Сосюр. Курс загальної лінгвістики. Ferdinand
 Скачать 0.68 Mb.
|
           Ferdinand de Saussure COURS DE LINGUISTIQUE GÉNÉRALE Фердінан де Сосюр КУРС ЗАГАЛЬНОЇ ЛІНГВІСТИКИ Переклали з французької Андрій Корнійчук, Костянтин Тищенко Київ ОСНОВИ !• 1998 Розділ III ПРЕДМЕТ МОВОЗНАВСТВА § 1. Мова та її визначення Що становить цілісний і водночас конкретний предмет1 мовознавства? Питання це винятково складне: згодом ми побачимо, чому саме; а тут лише обмежимося самим фактом складності. Інші науки оперують заздалегідь даними предметами, які можна розглядати з різних точок зору; в нашій галузі нічого подібного немає. Нехай хтось вимовив французьке слово пи “оголений”: непідго- товленому спостерігачеві може здатися, що це конкретний лінгвістичний об’єкт; однак уважніший розгляд виявляє в пи три або чотири цілком різні речі, залежно від того, як ми будемо підходити до цього слова: лише як до звучання, чи як до вираження певного поняття, чи як до відповідника латинського nudum тощо. Не тільки об’єкт мовознавства не зумовлює точку зору, а, навпаки, можна сказати, що саме точка зору створює свій предмет. До того ж нам ніщо не говорить про те, який із цих способів розгляду даного факту є первинним або досконалішим порівняно з іншими. Крім того, який би підхід ми тут не застосували, те чи інше мовне явище завжди має дві сторони, взаємно відповідні та одна без одної не дійсні. Наведемо кілька прикладів. Артикульовані склади — це акустичні явища, які сприймаються вухом, однак самі звуки не існували б, якби не було органів мовлення; так, звук п існує лише завдяки кореляції цих двох аспектів Але припустімо, що звучання — це справді дещо просте: то хіба ж ним вичерпується мовна діяльність? Ні, звук — це лише засіб вираження думки і задля себе існувати не може. Отже, з’являється нове ускладнення зв’язків: звук, складна акустико- артикуляційна єдність, у свою чергу, утворює з* поняттям іншу складну фізіолого-ментальну єдність. Та й це ще не все. Мовна діяльність має дві сторони: індивідуальну С та суспільну, причому зрозуміти їх окремо одна від одної неможливо. Крім того, щомиті мовна діяльність передбачає водночас усталену систему і розвиток, щомиті вона одночасно є і сучасним явищем, і продуктом минулого. На перший погляд, здається дуже просто розрізняти цю сучасну систему та її історію, тобто те, що є, і те, що було. Проте насправді ці дві речі так тісно пов’язані, що роз’єднати їх вельми важко. Чи спроститься проблема, коли дослідити мовну діяльність у самому її зародку, наприклад, почавши з вивчення мовної діяльності дитини? Анітрохи, адже буде величезною помилкою вважати, буцімто в питанні про мовну діяльність проблема виникнення відмінна від проблеми постійної зумовленості; отож ми залишаємося в тому самому хибному колі. що різноманітні розлади усного мовлення у різний спосіб тісно пов’язані з розладами мовлення письмового; що в усіх випадках афазії або аграфії ураженою є не стільки здатність вимовляти ті чи інші звуки або писати ті чи інші мовні знаки, скільки здатність будь-яким чином викликати в пам’яті знаки впорядкованої мовної діяльності. Все це спонукає до припущення, що над діяльністю різних органів існує загальніша здатність, котра керує цими знаками і, очевидно, є власне лінгвістичною здатністю. У такий спосіб ми приходимо до того самого висновку, -що й раніше. На підтвердження того, що мова має посідати головне місце у вивченні мовної діяльності, можна, нарешті, висунути і той аргумент, що здатність артикулювати слова — байдуже, природна чи ні — здійснюється лише за допомогою знаряддя, створеного та наданого певною спільнотою. Отже, немає нічого химерного у твердженні, що саме мова забезпечує єдність мовної діяльності.§ 2. Місце мови серед явищ мовної діяльності Аби знайти в сукупності явищ мовної діяльності сферу, що відповідає мові, слід розглянути індивідуальний акт, який дозволить унаявнити мовленнєвий зв’язок. Такий акт передбачає участь принаймні двох осіб: це той мінімум, який необхідний, щоб замкнути кільце мовленнєвого спілкування. Отже, візьмімо двох співрозмовників: А і Б:  Відправна точка кільцевого мовленнєвого зв’язку міститься в мозку одного з них, наприклад А, де явища свідомості, які ми назвемо “поняттями”, сполучені з уявленнями про лінґвістичні знаки або з акустичними образами, що служать для їх вираження. Припустимо, що певне поняття викликає в мозку відповідний акустичний образ, — це цілком психічний феномен, за яким іде фізіологічний процес: мозок передає органам мовлення відповідний образу імпульс; потім звукові хвилі поширюються з уст А і досягають вуха Б — це суто фізичний процес. Далі кільце мовленнєвого зв’язку продовжується в Б у зворотному напрямку: від вуха до мозку — фізіологічна передача акустичного образу; в мозку — психічний зв’язок цього