АЦТАНЬТЕ. фил 50. Рішення в філософії та науці хх століття
 Скачать 109.56 Kb.
|
|
55. Різноманіття шляхів пізнання. Повсякденне, міфологічне, релігійне знання. Художнє пізнання здійснюється у сфері мистецтва. Художнє пізнання – це пізнання світу і людини за допомогою образів і символів. Читаючи роман чи повість, дивлячись ігрове кіно, ми маємо можливість осягнення різних епох і культур, тому що читач і глядач завжди ідентифікує себе з персонажами художніх творів, він перетворюється на безпосереднього учасника описуваних або зображуваних в них події. Відмінну особливість художніх образів і символів складає їх багатозначність. Чим талановитіший той чи інший художній твір, тим більше багатозначні його образи, тим більше многомерно його смисловий зміст. Завдяки цьому воно залишається вічно актуальним в культурі, перетворюється на класичну спадщину людства. Кожна епоха дає своє прочитання, тлумачення світової класики. Філософське пізнання не піддається однозначної трактуванні, бо формально може поєднувати ознаки наукового, художнього, релігійного та інших видів пізнання. Тим не менш, відмінну особливість філософського знання становить те, що філософія є думка про думки. З цієї обставини випливають два наслідки. По-перше, філософське пізнання – це рефлексія, т. Е. Осмислення граничних підстав всього сущого: буття, культури, історії, людського життя з позиції високої відстороненості (це як би погляд з боку). По друге, філософія – це завжди діалог мислителів один з одним. Тому філософські знання, вчення ніколи не застарівають, вони залишаються вічно актуальними в культурі. Діалог мислителів, співвіднесення різних філософських позицій стимулює творчий розвиток філософського пізнання. Філософське знання – це цілісне і ціннісне знання, тому що філософія намагається осягнути світ в цілому Міфологічне пізнання, будучи особистісно та культурно детермінованим, в свою чергу саме впливає на особистісне і культурний розвиток людей і народів. У цьому плані міфологічне пізнання займає центральне положення серед інших видів пізнання, бо останні групуються навколо нього. У свою чергу міфологічне пізнання грунтується, як на фундаменті, на релігійній традиції. Релігійне пізнання. Вищою формою релігійного пізнання є одкровення – особливий вид пізнання, доступний для порівняно невеликого числа духовно обдарованих людей: подвижників віри. Релігійне одкровення, згідно Церковним уявленнями, є безпосереднє споглядання релігійним подвижником сверхчувственной реальності. 56. Сутність процесу пізнання: споглядальний і діяльний підходи до пізнання. У філософії сформувалося два підходи до розуміння сутності познава тельного процесу : розуміння його як споглядального ставлення і як де-ятельностного ставлення людини до світу. У рамках цих підходів сформувалися різні позиції в трактуванні процесу пізнання - пізнання як відображення дійсності, пізнання як конструювання суб'єктом об'єкта, пізнання як єдність відображення і конструювання, пізнання як інтерпретація. Пізнання як споглядання, як процес і результат відображення Філософи XVII в. трактували пізнання як споглядання, як процес і результат відображення суб'єктом об'єкта. Об'єктивний світ впливає на наші органи чуття і розум, формуючи певне зображення дійсності у свідомості людини. Головна перешкода на шляху отримання істинного знання про природу - засміченість свідомості людей перекрученими уявленнями і поняттями, викоренивши які людина отримає достовірне об'єктивувати знання про світ. Ідеал об'єктивувати знання, що затвердився в європейській гносеології, вимагав усунення всього, що в процесі отримання знання пов'язано з суб'єктом і засобами його пізнавальної діяльності. У виявленні та дослідженні глобальних оман пізнання ("ідолів», «привидів») важлива заслуга належить Ф. Бекону. Він розрізняв чотири види ідолів, з якими людству необхідно боротися, щоб зображення дійсності у свідомості людини було адекватним природі. Це ідоли роду, ідоли печери, ідоли ринку, ідоли театру. Ідоли роду - це хибні уявлення про світ, зумовлені обмеженістю людського розуму