’єктів. Аналіз – являє собою мислене розчленування предметів свідомості, виокремлення в них їх частин, сторін, аспектів, елементів, ознак і властивостей. Аналіз потрібний для розуміння сутності предмета, але сам його не забезпечує. Розуміння потребує не лише аналізу, але й синтезу. Синтез – це мислене об’єднання окремих частин, сторін, аспектів, елементів, ознак і властивостей об’єктів у єдине, якісно нове ціле. Аналіз і синтез – це головні мислительні операції, які в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності. Розумовий аналіз переходить в абстрагування – тобто уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших їхніх рис і від самих предметів, яким вони властиві. Слово “абстрагувати” походить від латинського “abstragete” – відволікати, відтягати. Наприклад: виокремлення такої властивості як “рух”, “дерев’яний” тощо. Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять (форми мислення). Судження – форма мисленнєвого відображення об’єктивної дійсності, яка полягає в тому, що ми стверджуємо наявність або відсутність ознак, властивостей або відносин у певних об’єктах. Наприклад: “Ця квітка червона”, “Сума кутів трикутника дорівнює 180 градусам” тощо. Судження існує, виявляється і формується в реченні, проте судження і речення – речі не тотожні. Судження – це акт мислення, що відображає зв’язки, відносини речей, а речення – це граматичне сполучення слів, що виявляє і фіксує це відображення. Істинність наших знань або суджень ми можемо з’ясувати шляхом розкриття підстав, на яких вони ґрунтуються, зіставляючи їх з іншими судженнями, тобто розмірковуючи. Міркування – це низка пов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність якої-небудь думки, довести її або заперечити. Прикладом є доведення теореми. У міркуванні ми з одних суджень виводимо нові шляхом умовиводів. Умовивід – форма мислення, в якій ми з одного або кількох суджень виводимо нове. В умовиводах через уже наявні у нас знання ми здобуваємо нові. Умовиводи бувають індуктивні, дедуктивні або за аналогією. Індуктивний умовивід – судження, в якому на основі конкретного, часткового робиться узагальнення. Дедуктивний умовивід – судження, в якому на основі загального здобуваються знання про часткове, конкретне. Умовивід за аналогією – ґрунтується на схожості окремих істотних ознак об’єктів, і на основі цього робиться висновок про можливу схожість цих об’єктів за іншими ознаками. Дані, отримані в процесі мислення, фіксуються в поняттях. Поняття – це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів і явищ дійсності в їх істотних зв’язках і відносинах, узагальнюються їхні істотні ознаки. Види мислення Предметом мислення людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістовне підґрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцептивно-образних та поняттєвих компонентів у їх розв’язанні. Залежно від цього розрізняють три головних види мислення: наочно-дійове, наочно-образне і абстрактне. Наочно-дійове – характеризується тим, що в ньому розв’язання завдання безпосередньо включається в саму діяльність. Наочно-образне – характеризується тим, що завдання за своїм змістом є образним матеріалом, застосовуючи який людина аналізує, порівнює чи узагальнює істотні аспекти в предметах та явищах. Абстрактне або словесно-логічне мислення – відбувається в словесній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підґрунтя, властивого сприйманню та уявленню. Індивідуальні особливості мислення Найістотнішими якостями, які виявляють індивідуальні відмінності мислення, є його особливості: самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість. Самостійність мислення – характеризується вмінням людини ставити нові завдання й розв’язувати їх, не вдаючись до допомоги інших людей. Самостійність мислення ґрунтується на врахуванні знань і досвіду інших людей. Людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності, знаходить нові, власні шляхи і способи розв’язання пізнавальних та інших проблем. Самостійність мислення тісно пов’язана з критичністю мислення. Критичність мислення – виявляється в здатності людини не підпадати під вплив чужих думок, об’єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища або факту, виявляти цінне та помилкове в них. Людина з критичним розумом вимогливо оцінює свої думки, ретельно перевіряє рішення, зважує всі аргументи “за” і “проти”, виявляючи тим самим самокритичне ставлення до своїх дій. Критичність і самостійність мислення великою мірою залежать від життєвого досвіду людини, багатства та глибини її знань. Гнучкість мислення – виявляється в умінні людини швидко змінювати свої дії при зміні життєвої ситуації, звільняючись від закріплених у попередньому досвіді способів і прийомів розв’язання аналогічних завдань. Гнучкість мислення виявляється в готовності швидко переключатися з одного способу розв’язування завдань на інший, змінювати тактику і стратегію