образу з відповідним поняттям. Коли В, у свою чергу, заговорить, цей новий мовленнєвий акт матиме той самий перебіг, що й перший, проходячи від мозку Б до мозку А через ті самі послідовні фази. Це можна зобразити так: Слухання (аудиція) Говоріння (фонація)  Цей аналіз не претендує на повноту. Можна було б виділити ще суто акустичне відчуття, ототожнення цього відчуття з латентним акустичним образом, м’язове відчуття на відміну від говоріння тощо. І хоча ми взяли до уваги лише елементи, які вважаємо за суттєві, наша схема дозволяє відразу відокремити фізичні компоненти (звукові хвилі) від фізіологічних (говоріння та слухання) і психічних (словесні образи та поняття). При цьому вельми важливо зауважити, що словесний образ не збігається з самим звуком і що він так само психічний, як і пов’язане з ним поняття. Зображений нами мовний акт можна поділити на такі частини: а) зовнішня частина (звукові коливання, що йдуть від уст до вуха) та внутрішня, яка включає все інше; б) психічна та непсихічна частини, причому остання охоплює явища як фізіологічні, властиві мовним органам, так і фізичні, зовнішні щодо людини; в) активна й пасивна частини: активним є все те, що йде від асоціативного центру мовця до вух слухача; а пасивним усе те, що йде від вух слухача до його асоціативного центру3. Нарешті, всередині локалізованої в мозку психічної частини можна назвати екзекутивним усе те, що активне (П —> О), і рецептивним — усе те, що пасивне (О—>П). До цього слід додати асоціативно-координаційну здатність, яка проявляється, щойно ми починаємо розглядати мовні знаки у взаємозв’язку: саме ця здатність відіграє найважливішу роль в організації мови як системи (див. с. 156 і далі). Проте аби правильно зрозуміти цю роль, треба вийти за межі індивідуального мовного акту, який становить лише зародок мовної діяльності, і перейти до розгляду мови як соціального явища. Усі мовці, пов’язані мовним спілкуванням, неминуче виробляють певне усереднення: всі вони відтворюють, — хоча, звичайно, не цілком точно, а приблизно, — одні й ті самі знаки, пов’язуючи їх з однаковими поняттями. У чому ж причина такої суспільної “кристалізації”? Яка з частин мовного зв’язку до цього спричиняється? Адже досить імовірно, що не всі вони беруть у ній однакову участь. Фізичну частину можна одразу відкинути. Коли ми чуємо розмову незнайомою нам мовою, ми, щоправда, сприймаємо звуки, однак через нерозуміння того, про що йдеться, залишаємося поза суспільним явищем. Психічна частина лише частково бере участь у “кристалізації”: її екзекутивний бік взагалі непричетний до неї, адже виконання ніколи не буває масовим: воно завжди індивідуальне, і цілковитим володарем тут є індивід; ми будемо називати це мовленням. Формування у мовців майже однакових для всіх них психічних образів зумовлене їх здатністю до сприйняття та координації. Тож як треба уявляти собі цей суспільний продукт, аби мова постала відокремленою від решти явищ? Коли б ми були у змозі охопити сукупність словесних образів, накопичених у всіх індивідів, ми б доторкнулися до того суспільного зв’язку, який і утворює мову. Мова — це скарб, відкладений практикою мовлення у мовців однієї спільноти, це граматична система, потенційно (віртуально) наявна в кожному мозку, точніше, в мозках сукупності індивідів; адже мова неповна в кожному з них, вона існує вповні лише в колективі. Відокремлюючи мову від мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) суспільне від індивідуального; 2) істотне від другорядного та більш чи менш випадкового. І Мова — це не діяльність мовця, це готовий продукт, пасивно засвоєний індивідом; мова ніколи не передбачає попередньої рефлексії, а свідомо в ній здійснюється лише класифікаційна діяльність, про що йтиметься далі (с. 156 і далі). Мовлення, навпаки, являє собою індивідуальний акт волі й розуму, де слід розрізняти: 1) комбінації, в яких мовець застосовує мовний код, аби висловити власну думку; 2) психофізичний механізм, який дозволяє йому унаявнити ці комбінації. Слід наголосити, що ми тут визначаємо речі, а не слова; отже, встановленим нами відмінностям шкодить певна двозначність деяких термінів, які не цілком відповідають один одному в різних мовах. Так, наприклад, німецьке слово Sprache відповідає французькому langue “мова” та langage “мовна діяльність”, німецьке слово Rede приблизно відповідає французькому parole “мовлення”, але має ще спеціальне значення французького discours “виступ, промова”. Латинське sermo скоріше означає langage “мовна діяльність” і parole “мовлення”, тоді як lingua означає langue “мова” і так далі. Немає жодного слова, яке б відповідало повністю хоча б одному з визначених вище понять; ось чому даремно визначати окремі слова. Погано, коли при визначенні речей виходять зі слів. Підсумуємо характерні властивості мови.
