ДЕК. Методичні вказівки для учнів, досліджує процеси засвоєння матеріалу учнями, оцінюючи на цій основі методи і прийоми
 Скачать 492 Kb.
|
|
Принципи у навчанні мови. Проблема дидактичних принципів. Принципи навчання української мови, чи принципи методики української мови - основні, вихідні теоретичні положення, які визначають вибір методів, прийомів, інших засобів навчання. Це, по-перше, принципи дидактики, які отримали методичну інтерпретацію відповідно до навчання української мови: принцип виховного навчання, принцип науковості, принцип систематичності навчання, взаємозв'язок у вивченні рівнів мови, розділів курсу, принцип доступності, принцип наочності, принцип свідомості й активності учнів у навчанні, принцип міцності, принцип індивідуалізації навчання, принцип зв'язку теорії з практикою. На основі закономірностей засвоєння мови та мовлення дітьми чи функцій мови виводять принцип уваги до матері мови, принцип розуміння лексичних і граматичних мовних значень, принцип оцінки виразності мовлення, принцип розвитку мовного чуття, принцип залежності темпу збагачення мовлення від ступеня досконалості мовленнєво-творчої системи учня та структури його мовленнєвих умінь. Деякі вчені виводять принципи із соціально-психологічних функцій мови: комунікативної, функції вираження думки, естетичної функції. 24. ЗАГАЛЬНОДИДАКТИЧНІ ПРИНЦИПИ НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Виховне навчання української мови - один із найголовніших дидактичних принципів. Основні виховні можливості уроків української мови: а* чітка організація пізнавальної діяльності учнів, використання активної методики, атмосфера пошуку, високий рівень інтересів, вимогливість, творча взаємодопомога, атмосфера чесності та правдивості; б* виховання поваги й любові до рідної мови, вміння її цінувати, розуміння багатства мови, виражальних можливостей, створення гарного мовленнєвого середовища на уроці, розвиток відчуття мови, гарного смаку, використання кращих літературних творів, висока культура усного та писемного мовлення на уроці; в* використання для аналізу та вправ таких текстів, які своїм змістом виховують любов до Батьківщини, прагнення до вчинків, до всього прекрасного, благородного, високоморального, текстів, які відображають життя нашого народу, зокрема - місцевих матеріалів з використанням відповідної лексики; г* використання прийомів, які пов'язують теорію з практикою; ґ* доцільне і широке використання вправ зі зв'язного мовлення: переказів, творів, оповідань та ін.; д* зв'язок роботи на уроці з позакласною роботою з мови. Єдність теорії та практики у навчанні української мови - один із принципів дидактики, який опирається на живе мовлення і на письмовий текст у засвоєнні граматики та інших теоретичних відомостей, а також полягає у застосуванні теоретичних знань у практиці письма, читання, усного мовлення, в оволодінні орфографією, орфоепією, культурою мовлення. У шкільному курсі української мови, як правило, практична діяльність учнів спирається на теорію мови. Єдність теорії та практики забезпечується системами вправ, коментуванням, побудовою мовних конструкцій - словосполучень, речень, тексту т.п. Зв'язок навчання з життям - дидактичний принцип, який полягає насамперед у практичній спрямованості навчання, в оволодінні учнями мовними уміннями та навичками: навичками мовлення, читання, письма, сприйняття мовлення; уміннями робити доповіді, писати звіти, статті в газети, оволодіння «діловими письмом» - складанням протоколів, актів, заяв і т.п.; Зв'язок навчання із життям забезпечується розумінням соціальної ролі мови і мовлення у всіх його проявах: у виробництві; у навчанні, в науці, у мистецтві - художній літературі, теорії та музиці. Відрив теорії від практики несумісний із виконанням принципу зв'язку навчання з життям. Індивідуальний підхід в умовах колективної роботи класу - один з принципів навчання. Передбачає знання і врахування інтересів, нахилів, рівня розвитку, прогалин у знаннях та уміннях кожного учня. На уроці - це увага вчителя до кожного учня, допомога індивідуального характеру, запитання і завдання, які виражають індивідуальні можливості та недоліки в знаннях. Індивідуальний підхід враховує риси характеру, темпераменту учня. Поза уроком - це залучення на факультативи, в гуртки за інтересами, індивідуальна допомога невстигаючим і т.