Філософія лекції. Курс лекцій Запоріжжя 2009
 Скачать 1.01 Mb.
|
|
Запорізький державний медичний університет кафедра суспільних дисциплін Сепетий Д.П. Філософія та релігія Курс лекцій Запоріжжя 2009 Сепетий Д.П. Філософія та релігія. Курс лекцій. – Запоріжжя: ЗДМУ, 2009. – 176 с. Рекомендовано на засіданні кафедри суспільних дисциплін, протокол №2, 23 вересня 2009 р. Рецензенти: Бондаренко О.В., доктор філософських наук, доцент Калюжний В.С., кандидат філософських наук, доцент Навчальний посібник містить курс лекцій з філософії для студентів медичного профілю по модулю “Філософія та релігія”. Розкриває зміст світоглядної проблематики та специфіку філософського і релігійного підходів до неї, становлення та основні етапи розвитку філософії у зв’язку з розвитком релігії в країнах європейської культури, особливості східних і західних релігійних і філософських традицій, основні позиції та філософські аргументи щодо питань про сутність релігії, існування Бога, відношення моральності і релігії, проблеми особистого безсмертя. Зміст
Для виділення цитат, висновків і резюме використовуються такі позначки на полях: – цитати – висновки, резюме Лекція 1. Філософія як світоглядне мислення План 1. Вступ. Проблема визначення поняття філософії 2. Філософські, світоглядні питання і світогляд 3. Особливості філософії як явища культури і розумової діяльності людини 4. Міфологія як первісна форма світогляду. Виникнення філософії 5. Релігія і релігійний світогляд 6. До питання про основні історичні типи світогляду 7. Філософія і наука 8. Основні розділи філософії 9. Основні етапи світоглядного розвитку західної цивілізації Терміни: теїзм – віра в Бога або богів монотеїзм – віра в єдиного Бога політеїзм – віра у багатьох богів атеїзм – заперечення існування Бога і богів теологія – вчення (наука) про Бога персоналістична релігія – релігія, що ґрунтується на уявленні про Бога (або богів), як особу, що має розум і волю догматизм – безумовне, некритичне прийняття на віру певного вчення, неготовність сприймати аргументи проти цього вчення еклектика – мішанина ідей, що походять з різних джерел і логічно не узгоджені між собою 1. Вступ. Проблема визначення поняття філософії Що таке філософія? Це питання саме є філософським. А філософські питання – це такі питання, на які ніхто не знає точної відповіді. Отже, не існує простої, загальноприйнятої відповіді на питання “Що таке філософія?” Існує багато визначень філософії, які нерідко досить суттєво відрізняються одні від одних. Вважається, що поняття філософії ввів у обіг давньогрецький філософ і математик Піфагор, автор усім вам відомої геометричної теореми. В буквальному перекладі з давньогрецької слово ‘філософія’ означає ‘любов до мудрості’ (від філіо – любов, софія – мудрість). Багато філософів вважали, що головним завданням філософії є самопізнання людини. Так, один з основоположників західної філософської традиції, давньогрецький філософ Сократ, а також найвидатніший український філософ Григорій Сковорода здійснювали свою філософську діяльність під гаслом “Пізнай себе!” Знаменитий німецький філософ ХVIII ст. І.Кант вважав, що завдання філософії полягає у критичному дослідженні людських здатностей – пізнавальної і морально-практичної. Він виділяв три головні філософські питання:
Ці три питання, на думку Канта, утворюють одне: Що таке людина?2 Тобто – завдання філософії, за Кантом, це самопізнання людини як представника людського роду, носія універсальних людських властивостей, здібностей, потреб і моральних норм. Інший відомий німецький філософ, Людвіг Фейєрбах (ХІХ ст.) вважав, що філософія, як і релігія, є вираженням родової сутності людини. Англійський філософ ХХ ст. Ісая Берлін підсумував свій нарис “Призначення філософії” таким висновком: “Мета філософії залишається завжди однією й тою ж самою – допомогти людині зрозуміти самого себе і тим самим жити при світлі, а не шаленіти у темряві.”3 Близьким до цього є розуміння філософії як пошуку відповідей на смисложиттєві питання. Прикладом може слугувати визначення, яке дає В.С.