1. Розклад родоплемінного ладу та формування держави і права у країнах Стародавнього Сходу
 Скачать 188.81 Kb.
|
|
2. Суспільний лад Суспільний лад Афін (відповідно й інших античних міст-держав) зазвичай характеризується як рабовласницький. Звідси походять терміни "рабовласницька держава" та "рабовласницьке право". Якби йшлося про те, чи були в Афінах чи в Римі раби, не виникало б жодних спорів про проблему рабовласництва. Раби були й багато. Але у свій час у марксистській літературі відповідно до доктрини "способів виробництва" та "суспільних формацій" було сформульоване положення про "рабовласницький лад" як обов'язковий універсальний етап історії для всіх країн і народів. У зв'язку з цим виникає запитання: що таке "лад"? Вочевидь, це певний обов'язковий порядок, який характеризує "конструкцію" суспільства, його суттєві характеристики. Конструкція суспільства (його тип, "модель") має визначатися якимось системотворчим критерієм. Для рабовласницького ладу таким критерієм вважається наявність рабів. Проте у давнину та середні віки раби були в усіх державах, але не всі вони визнаються "рабовласницькими". Останніми є лише ті, в яких праця раба була основою виробництва. До цього в Античному світі наближалися Афіни, інші грецькі міста-держави, та особливо Рим періоду імперії. Прадавні автори сильно перебільшували чисельність рабів у грецьких полісах. Так, письменник ІІІ-ІІ століть до н. е. Ктесикл називав для Аттики цифру в 400 тис. рабів, Арістотель - 470 тис. для Егіни, Тімей - 640 тис. для Коринфа. Ці цифри некритично повторювалися в радянській літературі, аби підтвердити наявність "рабовласницької формації". Насправді рабів було набагато менше. Так, за розрахунками Ю. Белоха, в Аттиці на початок Пелопоннеської війни проживало приблизно 100 тис. громадян, 30 тис. метеків та до 120 тис. рабів разом з жінками та дітьми1. На цей час вважається, що в Афінах у період їх розквіту проживало 172 тис. громадян, ураховуючи жінок та дітей, 28 тис. метеків та 115 тис. рабів, з яких більшу частину складали жінки та діти2. У цілому можна припустити, що раби становили половину або навіть одну третину населення Аттики. Безумовно, це є найважливішою рисою античної цивілізації та античного "суспільного ладу". Але для самих афінян набагато важливішим був поділ громадян наевпатридів, геоморів та деміургів, запекла боротьба селянства проти земельної аристократії, у перебігу якої формувалася афінська демократія (як і в Римі, боротьба між патриціями та плебеями у перебігу становлення Римської республіки). Крім рабів, існують громадяни, метеки; громадяни запекло ворогують між собою, вони поділені на класи та розряди за власністю і правами; одні громадяни можуть бути архонтами, інші - ні, одні можуть бути обрані до ареопагу, інші - ні. Це все належить до суспільного ладу? Запитання риторичне. Звідси напрошується такий висновок: за допомогою однієї плоскої формули неможливо виразити стан суспільства. Критерії "суспільного ладу" є мобільними, вони "гуляють" у часі і просторі; в одному випадку на передній план виступає дихотомія: раби -вільні, в іншому - евпатриди та демос. Усім стародавнім суспільствам був притаманний поділ на станові групи: в Індії - брахми, кшатрії, вайшьї, шудри, у Вавилоні - авілуми та мушкенуми, в Афінах (та інших містах-полісах Греції) - евпатриди, геомори, деміурги; в Римі - патриції та плебеї. Що було початковим критерієм такого поділу? Скоріше за все - родова належність. Уже на ранній стадії родового ладу старші та молодші роди перебували в нерівному становищі. При ускладненні родоплемінного ладу в перебігу "неолітичної революції" молодші, "дочірні" роди були підпорядковані "старшим", батьківським родам. Старші та молодші родові групи утворювали в сукупності "народ". Але до "народів" примикали "чужі" - осколки інших "народів", скорені, "союзники", усякого роду ізгої і под. Вони не мали родинних зв'язків з домінуючими родовими групами, не належали до "народу", до "наших" і тому потрапляли в нерівне становище. Звернемо увагу на два терміни: грецький "евпатрид" та римський "патрицій". В основі того й іншого - корінь "патр", який є основою батьківського статусу (патер, патріарх, папа, падре). Евпатрид, як і патрицій, - це "той, що має батька", кровною спорідненістю прив'язаний до "нас" та як "наш" має всі права нашого роду. Чужинці, прийшлі, "не наші" не мали "наших" прав, насамперед права володіння землею та участі у вирішенні спільних справ. Етнічний статус перетворювався на статус соціальний, правовий. Так з'явилися шудри, мушкенуми, метки, періеки, плебеї. Прадавнє