п. Мета уроку української мови - один із важливих його компонентів. Це чітке визначення того, до чого прагне вчитель, організовуючи урок. Погано сформульована мета уроку негативно відображається на єдності уроку, його спрямованості, Зазвичай, визначають виховну мету: наприклад, домагатися підвищення пізнавальної самостійності, виховувати любов і повагу до рідної мови; пізнавальну мету - домагатися засвоєння певних понять, закономірностей, правил. Мета уроку полягає також у формуванні умінь і навичок, що планується не на кожен окремий урок, а на серію уроків. У кінці уроку підводяться підсумки досягнення поставленої мети: чи досягнута пізнавальна мета уроку, що нового засвоєно; які вміння закладені на уроці; як виховувались самостійність, працелюбність, увага; чи урок пройшов як зразок багатства і виражальних можливостей рідної мови; чи формувалась на цьому уроці особистість учня і т.п. Мета уроку та її досягнення завжди враховується під час аналізу уроку директором, завучем та при оцінці уроку самим учителем. Наочність у навчанні української мови - один з дидактичних принципів, який полягає у формуванні в учнів уявлень та понять на основі живого сприйняття предмета і явищ, у даному випадку -явищ мови. «Наочним» матеріалом при цьому виступає, насамперед, мова - живе мовлення, взірці мовлення, як правило, художні твори, що слугують матеріалом для спостереження над мовою, для аналізу, вправ. Тому в методиці української мови говорять про «слухову наочність», особливо при вивченні фонетики, орфоепії, інтонацій, орфографії. При засвоєнні письма, орфографії суттєву роль відіграє зорова наочність. Засоби навчання, які реалізовують принципи наочності, розрізняються: за характером матеріалу — словниковий та зображувальний, конкретні мовні одиниці та їх моделі, схеми; за видами сприйняття (зоровому, слуховому, зорово-слуховому*; за способами викладу матеріалу - за допомогою технічної апаратури чи без неї, в статистиці чи динаміці; за організаційними формами роботи з ними - фронтальна робота на основі демонстраційних посібників та індивідуальна на основі роздавального матеріалу. Наступність у навчанні української мови - один із дидактичних принципів, який полягає у послідовності, систематичності розміщення матеріалу, з врахуванням вже вивченого, у перспективності вивчення матеріалу, в узгодженні рівнів та етапів навчально-виховної роботи. Умови дотримання наступності: а* знання тенденцій розвитку з дошкільного віку до XI класу в збагаченні словника, у синтаксисі мовлення учнів; б* розуміння того нового, що з'являється в розвитку мовлення учнів на кожному новому етапі навчання; в* узгодженість програм і підручників суміжних класів; г* розробка єдиного курсу української мови з І по IX клас; ґ* пропедевтика в молодших класах тих тем, які будуть вивчатися у наступних; д* повторення, узагальнення матеріалу, який був вивчений учнями раніше; є* узгодженість норм і критеріїв оцінки знань та вмінь учнів у початкових класах по знаннях та вміннях з мови. Наступність забезпечується також підготовкою до уроків учителя. Обов'язковим є знання всіх етапів мовного розвитку, важлива умова наступності - планування роботи на тривалий термін, вміння бачити далеку перспективу. Наступність дотримується з врахуванням вікових можливостей учнів, без їх перевантаження. Науковість у навчанні української мови - один із дидактичних принципів, згідно з яким учням надаються лише перевірені, визначені в сучасній науці положення, не допускається викривлення матеріалу з метою його доступності, вводяться терміни, вживані в даній науці, засвоєння основ науки будується із розрахунком