і його органів чуття. Ідоли печери - спотворені уявлення про дійсність, пов'язані з суб'єктивністю сприйняттям навколишнього світу кожною людиною: суб'єктивний внутрішній світ накладає відбиток на судження людини про світ. Ідоли ринку і площі породжені неправильним вживанням слів. І, нарешті, ідоли театру - це омани, обумовлені некритичним запозиченням думок і авторитетів різних філософських систем. Важливий засіб їх подолання - надійний метод, принципи якого повинні бути обумовлені законами буття. Метод - органон (інструмент, знаряддя) пізнання і його необхідно постійно пристосовувати до предмету науки, але не навпаки. Пануюча довгий час в гносеології фундаментальна метафора «пізнає людина - це дзеркало» суттєво спотворювала реальний стан справ, примушуючи чекати від пізнає копій, дзеркально точних віддзеркалень дійсності. Насправді, очікування і відповідно оцінки результатів повинні бути іншими, оскільки пізнання завжди йде в «режимі» висунення гіпотез, що передбачає панування творчого, інтуїтивного й винахідливого початку, інтерпретацію і перевірку гіпотез, активне смислополаганіе, створення ідеальних моделей і інші прийоми не отражательного , але конструктивної і тлумачить характеру. Тому в реальному дослідницькому процесі наука не елімінувати суб'єкта, але надавала йому максимальні можливості в творчому пошуку, «дозволяючи» навіть виходити у віртуальний світ в ході уявного експерименту, моделювання, створення абстракцій і ідеалізації різного роду. Про «вигнанні» суб'єкта йшлося, по суті, в наївно-реалістичних і механістичних уявленнях, що пояснюють можливості та способи отримання об'єктивної істини шляхом виключення суб'єкта, оскільки ця причина неадекватних результатів як би «лежала на поверхні », а пізнає цілком міг« впасти в оману ». Необхідний вихід за межі такого розуміння пізнання, т.к. воно фіксує, по суті, тільки кінцевий результат. Крім того, необхідно враховувати гипотетико-проблемний підхід, продуктивна уява, соціокультурні передумови, індивідуальний і колективний досвід і т.п. У поняття відображення не можна включити висунення об'єкт-гіпотез, різні репрезентації, інтерпретації, введення конвенцій, елементів віри та ін пізнавальних прийомів, тому що вони не відбивні за своєю природою. 57. Концепція істини в сучасній філософії. Критерій істини. У філософії сформувалося два підходи до розуміння сутності познава тельного процесу : розуміння його як споглядального ставлення і як де-ятельностного ставлення людини до світу. У рамках цих підходів сформувалися різні позиції в трактуванні процесу пізнання - пізнання як відображення дійсності, пізнання як конструювання суб'єктом об'єкта, пізнання як єдність відображення і конструювання, пізнання як інтерпретація. Пізнання як споглядання, як процес і результат відображення Філософи XVII в. трактували пізнання як споглядання, як процес і результат відображення суб'єктом об'єкта. Об'єктивний світ впливає на наші органи чуття і розум, формуючи певне зображення дійсності у свідомості людини. Головна перешкода на шляху отримання істинного знання про природу - засміченість свідомості людей перекрученими уявленнями і поняттями, викоренивши які людина отримає достовірне об'єктивувати знання про світ. Ідеал об'єктивувати знання, що затвердився в європейській гносеології, вимагав усунення всього, що в процесі отримання знання пов'язано з суб'єктом і засобами його пізнавальної діяльності. У виявленні та дослідженні глобальних оман пізнання ("ідолів», «привидів») важлива заслуга належить Ф. Бекону. Він розрізняв чотири види ідолів, з якими людству необхідно боротися, щоб зображення дійсності у свідомості людини було адекватним природі. Це ідоли роду, ідоли печери, ідоли ринку, ідоли театру. Ідоли роду - це хибні уявлення про світ, зумовлені обмеженістю людського розуму і його органів чуття. Ідоли печери - спотворені уявлення про дійсність, пов'язані з суб'єктивністю сприйняттям навколишнього світу кожною людиною: суб'єктивний внутрішній світ накладає відбиток на судження людини про світ. Ідоли ринку і площі породжені