Горський: “Історично філософія складалась і здійснювала свій розвиток впродовж віків як особлива сфера духовної діяльності людини, спрямована, насамперед, на усвідомлення граничних підстав людського буття, кола смисложиттєвих проблем… Проблеми життя і смерті, свободи, необхідності, щастя, визначення сутності людини й міри її можливостей, здійснення людиною своєї мети у цьому світі; питання, що визначають зміст духовного життя людини, народу, нації, – ось коло властиво філософських проблем, що виокремлюють специфіку цієї галузі духовної діяльності людства”.4 Інші філософи – насамперед, представники філософського напрямку, який називається позитивізм (засновник – французький філософ ХІХ ст. Огюст Конт) – вважали, що єдиним завданням філософії має бути об’єднання, синтез знань окремих наук і розробка теорії наукового пізнання (узагальнення методології, що успішно застосовується окремими науками). Переважна більшість філософів до ХХ століття, вважали, а деякі філософи й досі вважають, що філософія є, або повинна бути (навіть якщо вона поки що не досягля цієї мети) всеохопною, універсальною наукою, наукою про світобудову, “наукою про найзагальніші закони природи, суспільства і мислення”5 – наукою наук, царицею наук. Натомість, німецький філософ ХІХ ст. А.Шопенгауер стверджував, що філософія – це не наука, а мистецтво: “Філософія досі зазнавала невдачі головним чином тому, що її шукали на шляху науки, а не мистецтва. Філософ ніколи не повинен забувати, що філософія є мистецтво, а не наука”.6 З ХІХ і протягом ХХ століття все більше й більше філософів приходили до висновку про те, що ідеал філософії як найзагальнішої науки неможливо здійснити. Багато людей, зокрема, філософів, вважають філософію елітарною сферою розумової діяльності, що вимагає особливої освіти, кваліфікації і є прерогативою особливої категорії людей – філософів: “філософи суть люди особливого сорту, а філософію слід вважати їх особливим покликанням”7. Натомість, деякі інші філософи вважають, що це не так. Наприклад, відомий австрійський філософ ХХ ст. Карл Поппер стверджував: “Усі люди є філософами, хоча деякі – більшою мірою, аніж інші”8. Отже, ми бачимо, що різні філософи в різні часи розуміли завдання і природу філософії по-різному. Що ж ми в такому разі будемо вивчати? На перший погляд, може видатися дивним, що, незважаючи на відсутність чіткого загальноприйнятого визначення, існує така дисципліна як філософія, написано безліч підручників з філософії та її історії. Проте, вивчаючи різні вчення, які традиційно відносять до філософських, ми, навіть без визначення, на інтуїтивному рівні, відчуємо, що вони віднесені до однієї категорії не випадково, що вони справді якось споріднені, перейняті якимось спільним духом, утворюють якусь цілість, що вирізняється з-поміж інших сфер людської діяльності і культури. Різні філософські вчення утворюють деяку єдину традицію – традицію постановки питань та пошуку відповідей на них. Щоб зрозуміти, що являє собою філософія потрібно, з’ясувати,
Почнемо з філософських питань. 2. Філософські, світоглядні питання і світогляд Для початку, перерахуємо деякі з тих питань, якими традиційно найбільше переймалися філософи: Якою є загальна структура реальності? Як влаштований світ? Як він виник? Чи існує він сам по собі чи його хтось створив? Чи існує Бог? Якщо існує, то як його слід уявляти? Якщо Бог існує, то як можливі зло і страждання у світі? Що таке людина? Яка природа людської свідомості? Чи є свідомість чимось матеріальним, тілесним (процесами в мозку людини), чи нематеріальним (діяльністю і станами душі). Чи фізична смерть людини є закінченням її існування, переходом у небуття, чи переходом до якогось нового існування? Якою є природа моральних норм і цінностей? Звідки вони походять? Що таке добро і зло? В чому суть морального обов’язку? Чи можлива моральність без Бога і релігії? Що потрібно людині для щастя? В чому смисл людського життя? Що таке свобода і необхідність? Чи можлива свобода? Чи ідея свободи узгоджується з існуванням законів природи? Що таке краса? Що таке істина? Чи вона одна для усіх людей, чи у кожної людини чи культури своя істина? Чи можливе достовірне пізнання дійсності? Якщо так, то якими методами воно досягається? Як уникнути помилок? Як відрізнити помилкове судження від істинного? Що дає нам раціональні підстави вважати одні судження (ідеї, теорії) більш надійними, гідними довіри, кращими, ближчими до істини, аніж інші? В чому особливості