на подальше його вивчення на більш високому науковому рівні. Перспективність у навчанні української мови - елемент систематичності, послідовна підготовка учнів до засвоєння того матеріалу, який вивчатиметься пізніше. Здійснюється шляхом введення пропедевтичного ознайомлення з основами наступних розділів, тем. Наприклад, розділ «Синтаксис» дає учням попередні відомості, необхідні для повнішого розуміння курсу морфології, для розвитку мовлення учнів. Практичнаспрямованістьнавчанняукраїнськоїмови - один із аспектів дидактичного принципу єдності теорії і практики. Відображає мету і завдання навчання української мови. Зосереджує увагу на озброєнні учнів практичними уміннями і навичками з мови, які є необхідними для них в житті та подальшому навчанні різних предметів: оволодінні мовою, читанням, письмом, орфоепією, орфографією, інтонаціями, виразністю усного мовлення і читання, навичкою сприйняття чужого мовлення, уміннями граматичного аналізу, в користуванні словниками і т.п. Практична спрямованість навчання української мови не суперечить теоретичній роботі, засвоєнню знань: вся практична робота спирається на теоретичні знання, на правила, закономірності, мовні поняття. Разом з тим практична спрямованість не може спиратися лише на виконання вправ, які сприяють закріпленню теорії; її мета - забезпечити потреби учнів у комунікації, пізнавальній діяльності, письмі, читанні та ін. 26. ЛІНГВОДИДАКТИЧНІ ПРИНЦИПИ Лінгводидактика - термін, який вживається багатьма дослідниками-методистами для позначення фундаментальної частини методики, в якій досліджуються закономірності засвоєння мови, вирішуються питання змісту курсу мови на основі лінгвістичних досліджень, вивчаються труднощі засвоєння матеріалу з мови та їх причини, визначаються принципи і методи навчання та ін. Розвиток логічного мислення на уроках української мови. Логічне мислення - один із видів мислення, поряд з предметно-діяльнісним і наочно-образним мисленням; безпосередньо пов'язане з мовою, реалізовується у формі мовлення - внутрішнього чи зовнішнього. Мовлення - канал розвитку думки, спосіб її формування. Тому розвиток мовлення учнів розглядається як найважливіший спосіб розвитку логічного мислення. Останньому сприяють всі види робіт із розвитку мовлення: збагачення й активізація словника, засвоєння граматичних форм мови, робота над зв'язним текстом, твори і т.п. Розвиток логічного мислення відбувається у навчальній діяльності, під час виконання завдань із граматики, орфографії, у мовному аналізі. Особливо ефективними є пізнавальні завдання, елементи проблемного навчання, побудова алгоритмів вирішення орфографічних завдань і т.п. Основою розвитку логічного мислення є засвоєння системи мовних понять, розуміння структури мови, закономірностей її функціонування. Умовою успіху виступає висока пізнавальна активність учнів, розвивальне навчання української мови. Логіка у навчанні української мови. Логіка - наука про закони і форми мислення; вивчає закони мислення, форми думки: поняття, судження; зв'язків думки: умовиводи та їх види. Логіка надає рекомендації для правильної побудови судження, для послідовного, обґрунтованого мислення, яке не містить протиріч і відповідно рекомендації для таких самих якостей мовлення. Логіка як самостійний предмет у школі не вивчається, але вимоги логіки є важливими для розвитку мовлення учнів, вони вводяться через систему логічних вправ, через побудову доведень, суджень, прийоми виправлення логічних помилок. Логічне мислення - один з видів мислення поруч з предметно-дійовим і наочно-образним; це абстрактне, понятійне, мовленнєве мислення, яке складає другу сигнальну систему людини. Логічне мислення - це соціально-обумовлений, невідривно пов'язаний із мовленням психічний процес пошуку та відкриття суттєво нового, процес опосередкованого і узагальненого відображення дійсності. Логічне мислення виникає із чуттєвого пізнання і розвивається у пізнавальній, навчальній діяльності, виконанні завдань, у