умзпс. Відповіді з курсу Українська мова за професійним спрямуванням українська мова державна мова україни
 Скачать 187.83 Kb.
|
|
Відповіді з курсу «Українська мова за професійним спрямуванням» 1.УКРАЇНСЬКА МОВА - ДЕРЖАВНА МОВА УКРАЇНИ Державна мова — це офіційно визнана обов'язкова мова законодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних засобах масової інформації тощо.Ст. 10 Конституції України встановила, що державною в Україні є українська мова. Це означає, що: Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Акти найвищих органів державної влади та управління України приймаються українською мовою. В Україні мовою роботи, діловодства та документації, а також взаємовідносин державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, а також мовою сесій, конференцій, з'їздів, засідань, зборів, інших зібрань державних органів, підприємств і організацій є українська мова. Українською мовою проводиться також, згідно з законом, виховання дітей у дитячих дошкільних установах, навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах. Абітурієнти, які вступають до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів України, як правило, складають конкурсний екзамен з української мови. Мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова. Українською мовою виконуються також маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо користування товарами, виробленими в Україні. У ст. 24 Конституції закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками (незнання української чи російської мови не може бути підставою відмови у прийнятті на роботу, але після прийняття на роботу відповідна посадова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в необхідному обсязі). Окремі статті Конституції містять вимоги про обов'язкове володіння державною мовою Президентом України, професійними суддями, суддями Конституційного Суду (це їхній конституційний обов'язок). У законодавстві України передбачена також вимога володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування особами, які вступають до громадянства України. Держава гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин._ Частково мовне питання регулюється також законом "Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 р. Держава взяла на себе обов'язок сприяти розвиткові етнічної, мовної, культурної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України. Оголошуючи українську мову державною, законодавство України в той же час гарантує використання і розвиток мов усіх народів, що живуть в Україні. Громадянам гарантується право користуватися своєю національною або будь-якою іншою мовою. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Наприклад, вивчення іноземних мов входить в програму середніх загальноосвітніх і вищих навчальних закладів. Публічне приниження чи зневаження, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті тягнуть за собою юридичну відповідальність. Мова - це найважливіший універсальний засіб спілкування людей, висловлення їх думок, почуттів. Вона є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти. Українська мова - єдина національна мова українського народу, якою послуговуються не лише в Україні, а й за ЇЇ межами: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. На ґрунті української національної мови формується і розвивається українська літературна мова. Видатні знавці української мови високо оцінили її: ...Українська мова в багатстві й гнучкості форм не поступається ані жодній із сучасних літературних мов слов'янства і не бідна | аж ніяк на поняття, аби нею заважко було перекладати глибину філософських думок і змальовувати високохудожні образи. Це не мова І простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим (М. Драгоманов). На Україні повинно мати силу тільки українське слово (В. Винниченко). Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV - першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні. Утвердження української мови як державної неможливе, як зазначають учені, "без органічної взаємодії принаймні двох засад: 1) створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах; 2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням"2. Мови національних меншин України — мови, поширені серед населення України, крім державної мови (української) та мов корінних народів України(кримськотатарська, кримчацька, караїмська). В Україні живе понад 130 національних меншин — носіїв 79 мов. До найпоширеніших з них (кількість носіїв не менше 1 000 осіб), за переписом 2001 року, належать 43 мови, а саме: російська, білоруська, польська, чеська, словацька, болгарська, литовська, латиська, румунська (мова румунів і молдован),іспанська (мова іспанців і кубинців), німецька (мова німців та австрійців), їдиш, таджицька, осетинська, ромська, албанська, грецька (румейські говіркигрецької мови), вірменська, новоассирійська (арамейська), арабська, узбецька, казахська, азербайджанська, киргизька, туркменська, татарська (казанська),гагаузька, башкирська, чуваська, естонська, мордовська-ерзя, мордовська-мокша, марійська, комі, удмуртська, угорська, грузинська, аварська, даргинська,лезгинська, чеченська, корейська, в'єтнамська. Носіїв мов національних меншин залежно від часу поселення в Україні можна об'єднати у 3 групи: 1) здавна, щонайменше з XIX століття, живуть в Україні; 2) з'явилися в Україні між Першою і Другою світовими війнами; 3) почали селитися в Україні після Другої світової війни (з'явилися тут унаслідок посилення зв'язків із країнами третього світу). Представники першої групи живуть великими скупченнями в певних місцевостях і поширеність їхньої мови локалізована, другої та третьої — розпорошені (переважно в містах), тому точно визначити територію їх поширення неможливо. До першої групи належать носії російської (переважно Схід і Південь України), білоруської (Полісся), польської (Житомирщина, Вінниччина, Галичина, частково Буковина), чеської (Волинь), словацької (Закарпаття), болгарської (Одеська, Запорізька область), їдишу (переважно великі міста Правобережжя і Заходу України — Київ, Одеса, Чернівці), німецької (Захід Закарпаття), румунської (Буковина, Схід Закарпаття, Одеська, Кіровоградська області), албанської (Одеська, Запорізька області), грецької (Донецька область), ромської (Закарпаття, Крим, Одеська область), вірменської (Крим, Галичина, Прикарпаття, Київ, Чернівці, міста Сходу України), новоассирійської (Донецька область, частково міста Наддніпрянщини), татарської (Схід України, переважно Донбас), гагаузької (Одеська область), чуваської (Крим), естонської (Крим), угорської (Закарпаття). Друга група охоплює носіїв литовської, латиської, частково іспанської (за винятком кубинців, що оселилися в Україні після Другої світової війни), таджицької, осетинської, узбецької, казахської, азербайджанської, киргизької, туркменської, башкирської, комі, марійської, мордовської-ерзя, мордовської-мокша, удмуртської, грузинської, аварської, даргинської, лезгинської, чеченської мов. До третьої групи належать ті, що розмовляють арабською, корейською, в'єтнамською мовами. 15 травня 2003 року Верховна Рада України ратифікувала Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Положення Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської. 2.Походження назви «Україна», «український». Основні етапи становлення і розвитку української мови Як назва держави Україна офіційно закріпилася з часів виникнення Української Народної Республіки в 1918 р. Але саме іменування дуже давнє. Можливо, навіть давніше, ніж Русь. Сягає, ймовірно, спільнослов’янського періоду. Це самоназва народу, яка протягом 1,5 тисячі років не була офіційною назвою держави. Перша письмова згадка про Україну міститься в Іпатіївському списку “Повісті временних літ” під 1187 р. після розповіді про смерть переяславського князя Володимира Ігоровича, який успішно боронив руські землі від половецьких нападів. Потім знаходимо згадки датовані :1189 р., 1213 ,1280 р. Словом Україна в XVI – XVII ст. позначаються всі українські землі. Французький інженер Г.Боплан у 1650 р. видав у Франції латинською мовою книгу “Опис України”. Він пише, що до складу України входять воєводства: Люблінське, Белзьке, Холмське, Подільське, Покутське, Волинське, Брацлавське, Київське. Отже, називає практично всю територію України, крім Слобожанщини, яка до Польщі не входила, а тому Боплан там не був. У літописі С.