наукового пізнання? Що робить наукові знання більш надійними, ніж ненаукові уявлення? На яких методах ґрунтується наукове пізнання? Що забезпечує його розвиток? Що таке суспільство? Як воно влаштоване? Чи існують закони суспільного розвитку? Якщо так, то які? Якими є головні чинники суспільного розвитку? Яким є відношення між окремою людиною, індивідом, і суспільством? Чи можна, і якою мірою, вважати індивіда вільним від суспільства? Чи вся його діяльність і свідомість визначаються суспільним оточенням, чи він є відносно самостійним і сам може впливати на суспільні процеси? Очевидно, усі перераховані вище питання не є чимось, що цікавить виключно професійних філософів, – вони цікавлять кожну людину з живим, допитливим розумом. В цьому смислі, слід визнати слушним думку про те, що усі люди є філософами. Філософські питання охоплюють усі сфери людської життєдіяльності, людського досвіду. Але, зрозуміло, що не будь-яке питання є філософським. Питання про те, якого кольору олівець, який я тримаю зараз у руках, або коли народився Уінстон Черчіль, або чому дорівнює квадратний корінь з якогось числа чи якийсь інтеграл, або якою математичною формулою описуються ті або інші фізичні закони, не є філософськими. Хоча навряд чи можливо однозначно, чітко провести межу, яка відокремлює філософські питання від нефілософських, очевидною спільною характеристикою усіх філософських питань є їх загальність: вони спрямовані на виявлення загальної структури дійсності, найзагальніших підстав і форм людського досвіду і діяльності. Іншими словами, філософські питання – це світоглядні питання – найзагальніші питання про світ (дійсність), людину, відношення між людиною і світом (у пізнавальному, емоційному, матеріально-перетворювальному, ціннісному, морально-практичному аспектах). По відношенню до таких питань кожна людина має певні уявлення. Сукупність таких уявлень і пов’язаних з ними ціннісних орієнтацій називають світоглядом. Світогляд – це сукупність найзагальніших уявлень людини про себе і дійсність (світ), а також ціннісних орієнтацій, переконань, установок, що визначають практичне відношення людини до різних аспектів дійсності, її орієнтацію у просторі моральних і смисложиттєвих питань. Не лише філософія, але й міфологія і релігія дають свої відповіді на світоглядні питання, формують світогляд людини. Що ж відрізняє саме філософський світогляд? Що робить світогляд філософським? Існують різні погляди на це питання. 3. Особливості філософії як явища культури і розумової діяльності людини Розглядаючи різноманітні філософські вчення минулого й сучасності, ми навряд чи знайдемо якусь цікаву філософську ідею чи теорію, яку не критикували б інші філософи. Отже, неможливо коректно визначити поняття філософського світогляду через зміст світогляду. Деякі автори вважають, що світогляд є філософським, якщо він раціонально обґрунтований. В багатьох вітчизняних підручниках можна знайти визначення на зразок: “Філософія – це теоретично обґрунтований світогляд.” На мою думку, це не зовсім точно. Філософія – це не стільки світогляд як готовий результат, скільки процес світоглядних пошуків, мислення, розумова діяльність. Варто тут звернути увагу на думку А.Ф.Зотова, який відзначає: “Без особистісного відношення, без тієї або іншої форми особистого внеску, в імперсональній, відчуженій у продукті, підсумку, знанні тощо формі, філософія вже не зовсім філософія: вона або мертва, або заражена особливим видом смертельного вірусу – догматизмом.”9 Але в такому разі і філософський характер світогляду слід визначати не його змістом і не наявністю теоретичного обґрунтування, а тим, наскільки світогляд людини є результатом її власних світоглядних пошуків, мислення. Якщо людина просто некритично, без роздумів, догматично прийняла світоглядні уявлення, які панують в її оточенні або нав’язуються релігійною чи політичною владою, її світогляд навряд чи правильно буде визнати філософським, навіть якщо він був кимось теоретично обґрунтований. Видатний давньогрецький філософ Аристотель писав, що філософія починається зі здивування. Здатність дивуватися навколишньому світу породжує допитливість, бажання дослідити, зрозуміти. Допитлива людина є активною, вона не задовольняється будь-якими відповідями, приймаючи