використанні прийомів активної пізнавальної діяльності учнів. Особливо велика роль мовлення як важливого каналу розвитку інтелекту, тобто логічного мислення. У процесі мовного оформлення (усного чи письмового* знань, результатів спостереження, дій, вирішення завдань та ін. відбувається тренування механізмів мислення і мовлення. У процесі мовного оформлення думки, відбувається формування власне думки, яка стає чіткішою, послідовнішою, зрозумілою для інших і для самого себе. Розвиток логічного мислення - одне із важливих завдань навчання української мови. Логічні вправи — вид вправ із мови, які входять у систему розвитку мовлення в молодших класах. В основі логічних вправ лежать операції групування, виділення частин цілого, підпорядкування видових понять родовим, класифікації, порівняння, опису, визначення понять, побудови суджень та умовиводів, протиставлення та іншіаналітичні й синтетичні операції. Логічні вправи виконуються па словниковому матеріалі, а також шляхом побудови словосполучень, речень і зв'язних текстів. Логічні помилки учнів - один із видів немовленнєвих помилок, які допускають учні у творах і в усному мовленні, а також пов'язаних з недотриманнями вимог логіки: пропущення суттєвих фактів чи деталей, якщо вони порушують зв'язність тексту; необгрунтовані висновки, які суперечать сказаному; вживання одного і того ж терміну в різних значеннях в одному тексті без необхідності пояснень; висловлення в одному тексті двох точок зору з одного питання, які виключають одна одну; «логічне коло» у визначенні будь якого поняття (наприклад, «міркування - це такий текст, в якому автор міркує»* помилкові судження, які виникають унаслідок поєднання різнорівневих понять, що не піддаються зіставленню. Логічні помилки виправляються головним чином в індивідуальній роботі з учнями, на основі аналізу змісту твору. Розвиток мовлення учнів - процес оволодіння мовленням: засобами мови (фонетикою, лексикою, граматикою, культурою мовлення, стилями* і механізмами мовлення - його сприйняття і висловлення своїх думок. Процес розвитку мовлення проходить у дошкільному і шкільному віці, у дорослого. Термін розвиток мовлення використовується також у вузькому методичному значенні: спеціальна навчальна діяльність учнів і вчителя, спрямована на оволодіння мовленням; відповідний розділ курсу методики української мови. Основні умови успішного розвитку мовлення учнів у школі: розвиток фізіологічних механізмів мовлення; потреби у спілкуванні, висловлюванні думки; наявність мовного середовища, яке сприяє розвитку мовлення учнів; наявність суттєвого, значущого матеріалу, що містить зміст мовлення; оволодіння теоретичними знаннями про мову, її закономірностями, постійне корегування мовлення, підпорядковане правилам, оволодіння культурою мовлення. Розвиток мовлення нерозривно пов'язаний із розвитком мислення, сприяє йому. В школі розроблена система розвитку мовлення учнів, яка включає організацію мовленнєвих ситуацій, мовного середовища, словникову роботу, синтаксичні вправи, роботу над текстом (зв'язним мовленням*, інтонаціями, над виправленням і вдосконаленням мовлення. Вся робота з розвитку мовлення спирається на курс граматики, лексики, фонетики, словотвору, стилістики, а також на теорію мовлення і тексту, яка не входить у програму для учнів, але використовується як основа методики розвитку мовлення учнів. Розвиток пам'яті у навчанні української мови. Пам'ять полягає у запам'ятовуванні, зберіганні та згодом у відтворенні людиною її знань, досвіду. На основі пам'яті діє мислення та уява. Види пам'яті: за змістом - рухлива, емоційна, образна і словесно-логічна (мовленнєва*; за метою діяльності - мимовільна та довільна, за тривалістю збереження матеріалу - довготривала, короткотривала й оперативна. Для мовлення особливо важливі розвинуті механізми оперативні пам'яті, здатність швидко і точно актуалізувати необхідні слова, будувати словосполучення та речення. Риси гарної пам'яті: швидкість, точність і міцність