АЦТАНЬТЕ. фил 50. Рішення в філософії та науці хх століття
 Скачать 109.56 Kb.
|
|
50. Проблема детермінізму та її рішення в філософії та науці ХХ століття. Детерминизм - учение о всеобщей закономерной связи и взаимообусловлености всех явлений. В философии детерминистические концепции описываются с помощью категорий причина и следствие, необходимость и случайность, возможность и действительность. Идеи детерминизма появляются уже в античной философии (Демокрит). Дальнейшее развитие и обоснование детерминизм получает в естествознании и философии Нового времени (Бэкон, Декарт, Ньютон, Лаплас, Спиноза и др.). Концепция лапласовского детерминизма и ее ограниченность для построения современной картины мира Классическая философия и наука представляла все процессы происходящие в мире как обратимые во времени, предсказуемы и ретросказуемы на неограниченные промежутки времени. Наиболее отчетливо такое представление о детерминизме было сформулировано известным французским физиком и математиком Пьером Лапласом (1749 - 1827) в работах «Опыт философии теории вероятностей» и «Аналитическая теория вероятности» и получило название лап- ласовского детерминизма. Значение координат и импульсов всех частиц во Вселенной в данный момент времени, с его точки зрения, совершенно однозначно определяет ее состояние в любой прошедший или будущий момент. Случайному как объективному явлению места нет. Только ограниченность наших познавательных способностей заставляет рассматривать отдельные события как случайные. Исключая случайность из категориального аппарата теории, Лаплас абсолютизировал необходимость как единственно возможное основание фундаментальных теорий типа классической механики196. В соответствии с уровнем развития естествознания этого времени детерминизм находит свое выражение в такой форме всеобщей связи и взаимной обусловленности, которая описывается динамическими закономерностями. Динамические закономерности - выражают строго однозначную обусловленность изменений одних элементов другими, при которой данное состояние системы однозначно определяет ее последующее состояние, и описывают их абсолютно точно в форме связи вполне определенных физических величин. В ситуациях, подпадающих под представления лапласовского детерминизма и классической механики, траектория любого объекта (эволюция любой ситуации) однозначно определяется начальными условиями. В силу этого знание начальных условий дает возможность точно предсказать дальнейшее развитие системы (законы Ньютона, электродинамика Максвелла, механика сплошных сред и т.п.). В механистической детерминистической концепции предполагалось, что для поведения каждой частицы, каждого элемента имеется только одна с необходимостью осуществляющаяся возможность. Понятый таким образом детерминизм ведет к фатализму, принимает мистический характер и фактически смыкается с верой в божественное предопределение. Представление о закономерностях особого типа, в которых связи между величинами, входящими в теорию, неоднозначны, впервые ввел Максвелл в 1859 г. при рассмотрении систем, состоящих из огромного множества частиц. Он сформулировал статистический закон распределения молекул по импульсам, введя понятие вероятности наступления события. На этой основе начала развиваться статистическая механика (Больцман, Гиббс), а наука во второй половине ХІХ в. приступила к изучению статистических закономерностей. Статистические закономерности выражают такие связи, когда данное состояние системы определяет все ее последующие состояния не однозначно, а лишь с определенной вероятностью, являющейся объективной мерой возможности реализации заложенных в прошлом тенденций изменения197. Картина мира, рисуемая классическим разумом, - это мир, жестко связанный причинно-следственными связями. Причем причинные цепи имеют линейный характер, а следствие если и не тождественно причине, то, по крайней мере, пропорционально ей. По причинным цепям ход развития может быть просчитан неограниченно в прошлое и будущее. Процессы, происходящие в мире, представлялись как обратимые во времени, предсказуемые и ретросказуемые на бесконечно большие промежутки времени; случайность исключалась как нечто внешнее и несущественное; эволюция рассматривалась как процесс, лишенный отклонений, возвратов, побочных линий. Механистический детерминизм не улавливает сложную диалектическую природу причинной связи. В процессе анализа различных объектов обнаруживается, что такая связь не всегда может трактоваться как непосредственная и однозначная. Подобная трактовка возможна лишь в случае искусственной изоляции объектов от условий, в которых происходит их функционирование. 