їх на віру, а намагається зрозуміти й порівняти різні точки зору. Проте більшість людей у дорослому віці, засвоївши загальноприйняті в їх оточенні шаблони мислення, великою мірою втрачають здатність дивуватися і допитливість. Усі люди є філософами. Проте різні люди є філософами різною мірою. І визначальним тут є не приналежність до цеху професійних філософів, які здобули університетську філософську освіту і знають все про ідеї Канта, Гегеля і Хайдеггера, а те, наскільки часто й серйозно людина замислюється над світоглядними питаннями, наскільки вона користується власним розумом при вирішенні цих питань, а не покладається некритично на прийняті в її оточенні погляди або на судження людей, які вважаються авторитетами. “Май мужність користуватися власним розумом!” – це гасло, сформульоване Кантом10, є визначальним для філософської діяльності. Відповіді на світоглядні питання дає не лише філософія, й а міфологія і релігійні вчення. Тому варто розглянути питання про підхід міфології і релігії до світоглядних проблем і порівняти його з філософським підходом. 4. Міфологія як первісна форма світогляду. Виникнення філософії В давнину люди пояснювали події в навколишньому світі за допомогою міфів – історій про діяння богів та героїв. Творення світу і людини, усі природні явища приписувалися діям вищих істот, які за характером і мотивами дій були подібні до людей (антропоморфізм). Якщо гримить грім, то це Перун на небі грюкає в барабани, якщо спалахує блискавка, то це Зевс кидає вогняні списи. Річний сезонний цикл – весна-літо-осінь-зима – пояснюється смертю й воскресінням якогось бога. Кожне ремесло має свого бога-покровителя. Природа заселена різноманітними духами. Богам і духам, як і людям притаманні шанолюбство, користолюбство, заздрість, суперництво; вони можуть гніватися й посилати людям нещастя або бути вдоволені і посилати людям різні блага. Зовнішньо ці істоти уявлялися також подібно до людей або тварин, або наділялися водночас людськими й тваринними рисами. Важливо, що в міфологічній свідомості міф сприймається не як вигадка, витвір фантазії, а як достовірний опис подій, що справді мали місце. Такий спосіб пояснення найпростіший: люди мислять світ навколо себе по аналогії з самими собою. Першою теоретичною моделлю причинності у світі є діяльність самою людини. Людина знає, що вона може за власним наміром своїми діями спричинювати певні зміни, події, і думає, що й усі інші зміни, події навколо неї спричинені діями і намірами якихось людиноподібних (хоча й невидимих за звичайних умов) істот. З іншого боку, можна сказати, що такий підхід лише створює ілюзію пояснення, насправді не пояснюючи, чому щось відбувається саме так, а не якось інакше. Як зауважував К.Поппер: “...метод, який може пояснити будь-що, що б не трапилось, не пояснює насправді нічого.”11 Справді, що б не трапилося, ми легко можемо це пояснити діями богів і духів, але при цьому ми нічого не дізнаємося про зв’язки між спостережуваними явищами, про те, за яких умов слід очікувати тих або інших явищ. Зрозуміло, що уявлення первісних людей ніколи не обмежувалися міфами. Практична діяльність людини у світі, яка здійснюється не інстинктивно (як у тварин), а свідомо, можлива лише за умови наявності певних знань про зв’язки між реально спостережуваними явищами. Проте в умовах домінування міфологічної свідомості ці знання мають конкретно-емпіричний, а не світоглядний характер. Приблизно в VI ст. до н.е. виникає новий, філософський спосіб розуміння світу. Найбільш виразно його характер виявився в давній Греції. Ось як описує це Юстейн Гордер: “Приблизно в 700 році до Р.X. більшість грецьких міфів записали Гомер та Гесіод. Як тільки міфи були записані, з'явилася можливість обмірковувати їх. Перші грецькі філософи критикували Гомерове вчення про богів, бо ті боги в нього нічим не відрізнялися від людей, були такими ж егоїстичними та байдужими, як ми. Уперше було сказано, що міфи є ніщо інше як витвір людської уяви. Приклад такої критики знаходимо у філософа Ксенофана, який жив близько 550 року до Р. X. «Люди створили богів за своїм власним образом та подобою», — стверджував він. — «Вони вірять, що боги народжуються, мають людське тіло, одягаються і розмовляють, як ми. Негри бачать своїх богів чорношкірими