право було суто "народним", воно належало тільки "нам". Основними "класами" Афін були евпатриди, геомори, деміурги, метки та раби. Евпатриди ("шляхетні") - земельна аристократія Афін. їм належало виключне право засідати в ареопазі, з їх числа обиралися базилевси, архонти та інша адміністрація; геомори становили основну частину землеробського населення Афін; деміурги займалися ремеслом. Метеки хоча й були вільними людьми, але, будучи іноземцями, не громадянами Афін, були неповноправними, хоча й сплачували особливий податок "метекийон" та могли призиватися до армії. Раби рекрутувалися головним чином з числа військовополонених або куплялися та були зовсім безправними. Вони поділялися на приватних і державних. Останніх використовували на тяжких роботах у Лаврійських срібних рудниках, що належали державі, частково служили в поліції або як дрібні службовці. Реформи Солона У 594 р. до Р. X. першим архонтом Афін був обраний Солон (між 640 і 635 - близько 559 рр. до Р. X.), який, будучи наділеним великими повноваженнями, здійснив економічну, політичну та судову реформи. Вони відзначалися поміркованістю та компромісним характером і стали важливим етапом в утворенні Афінської держави. В економічній сфері: ліквідовано боргове рабство та скасовано борги селян (проведено, так звану, сисахвію); коштом держави було викуплено та повернено на батьківщину всіх афінян, проданих за межі Аттики в рабство; законодавче визнано приватну власність на землю, допускався її продаж і роздроблення; запроваджувалася монета; було прийнято закон про те, що батьки мають навчити синів якогось ремесла; заборонялося не працювати. У політичній сфері: скасовано владу родової аристократії (право на зайняття вищих посад і політичне керівництво за привілеєм від народження — геннекратію) та запроваджено привілеї майна та суспільної служби -тимократію (тиме—майновий ценз). За майновим 40 І Іензом усе цивільне населення поділялося на чотири класи. За основу цензу було взято земельний ценз, тобто прибуток, одержуваний під землі. / клас — пентаксіомедімни — особи, що одержували від землі не менше від 500 медимів (один медам - 52,5 літра) сільськогосподарської продукції на рік. До реформ Солона в Афінській державі основним джерелом права був звичай. У V—IV століттях до Р. X. виникають закони, ;Іле, попри їх появу, звичаєве право відігравало велику роль у регулю-ІІанні тогочасних суспільних відносин. Так, найдавніші Закони архонта Цраконта (621 р. до Р. X.) були просто записом норм чинного Іиичаєвого права. До нас вони не дійшли, але, як відомо, відзначалися надзвичайною жорстокістю (звідси розмовне "драконові закони"), нозаяк передбачали страту не тільки за вбивство, але й за крадіжку овочів, ледарство тощо. Самі греки говорили, що ці закони написані не чорнилом, а кров'ю. Існують перекази, що коли самого законодавця іапитали, чому він майже за всі злочини призначає страту, Драконт піби-то відповів, що цього виду покарання заслуговують незначні покарання, а для значних він не зміг придумати більшого. Попри жорстокість і технічну недосконалість, Закони Драконта мали важливе історичне значення, оскільки вони вперше відобразили судову практику, вводили нові правила судочинства, обмежували кровну помсту та забороняли самосуд, упорядковували майнові й інші відносини. Усе ж таки право набуває цивілізованішої форми та стає гуманнішим, порівняно з реформами Солона. Афінське право не було систематизованим, не всі правові інститути були достатньо розроблені. Наприклад, інститут права власності основну увагу відводив володінню та не містив власне визначення права власності як абсолютного права особи. Остаточно було закріплено право власності на землю, тварин і рабів. Особливістю права власності було те, що обмежувалася концентрація в руках однієї особи надто великих земельних володінь. Зобов'язальне право знало різні види договорів (купівлі-продажу, найму, позики, товариства, поклажі тощо), які укладалися, переважно, в письмовій формі та забезпечувалися закладом, завдатком,поручительством. У шлюбно-сімейних відносинах право забезпечувало провідну роль чоловіка, жінки ж були позбавлені багатьох прав. Спадкування могло здійснюватися за законом і за заповітом. Батько мав право позбавити синів спадку. Кримінальне право розрізняло злочини проти держави та проти особистих інтересів. Найтяжчими злочинами вважалися: державназрада, обман народу, образа богів, крадіжка храмового майна. Ті, хто скоїв державні злочини, оголошувалися поза законом, і кожен мав право їх убити. До серйозних злочинів належали: вбивство, зрада дружини