ДЕК. Методичні вказівки для учнів, досліджує процеси засвоєння матеріалу учнями, оцінюючи на цій основі методи і прийоми

• Название: Методичні вказівки для учнів, досліджує процеси засвоєння матеріалу учнями, оцінюючи на цій основі методи і прийоми
• Анкор: ДЕК.doc
• Дата: 19.05.2018
• Размер: 492 Kb.
• Имя файла: ДЕК.doc
• Тип: Методичні вказівки; #19447
• страница: 1 из 7

1.Методика викладання української мови як  наука і навчальна дисципліна.

Методика української мови - педагогічна наука, яка вивчає закономірності навчання школярів української мови, тобто зміст на­вчання, методи роботи вчителя, учнів, процеси засвоєння матеріалу, труднощі, ефективність рекомендованих методів і прийомів. Мето­дика української мови, визначаючи зміст навчання, забезпечує шко­лу навчальними програмами, підручниками та іншими посібниками; розробляє методичні посібники для вчителів і методичні вказівки для учнів, досліджує процеси засвоєння матеріалу учнями, оцінюю­чи на цій основі методи і прийоми.

Отже, М покликана розробляти такі методи і прийоми, які б озброїли учня вмінням мислити, тобто логічно міркувати, робити виснавок.

Галузі та розділи методики української мови: методика української мови у початковій школі, середній школі, у ВНЗ; методика розвитку мовлення дітей у дитячо­му садку; методика української мови як рідної, як другої мови у на­ціональній школі і методика української мови для іноземців. У ме­тодиці української мови як рідної виділяються такі розділи: загальні питання методики; методика навчання грамоти, чи букваристика — складова частина методики початкового навчання; методика на­вчання читання; методика граматики; методика орфографії і пункту­ації; методика розвитку усного і писемного мовлення учнів; методи­ка позакласної роботи з української мови; методика факультативів. Виділяють також підрозділи: методика твору, методика словникової роботи, методика правопису ненаголошених голосних і т.п.

М навчання української мови як наука досліджує процес навчання, розкриває закономірності засвоєння учнями різних сторін мови, визначає, вмотивовує засоби передачі знань учням.

4.Предмет, зміст, цілі і структура курсу методики навчання української мови.

Предмет методики української мови. Як і будь-яка інша нау­ка, методика має свій предмет, тобто те, що вона вивчає. Предмет методики української мови - це процес оволодіння мовою (мовлен­ням, письмом, читанням, граматикою, орфографією, фонетикою, орфоепією лексикою та ін.* в умовах навчання дітей в школі. Мето­дика цікавиться змістом навчання, діяльністю вчителя і учнів; ви­вчає закономірності формування мовних понять, умінь і навичок мови. На відміну від психології та дидактики, методика вивчає не загальні закономірності навчання, а специфічні, пов'язані з конкретним мовним матеріалом: наприклад, закономірності формування орфографічних умінь і навичок, тенденції оволодіння синтаксисом та ін. Враховуючи результати вивчення закономірностей навчання рідної мови, методика вирішує свої прикладні завдання: виробляє такі методи і прийоми навчання, які забезпечують вирішення вихов­них завдань, розвиток мислення та пізнавальної активності школя­рів, глибину і міцність знань, умінь, навичок.

Завдання методики української мови як науки розподіля­ються на фундаментальні та прикладні. До фундаментальних нале­жать дослідження процесів оволодіння учнями рідною мовою, мов­ленням, письмом, читанням, орфографічними навичками, системою граматичних понять, вивчення принципів і методів навчання україн­ської мови, цілей і завдань навчання, принципів відбору матеріалу для вивчення.

Прикладні завдання традиційно визначаються питаннями: чого навчати? як навчати? чому так, а не інакше? «Чого навчати?» пе­редбачає створення програм, підручників та інших посібників, які визначають зміст навчання української мови; «як навчати?» означає розробку методів, систем уроків, вправ, рекомендацій, написання методичних посібників для вчителів. Третє питання означає обґрун­тування вибраної методики, перевірку програм та підручників, порі­вняльне вивчення різних методик - методів і прийомів. Всі завдання методики взаємопов'язані: вирішення прикладних завдань спираєть­ся на фундаментальні дослідження.