неправильним вживанням слів. І, нарешті, ідоли театру - це омани, обумовлені некритичним запозиченням думок і авторитетів різних філософських систем. Важливий засіб їх подолання - надійний метод, принципи якого повинні бути обумовлені законами буття. Метод - органон (інструмент, знаряддя) пізнання і його необхідно постійно пристосовувати до предмету науки, але не навпаки. Пануюча довгий час в гносеології фундаментальна метафора «пізнає людина - це дзеркало» суттєво спотворювала реальний стан справ, примушуючи чекати від пізнає копій, дзеркально точних віддзеркалень дійсності. Насправді, очікування і відповідно оцінки результатів повинні бути іншими, оскільки пізнання завжди йде в «режимі» висунення гіпотез, що передбачає панування творчого, інтуїтивного й винахідливого початку, інтерпретацію і перевірку гіпотез, активне смислополаганіе, створення ідеальних моделей і інші прийоми не отражательного , але конструктивної і тлумачить характеру. Тому в реальному дослідницькому процесі наука не елімінувати суб'єкта, але надавала йому максимальні можливості в творчому пошуку, «дозволяючи» навіть виходити у віртуальний світ в ході уявного експерименту, моделювання, створення абстракцій і ідеалізації різного роду. Про «вигнанні» суб'єкта йшлося, по суті, в наївно-реалістичних і механістичних уявленнях, що пояснюють можливості та способи отримання об'єктивної істини шляхом виключення суб'єкта, оскільки ця причина неадекватних результатів як би «лежала на поверхні », а пізнає цілком міг« впасти в оману ». Необхідний вихід за межі такого розуміння пізнання, т.к. воно фіксує, по суті, тільки кінцевий результат. Крім того, необхідно враховувати гипотетико-проблемний підхід, продуктивна уява, соціокультурні передумови, індивідуальний і колективний досвід і т.п. У поняття відображення не можна включити висунення об'єкт-гіпотез, різні репрезентації, інтерпретації, введення конвенцій, елементів віри та ін пізнавальних прийомів, тому що вони не відбивні за своєю природою. 58. Особливості наукового пізнання і науки. Особливості наукового пізнання Наукове пізнання виникло на етапі розвитку людства, коли відбувся суспільний розподіл праці, тобто відокремлення розумової праці від фізичної й перетворення розумової праці на відносно самостійну сферу діяльності. Наукове пізнання – це самостійна, цілеспрямована діяльність, яка складається з таких компонентів: - пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні настанови; - об`єктів пізнання; - предмета пізнання; - особливих методів та засобів пізнання; - сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів; - результатів пізнання, що виражаються в законах, теоріях, наукових гіпотезах; - цілей, що спрямовані на досягнення істинного знання. У науковому пізнанні головна роль належить раціональному мисленню. Крім його основних форм (поняття, судження, умовивід), які функціонують і на донауковому рівні пізнання, створюються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, закон, теорія. Ідея відображає зв`язки та закономірності дійсності й спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб`єктивну мету її перетворення. Наукова ідея – інтуїтивне пояснення явища без проміжкової аргументації, без усвідомлення всієї сукупності зв`язків, на основі яких робиться висновок. Вона базується на набутих знаннях, але розкриває раніше не виявлені закономірності. Свою специфічну матеріальність ідея знаходить у гіпотезі. Проблема – це форма та засіб наукового пізнання, в яких поєднуються два змістовних елементи: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Гіпотеза – це форма та засіб наукового пізнання, за допогою яких формується один з можливих варіантів розв`язання проблеми, істинність якого ще не з`ясована і не доведена. Якщо гіпотеза узгоджується з фактами, що спостерігаються, то в науці її називають теорією або законом. З накопиченням нових фактів одна гіпотеза може бути замінена іншою лише у тому випадку, коли ці нові факти не можна пояснити попередньою гіпотезою або вони суперечать їй. При цьому часто попередня гіпотеза не відкидається повністю, а тільки виправляється й уточнюється. В ході уточнення і виправлення гіпотеза перетворюється на закон. Концепція – це форма та засіб накового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. 