членами колективу. Проте аби зрозуміти, як вона працює, індивід мусить навчатися мови; дитина її засвоює лише поступово. Мова — це явище настільки особливе, що навіть позбавлена дару слова людина не втрачає її за умови, що розуміє почуті нею мовні знаки.
зображення; мова — це сховище акустичних образів, а письмо надає їм відчутної форми. § 3. Місце мови серед явищ людського життя. Семіологія Викладені в попередньому параграфі характерні риси мови ведуть до виявлення іншої, важливішої особливості. Мова, виділена в такий спосіб із сукупності явищ мовної діяльності, посідає, на відміну від останньої, особливе місце серед проявів людського життя. Ми щойно переконалися, що мова — це суспільна інституція, яка, проте, за рядом ознак відрізняється від інших інституцій — політичних,, юридичних тощо. Аби зрозуміти специфічну природу мови, слід залучити ряд нових фактів. Мова — це система знаків, які виражають поняття, Ц а отже, її можна порівняти з письмом, з абеткою для глухонімих, з символічними обрядами, з формами ввічливості, з військовими сигналами тощо. Вона лише найважливіша поміж усіх цих систем. ' Отож можна уявити собі науку, що вивчає життя знаків у житті суспільства; ця наука становила б частину соціальної психології, а отже, і загальної психології; назвімо її семіологією (від грецького ве- г1 тегоп “знак”). Вона має відкрити нам, чим саме є знаки та які закони керують ними. Оскільки цієї науки ще не існує, не можна сказати, якою їй бути; але вона має право на існування, і місце її визначено наперед. Мовознавство — лише частина цієї загальної науки, а закони, які відкриє семіологія, будуть застосовні й до мовознавства, — таким чином, воно опиниться у складі чітко визначеної галузі в системі явищ людського життя. Слід уникати змішування семюлогп з семантикою, яка вивчає зміну значень і щодо якої Ф. де Сосюр не залишив методичного викладу, але основний принцип якої сформульовано на с. 97. — Прим. вид. Точно визначити місце семіології має психолог4; завдання ж лінгвіста — з’ясувати, що саме притаманне мові як особливій системі в сукупності явищ семіології. Це питання буде розглянуте далі, а тут зазначимо лише одне: якщо нам уперше вдалося визначити місце мовознавства серед інших наук, то це лише тому, що ми пов’язали його з семіолоґією. Чому ж семіологія, що має, як і кожна інша наука, свій власний предмет, досі не визнана як самостійна дисципліна? Тому що ми обертаємося в хибному колі: з одного боку, мова найбільш придатна для розуміння природи семіологічної проблеми; з іншого боку, для належної постановки цієї проблеми слід би вивчати мову “в собі” (en elle-même); тим часом дотепер її намагаються розглядати переважно в залежності від чогось іншого та зі сторонніх щодо неї поглядів. Передусім існують поверхові уявлення широкої публіки, яка вбачає в мові лише номенклатуру (див. с. 86), а це унеможливлює будь-яке дослідження справжньої природи мови. Відомий інший погляд — психологів, які вивчають механізм знака в індивіда: це найлегший метод, однак він не виходить за межі індивідуального мовного акту й не сягає мовного знака, суспільного за своєю природою. Окрім того, навіть побачивши, що знак слід трактувати як суспільне явище, звичайно звертаються лише до тих рис мови, що пов’язують її з іншими суспільними інституціями, більше чи менше залежними від нашої волі, — а отже, проминають ціль, бо залишають поза увагою риси, властиві тільки семіологічним системам у цілому або, зокрема, мові. Адже до певної міри знак завжди уникає як індивідуальної, так і суспільної волі: в цьому й виявляється головна його риса, хоча на перший погляд вона найменш помітна Розділ IV ЛІНГВІСТИКА МОВИ ТА ЛІНГВІСТИКА МОВЛЕННЯ Надавши науці про мову належне їй місце в сукупності знань про мовну діяльність, ми тим самим визначили місце лінґвістики в цілому. Решта елементів мовної діяльності, які складають мовлення, вже самі собою підпорядковуються цій