Українська мова в середній загальноосвітній школі — важливий навчальний предмет, опанування якого сприяє формуванню національно свідомої, духовно багатої мовної особистості. Вив­чення рідної мови має освітнє, виховне і розвивальне значення.

Змістові лінії

Культурологічна. Формування в учнів цілісного гуманістичного світогляду,     ознайомлення     їх     з     основним культурним набутком рідного народу і людства в цілому,     виховання     патріотизму,     моральних переконань, почуття прекрасного.

Комунікативна. Формування в учнів умінь створювати усні й письмові висловлювання різних жанрів, адекватно :приймати      на      слух      діалог      і      монолог, використовувати різні прийоми фіксації почутого (прочитаного*, користуватися різними видами питання, оцінювати сприйнятий текст.

Лінгвістична. Формування в учнів базового лінгвістичного кругозору, правильного уявлення про структуру рідної мови.

Діяльнісна. Розвиток розумових здібностей учнів.

Важливою умовою вивчення теоретичного матеріалу з мови і розвитку мовлення учнів є врахування міжпредметних зв'язків (з літературою, історією, математикою, образотворчим мистецт­вом*. На їх основі в практиці роботи вчителя-словесника посту­пово впроваджуються інтегровані уроки, що значно посилюють пізнавальну активність учнів.

Шкільний курс рідної мови єдиний з 1-го по 12-й клас, тому словесник, працюючи в середніх і старших класах, має знати відо­мості про мову і мовлення та вміння, набуті учнями в 1-4-х кла­сах. На послідовність вивчення тем зазначеного курсу, на взає­мозв'язок його розділів указується в програмі з української мови. .

Цілі:

1. 
   озброїти майбутнього вчителя знаннями у сфері методики з метою організації навчального процесу,
   
2. 
   ознайомити з методичною спадщиною та новою методичною літературою і навчальними працями.
   

Зміст курсу:

1. 
   загальні питання навчання укр..мови, куди входять поняття методів, прийомів, принципів, сучасні уроки,
   
2. 
   методика вивчення окремих розділів курсу (лексика, фонетика),
   
3. 
   методика позакласного уроку.
   

2.Історія становлення методики навчання української мови як науки /

5. Внесок видатних вітчизняних методистів у розвиток методичної думки.

Методика як наука почала формуватися на початку ХХ . Першим завданням було створення програм з укр. мови. Саме тут проявив себе Л,Булаховський. Він обґрунтував положення про єдність граматики з орфографією і стилістикою і вказав на необхідність враховувати діалектні особливості мови.

У XIX ст. вийшли перші теоретичні праці з методики навчання мови: методичні вказівки "О грамматическомъ разборе" П.М. Любовського (1820 р.), посібник невідомого автора "Медодика" (рукопис, 1839 р.), написаний кирилицею. У ньому з'ясовано мету освіти, методи, способи і форми навчання, питання і загальнопедагогічного, і дидактичного характеру, зокрема вимоги до вчителя, враховування можливостей учня, поради, як організувати повторення матеріалу, зробити навчання легким і цікавим. З-поміж методів виділено бесіду, розповідь.

Помітний внесок у розвиток педагогічної науки зробив П.Юркевич, який був прихильником теорії формальної освіти. Він вважав, що школа повинна насамперед розвивати інтелект, логічне мислення учнів, вчити аналізувати, синтезувати. Учений обґрунтував принципи навчання. Погляди його на освіту, зміст, форми і методи навчання, вимоги до особистості вчителя, розкриті в „Курсі загальної педагогіки" (1869 р.), хоч і мають загально педагогічне спрямування, проте їх успішно може використати вчитель української мови. Висловлені вченим ідеї мали для свого часу новаторський характер, вони близькі і зрозумілі нам і сьогодні, оскільки існують поза часом.

З 1893/94 навчального року школи почали працювати за новим навчальним планом (програмою) і підручниками. З цього часу рідна мова і письмо виділялися як окремі предмети. З урахуванням вимог нової програми написав методичний посібник М.Пачовський ("Замітки до науки рускої мови в середніх школах",1898 р.). У ньому подано методичні поради щодо формування навичок грамотного письма, розкрито особливості методики вироблення стилю мовлення учнів вищих класів, розглянуто питання методики навчання граматики (морфології і синтаксису).