51. В пошуках нового світорозуміння: основні ідеї синергетики. Синергетика- учение о самоорганизации материи, предметом данного направления научных исследований являются механизмы и законов самоорганизации, спонтанного возникновения и относительно устойчивого существования (и разрушения) структур в открытых системах. Они характерны в равной степени для природного и социального мира. Ещё древние мыслители Индии и Китая пришли к мысли, что в мире всё взаимосвязано и что самые несущественные случайные изменения могут привести к серьезным последствиям. В мире важно все, утверждали они, даже самая маленькая частица космоса проникнута мировой душой. Классическая наука, начиная с Аристотеля, развивает несколько иной взгляд. Описательно-метафизическая картина мира, содержащейся в доктрине Аристотеля, сменяется математически-позитивистской концепцией Галилея. Такая картина представляла мир в виде огромного механизма с жесткими причинно-следственными связями, результат действия которых может быть предсказан однозначно. Из науки исключается случайность, единичное и единственное. По мнению представителей классической науки, развитие мира объясняется линейной зависимостью, где все жестко детерминировано, а всякая случайность лишь мешает процессу познания. Зная исходные данные и цепочку закономерностей, человек может делать прогнозы. Человек при этом активен , и именно он обуславливает познание и развитие реальности. Развитие неклассической науки (квантовой и релятивистской механики и т. д.) вносит свои коррективы в понимание законов мира. Синергетика разрушает многие наши представления. Если взять понимание хаоса, в мифологии он интерпретируется как первичное состояние несозданной вселенной, беспорядок, смесь всех элементов, как безконечная, бесформенная пропасть, ассоциируется с деструктивным началом мира. Случайность же считалась второстепенным фактором, не имеющим особого значения. При этом создавалось впечатление, что единичное человеческое усилие не имеет видимого влияния на ход истории, а деятельность каждого отдельного человека несущественна для макросоциальных процессов В настоящее время синергетика изучает нелинейные, неуравновешенные, открытые, самоорганизующиеся системы. Являясь совокупностью некоторых идей и принципов, возникших в разных областях науки, синергетика объясняет образование процессов и структур в открытых неравновесных системах. Важным практическим направлением синергетики (через выход к ноосферологии) сегодня является поиск выхода из создавшегося экономического, экологического, политического, социального и духовного кризиса, в котором оказалось наше общество. 52. Проблеми розвитку буття: класична діалектика та її сучасний розвиток. Діалектика є сучасною всезагальною теорією розвитку всього сущого (буття, матерії, свідомості тощо), яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Діалектика — це розуміння світу і такий спосіб мислення, завдяки яким різні явища, предмети, речі розглядаються через різноманітність їх зв'язків, взаємодій протилежних властивостей і тенденцій, у процесах змін і розвитку. . 1.Закон єдності та боротьби протилежностей. Цей закон вважають ядром діалектики, поскільки саме він вказує на внутрішнє джерело саморозвитку світу, відповідаючи на питання, чому світ розвивається. Категорії закону: протилежність, суперечність, тотожність, відмінність. Вихідною умовою закону є положення про те, що всі предмети, явища, процеси є внутрішньо суперечливими, і саме ця суперечність являє собою джерело зміни об'єктів, будь-якого руху та розвитку 2.Закон взаємного переходу кількісних та якісних змін. Він описує механізм: зміни об'єктів і відповідає на питання, як, яким чином відбувається розвиток. Вихідною умовою дії закону є специфіка якості та кількості. Категорія якості знаменує собою відносний спокій, стійкість, тому розвивається вона не постійно, а дискретно, стрибкоподібно. Через категорію кількості, навпаки, проявляє себе абсолютний неперервний рух, змінність. Тому, щоб об'єкт не зник зразу після своєї появи,, якість «начебто» надає певний простір для постійних кількісних накопичень 3. Закон заперечення заперечення. Він вказує на загальний напрям розвитку і відповідає на питання, куди розвивається світ. Розвиток світу відбувається шляхом постійного переходу від старого до нового. При цьому зі «старим» можна вчинити двояко: по-перше, знищити його, перервавши таким чином перспективу подальшого розвитку об'єкта; таке заперечення називається метафізичним, воно має місце в дійсності, але не є визначальним і, по-друге, «зняти» старе в новій якості (за Гегелем, термін «зняття» означає також знищення старого, але неповне, з утриманням в новому в критично переробленому вигляді всього позитивного, цінного зі старого) Таким чином, згідно діалектики, змінність світу відбувається по безальтернативній лінії розвитку, який вміщує в себе головним чином системність, впорядкованість, закономірність, необхідність. Регрес і колові рухи також в принципі є можливими, але вони не мають вирішального значення, а панування випадковостей, в матеріальному світі просто не може бути, поскільки вони не піддаються системному раціональному осмисленню. Розвиток розуміється як процес, що здійснюється за законами «залізної» логіки та необхідності. Але сучасна наука стверджує, що в такому варіанті діалектика не може претендувати на роль універсальної філософської концепції розвитку і її необхідно доповнити таким вченням як синергетика. Синергетика обґрунтовує думку, що, по-перше, хаос є необхідним для народження нового: хаос є конструктивним початком, джерелом, передумовою та основою процесу розвитку — причому, руйнуючи, хаос будує, а будуючи, приводить до розрухи; по-друге, саморозвиток здійснюється через несталість, альтернативність, випадковості, стохастичні процеси у відкритих складно організованих системах. їх поведінка непередбачувана і зовсім не тому, що людина не має засобів простежити та прорахувати їх траєкторії, а тому, що світ так влаштований. Але, обґрунтовуючи принципову непередбачуваність майбутнього, сучасна наука все ж не заперечує, що сучасність і майбутнє залежать від минулого. Не визначаються, а залежать. Це дає певні шанси. Знання - можливих тенденцій сучасності, що. справляють певний вплив на майбутнє, — ось що необхідно знати, і таке знання є доступним. Становлення сучасної філософської концепції розвитку формує методологічні основи такого пізнання та діяльності. 53. Ідея глобального еволюціонізму в сучасній філософії (Т. де Шарден, В.І. Вернадський, М. Моісеєв). Глобальний еволюціонізм - це концепція, метою якої є побудова універсальної моделі еволюції, що зв'язує воєдино розвитку космосу, землі, життя на землі і людини. Ідея глобального еволюціонізму дає ключ до розуміння загальних процесів розвитку, по найголовніше, вона дозволяє подолати прірву між живою і неживою природою, пояснити походження життя без звернення до надприродних сил. У глобальному еволюціонізм виникнення життя розглядається як закономірний результат тривалого процесу космічної, геологічної і хімічної еволюції. У його основі ідея про єдність світобудови й уявлень про те, що весь світ є єдиною системою, яка постійно еволюціонізує. Особливістю сучасної картини світу є визнання того факту, що процеси руйнування і творення, деградації й еволюції у Всесвіті принаймні є рівноправними; процеси творення (наростання складності і впорядкованості) мають єдиний алгоритм, незалежно від природи систем, у яких вони відбуваються.. Це означає, що Всесвіт зазнає безперервних змін, а людство спостерігає його постійну еволюцію. У першому випадку глобальний характер еволюції простежується від рівня елементарних структур до складних ієрархічно організованих систем в природі і суспільстві. Стверджується, що генетичне і структурну єдність еволюційного процесу визначається нижчими рівнями самоорганізації матерії. Цієї точки зору на еволюційний процес дотримувався В. І. Вернадський у вченні про біосферу і ноосферу ,.Інша лінія аналізу пов'язана з ім'ям П'єра Тейяра де Шардена, який розвиває аристотелевську традицію християнської філософії, вважаючи, що генетичне і структурну єдність еволюційних процесів визначено вищими рівнями самоорганізації матерії .. Еволюція зв'язується з появою принципово нових, що раніше не були параметрів або систем, розвиток - з появою нових ознак системи, які, однак, не є принципово новими для світового єдності. «Людина і суспільство не можуть розглядатися абсолютно автономно від природи, і тому адекватний лише підхід, органічно вписується людини в фундаментальні структури і процеси Всесвіту, тобто спочатку передбачає їх спільний розгляд »[2]. На цій хвилі підвищеного інтересу до проблем взаємодії природи і суспільства з'явилася нова ідея - «коеволюції» різних систем, яка стала розглядатися в тісному зв'язку з повернутої до життя концепцією «ноосфери», висунутої ще в 1930-і рр. В.