їх розв’язування, знаходити нові нестандартні способи дій за умов, що змінились, у здатності долати існуючі стереотипи. Глибина мислення – виявляється в умінні проникати в сутність складних питань, розкривати причини явищ, приховані за нашаруванням неістотних проявів, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів. Широта мислення – виявляється в здатності охопити широке коло питань, у творчому мисленні в різних галузях знання та практики. Широта мислення є показником ерудованості особистості, її інтелектуальної різнобічності. Послідовність мислення – виявляється в умінні дотримуватись логічної наступності при висловлюванні суджень, їх обґрунтуванні. Швидкість мислення – здатність швидко розібратися в складній ситуації, швидко обдумати правильне рішення і прийняти його. Пам’ять – процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом свого досвіду. Це характеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда. Види пам’яті В залежності від того, що запам’ятовується і відтворюється, розрізняють за змістом чотири види пам’яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну. Образна – виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними. Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні, образна пам’ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо. Словесно-логічна – це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети і явища в їх істотних зв’язках і відносинах, у загальних властивостях. Думки не існують без мови, тому така пам’ять і називається словесно-логічною. Словесно-логічна пам’ять – специфічно людська пам’ять, на відміну від образної, рухової та емоційної, яка є і у тварин. Рухова – виявляється в запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів. Емоційна – виявляється в запам’ятовуванні людиною своїх емоцій та почуттів. Запам’ятовуються не стільки самі емоції, скільки предмети та явища, що їх викликають. За тривалістю розрізняють такі види пам’яті: короткочасна, довгочасна, оперативна. Короткочасна – характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням. Довготривала – виявляється в процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на тривале зберігання та наступне використання в діяльності людини. Оперативна – забезпечує запам’ятовування і відтворення оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності. За способом запам’ятовування пам’ять буває: мимовільна та довільна. Мимовільна – пам’ять, коли ми щось запам’ятовуємо та відтворюємо, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити. Довільна – пам’ять, коли ставимо собі за мету щось запам’ятати або пригадати. Умовами успішного запам’ятовування є: багаторазове, розумно організоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень; розбиття матеріалу на частини, виокремлення в ньому смислових одиниць; розуміння тощо. Залежно від міри розуміння запам’ятовуваного матеріалу довільне запам’ятовування буває механічним і смисловим (логічним). Механічне – здійснюється без розуміння суті матеріалу. Воно призводить до формального засвоєння знань. Смислове (логічне) – спирається на розуміння суті матеріалу. Умовами успіху довільного запам’ятовування є дієвий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його важливість, установка на запам’ятовування тощо. Види відтворення Відтворення – один з головних процесів пам’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу. Види відтворення: впізнавання; згадування; пригадування. Впізнавання – найпростіша форма відтворення, що виникає при повторному сприйманні предметів. Впізнавання буває повним і неповним. При повному впізнаванні повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відновлюються час, місце та інші деталі ознайомлення з ним. Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, труднощами співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що вже мав місце в попередньому досвіді. Згадування – особливість цієї форми відтворення полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється. Згадування буває довільним і мимовільним. Довільне – зумовлюється актуальною потребою відтворити потрібну інформацію (наприклад, пригадати правило, відповісти на запитання тощо). Мимовільне – коли образи або відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів. Пригадування – потреба виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається згадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю згадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемонічних дій. Одним із варіантів довільного відтворення є спогади. Спогади – це локалізовані в часі та просторі відтворення образів нашого минулого. Забування та його причини Забування – процес, обернений запам’ятовуванню, виявляється в тому, що втрачається чіткість запам’ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, воно стає неможливим і, нарешті, унеможливлюється впізнання. Причини забування: Забування – функція часу. Якщо набуті знання протягом тривалого часу не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Недостатня міцність запам’ятовування. Індивідуальні особливості пам’яті Індивідуальні особливості пам’яті: швидкість, точність, міцність запам’ятовування та готовність до відтворення. Швидкість – визначається кількістю повторень, потрібних людині для запам’ятовування нового матеріалу. Точність – характеризується відповідністю відтвореного тому, що запам’ятовувалося, та кількістю допущених помилок. Міцність – виявляється в тривалості зберігання завченого матеріалу (або повільністю його забування). Готовність до відтворення – виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати потрібні їй відомості. Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях. Функція уваги – зосередження свідомості на предметі діяльності. Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Це пояснюється більш вираженою гальмівною дією вагомих для особистості предметів і переживань щодо менш значущих, які в цей час на неї діють. Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об’єкти. Цю здатність називають уважністю. Недостатній розвиток уважності виявляється в розосередженості та відволіканні, нездатності без зовнішніх спонук спрямовувати й підтримувати свою увагу. Види уваги За регуляцією розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу. Мимовільна увага – виникає спонтанно, без зусиль свідомості, під впливом найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи інший аналізатор організму. Довільна увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним компонентом має волю. Головним збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов’язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності. Післядовільна увага – виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження. За спрямованістюувага буває зовнішня і внутрішня. Зовнішня увага (сенсорна, рухова) – відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні нашою свідомістю. Внутрішня увага (інтелектуальна увага) – спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприймання, пам’яті, уваги, мислення), психічних органів і переживань. Властивості уваги: зосередженість або концентрація уваги, стійкість, переключення, обсяг. Уява – це процес створення людиною на основі досвіду образів предметів, яких вона ніколи не сприймала, своєрідна форма відображення людиною дійсності, в якій виявляється активний випереджальний характер пізнання нею світу. Функціяуяви– створення образів нових об’єктів, випереджальне відображення реальності. Види уяви Залежно від участі волі в роботі уяви її поділяють на мимовільну та довільну. Мимовільна уява – створення нових образів не спрямовується спеціальною метою уявити певні предмети або події. Довільна уява – процес уяви спрямовується спеціальною метою на створення образу певного об’єкта, можливих ситуацій, на те, щоб уявити або передбачити сценарій розвитку подій. Залежно від характеру діяльності людини уяву поділяють на творчу та репродуктивну або відтворювальну. Творча уява – супроводжує творчу діяльність і допомагає людині створювати нові оригінальні образи. Репродуктивна уява – супроводжує процес засвоєння вже створеного та описаного іншими людьми і створення образів нових речей на підставі їх усного опису та графічного зображення. Залежно від змісту діяльності уява поділяється на технічну, наукову, художню. Технічна уява – створення образів просторових співвідношень у вигляді геометричних фігур і побудов, їх легке дисоціювання та об’єднання в нові сполучення, уявне перенесення їх в різні ситуації. Образи технічної уяви частіше об’єднуються у кресленнях, схемах, на підставі яких потім створюються нові машини, предмети. Наукова уява – находить свій вияв під час створення гіпотез, проведення експериментів, узагальнень для створення понять. Вона має велике значення для плідної творчої діяльності вченого. Без уяви його праця може перетворитися на нагромадження наукових фактів, акумулювання своїх і чужих думок, а не на реальний поступ до нових винаходів, ідей, створення принципово нового в науці. Художня уява – має переважно чуттєві (зорові, слухові, дотикові та ін.) образи – надзвичайно яскраві та детальні. Особливою формою уяви є мрія. Мрія – це процес створення людиною образів бажаного майбутнього. Мова – суто людський засіб спілкування в духовному і практичному житті людини і є системою знаків для передавання, приймання і використання інформації. Мова (зовнішня і внутрішня) – це спосіб існування мислення. Людська мова, на відміну від мови знакової взаємодії тварин, оперує поняттями. Мовлення– це акт вживання людиною мови для спілкування. Мовне спілкування між людьми завжди здійснюється якоюсь мовою і підкоряється її законам. Ці закони визначають лад мовного спілкування, їхнє порушення утруднює спілкування. Функції мови: емоційно-виразна, впливу, повідомлення. Лекція № 5 |