та з плескатими носами, білошкірі уявляють їх собі голубоокими та білявими. Якби воли, коні чи леви вміли малювати, вони б, напевно, зображали богів у вигляді волів, коней та левів!» Саме о цій порі в Елладі та в грецьких колоніях Південної Італії та Малої Азії виникають численні міста-держави. Усю фізичну роботу тут виконували раби, а вільні громадяни могли присвятити свій час політиці та культурі. У середовищі полісів відбувся стрибок в еволюції людського мислення. Кожен міг тепер критично судити про уклад суспільства або займатися філософією, цілком ігноруючи міфи. Ми говоримо, що відбувся перехід від міфічного способу мислення до мислення, яке керується пізнанням та розумом. Перші грецькі філософи ставили собі за мету знайти природне пояснення змін у природі.”12 5. Релігія і релігійний світогляд Слова ‘релігія’, ‘релігійний’ вживаються у різних значеннях – як у повсякденному мовленні, так і в науковій і філософській літературі. Можемо виділити принаймні п’ять основних способів розуміння цих слів:
Очевидно, відповідь на питання про те, яким є відношення між релігійним, міфологічним і філософським світоглядом, сильно відрізнятиметься залежно від того, у який з цих способів ми розуміємо слово ‘релігійний’. 5.1. Релігійність як відчуття священного Іспанський філософ Мігель де Унамуно вважав, що джерелом релігії є відчуття божественного, священного: “релігійне відчуття – це відчуття божественного... Нам справді доцільніше буде почати з почуття божественного, раніше, аніж ми напишемо назву цієї якості з великої літери, чітко виразимо його значення й перетворимо його на Божество, тобто Бога. Адже людина скоріше через божественне прийшла до Бога, аніж вивела божественне з Бога.”13 В принципі, всі релігії можна розглядати як вираження цього відчуття божественного, священного. Проте це вираження в різних релігіях дуже відрізняється: в монотеїстичних релігіях – вшанування єдиного Бога, в язичницьких (політеїстичних) – вшанування багатьох богів, в конфуціанстві – вшанування універсального духовно-природного начала (Неба), що мислиться не як особа. Але якщо розуміти поняття релігійності у цьому смислі, то і атеїстичний світогляд – у звичайному смислі, як заперечення існування богів чи Бога – може бути релігійним. Якщо “людина скоріше через божественне прийшла до Бога, аніж вивела божественне з Бога”, то божественне можна осмислювати і без ідеї Бога. Можемо згадати у цьому контексті про “релігію людства”, яку свого часу пропонував запровадити О.Конт (культ людства, персоналізований у його найвидатніших представниках); про філософію Л.Фейєрбаха, який вважав, що в майбутньому релігію має замінити філософський світогляд суть якого можна виразити гаслом “людина людині Бог”.14 Навіть тоталітарні політичні рухи і режими ХХ століття, що ґрунтувалися на ідеологіях марксизму-ленінізму і націонал-соціалізму, можна розглядати як релігійні, в цьому смислі: вони також спиралися на відчуття священного, прагнення до священного, спрямовуючи його на вождів і засновників свого “віровчення”, встановлюючи культ їх особистостей. І навпаки, ми можемо сприймати як священне життя взагалі або людське життя, свободу, гідність тощо. Можемо згадати творчість відомого швейцарського лікаря й філософа Альберта Швейцера, головною ідеєю якої було благоговіння перед життям. На перших виборах Президента України у 1991 р. один із кандидатів обрав за гасло виборчої кампанії: “Моя релігія – свобода”. Якщо поняття релігійності розуміти у цьому смислі, то релігійний світогляд цілком може бути філософським, а філософський світогляд може бути і найчастіше є релігійним. У більшості філософських вчень так чи інакше знаходить вираз це відчуття священного, яке може виражатися в інших термінах – в поняттях добра, блага, моральних цінностей тощо. Сучасний канадський філософ Ч.Тейлор зауважує, що усі моральні розрізнення містять у собі дещо спільне: “відчуття, що існують певні цілі чи блага”, які мають особливий ціннісний, смисложиттєвий статус, і “завдяки своєму особливому статусу вони викликають у нас почуття святобливості, поваги чи захоплення”15. Це і є те, що ми розуміємо під відчуттям священного чи божественного. В цьому смислі, нерелігійним може бути лише чисто нігілістичний світогляд, що заперечує будь-які моральні цінності й підстави для розрізнення добра і зла. Проте, найчастіше слова ‘релігія’, ‘релігійний’, ‘релігійність’ вживаються у інших смислах. 