У цілому педагогічна наука збагатилася плідними методичними ідеями, ефективними методами і прийомами навчання. У розвитку мислення, мовлення дітей, у піднесенні їхньої грамотності велика роль відводилася граматиці. Вчені вважали, що завдання навчання граматики – вироблення і формування навичок правопису. Основні принципи, якими керувалися представники прогресивного напряму методики навчання (С.Ковалів, С.Смаль-Стоцький, Ф.Ґартнер, М.Пачовський, П.Юркевич та ін.), – свідомість, доступність, тісний зв'язок теорії з практикою, врахування вікових особливостей учнів.

1917–1920 роки навряд чи можна назвати продуктивними для навчання. У школі було стільки ж спотикань, великих і малих перерв, кардинальних переворотів, а після них нових напрямів, скільки разів змінювалася влада (Тимчасовий уряд, Центральна Рада, гетьманщина, Директорія, петлюрівщина, денікінщина тощо).

Перед педагогами й учнями поставало складне завдання переходу на професійну освіту. Незважаючи на відсутність програм, підручників, учителі проводили велику методичну роботу, створювали різноваріантні оригінальні програми, вели облік знань, боролися за дисципліну учнів. Методи навчання застосовувалися такі самі, як і раніше: бесіда, розповідь учителя, робота з книжкою, письмові вправи. Широко застосовувався принцип наочності. Урок став панівною формою організації навчально-виховного процесу. Зазнавала змін і методика проведення шкільних занять. Основна увага педагогів була зосереджена на визначенні співвідношення загальної і професійної освіти, на засадах побудови змісту програм і підручників для школи.

З 1923 р. розпочинається нова ера в національній політиці, названа українізацією. Комплексна програма нівелювала роль і значення навчальних предметів. Матеріал у ній був розміщений не за предметами, а за трьома розділами – "Природа", "Людина", "Праця і суспільство". Розділи й теми були дуже збіднені, мали загальні стислі недеталізовані формулювання основних положень. Ні морфологія, ні синтаксис не вивчалися систематизовано, учні не здобували потрібних знань, не набували відповідних навичок. Недооцінювалася роль учителя та значення підручника в процесі оволодіння знаннями, неправильним був підхід до проблеми зв'язку теорії з практикою. Програми, що створювалися до 1930 р., мало відрізнялися, зміст матеріалу з мови фактично залишався без змін. В основі програм 1931/32 навчального року і в подальших було покладено предметну систему. Вони зобов'язували забезпечити "точно окреслене коло систематизованих знань", у тому числі і з рідної мови. Позитивним у них було прагнення максимально наблизити зміст навчання до життя і розширити політехнічний кругозір учнів. Але на практиці така побудова програм не забезпечувала учнів систематичними знаннями з предмета.

Отже, програми пройшли певну еволюцію, не раз змінювалися, внаслідок чого сталих єдиних вимог до вироблення в учнів умінь і навичок не було.

Сприяли піднесенню якості навчання методичні посібники і статті, в яких учителі знаходили поради, як побудувати заняття з мови, які форми роботи проводити з розвитку усного і писемного мовлення, як складати конспекти уроків (О.Синявський, О.Полуботко, А. Машкін, Т.Єфремов, М.Васильківський, Б.Заклинський, Н.Солодкий, А.Феоктистів).

У ці роки особливо гострою була проблема високоякісного підручника. Укладачі підручників, автори посібників, статей намагалися виконати важливе завдання – допомогти вчителеві донести до учнів новий матеріал, усвідомити, закріпити його, зробивши відтак книжку гідним помічником учителя, а в самостійній роботі учнів – його "заступником". Складні лінгвістичні проблеми з методичного погляду прагнули висвітлювати доступно, ґрунтовно, відповідно до тогочасних наукових здобутків і орієнтацій. Для вчителів і учнів в аналізованих посібниках і підручниках було багато позитивного.

У цілому праці, написані в період українізації, що характеризується численними спробами визначити зміст методики української мови, сформувати її основні принципи, знайти відповідні форми роботи, для вивчення історії становлення і розвитку методики навчання мови мають важливе значення. Досить незалежна, самостійна педагогічна думка активно працювала над проблемами раціоналізації методів шкільного навчання, реалізації принципу трудової школи. У навчальному процесі переважали форми роботи, що забезпечували творчу активність учнів, поєднання теорії з практикою, з виробничою працею; мали місце також лекції, бесіди, розповіді, але в пояснювальній записці до програм вказувалося на їх обмежене використання.