запам'ятовування, готовність до відтворення, активність пам'яті. Для синтезу мовленнєвих висловлювань важливий значний обсяг оперативної мовленнєвої пам'яті. Усистемі навчання української мови необхідно запам'ятати достатню кількість слів та їх значень, словосполучень і способів сполучення слів у них. У мовній пам'яті важлива основа запам'ятовування і збереження в пам'яті: зорова пам'ять, слухова і логічна. Для розвитку пам'яті використовуються вправи із запам'ятовування текстів, відтворення їх з пам'яті, в тому числі письмове, запам'ятовування граматичних правил та ін. Розвиток пізнавального інтересу до української мови. Один із елементів мотивації навчання, активне ставлення учнів до матеріалу і до самого пізнання, відповідний настрій учнів. У молодших школярів переважає інтерес до форм, прийомів пізнавальної діяльності, у старших - до змісту, до самого предмета «українська мова». У методиці розробляються прийоми, види робіт, які пробуджують інтерес: цікаві прийоми, ігрові моменти, елементи змагань, добираються яскраві за змістом і формою тексти, використовуються картини та інші наочні посібники, а також гумор. Поміж видів робіт з української мови за ступенем інтересу учнів перше місце посідають творчі роботи -твори, перекази, усні розповіді, творчі перекази прочитаного, виразне читання і декламація, прийоми драматизації, вирішення проблемних, пізнавальних завдань із граматики, орфографії, словотвору, складання алгоритмів орфографічних дій, схем, таблиць та ін. Високий інтерес до позакласної роботи з української мови. 28.Методи і прийоми навчання української мови. Методи навчання української мови - способи взаємодії вчителя і учнів при керівній ролі вчителя, спрямовані на досягнення мети навчання. Методи навчання української мови - це комплекс послідовності навчальних дій вчителя і учнів. Традиційно виділені методи за окремими розділами навчання: комунікативний метод навчання, звуковий аналітико-синтетичний метод навчання грамоти, метод конструювання мовних одиниць, рецептивно-імітаційний метод, метод пояснювального читання в початкових класах, літературно-художній метод, ідейно-естетичний метод та ін. Сучасні методи і методичні прийоми навчання мови створювалися і вироблялися багатовіковими традиціями вітчизняної школи, тому для вчителя-словесника сьогодні необхідним є всебічний аналіз усієї системи методів навчання предмета, виявлення ще не використаних резервів для розв'язання завдань, що стоять перед школою. Методи навчання — це складна педагогічна категорія, завдяки якій реалізуються всі функції навчання: освітня, виховна, розвивальна, спонукальна, контрольно-корекційна та ін. Наукова розробка та вдосконалення їх здійснюється на основі найновіших досягнень педагогіки, психології, лінгвістики, лінгводидактики, методики та інших наук, а також передового педагогічного досвіду. Ефективність засвоєння мови значною мірою залежить від правильного розуміння вчителем методів навчання, їх особливостей і класифікаційних структур. Класифікація дає цілісне уявлення про комплекс методів і має не лише теоретичне, а й безпосереднє практичне значення. Досі відомі класифікації методів навчання мови за джерелами знань, рівнем пізнавальної діяльності учнів, способом взаємодії учителя й учнів на уроці. І. Лернер, беручи за основу особливості й рівень пізнавальної діяльності учнів у процесі навчання, виділяє такі методи:1 - пояснювально-ілюстративний, або інформаційно-рецептивний; - репродуктивний; - проблемний виклад; - частково-пошуковий, або евристичний; - дослідницький. За джерелами знань визначають методи навчання мови С.Чавдаров, О.Текучов, Л.Федоренко, Є.Дмитровський. О.