й образа. Серед злочинів проти власності найтяжчими вважалися крадіжка майна та підпал. Покарання були такі: смертна кара (засудженому надавали право прийняти отруту), штраф, тілесні покарання (для рабів), позбавлення волі (застосовувалося лише як запобіжний захід, щоб недопустити втечі), агамія (позбавлення політичних прав і повна або часткова конфіскація майна), відшкодування збитків, продаж у рабство та ін. Реформи Клісфена У 509 р. до Р. X. першим архонтом Афін було обрано Клісфена, що провів низку реформ, зміст яких зводився до такого: • було запроваджено новий територіальний поділ Греції. Аттика поділилася на 10 територіальних округів—філ, - кожна з яких складалася з трьох територій (трітгій)—міської, приморської та землеробської. Тери торії поділялися на деми. Так, на зміну родовому прийшов територіальний принцип поділу населення, в результаті якого відбувається його змішування, роз'єднання та послаблення сили впливових родів; • замість Ради 400 утворено Раду 500 (буле), до якої кожна з 10 територіальних філ обирала по 50 осіб; • створено колегію 10 стратегів-Ію одному від філи, що виконували функції військових керівників, хоча мали й значні адміністративно- політичні повноваження; • запроваджено, так званий, остракізм - "суд черепків" метою! якого була охорона держави від можливого перевороту та захоплення і влади тираном. 17. Державний устрій Стародавньої Греції в період розвитку демократії Верховним органом влади в Стародавній Греції були Народні збори (еклезія), що збиралися чотири рази на місяць. До роботи в них допускалися лише чоловіки (народжені від афінянина й афінянки), що досягли 20 років. Особи, народжені від мішаних шлюбів, іноземці, жінки та раби такого права не мали. Зібрання вважалося легітимним, якщо участь у ньому взяли не менше 6000 осіб. За участь у зборах платили гроші. До компетенції Народних зборів належали: прийняття законів, вибори посадових осіб і контроль за їх діяльністю, вирішення питань війни та миру й інші важливі питання. Іншим важливим органом Афін була Рада 500 (буле) - уряд, до складу якого входило по 50 громадян від кожної з 10 територіальних філ. Вони обиралися щорічним жеребкуванням з-поміж громадян, яким виповнилося ЗО років. Засідання Ради 500 відбувалися щоденно. Члени Ради (булевти) за свою службу отримували винагороду. До повноважень цієїРади належали: фінансові питання, дипломатичні відносини, контроль за службовими особами, попередній розгляд справ, які виносилися на Народні збори. У складі Ради діяло 10 комісій. Геліея — вищий судовий орган, який складався з 6000 членів, котрі щорічно обиралися від кожної філи жеребкуванням з повноправних громадян, які досягли 30-літнього віку. У складі геліеї діяло 10 колегій - дикастерій, - кожна з яких виконувала свої безпосередні функції протягом одного місяця (місяців у греків було 10). Важливе місце в управлінні державою посідали певні посадові особи, що обиралися відкритим голосуванням на Народних зборах або жеребкуванням строком на один рік і за свою службу (крім стратегів) отримували винагороду. Такими посадовими особами були: стратеги (десять членів), архонти (перший архонт, архонт-епонім, архонт-базилевс, архонт-полемарх і ще шість архонтів), ареопаг, астиноми, агораноми, метрономи та ін. Основними принципами діяльності посадових осіб були такі: посади, зазвичай, були платними; посади були колегіальними (крім стародавніх - архонта, базилевса, полімарха); між посадами не існувало ієрархічної градації (окрім військового управління); всі посадові особи 42 (>ули підзвітні; не можна було поєднувати дві посади одній особі; попередньо кандидатів на посаду перевіряли (докімасія). У Греції сформувалася така форма правління, як рабовласницька Демократична республіка. 18. Джерела та основні риси права Стародавньої Греції До реформ Солона в Афінській державі основним джерелом права був звичай. У V—IV століттях до Р. X. виникають закони, ;Іле, попри їх появу, звичаєве право відігравало велику роль у регулю-ІІанні тогочасних суспільних відносин. Так, найдавніші Закони архонта Цраконта (621 р. до Р. X.) були просто записом норм чинного Іиичаєвого права. До нас вони не дійшли, але, як відомо, відзначалися надзвичайною жорстокістю (звідси розмовне "драконові закони"), нозаяк передбачали страту не тільки за вбивство, але й за крадіжку овочів, ледарство тощо. Самі греки говорили, що ці закони написані не чорнилом, а кров'ю. Існують перекази, що коли самого законодавця іапитали, чому він майже за всі злочини призначає страту, Драконт піби-то відповів, що цього виду покарання заслуговують