Величка (закінчив 1720 роком) назву Україна читаємо ледь не на кожній сторінці. На географічній карті 1572 p., виконаній для Генріха Анжуйського, територія по обидва боки Дніпра має напис “Ucraine”. Київський єпископ поляк Йосип Верещинськнй у 1594 р. пише в листі до шляхти: “Вся Україна спільно з Короною Польською повна загрозливої небезпеки”. В Універсалі Богдана Хмельницького (1655 р.) знаходимо: “всего войска українського”, “на корону Польскую і на народ благочестивий, український…”, “… народа українського по обоїм сторонам Дніпра розширяючогося нам вручену моць і владу, як у войску, так і по всіх городах, і всім Українським народом дириговать маючи…”. У народній творчості ніколи не фігурує Русь, а тільки Україна. Бо Русь було чужинське ім’я, накинуте кимось давно, а Україна – рідне, зрозуміле. Наприклад, з народних пісень: “Виїжджає з України козак молоденький “пташки на могилу…будуть йому приносити з України вісті”; Існують три версії пропоходження назви Україна, кожна з яких по-своєму тлумачить її. 1. Поляки пояснювали назву як окраїна Польщі, пограниччя їх держави, периферія: окраїна, де [о] наблизилося до [у] і дало назву Україна. Михайло Грушевський у І т. “Історії України-Руси” (1898) та у II т. (1905) також інформує, що “Україна” – це назва пограниччя”. З приводу цього Сергій Шелухин у праці “Україна” (Прага, 1936) пише: “Грушевський сам заплутався і молодь за собою потягнув”. Цю етимологію любили повторювати російські історики. 2. С.Шелухин пояснює назву Україна у зв’язку з дієсловом краяти: краіати —> край —> украй, тобто це та частина території, що належить нам, наш украй – Україна. У цьому є сенс. Для прикладу візьмемо “Пересопницьке євангеліє” (1556 p.), де словоукраїна вживається багато разів як загальна назва у значенні земля, територія: “І переїхали до україни Гадаринської, которая єсть з другої сторони напротив Галилеи”. Очевидно, таке пояснення етимології топоніма Україна є найбільш достовірним. 3. Третє пояснення подає назву Україна як складне слово: родовий відмінок множини від слова анти -» ути + називний відмінок від слова країна: уть країна (країна антів), де утькраїна -»yTKpajiHa -> Україна, тобто: занепад [ъ] у слабкій позиції, потім спрощення складної групи приголосних [тк] – [к]. З позицій наукової фонетики тут усе гаразд, та, на жаль, ніде не засвідчена назва утькраїна в пам’ятках письма. Отже, Україна <— украй <— краяти. Назва виникла ще у спільнослов’янський період, бо ті слов’яни, що у VI ст. помандрували на Балкани, понеси її з собою. Там виникла область Крайна (між Сербією і Хорватією). Це не випадково, бо туди перенесли й інші топоніми з України: Черногора – Чорногорія, Гуцульщина – Гуціка – Гацка. У царській Росії назва Україна не визнавались. Офіційною була назва Малоросія, що протиставлялася Великороси. Побутувала думка, що українці – це ті ж росіяни, але із зіпсованою поляками російською вимовою, люди меншої вартості, ніж великороси. Назви “Мала Русь” і “Велика Русь” утворені грецькою психологією, а росіяни скористалися готовими назвами, даними греками. Уперше ці назви знаходимо в посланнях царгородського патріарха 1303 р. із справи про утворення Галицько-Волинської метрополії. За термінологією грецьких географів:– Мала Русь, це власне Україна, і Велика Русь, це Україна разом з її колоніями у Прибалтиці, Поволжі, біля Ладоги й Онеги, тобто Русь часів Святослава, Володимира Великого, Ярослава. Отже, Мала Русь – це метрополія. 4.Стилі сучасної української літературної мови. Особливості наукового стилю української мови Слово "стиль" багатозначне, походить воно від латинського stilus, stylus - гостра паличка для письма, манера письма. Нині є понад 100 дефініцій стилю, що зумовлено специфікою аспекту розгляду цього поняття і різноманітністю ключових слів (спосіб, комунікація, підсистема, поведінка, стереотип тощо). Мовний стиль - це "усвідомлена суспільством підсистема в системі загальнонародної мови, закріплена за тими чи іншими ситуаціями спілкування, яка історично склалася й характеризується набором засобів вираження і певним принципом їхнього відбору"28. Мовленнєвий і функціональний стиль розуміємо як сукупність прийомів відбору та сполучень мовленнєвих засобів, функціонально зумовлених змістом, метою та обставинами спілкування. В українській літературній мові вирізняють такі функціональні стилі: художній, офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, розмовний, конфесійний та епістолярний. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах. Науковий стиль - функціональний різновид літературної мови, що обслуговує сферу і потреби науки. Основне призначення стилю - повідомлення про результати наукових досліджень, систематизація знань. Головними ознаками наукового стилю є широке використання науково-термінологічної лексики, слів з абстрактним значенням та іншомовного походження. Показовим є членування тексту на розділи. підрозділи, параграфи, введення формул, таблиць, діаграм. Лексичні, текстові одиниці репрезентують точність, логічність, узагальненість, аргументацію висловлених положень. Розрізняють власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний підстилі наукового стилю. Власне науковий репрезентується такими жанрами, як дисертація, монографія, наукова стаття, доповідь, дипломна, магістерська, курсова робота тощо. Науково-популярному підстилю властива доступність викладу наукової інформації, розрахованої на нефахівців. Науково-навчальний підстиль реалізується в підручниках, посібниках для учнів шкіл та студентів вищих навчальних закладів, слухачів мережі просвітницьких установ. Науковий стиль реалізується в таких жанрах: дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація, рецензія, виступи на наукових конференціях, дискусії, доповіді на наукові теми. Взірець власне наукового стилю: Мовна конвергенція - тактичний вияв комунікативної стратегії урівноваження статусу співрозмовників як пристосування адресанта до адресата, що передбачає уподібнення мовлення одного до мовлення другого з метою досягнення комунікативної кооперації. Наприклад, спілкування з дитиною на підставі коду дитячого мовлення, перехід на сленг чи жаргон, спілкуючись з людиною, що використовує їх. 5.Стилі сучасної української літературної мови.Офіційно-діловий стиль,його найважливіші риси Слово "стиль" багатозначне, походить воно від латинського stilus, stylus - гостра паличка для письма, манера письма. Нині є понад 100 дефініцій стилю, що зумовлено специфікою аспекту розгляду цього поняття і різноманітністю ключових слів (спосіб, комунікація, підсистема, поведінка, стереотип тощо). Мовний стиль - це "усвідомлена суспільством підсистема в системі загальнонародної мови, закріплена за тими чи іншими ситуаціями спілкування, яка історично склалася й характеризується набором засобів вираження і певним принципом їхнього відбору". Мовленнєвий і функціональний стиль розуміємо як сукупність прийомів відбору та сполучень мовленнєвих засобів, функціонально зумовлених змістом, метою та обставинами спілкування. В українській літературній мові вирізняють такі функціональні стилі: художній, офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, розмовний, конфесійний та епістолярний. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах. Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів, що використовуються в офіційному спілкуванні між державами, установами, приватною особою і установою і регулюють їх ділові взаємини. Основне призначення стилю - регулювання офіційно-ділових стосунків. Головні ознаки офіційно-ділового стилю: наявність реквізитів, що мають певну черговість, однозначність формулювань, точність, послідовність викладу фактів, гранична чіткість висловлювання, наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів, широке вживання конструкцій (у зв 'язку з, відповідно до, з метою, згідно з). Лексика стилю здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику. Синтаксис стилю характеризується вживанням речень різної будови з прямим порядком слів; запроваджується поділ тексту на пункти, підпункти. Виокремлюють такі його функціональні підстилі:
Офіційно-діловий стиль реалізується в таких текстах: закон, кодекс, устав, наказ, оголошення, доручення, розписка, протокол, акт, інструкція, лист, список, перелік, накладна тощо, а також виступи на зборах, наради, прес-конференції, бесіди з діловими партнерами. Взірець офіційно-ділового стилю: Конституція України. Стаття № 24 Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, зокрема надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. |