1. Розклад родоплемінного ладу та формування держави і права у країнах Стародавнього Сходу
 Скачать 188.81 Kb.
|
|
Державний лад Риму в царський період Царський період в історії Риму - це 753-509 рр. до Р. X. Названий він так тому, що в цей час тут правило сім царів (Ромул, Нума Помлілій, Тулл Гостілій, Анк Марцій, Тарквіній Пріск, Сервій Туллій, Тарквіній Гордий). Характеризувався цей період розпадом родового ладу та перетворенням примітивної варварської громади на місто-державу. Основною ланкою суспільства були роди, котрих налічувалося 300. Роди об'єднувалися в ЗО курій. Десять курій утворювали одну трибу, кожна з яких відповідала одному з трьох племен (латини, сабіни, етруски), що об'єдналися в римський народ (квірити). Управління мало характер військової демократії: Народні збори, Сенат (рада старійшин), рекс (цар). Верховна влада належала Народним зборам (куріатним коміціям), де кожна курія мала один голос. Збори обговорювали питання та приймали рішення з проблем, які стосувалися всього суспільства: війни й миру, обрання посадових осіб, прийняття до складу римського народу нових общин. Сенат складався зі старійшин 300 родів. Це був упливовий орган, який попередньо обговорював питання, що виносилися на народні збори, а також міг самостійно вирішувати багато різних справ, які стосувалися управління, фінансів, зовнішньої політики тощо. Рекс (цар) обирався на Народних зборах і був, передовсім, воєначальником і верховним суддею (у справах про зраду, заколот інші злочини, що вважалися публічними) та жерцем. Межі його повноважень визначалися звичаями. Значний уплив на управління справляли жрецькі колегії- авгури (на підставі всіляких знаків та гадань давали свої висновки про діяльність посадових осіб), понтифіки (слідкували за дотримуванням звичаїв і могли за їх порушення засуджувати навіть до страти), феціали (кидаючи закривавлений спис на територію ворога, здійснювали акт проголошення війни). Реформи Сервія Туллія Шостим за порядком царем (рексом), якого обрали римляни, був Сервій Туллій (578-534 рр. до Р. X.). Він увійшов в історію Стародавнього Риму як цар, який запровадив низку реформ, що завершили перетворення родової общини на державу, ліквідували привілеї патриціїв, зрівнявши їх у правах з плебеями, сприяли переходу до республіки. Усе вільне чоловіче населення Риму (і патриції, і плебеї) було поділено на п'ять класів залежно від майнового (а не за належністю до родової аристократії - як раніше) цензу. Кожний клас виставляв певну кількість військових одиниць — центурій (сотень) - і отримував таку ж кількість голосів у Народних зборах (коміціях). Загалом було 193 центурії. 1 клас - особи, які володіли майном не менше 100 000 асів, виставляли 98 центурій (голосів); 2 клас - 75 000 асів і 22 центурії (голосів); 3 клас - 50 000 асів та 20 центурій (голосів); 4 клас - 25 000 асів і 22 центурії (голосів); 5 клас -11 000 асів та ЗО центурій (голосів). Поза класами залишалися найбідніші прошарки суспільства — пролетарі. Вони виставляли одну центурію та мали один голос у Народних зборах. Отож, більшість голосів в центуріальних коміціях належала заможним громадянам. Усі центурії поділялися на "молодших" (від 17 до 46 років, які мали йти на війну) та "старших" (від 46 до 60 років — перебували в резерві). Кожні п'ять років мала відбуватися переоцінка майнового стану римських громадян. Запроваджені реформою центуріальні коміції (як новий вид народних зборів), поступово замінили куріатш коміції. Кожна центурія в центуріальних зборах мала один голос. Рішення приймалося більшістю голосів. Територіальне країна була поділена на чотири міських і 17 сільських триб (округів). На чолі триб стояли голови, що відповідали за збирання податків, набір війська, визначали майнову спроможність громадян. Діяли трибутні збори. У Народних зборах виникає нова складова частина — трибутні коміції. Реформи Сервія Туллія створили умови для формування в Римі аристократичної республіки, що й відбулося після вигнання у 509 р. до Р. X. центуріальними зборами останнього царя. 20.