Процес становлення методики навчання у цей період був складним, але не безплідним. Це загалом був час різкої критики і заперечення класно-урочної системи, час сміливого експериментування і новаторства, суттєвого поступу в розробці проблем активізації методів навчання на основі розвитку самодіяльності учнів, створення різних навчальних програм, спроб закласти основи наукового курсу методики навчання української мови. Пройшовши стадію творення та організації, школа віддзеркалювала динаміку суспільного життя.

За роки незалежності України як держави повернено з забуття сотні імен педагогів, видатних діячів минулого, які своїм творчим доробком сприяли піднесенню рівня культури та інтелекту української нації.

Як педагог, філолог, письменник, публіцист, автор граматик і букварів, посібників з методики навчання і педагогіки повертається до нас А.Волошин (1874 – 1945 рр.). Його книжки вносили нові ідеї в методику вивчення мови: пропонувалися вправи зі стилістики, завдання мали тестовий характер, спрямовували на розвиток самостійного мислення і мовлення учнів; вводилися елементи ділового мовлення. Вагомими і для сьогодення є методичні поради вивчати мову на матеріалі літературних текстів. Висновки вченого щодо специфіки навчання другої мови можна взяти до уваги у процесі вивчення державної української мови в російськомовних школах та в школах національних меншин. Порушувана ним проблема співвідношення навчання та розумового розвитку учнів є й досі актуальною в педагогіці, методиці і психології. В основу розв'язання цієї проблеми педагог поклав принцип розвивального навчання. У становленні і розвитку методики навчання української мови як науки педагогічні праці А. Волошина відіграли винятково важливу роль і є визначним надбанням української методичної думки.

Першим педагогом, на якого не мали впливу підручники, написані російською мовою, була Олена Курило. Вагомими є її мовознавчі і методичні погляди на навчання, відображені в підручниках, на створенні яких помітний вплив формальної граматики, і термінологічному словнику тощо. Цінність цих підручників – у практичності: вони розвивали любов до художнього слова, до української мови, навчали вчитися і відіграли позитивну роль у піднесенні культури слова і мови. Ремінісценції її думок знаходимо у працях С.Чавдарова, Л.Булаховського та інших учених-мовознавців.

У становленні і розвитку методики навчання української мови важливе місце посідають праці Л.Булаховського – підручники, посібники і статті методичного характеру. Учений великого значення надавав методиці укладання підручників, вивченню граматики, методам викладу матеріалу, обстоював дидактичний принцип свідомого вивчення мови. Вважав, що форми слів треба розглядати у тісній єдності з їх значенням, а вивчення граматики поєднувати з орфографією і стилістикою, використовувати порівняльно-історичний метод. Міркування вченого про порівняльне дослідження споріднених української і російської мов, врахування діалектних особливостей мови у процесі навчання, важливість інтонування під час вивчення синтаксису, вплив інтонації на пунктуаційну грамотність, піднесення культури мовлення, творчий підхід до розвитку мовлення не втратили своєї актуальності і в наші дні.

Актуальна проблема піднесення грамотності учнів знайшла відображення в посібнику М.І.Бернацького "Методика орфографії в середній школі" (1940 р.). Зацікавлюють думки вченого про способи виправлення помилок, їх класифікацію та облік, вимоги до структури уроку, перевірки знань, організації повторення, використання наочності, особливості роботи в школі з російською мовою навчання. Однак окремі питання методики висвітлено надто стисло, робота над підвищенням грамотності розглядається без зв'язку з розвитком мовлення учнів. Серед методів навчання автор виділяє індукцію, дедукцію і роботу з підручником. Загалом праця М.І.Бернацького була першою ґрунтовною спробою висвітлити методи і прийоми навчання орфографії, і в цьому її значення. Вона відіграла позитивну роль у виробленні наукового підходу до проблем, що не розв'язані остаточно й сьогодні, окремі поради і рекомендації вченого можна з успіхом використовувати в наші дні.