59. Основні ідеї та принципи неопозитивізму. Неопозитивізм, його сутність та принципи Відповіддю на реальні проблеми науки, які були зумовлені бурхливим її розвитком у XX ст., є виникнення такого напряму в філософії, як позитивізм (від лат. positivus - позитивний). Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857). Вся попередня традиційна філософія (матеріалізм та ідеалізм), на думку Конта, з її абстракціями ("матерія", "дух" та ін.) та претензіями на самостійне дослідження реальності не мають права на існування. Всі знання про світ дають тільки конкретні "позитивні" науки (звідси і назва), які спираються на безпосередній досвід людини. Конт допускав існування синтезу наукового знання, за яким можна зберегти стару назву "філософія". Предметом такої філософії мають бути складання та систематизація спеціально-наукового знання. Подібні ідеї розвинули англійські філософи Дж. Стюарт Міль (1806 -1873), Герберт Спенсер (1820-1903). На початку XX ст. розпочинається етап так званого "другого позитивізму", або емпіріокритицизму. Його творцями були професор фізики Віденського університету Ернст Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896). На відміну від "першого позитивізму", який розглядав філософію як синтезуючу науку, емпіріокритицизм зводив її до теорії пізнання і прагнув побудувати теоретичну модель процесу пізнання. В основу цієї філософії покладено ідеалістично витлумачене поняття досвіду. Досвід розглядається не як відображення об'єктивного світу, а як внутрішній світ свідомості, людських переживань, які виникають незалежно від впливів зовнішнього світу - як потік відчуттів, очищених від субстанції, причинності і взагалі від об'єктивної реальності. Емпіріокритицизм прагнув довести, що реально існують лише відчуття, все інше - їхні комплекси. Сучасною формою позитивістської філософії є "третій позитивізм", або неопозитивізм. Неопозитивізм - це течія, до якої входять різні логіко-філософські школи. Серед них: школи логічного позитивізму (логічного емпіризму), логічного негативізму, аналітичної філософії (логічного аналізу) та ін. 1. Логічний позитивізм (Логічний емпіризм) сформувався у 1922 р. Його представниками є австрійський філософ Моріц Шлік (1882-1936), американський філософ і логік Рудольф Карнап (1891-1970), німецький філософ Хане Рейхенбах (1891-1953), австрійський філософ Люд-віг Вітгенштейн (1889-1951). Логічний позитивізм розвивається в руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. Він також заперечує за філософією право бути самостійним вченням, відкидає як матеріалізм, так і ідеалізм. Проте логічний позитивізм привертає увагу не до систематизації спеціально-наукових знань у філософії, як це робив класичний позитивізм, а до діяльності з аналізу мовних форм знання. Метою аналізу служить розрізнення змістовних і осмислених висновків - з одного боку, і нісенітних - з другого. Очищенню мови, на думку неопозитивістів, сприяє розроблена ними процедура верифікації (від лат. verificare - доводити істину). Суть принципу полягає в тому, що кожне твердження необхідно порівняти з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим сенсу "псевдотвердженням" і від нього слід звільнитися. Таким чином, функція філософії полягає в поясненні діяльності людини в мовному світі. Згідно з такою логікою безглуздо говорити: "є матерія", "нема матерії", "матерія первинна", "свідомість первинна" чи запитувати: "Є Бог?" тощо. Отже, принцип верифікації передусім був спрямований проти світоглядних принципів філософії. Однак вилучення світоглядних питань із філософії і наукового знання не виправдало надій. Класичні метафізичні проблеми були значними не лише для осмислення людської життєдіяльності, природи людини, а й для аналізу гносеологічних питань. Крім цього, виявилося неможливим формалізувати мову науки до кінця. Адже у структурі наукових теорій існують метафізичні висловлювання, які не можна перевірити за допомогою принципу верифікації. Усе це спричинило крах принципу "верифікації". 