Державний лад Риму в республіканський період У 509 р. до Р. X. у Римі встановилася республіка, центральними органами якої були Народні збори, Сенат і магістрати. Народні збори формально вважалися найвищим органом влади й поділялися на три види: 1) центуріатні коміції- відігравали важливу роль (збори війська), приймали закони, вирішували питання війни та миру, обирали вищих магістратів, виконували судові функції (у злочинах, за які було передбачено смертну кару); 2) трибутні коміції — збори мешканців територіальних триб, на яких ухвалювалися менш важливі рішення: обирали нижчих магістратів, розглядали скарги громадян, з III ст. до Р. X. набули права приймати закони. Існували два види зборів по трибах: для патриціїв і плебеїв (постанови яких називалися "популісцита"), і лише для плебеїв (постанови називалися "плебісцита"); 3) куріатні коміції-в їх роботі брали участь тільки патриції, але вони спочатку втрачають політичні функції, а згодом і зовсім зникають. Народні збори скликали вищі посадові особи, що головували на них. Важливу роль у Римській державі відігравав Сенат, який був постійним органом і відав фінансами держави, чеканкою монет, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення Народних зборів, приймав рішення із зовнішньополітичних питань, затверджував вибори посадових осіб. Посада сенатора була довічною. 21. Магістратури у Стародавньому Римі Магістрати - сукупність посадових осіб, які виконували різноманітні управлінські та судові функції. Вони обиралися центуріатними зборами чи трибутними коміціями на один рік. Найважливішими принципами організації та діяльності магістратів були: виборність, колегіальність, строгість, відповідальність перед народом, безоплатність. Усі магістрати поділялися на ординарні (звичайні) й екстраординарні (надзвичайні), а ординарні - на вищі та нижчі. Вищими ординарними магістратами були консули (їх було двоє, обиралися на один рік і очолювали всю систему магістрату, стежили за виконанням законів, командували військом, головували в Сенаті й Народних зборах, мали право скасовувати рішення інших магістратів (крім трибунів), вирішували питання управління та ін.), претори (спочатку були помічниками консулів і здійснювали керівництво судочинством, охороною громадського порядку, мали право видавати загальнообов'язкові постанови), цензори (обиралися один раз на п'ять років і встановлювали майновий ценз громадян, складали списки сенаторів, слідкували за дотриманням норм моралі). До нижчих ординарних магістратів належали: еділи (слідкували за порядком і виконували поліцейські функції, їх було чотири), квестори (провадили досудове слідство в кримінальних справах, завідували державним казначейством, збереженням державного архіву тощо). Магістратура. Важливим органом державної влади в республіканському Римі була магістратура. До її системи входили магістрати, тобто посадові особи, що представляли Римську державу і від її імені здійснювали державні акти в галузі судочинства чи управління. Характерними особливостями посади магістрату були: І) виборність: 2) колегіальність; 3) короткостроковість служби; 4) відповідальність перед народом; 5) безоплатність у відправленні служби. Першою характерною ознакою магістрату була виборність. Вибори магістратів проходили на народних зборах - у центуріатних та трибутних комісіях. Другою характерною ознакою магістратури була колегіальність. Одну посаду зазвичай обіймала група магістратів. Особливість цієї колегіальності полягала в тому, що кожен магістрат вирішував питання, які підлягали ведінню цієї магістратури, самостійно. У разі непогодження з діями одного з магістратів інші магістрати могли позбавити юридичної сили його акти шляхом вираження свого протесту словом "забороняю" чи "ветую". Така дія колегії магістрату називалася інтерцесією. Третьою характерною ознакою посади магістрату була її короткостроковість. Всі магістрати обиралися на один рік, за винятком цензора (п'ять років). Четвертою ознакою цієї посади була відповідальність магістратів перед народом. Вищі магістрати могли притягатися до суду народних зборів після сплину строку перебування на посаді, а нижчі - навіть до сплину цього строку. П'ятою ознакою посади магістрату була її безоплатність, оскільки магістрати не отримували жалування за свою роботу. Це пояснювалося тим. що ганебно брати винагороду за служіння батьківщині. Кожен магістрат мав свій апарат, який складався з його ради, канцелярії, де працювали секретарі та письмоводителі, охоронці, глашатаї та посильні. Всі ці особи отримували жалування. Магістрати поділялися на ординарні та екстраординарні (надзвичайні). Ординарні магістрати. Консули. На чолі ординарних магістратів стояли два консули. їм належало вище військове командування. Крім того, консули мали низку інших повноважень: а) керували набором римських громадян до армії; б) призначали командний склад в армії та відправляли правосуддя в армії; в) розпоряджалися здобиччю; г) укладали перемир'я з ворогом та ін. Претори. Помічниками консулів стали претори. Спочатку вони заміщали консулів під час їх відсутності в Римі та виконували обов'язки з охорони громадського порядку, тобто керували поліцією. Згодом вони почали керувати правосуддям. Цензори. До обов'язків цензора входило встановлення цензу громадян Рима