До плеяди людей, які стояли біля витоків формування нової школи, належить Я.Б.Резнік, автор багатьох педагогічних праць ("Методика закріплення навчального матеріалу",1940 р.; "Методи викладання в радянській школі", 1941 р. та ін.). Учений вважав, що в основі міцних знань лежить три способи запам'ятовування вивченого: логічний, механічний, мнемотехнічний. Важливого значення надавав різним видам самостійної роботи учнів (складання анотацій, текстуальних і вільних конспектів, написання переказів, описів, характеристик, добір цитат), проте методика роботи над ними докладно не висвітлюється. Й досі вагомими залишаються методичні рекомендації педагога, як проводити бесіду, організувати роботу з підручником у школі і вдома, лабораторну роботу в класі, як виробити техніку читання, які методи навчання застосувати. Посібник для вчителів відповідав їхнім нагальним потребам в умовах переходу школи на нові методи, форми і зміст навчання. Науковий доробок Я.Б.Резніка, в якому порушено проблеми загальнопедагогічного характеру, пов'язані з дослідженням особливостей дитячого мислення, пам'яті, уваги, збагатив методику навчання української мови.

Суттєві зміни в 30-х рр. у змісті й системі навчання прискорили народження першого українського стабільного підручника граматики (морфології) А.Загродського (1938 р.). У другому виданні (1939 р.) виділено з розділу "Фонетика" в окремі підрозділи "Чергування голосних звуків", "Подвоєння і чергування приголосних", назву розділу "Будова слова" замінено на "Склад слова" і подано його в морфології (в першому виданні розділ "Будова слова" вміщено після "Фонетики"). У підручнику уніфіковано з російською мовою деякі питання української мови, зокрема ліквідовано розбіжність у граматичних визначеннях, внесено багато нового матеріалу. На відміну від попередніх підручників, частці і вигуку надано статус службової частини мови.

Майже водночас із підручником А.О.Загродського з'явилися інші: з морфології (М.Бернацький, 1938 р.), синтаксису (В. Ващенко, 1938 р.; Б.М.Кулик і Й. Кудрицький, 1937, 1938 р.), для учнів 6-го класу шкіл з російською мовою навчання, вчителів і студентів (М.Перегінець, 1937 р.) – ціла серія вдалих і практичних посібників, що закладали основи високої грамотності. У них мовний матеріал подавався в певній системі, містилися практичні поради, які типи вправ доцільніше використовувати.

Поціновуючи в підручниках позитивне, слід зазначити деяку переобтяженість їх теоретичним матеріалом, одноманітність завдань, обмаль вправ з розвитку мовлення. Загалом стабільні підручники щодо змісту і з погляду методики відповідали тим вимогам, що ставилися перед ними, були підґрунтям для подальших педагогічних надбань, хоча наявність чималої кількості недоглядів, нехай і дрібних, негативно відображалися на роботі з ними вчителів і учнів, на якості засвоєння матеріалу.

У 50-х рр. докорінно поліпшилася вся система навчання мови. Завдання вчителя в цей час значно зросли, працювати по-старому школа вже не могла. У виданих методичних працях педагоги знаходили аналіз різних методів і прийомів викладання, поради щодо формування орфографічних навичок, розвитку культури мовлення, роботи з підручником, розробку структури і типів уроків, форми активізації навчального процесу (Б. Кулик, О.Загродський, І.Нехтман, В. Масальський, А. Медушевський, Л. Любивець, Г. Понаровська, О.Феоктистів, М. Тищенко, В. Андрущенко).

Забезпечував наступність у навчанні української мови і систематичне повторення матеріалу з орфографії, фонетики і морфології підручник із синтаксису А.П.Медушевського і М.К.Тищенка (1957 р.), що мав значні переваги порівняно з підручником А.О. Загродського. З методичного погляду матеріал для практичної частини тут багатший і досконаліший, дібраний з урахуванням найновіших методичних вимог.

У другій половині 50-х рр. на сторінках періодичної преси дедалі частіше обговорювалася проблема стилістичної грамотності учнів. Це була чи не найзанедбаніша ділянка в роботі школи. Окремі питання стилістики розглядалися в різних публікаціях, але вони мали фрагментарний характер і не могли замінити вчителеві ґрунтовного посібника. Над цією проблемою досить плідно працювали І.К. Білодід, Л.А. Булаховський, В.С. Ващенко, В.І. Масальський, П.П. Плющ, Б.М.Кулик, О.М. Масюкевич та ін.