І. Вернадським [3]. Одним з перших про коеволюції стосовно до системи «природа-суспільство» заговорив відомий математик і еколог М.М. Моїсеєв, який визначав її як таке спільне розвиток елемента і системи, при якому розвиток елемента не порушує процесу розвитку системи [4] 54. Можливості і межі пізнання. Гносеологічний оптимізм, скептицизм, агностицизм. Гносеологічний оптимізм наполягає на безмежних можливостях пізнавальних здібностей людини і вважає, що немає принципових перешкод на шляху пізнання людиною навколишнього світу, сутності об'єктів і самого себе. Прихильники даного напрямку наполягають на існуванні об'єктивної істини і здібності людини досягти її. Вони визнають, що, звичайно, є певні труднощі в процесі пізнання, але розвивається людство зрештою їх подолає. Позицію гносеологічного оптимізму поділяли як представники матеріалізму, так і багато представників об'єктивного ідеалізму. Гносеологічний оптимізм, наприклад, яскраво виражений у філософії Гегеля, який вважав, що пізнання дійсності є покликанням, потребою і сенсом життя людини. Звертаючись до студентів, він говорив, що відвагу в пошуках істини, віра в могутність розуму є перша умова філософських занять: "Людина повинна поважати самого себе і визнати себе гідним наівисочайшего. Якого б високої думки ми не були про велич і могутність духу, воно все ж буде недостатньо високим. Прихована сутність Всесвіту не володіє в собі силою, яка була б в змозі чинити опір відвагу пізнання "[1]. Песимістичні гносеологічні погляди Гегель презирливо називав нікчемними: "Що ми не знаємо істини і що нам дано знати одні випадкові і минущі, тобто нікчемні, явища, - ось те нікчемне вчення, яке виробляло та виробляє найбільший шум і яке панує тепер в філософії "[2].[1][2] Гносеологічним оптимізмом характеризується і діалектико-матеріалістична теорія пізнання. Критикуючи Канта, В. І. Ленін у роботі "Матеріалізм і емпіріокритицизм" писав: "Рішуче ніякої принципової різниці між явищем і річчю в собі немає і бути не може" [3]. Різниця є просто між тим, що пізнано, і тим, що ще не пізнане, але в принципі, в процесі розвитку людського пізнання, може бути пізнане.[3] Гносеологічний скептицизм являє собою сумнів у можливості досягнення достовірного знання. Скептицизм глибоко вкорінений у філософській традиці Скептицизм - це філософський підхід, в межах якого існує думка про те, що людина може пізнавати світ, але частково. Скептицизм, не заперечуючи загалом ідеї пізнаваності світу, виражає сумнів у достовірності наших знань. Помічено, що скептицизм особливо поширюється у переломні періоди розвитку суспільства, коли теорії і погляди, які раніше здавалися безумовно істинними, виявляються хибними. Наслідком цього є зміна парадигм, перегляд життєвих цінностей, ідеалів тощо. Скептицизм певною мірою є корисним і навіть необхідним у складному і суперечному процесі досягнення істини. Людина, яка не піддає все сумніву, критичному аналізу, не може бути творчою особистістю і, як правило, опиняється на позиціях догматизму. Відбулася трансформація скептицизму, який в даний час представлений у формі наукового дослідного скептицизму - філософської позиції, що виражає сумнів у достовірності будь-якої концепції, що пропонується в якості наукової поза відповідних критеріїв. Скептицизм забезпечує філософію і науку потужним інструментарієм критицизму. Визнання скептицизму як необхідного елемента наукового пізнання стимулює виникнення нових ідей і зростання знання. Агностицизм (від грец. А - негативна приставка, gnosis - знання, agnostos - недоступний пізнанню) виходячи з етимології терміна тривалий час визначався як філософське вчення, яке стверджує непізнаваність світу. У чому суть агностицизму, яка його визначальна риса? Цей термін був введений у вжиток англійським зоологом і сподвижником Ч. Дарвіна професором Т. Г. Гекель в 1869 р За його визначенням, агностик - це людина, яка відмовилася від віри в богів і переконаний в тому, що первинне початок речей невідомо і не може бути пізнане. Він вважав, що агностицизм дозволяє обмежити претензії на знання з боку тих, хто бажає знати про світ більше, ніж в принципі можуть підтвердити свідчення досвіду. У сучасній філософській літературі агностицизм визначається як філософська концепція, згідно з якою ми нічого не можемо знати про Бога і взагалі про будь граничних і абсолютних підставах реальності, оскільки непізнавано то, знання про що в принципі не може бути переконливо доведено свідченнями дослідної науки |