2. Логічний негативізм Другим різновидом неопозитивізму є логічний негативізм. Основним його представником є англійський філософ і соціолог Карл Поппер (1902 - 1994), який запропонував замінити "верифікацію", націлену на встановлення істинності тверджень шляхом їх безпосереднього зіставлення з фактами, так званою "фальсифікацією", тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують ("фальсифікують") дане твердження. Тим самим Поппер перетворює позитивізм на своєрідний, так би мовити, "негативізм", адже навіть коли не виявлено фактів, що "фальсифікують" твердження, і останнє визнається придатним для наукового вжитку, воно кваліфікується як "виправдане", а не істинне. Таким чином, постійно зберігається можливість появи фактів, які, зрештою, сфальсифікують твердження. 3. Аналітична філософія Третім різновидом неопозитивізму є аналітична філософія. її основними представниками були: Бертран Рассел (1872-1970), Джордж Мур (1873-1958), Людвіг Вітгенштейн та ін. Аналітична філософія зводить філософію до аналізу запровадження мовних засобів і висловів, що тлумачаться як справжнє джерело філософських проблем. Цей аналіз розглядається у філософії як єдиний правомірний метод філософського дослідження та спрямований на те, щоб виявляти ситуації запровадження мовних засобів, які породжують філософські проблеми. Представники аналітичної філософії доказують, що не існує реальних філософських проблем, а проблеми, які традиційно розглядаються як філософські, є або псевдопроблемами, або мають логіко-лінгвістичний характер, або потребують конкретного змістовного дослідження. Отже, основне завдання цієї філософії полягає в розробці семантичної теорії значення мовних виразів, яка є одночасно теорією розуміння. Ця течія мала значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику. 4. Постпозитівізм "Паралельно" з аналітичною філософією у 60-70-х роках виникає постпозитивізм. Основними його представниками є: Імре Лакатос (1922-1974), Томас Кун (1922-1996), Поль Фейєрабенд (1924-1996) та ін. Принциповим положенням постпозитивізму стало твердження про визначальну роль науки в житті суспільства. Воно поєднується з прагненням відокремити науку як особливу сферу раціональності від псевдонауки і передусім від метафізики та ідеології. Представники цього напряму переглянули вихідні принципи неопозитивізму щодо методології наукового пізнання, радикально переосмислили сам предмет вивчення - ним стали не окремі висловлювання, а наука як цілісна динамічна система, що розвивається, оскільки наукове знання є цілісним за своєю природою, його не можна розбити на окремі висловлювання чи незалежні один від одного рівні: емпіричний і теоретичний. Однією з форм прояву позитивізму є методологічний напрям, який дістав назву структуралізму. Він об'єднує ряд шкіл у соціогуманітарному пізнанні, пов'язаних методом виявлення структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різноманітних перетворень і змін. У такому розумінні поняття "структура" характеризує не простий стійкий "кістяк" якогось об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна одержати другий, третій і так далі шляхом перестановки його елементів і певних симетричних перетворень. Виявлення структурних закономірностей окремих об'єктів досягається шляхом виведення відмінностей між цими об'єктами як перетворювання один в одного конкретних варіантів єдиного абстрактного інваріанта. Головними представниками структуралізму є французький антрополог і філософ Клод Леві-Строс (1908-2009), філософ і історик культури Мітель Фуко (1926-1984), психоаналітик Жак Лакан (1901-1981), літературознавець Ролан Барт (1915-1980), один із засновників філософського напряму постмодернізму Жак Дерріда (1930-2004). Основним джерелом розробки методології філософського структуралізму була книга видатного швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра (1857-1913) "Курс загальної лінгвістики" (1916). |