На 1961 р. припадає захист першого в Україні дисертаційного дослідження на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук на тему: „Викладання фонетики і граматики української мови в восьмирічній школі" (554 с.). На його основі автор А.П.Медушевський видав у 1962 р. посібник. Праця була на часі, сприяла піднесенню мовної грамотності і фахового рівня вчителів, студентів-філологів.

У навчально-методичних посібниках, що виходили наприкінці 50-х – в 60-х рр., розглядалися різні питання: типи уроків мови (О.А. Петровська, 1959 р.), методика укладання ділових паперів (Л.П. Любивець, 1959 р.), розвиток культури мови (А.П. Коваль, 1961 р.), методи і прийоми вивчення граматичних категорій іменника (М.М. Шкільник, 1962 р.), робота з лексичними синонімами (Л.М.Марченко, 1964 р.), вивчення синтаксису простого речення (В.Т. Горбачук, 1959 р.), методика розвитку усного і писемного мовлення учнів (І.С.Олійник, 1964 р.; І.О.Синиця, 1965 р.), особливості навчання орфографії (М.В.Бардаш, 1966 р.). Цікава за змістом, важлива з методичного погляду праця А.Т. Гамалія (1964 р.) – єдине дослідження, в якому висвітлено методику позакласних занять з мови, види роботи в поєднанні із вправами з розвитку мовлення. Значною допомогою для вчителів був посібник Є.М.Дмитровського (1965 р.), в якому розкрито методику вивчення розділів мови, подано характеристику методів навчання, види вправ, типи уроків, вимоги до конспектів занять.

Пошуки оптимальних форм навчання тривали.

Програми на 1974/75 навчальний рік внесли суттєві зміни у зміст навчання мови. До шкільного курсу введено нові розділи: "Лексика" (4–5-й класи), "Словотвір" (5-й клас), "Загальні відомості про мову" (7-й клас), "Практична стилістика" (8-й клас). У розділі "Фонетика. Графіка" відповідно до науково-лінгвістичного підходу звуки мови розглядалися тепер у трьох аспектах: фізичному, фізіологічному і функціональному. У викладі чітко розмежовані звук і буква, вимова й написання, запроваджено елементи транскрипції. У розділі "Словотвір" подано лише загальні відомості, а конкретні способи творення частин мови віднесено до морфології. Уточнено й поглиблено матеріал про морфеми, префікси й суфікси. У розділі "Морфологія" суттєвих змін не відбулося, проте чіткіше акцентовано на важливості відомостей про творення частин мови. Головне місце в програмі для 4–6-х класів посіли розділи "Будова слова", "Словотвір", "Морфологія", а для 7–8-х – "Синтаксис простого й складного речення", який, у свою чергу, поповнився новими поняттями і термінами (граматична основа речення, граматичне значення словосполучення й речення, початкова форма словосполучення, елементарні відомості про актуальне членування речення та ін.).

Уперше складнопідрядні речення розглядалися не за логіко-граматичною, а структурно-семантичною класифікацією. Система завдань деякою мірою забезпечувала реалізацію програмових вимог з розвитку мовлення учнів. У творчих роботах передбачались усі основні жанри (розповідь за планом, за поданим початком, за малюнками, різноманітні описи, твори з елементами роздумів тощо). Реалізація принципів розвивального навчання зобов'язувала авторів створювати нові типи навчальних текстів, переглядати завдання до вправ, добирати досконаліший ілюстративний матеріал, що забезпечував би повторення орфографії, пунктуації.

Незважаючи на позитивні зрушення, навчання мови в школах багато в чому ще не задовольняло зрослих вимог. Учителі з недовірою сприймали нове в лінгвістиці і в методиці, декому з них бракувало знань, досвіду роботи. Через це уроки нерідко проводилися на низькому науково-методичному рівні. Недосконалі уроки були основним недоліком у роботі вчителів-словесників. Недосвідчені педагоги часто не вміли правильно визначити дидактичну одиницю, як наслідок – брали на урок або надто багато, або дуже мало матеріалу. В обох випадках час на уроці витрачався неефективно.