і розподіл їх по трибах, розрядах та центуріях, складання сенатського списку. Цензор здійснював нагляд за мораллю та мав право призначати громадянам покарання за аморальну поведінку. Цензори також брали участь в управлінні фінансами держави. Еділи. Виконували поліцейські обов'язки. Спостерігали за порядком у місті, пожежною поліцією, влаштуванням ігор та видовищ, постачанням продуктів, наглядали за торгівлею на ринках. Еділів було четверо. Квестори. Були помічниками консулів. Потім до їх компетенції стали входити провадження попереднього слідства по кримінальних справах, завідування державним казначейством, державним архівом. Плебейські трибуни. Контролювали патрицієв у Сенаті, а також магістратів на всіх рівнях управління. Мали право вето на будь-яке рішення магістрату чи сенату і навіть на ухвалене судове рішення. Будь-який мешканець мав право звернутися до трибуна по допомогу та захист. 22. Державний лад в період імперії у Стародавньому Римі. У період імперії виділяють два етапи: принципат (27 р. до Р. X. - 284 р.) і домінат (284-476 рр.). На етапі існування держави у формі принципату (від лат. "принцепс", тобто "перший") одночасно діяли дві системи управління—республіканська (слугувала прикриттям імператорської влади) та монархічна. Роль Сенату й інших республіканських інститутів зменшується, а влада принцепса та створеного ним нового державного апарату зміцнюється. Влада принцепса спочатку не була спадковою. Формально він її набував за рішенням Сенату, але згодом він отримує право призначати свого спадкоємця. Поступово й сам Сенат стає підконтрольним принцепсу, позаяк саме він його формує. Принцепс отримав вищу військову владу, був одночасно консулом, народним трибуном, великим понтифіком, володів правом проголошувати війну та підписувати мир і міжнародні угоди, правом кримінального й цивільного суду. Постанови, видані ним, набувають найвищої юридичної сили. Складовою системи управління принцепса стає "рада друзів", що згодом перетворюється на постійний орган-консиліум, в якому важливу роль починають відігравати юристи. На противагу старій скарбниці (ерарій), з'являється імператорська - фіск. До того ж, якщо сенатська скарбниця мала право карбувати мідну монету, то фіск — срібну та золоту. Створюється канцелярія принцепса, що складається з відділів (фінансового, розслідування справ та ін.), очолюваних призначеними імператором, прокуратурами чи магістрами. Провінції поділяються на дві категорії: імператорські (управляли призначені принцепсом намісники) та сенатські (на чолі з призначеними Сенатом проконсулами чи пропреторами). Опорою, джерелом могутності й авторитету принцепса стає військо і, зокрема, привілейована преторіанська гвардія, що охороняла імператора та підтримувала внутрішній порядок у державі. Глава преторіанців - префект преторів - стає найближчим помічником, заступником, довіреною особою принцепса-імператора. Зі зростанням і посиленням апарату принцепса стає зрозумілим, що республіканське прикриття для нього більше непотрібне та є всі умови для встановлення міцної централізованої влади. Саме така влада й була встановлена в 284 р., коли римським імператором стає Щоклетіан (284—305). Розпочинається новий період в історії римської держави - епоха пізньої імперії - домінант: імператор - це вже не перша особа в державі, як було раніше, а домініус (господар), абсолютний монарх, який стоїть над законом, божественна особа. З'являються установи (Державна рада — консисторіум, фінансове відомство, військове відомство та ін.), які отримують найширші повноваження й очолюються призначеними імператором і підпорядкованими тільки йому чиновниками (квестор священного палацу (глава консисторіуму), начальник імператорської опочивальні, магістр посад, управитель імператорської скарбниці, начальник особистої канцелярії тощо). Діоклетіаном була розпочата й завершена імператором Костянтином (285-337) адміністративна реформа, метою якої було централізувати владу, збільшити кількість чиновників, відокремити цивільне управління від військового. Отож уся імперія була поділена на 12 діоцезів (на чолі з вікаріями), що поділялися на провінції (на чолі з ректорами), провінції— на округи (очолювані пагами). Окрім звичайної поліції, утворюється таємна (нічна) поліція для боротьби з пожежами. Діють спеціальні агенти для виконання таємних доручень, запроваджується посада фрументарія (основне його завдання - доносити владі про все). У 324-330 рр. імператор Костянтин на місці грецького м. Візантія побудував нову столицю Риму - Константинополь, куди було переведено деякі центральні державні установи. У 395 р. імперія розділилася на дві частини - Західну Римську імперію та Східну Римську імперію. Кожна з них очолювалась окремими імператорами. 