науці, і, власне, завдяки цьому підпорядкуванню всі частини лінґвістики знаходять свої справжні місця. Розгляньмо для прикладу утворення необхідних для мовлення звуків; мовні органи так само сторонні щодо мови, як електричні апарати щодо азбуки Морзе, яку вони відтворюють. Фонація, реалізація акустичних образів, ні в чому не зачіпає самої системи. В цьому плані мову можна порівняти з симфонією, реальність якої не залежить від способу її виконання; помилки, яких можуть припуститися музиканти- виконавці, ніяк не шкодять цій реальності. Не погоджуючись з таким відокремленням фонації від мови, можна вказати на фонетичні трансформації, тобто зміни звуків, які виникають у мовленні, але також глибоко впливають і на долю самої мови. Чи справді ми маємо право твердити, що мова існує незалежно від цих явищ? Так, маємо, бо ці явища стосуються лише матеріальної субстанції слів. Навіть якщо вони і впливають на мову як систему знаків, то лише опосередковано, через зміну інтерпретації знаків, до якої спричиняються; саме ж це явище нічого фонетичного в собі не має (див. с. 109). Певний інтерес можуть становити пошуки причин цих змін, і тут вивчення звуків нам допоможе; однак це не головне: для науки про мову завжди буде досить констатувати звукові трансформації та вираховувати їхні наслідки. Міркування, висловлені тут щодо фонації, будуть правильними і щодо всіх інших складників мовлення. Діяльність мовця повинна бути досліджена цілою сукупністю дисциплін, які мають право на місце в лінгвістиці лише завдяки своєму зв’язку з мовою Ми розглядатимемо далі лише цю останню; і навіть якщо при викладі матеріалу часом шукатимемо пояснень зі сфери досліджень мовлення, то завжди намагатимемося не стирати грані, що відокремлює ти дві галузі.Розділ V ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЕЛЕМЕНТИ МОВИ Наше визначення мови передбачає, що ми усуваємо з поняття “мова” все стороннє щодо її організму, її системи, словом, усе те, що відоме під назвою “зовнішня лінгвістика”, — хоча ця лінґвістика й займається важливими речами і саме її найчастіше мають на увазі, приступаючи до вивчення мовної діяльності. Передусім це стосується всіх точок дотику ЛІНГВІСТИКИ з етнологією, усіх зв’язків, що можуть існувати між історією мови та історією раси або цивілізації. Ці дві історії взаємно пов’язані й переплетені, — це дещо нагадує відповідності, встановлені нами між явищами власне мови (див. с. 18 і далі). Звичаї народу позначаються на його мові, а з іншого боку, значною мірою саме мова формує народ. Далі слід згадати про стосунки між мовою та політичною історією. Великі історичні події — як-от римське завоювання — мали незліченні наслідки для багатьох сторін мови. Колонізація як одна з форм завоювання переносить мову в інше середовище, а це спричиняє зміни в самій мові. На підтвердження цього можна було б послатися на численні факти: так, Норвегія, об’єднавшися з Данією, прийняла датську мову; щоправда, тепер норвежці намагаються звільнитися від цього мовного впливу. Внутрішня політика держав відіграє не меншу роль у житті мов: деякі держави, наприклад Швейцарія, допускають співіснування кількох мов; інші, як, наприклад, Франція, прагнуть до мовної єдності. Високий рівечь культури сприяє розвитку деяких спеціальних мов (юридична мова, наукова термінологія тощо). Це приводить нас до третього питання: стосунки між мовою і такими установами, як церква, школа тощо, які, в свою чергу, тісно пов’язані з літературним розвитком мови, — феномен поготів загальний, бо невіддільний від політичної історії. Літературна мова в усіх напрямках виходить за межі, здавалося б, визначені для неї літературою: досить згадати про вплив н алітературну мову з боку салонів, королівського двору, академій. З іншого боку, стосунки між нею та місцевими діалектами звичайно загострені (див. с. 245 і далі). Лінґвіст має також розглядати взаємні зв’язки книжної та повсякденної