5.2. Релігійність як віра в Бога (або богів) Для нас, як представників європейської культури, в якій багато століть панувала християнська, монотеїстична релігія, таке розуміння найбільш звичне і здається природним. Крім того, у вітчизняній (пострадянській) філософській традиції релігія часто ототожнюється з монотеїзмом – вірою в єдиного Бога. Якщо прийняти цю позицію, то виходить, що давні язичницькі (політеїстичні, з вірою в багатьох богів) культові системи не є релігійними, хоча звичайно ми називаємо їх релігіями. В цьому смислі, релігійний світогляд може бути філософським, а філософський – релігійним. Велика частина філософії є, у цьому смислі, релігійною філософією – філософськими роздумами й теоріями, що спрямовані на осмислення ідеї Бога і відношення людини до Бога. Але чимало вчених заперечують проти такого розуміння поняття релігії, оскільки воно є “євроцентричним”, орієнтованим лише на західну релігійну традицію, і суперечить тому факту, що звичайно ми відносимо до релігій не лише монотеїстичні, але й політеїстичні культові системи, і навіть культові системи, в яких немає ідей ані Бога, ані богів – у звичному для нас, персоналістичному розумінні. В будь-якому підручнику з релігієзнавства ми побачимо, що до релігій відносять не лише монотеїстичні культові системи, такі як християнство, мусульманство та іудаїзм, але й політеїстичні, язичницькі, а також конфуціанство, даосизм та буддизм – культові системи, що ґрунтуються на філософських вченнях, у яких ідея Бога чи богів взагалі відсутня. 5.3. Релігійний світогляд як віра в потойбічне життя і “роздвоєння світу” Такий підхід до розуміння поняття релігійного світогляду має ті ж вади, що й попередній. Не в усіх релігіях є віра в потойбічне життя. Наприклад, її не було в ранньому іудаїзмі. Або візьмемо буддизм: лише з великими натяжками можна підвести віру в реінкарнації під категорії “потойбічне життя” і “роздвоєння світу”. Різні автори, які беруть за основу для визначення релігійного світогляду такі ознаки як віра в потойбічне життя і “роздвоєння світу” на “поцейбічний” і “потойбічний” не мають спільної думки щодо того, чи ці ознаки є достатніми. Так, В.Г.Нестеренко, намагаючись розмежувати релігійний і міфологічний світогляди, відзначає, що віра в життя після смерті і поділ світу на видимий і невидимий є власне міфологічними, а релігійний світогляд додає до цього “протиставлення двох світів як таких, що відмінні за своєю сутністю”16. Але за такого підходу маємо той самий явно виражений ‘євроцентризм’: поняття релігійного світогляду виявляється незастосовним не лише до давніх язичницьких релігій, а й до таких великих сучасних східних релігій як буддизм, індуїзм, конфуціанство. 5.4-5. Релігія як система колективних організованих культових практик. Релігійність як догматизм Наведемо тут фрагмент з найбільш популярного сучасного підручника з соціології Ентоні Гідденса: “Що не є релігією ... По-перше, релігію не слід ототожнювати з монотеїзмом (вірою в єдиного Бога). У більшості релігій існує багато богів. Навіть у деяких різновидах християнства існує кілька образів, наділених священними рисами, — Бог, Ісус Христос, Марія, Святий Дух, ангели й святі. У деяких релігіях богів узагалі не існує. По-друге, релігію не слід ототожнювати з моральними настановами, які керують поведінкою віруючих, наприклад, заповідями, що їх, як вважають, Мойсей одержав від Бога. Ідея про те, що боги небайдужі до нашої поведінки на цій землі, чужа для багатьох релігій. Наприклад, стародавні греки вважали, що боги значною мірою були байдужі до діяльності людства. По-третє, релігія не обов'язково має пояснювати, як світ набув свого теперішнього вигляду. У християнстві метою міфа про Адама і Єву є пояснення походження людства, і в багатьох релігіях існують міфи про походження такого типу; проте в багатьох релігіях вони відсутні. По-четверте, релігію не можна ототожнювати з надприродним, що за своєю суттю означає віру у світ «поза царством розуму». Наприклад, конфуціанство приймає природну гармонію світу, але не прагне відшукати істини, котрі «лежать за його межами».”17 |