Текучов подає таку класифікацію методів навчання мови: 1) слово (розповідь) учителя; 2) бесіда; 3) аналіз мови (спостереження за мовою, граматичний розбір); 4) вправи; 5) використання наочних посібників (схем, таблиць та ін.); 6) робота з навчальною книгою; 7) екскурсія. Наявність різних класифікацій у системі методів навчання мови свідчить про науковий пошук, нагромадження і теоретичне узагальнення педагогічного досвіду учителів-словесників, дослідження методів на різних можливих системних рівнях. Доведено, що метод створюється тільки системою прийомів і ґрунтується на логіці процесу навчання. Особливість кожного методу створюють домінуючі в ньому прийоми. Прийом є елементом методу, засобом його реалізації, окремим пізнавальним актом. Його характерною рисою порівняно з методом є, по-перше, здатність включатися в різні методи, по-друге, частковість, через що прийом часто називають деталлю методу. Наприклад, дати учням поняття про самостійні й службові частини мови можна і методом розповіді, пояснення або бесіди вчителя з учнями, але в кожному випадку необхідно застосовувати такі прийоми, як повторення трьох основних критеріїв визначення частин мови: • узагальнене значення (предметність, ознака, дія, спосіб тощо; на які питання відповідає); • які граматичні форми властиві кожному із слів як частині мови (рід, число, відмінок; час, спосіб, особа і т. ін.); • синтаксична роль (у функції якого члена речення найчастіше виступає). Специфіка методів навчання мови зумовлюється закономірностями і принципами її вивчення, логічною структурою змісту предмета, характером тих знань і вмінь, яких набувають учні, а також і системою дидактичних і специфічних прийомів, характерних для вивчення мови. До прийомів мисленнєвого характеру відносяться аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, конкретизація, узагальнення, індукція, дедукція. Специфічні прийоми, зумовлені змістом теми, зокрема різними видами розбору (фонетичного, лексичного, морфемного, словотворчого, морфологічного, синтаксичного, стилістичного); кожен з них може бути усним і писемним, повним і частковим. Відомі прийоми графічного розбору, розбору-міркування; заміна, поширення, перестановка мовних одиниць; моделювання структури речення, словосполучення, конструювання словосполучень, речень певного типу, заміна мовних одиниць співвідносними, лінгвістичний і стилістичний експерименти, алгоритмізація (може застосовуватися при вивченні майже всіх розділів курсу мови). У процесі роботи над формуванням комунікативних умінь склалися прийоми роботи над текстом: озаголовлення тексту, членування тексту, складання плану, визначення основної думки тексту, побудова тексту певного стилю, відтворення деформованого тексту, композиційне оформлення текстів різних типів мовлення тощо. Специфіка вивчення предмета виражається насамперед через властиві для нього прийоми, різне співвідношення цих прийомів у системі основних методів. Тому сьогодні посилилася увага дослідників до спеціальних прийомів вивчення предмета як до фактора спеціалізації методу та одного з важливих понять у концепції методів навчання. Методи взаємодіють між собою, але не можуть бути частиною один одного, а прийоми, взаємодіючи, поєднуються в різних варіантах і можуть входити як складовий компонент до різних методів. Вибір методів та прийомів навчання мови необхідно здійснювати в процесі підготовки до уроку, врахбвуючи його дидактичну мету, характер змісту навчального матеріалу, рівень знань учнів. Щоб успішно оволодіти оптимальним вибором методів і прийомів навчання мови, слід глибоко осмислити склад, структуру, функції кожного з них і можливості застосування. При виборі методів навчання мови необхідно керуватися дидактичними та лінгводидактичними принципами. В першу чергу слід враховувати дидактичний принцип дотримання єдності змістової і процесуальної сторін у навчанні, лінгводи-дактичний принцип установлення міжпредметних і внутрірівневих та міжрівневих зв'язків при вивченні мови тощо. Оскільки мова як навчальний предмет має логічну структуру, основу якої складають мовні поняття, потрібно під час вивчення всіх рівнів мови встановлювати наскрізні міжпонятійні зв'язки, що посилює розвивальну функцію методів навчання, активізує пізнавальну самостійність учнів, сприяє творчому вибору методів навчання. |