незначні покарання, а для значних він не зміг придумати більшого. Попри жорстокість і технічну недосконалість, Закони Драконта мали важливе історичне значення, оскільки вони вперше відобразили судову практику, вводили нові правила судочинства, обмежували кровну помсту та забороняли самосуд, упорядковували майнові й інші відносини. Усе ж таки право набуває цивілізованішої форми та стає гуманнішим, порівняно з реформами Солона. Афінське право не було систематизованим, не всі правові інститути були достатньо розроблені. Наприклад, інститут права власності основну увагу відводив володінню та не містив власне визначення права власності як абсолютного права особи. Остаточно було закріплено право власності на землю, тварин і рабів. Особливістю права власності було те, що обмежувалася концентрація в руках однієї особи надто великих земельних володінь. Зобов'язальне право знало різні види договорів (купівлі-продажу, найму, позики, товариства, поклажі тощо), які укладалися, переважно, в письмовій формі та забезпечувалися закладом, завдатком, поручительством. У шлюбно-сімейних відносинах право забезпечувало провідну роль чоловіка, жінки ж були позбавлені багатьох прав. Спадкування могло здійснюватися за законом і за заповітом. Батько мав право позбавити синів спадку. Кримінальне право розрізняло злочини проти держави та проти особистих інтересів. Найтяжчими злочинами вважалися: державна зрада, обман народу, образа богів, крадіжка храмового майна. Ті, хто скоїв державні злочини, оголошувалися поза законом, і кожен мав право їх убити. До серйозних злочинів належали: вбивство, зрада дружини й образа. Серед злочинів проти власності найтяжчими вважалися крадіжка майна та підпал. Покарання були такі: смертна кара (засудженому надавали право прийняти отруту), штраф, тілесні покарання (для рабів), позбавлення волі (застосовувалося лише як запобіжний захід, щоб недопустити втечі), агамія (позбавлення політичних прав і повна або часткова конфіскація майна), відшкодування збитків, продаж у рабство та ін. 19.Суспільний та державний лад стародавнього Риму в царський період.Реформи Сервія Тулія Суспільний лад Стародавнього Риму Населення Стародавнього Риму поділялося на дві групи: вільних і невільних (рабів). Вільне населення, своєю чергою, поділялося на громадян та іноземців (перегринів), громадяни - на повноправних і неповноправних. Повноправними громадянами були лише ті, хто належав до одного із родів (яких було 300), які входили до складу римської общини. Такі громадяни називалися патриціями та мали особливий правовий статус: тільки вони мали право обіймати виборні посади, бути суддями, брати участь у розподілі завойованих Римом у сусідів земель тощо. До неповноправних громадян належали плебеї (вважають, що вони утворилися внаслідок підкорення населення латинських округів або імміграції), що стояли поза родовою організацією римської общини патриціїв, старими родами, куріями, племенами. І хоч були вони вільними людьми, володіли майном та рабами, як і патриції платили податки, служили у війську, виконували інші суспільні обов'язки, однак були позбавлені політичних прав (не мали права обіймати громадські посади, брати участь у Народних зборах, користуватися завойованими Римом землями), їм також заборонялося укладати шлюб з патриціями. Усе це спричиняло незадоволення плебеїв, штовхало їх до боротьби за свої права, котра закінчилася перемогою (зрівнянням у правах з патриціями) та знищенням замкнутості римської родової організації, що в підсумку сприяло прискоренню утворення держави. Раби - це невільницьке населення, позбавлене будь-яких прав. Вони не мали правоздатності та могли бути лише об'єктами права й перебували у приватній або державній власності, їх вважали не людьми, а "речами, що говорять". Раба можна було купити, продати, подарувати, передати у спадок, убити. Він не міг мати своєї сім'ї, дітей і майна. З огляду на все це, раб не був зацікавлений у наслідках своєї праці. Тож рабовласники змушені були шукати більш ефективних форм їх експлуатації. Так з'являються пекулії (коли частину свого майна хазяїн передавав рабові для самостійного ведення господарства й отримував частину прибутку від нього) та колони (люди, що були вже не рабами, а орендарями землі, які перебували в економічній залежності від її власника). Перегрини - мешканці провінцій, що належали до складу римської держави, але не були громадянами; члени общин і держав, не залежних від Риму, але пов'язаних з ним; римські громадяни, засуджені на вигнання. Правовий статус цієї категорії населення визначався договорами. |