мови, адже всяка літературна мова як продукт культури веде до відокремлення сфери свого існування від сфери природної — розмовної мови. Нарешті, до зовнішньої лінгвістики належить і все, що стосується географічного поширення мов та їх діалектного подрібнення. Без сумніву, саме в цьому відмінність між нею та внутрішньою лінґвістикою сягає вершин парадоксу, адже географічний чинник тісно пов’язаний з існуванням мови; проте насправді він не зачіпає внутрішнього організму самої мови. Інколи кажуть, що цілком неможливо відокремити всі ці питання від вивчення власне мови. Цей погляд переважає особливо відтоді, як стали наполягати на вивченні “реалій”. Бо справді, чи не залежить граматичний організм мови від сталих зовнішніх чинників мовної зміни — як організм рослин залежить від впливу середовища: ґрунту, клімату тощо? Здається очевидним, що неможливо правильно пояснити технічні терміни або запозичення, якими рясніє мова, без розгляду їхнього походження. І чи можна відрізнити природний, органічний розвиток певної мови від її штучних форм на зразок літературної мови, тобто форм, зумовлених зовнішніми чинниками і, отже, неорганічними? Чи не бачимо ми, як поряд з місцевими діалектами безупинно розвивається загальнонародна мова? Ми вважаємо досить плідним вивчення зовнішніх лінгвістичних явищ. Проте буде помилкою стверджувати, що без них неможливо пізнати внутрішній організм мови. Для прикладу розгляньмо запозичення іноземних слів. Насамперед слід зазначити, що воно в жодному разі не становить постійного елемента у житті мови. У деяких віддалених долинах існують говірки, які, так би мовити, ніколи не прийняли ззовні жодного штучного елемента. Чи можна твердити, що ці говірки перебувають за межами нормальних умов мовної діяльності, що вони неспроможні дати про неї певне уявлення, що їх слід вважати “тератологічними” винятками, як такі, що не зазнали змішувань? Найістотніше ж те, що запозичене слово вже не видається таким, відколи його вивчають у складі системи, — там воно існує лише завдяки своїм стосункам і протиставленням з іншими пов’язаними з ним словами, як і всяке інше питоме слово цієї мови. Взагалі кажучи, немає жодної потреби знати про умови, в яких розвивалася певна мова. Стосовно деяких мов, наприклад зендської або старослов’янської, нам навіть достеменно невідомо, які саме народи ними говорили; а однак, це незнання аж ніяк не заважає вивчати їх як такі й досліджувати перетворення, яких вони зазнали. В усякому разі, слід розрізняти обидві точки зору — і що послідовніше, то краще. Найвагомішим аргументом тут є те, що кожна з них створює свій особливий метод. Зовнішня лінгвістика може накопичувати одну по одній подробиці, не почуваючи себе затиснутою в лещатах системи. Наприклад, кожний автор групуватиме на свій розсуд факти поширення мови поза межами її основної території; при з’ясуванні чинників, які беруть участь поряд із говірками у формуванні літературної мови, можна завжди вдатися до простого переліку; коли ж автор розташовує факти в певному порядку, то це робиться виключно з потреби кращого викладу. Стосовно внутрішньої лінгвістики картина зовсім інша: довільне розташування тут неприйнятне; мова — це система, підпорядкована лише власному порядку. Краще зрозуміти це допоможе порівняння з грою в шахи Тут відносно легко можна відрізнити, що належить до зовнішнього, а що — до внутрішнього: те, що ця гра прийшла до Європи з Персії, факт зовнішній; навпаки, внутрішнє становить усе те, що стосується системи та правил Якщо я заміню дерев’яні фігури на фігури зі слонової кістки, то ця заміна буде байдужою для системи; коли ж я зменшу чи збільшу кількість фігур, така зміна глибоко зачепить “граматику” гри Щоправда, розрізнення такого роду, очевидно, потребує уважності, тобто в кожному випадку треба ставити питання про природу явища і, розв’язуючи його, керуватися правилом: внутрішнім є все те, що будь-якою мірою змінює систему |