У 80-х рр. методисти продовжували працювати над особливо актуальною на той час проблемою уроку. Стимулював творчу самостійність, сприяв глибшому засвоєнню матеріалу з фонетики, орфоепії, графіки, орфографії посібник Н.І. Тоцької (1981 р.), з синтаксису – П.С.Дудика (1981 р.). Праця О.М. Біляєва (1981 р.) порушувала традиційно цікаві і важливі для методистів, учителів-філологів питання: сучасний урок мови, його зміст, виховна спрямованість, типологія і структура, методи навчання, особливості методики уроків розвитку зв'язного мовлення, урок у школі з російською мовою навчання. На 1981 р. припадає поява першої в Україні наукової праці, присвяченої вивченню фонетики і морфології української мови в діалектному оточенні (Л.М. Симоненкова).

На часі були праці М.Г. Стельмаховича, в яких розглядалися теоретичні і практичні питання розвитку мовлення (1981 р., 1982 р.); посібник Н.Л. Іваницької (1982 р.), що спрямовував на формування в учнів здатності самостійного, творчого мислення, глибоке розуміння мовних законів та явищ під час опрацювання членів речення; Г.Р.Передрій та Г.М.Смолянінової (1983 р.) з методики вивчення лексики і фразеології; В.Я. Мельничайка (1984 р.) з питань методики написання творчих робіт; М.І. Пентилюк (1984 р., 1989 р.) – з розвитку стилістичних умінь і навичок учнів. Предметна виправданість висвітлення цих питань була актуальна й очевидна.

Закон "Про мови в Українській РСР" (1989 р.), проголошення незалежності України, надання українській мові статусу державної позитивно позначилися на ставленні до її вивчення, на формах і методах роботи вчителя. Демократичні перетворення, що відбувалися в суспільстві, потребували перегляду усталених підходів до навчання української мови в загальноосвітній школі та в інших освітніх закладах.

З 1991/92 навчального року у 5–9-х класах послідовно впроваджувалася нова методична система навчання української і російської мов. Педагогічний експеримент, розроблений колективом науковців та вчителів, апробовувався з 1989 р. В основу концепції інтенсивного навчання була покладена ідея укрупнених тем. З урахуванням результатів дослідження та критичних зауважень було вдосконалено програми, доопрацьовано нові підручники, проведено курсову перепідготовку вчителів. Визнавалося за доцільне групування матеріалу, наголошувалося на потребі раціональнішої композиції розділів, використанні досконалих методів і прийомів навчання. Проте ця ідея так і не була до кінця реалізована. Деякі вчителі, захопившись нею, групували матеріал, як вважали за потрібне. Проблема структурування навчального матеріалу як засіб інтенсифікації навчання, методичні поради щодо ефективної системи укрупнення навчальних одиниць знайшла відображення в статтях Л.В. Скуратівського (1990 р.) і О.М. Біляєва (1994 р.), в дисертаційному дослідженні В.М.Пономаренко (1993 р.).

Зі здобуттям українською мовою статусу державної були переглянуті мета, зміст і організація навчання мови. Про це наголошувалося в "Концепції навчання державної мови в школах України" (автори – О.М.Біляєв, Л.В.Скуратівський, Л.М.Симоненкова, Г.Т.Шелехова, 1996 р.), в якій зазначено, що метою навчання української мови в школах з неукраїнською мовою викладання має бути формування комунікативної компетенції, яка сприятиме органічному входженню особистості в українське суспільство. Це зумовило розробку навчальних програм, створення нових підручників і посібників. Суттєвою допомогою вчителям були "Методичні рекомендації щодо вивчення державної мови в школах України з угорською, румунською, польською та іншими мовами викладання" Н.Бондаренко і К.Повхан (1997 р.).

У сфері шкільної філологічної освіти позитивним зрушенням був проект "Державний стандарт загальної середньої освіти. Українська мова" (1997 р.), на основі якого унормовано зміст мовної освіти учнів, створено різнорівневі навчальні програми, підручники, зокрема, для шкіл нового типу, посібники (Н.В. Гуйванюк, Л.І.Мацько, О.М.Мацько, О.В.Караман, С.О.Караман, О.М.Сидоренко)

1999 р. прийнято Закон України "Про розвиток і застосування мов в Україні (проект)", який відповідно до Конституції встановлює загальні принципи мовної політики, засади розвитку і застосування державної мови та мов національних меншин.

2000-й р. відзначений виходом енциклопедії "Українська мова", яке є першим виданням, де узагальнюються і підсумовуються здобутки в царині української літературної мови і методики її навчання.