23. Джерела, зміст та основні риси права Стародавнього Риму в царський період. Римське право у своєму розвитку пройшло історичні етапи, що не збігаються з етапами римської рабовласницької держави. 1. Найдавніший період (VI—III століття до Р. X.) - етап формування римського права. Він характеризувався його національно-полісною замкнутістю, формалізмом, архаїчністю, примітивністю інститутів, становістю. 2. Класичний період (III ст. до Р. X. - III ст.) - етап розквіту римського права, розвитку найважливіших інститутів, які врегульовували най важливіші суспільні відносини (власності, товарно-грошові, шлюбно- сімейні та ін.). 3. Посткласичний період (IV—VI століття). Основним його досягненням було те, що відбувається систематизація та кодифікація права, але на праві цього періоду не могли не відбитися кризові явища, що були характерні для тогочасного римського суспільства. Джерела римського права Джерела права - це форми, в яких відображаються правові норми. У Стародавньому Римі вони були такі: -звичаї, що в процесі становлення держави перетворюються на норми звичаєвого права; -рішення Народних зборів; -рішення царів або рексів; -закони; -едикти преторів; -постанови Сенату; -конституції імператорів (едикти, рескрипти, декрети, мандати); 50 •інституції відомих римських юристів (Катона старшого, Квінта Муцій Сцевола, Сервія Сульпіція, Гая, Папініана, Павла, Ульпіана, Модестина та ін.); — кодекси (Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія, Юстиніана). Джерела римського права У царський період джерелом римського права були правові звичаї, пов'язані з релігійною традицією. Привілеєм тлумачення права володіли жерці - колегія понтифіків. Досить рано стався розподіл релігійних норм - божественних приписів, що не підлягали обговоренню, і правових норм (ідо) - установлених людьми для суспільної користі. Релігійні норми втілилися у священних законах, порушення яких тягло за собою божественну кару. Спочатку того, хто переступив через священні закони, приносили в жертву богам, потім це покарання замінили на вигнання. Ще одним джерелом звичаєвого права стали легендарні царські закони. Вони регулювали родинні та родові відносини, закріплювали значну владу голови родини у стосунках домочадців. Звичаєве право визначало правове спілкування навіть після появи писаних законів: звичай діяв у разі відсутності законодавчої норми. З часом основним джерелом римського права стають закони - письмово зафіксовані загальнообов'язкові норми, підтримані державним примусом. Першими писаними римськими законами стали Закони XII таблиць, підготовлені спеціальною комісією децемвірів ("десяти чоловіків") і схвалені римським народом. Письмове законодавство обмежило можливості свавільного тлумачення права понтифіками, а також заклало основи єдиного для римських громадян квіритського (цивільного) права. Закони XII таблиць установили рівні правила судочинства та консолідували римське звичаєве право. Крім того, вони змінили поняття закону: законом відтепер вважалося рішення народних зборів. Для Законів XII таблиць був характерним формалізм правових процедур, тобто вимога суворого додержання встановлених урочистих обрядів. Найменше порушення встановлених формул при укладенні правочину тягло за собою визнання правочину недійсним, а в суповому процесі призводило до програшу справи. У республіканський період джерелом римського права виступали також постанови магістратів. Останні наділялися повноваженнями тлумачити право, видавати загальнообов'язкові постанови та правові заборони і тим самим створювати нові норми права, тому поряд із квіритським правом починають діяти нові правові системи - преторське право та право народів, які стали наслідком правотворчості преторів. Преторське право регулювало відносини між римськими громадянами і стало частиною цивільного права. Воно будувалося на принципах справедливості, доброго сумління та заповнювало правові прогалини, які виникли внаслідок економічних та соціальних відносин, що розвивалися. Право народів - внутрішньодержавна правова система, яка регулювала відносини за участю іноземців (перегримів). Претори перегримів не були зв'язані цивільним правом, тому у своїй правотворчості вони використовували право інших країн, керуючись засадами "справедливості" та "природного розуму". У І столітті н. е. народні збори позбуваються законодавчої влади. Сили закону набувають сенатус-консульти - постанови сенату. В період імперії вся повнота законодавчої влади переходить до імператорів. Імператорські конституції стають найважливішим джерелом права, яке діяло на території всієї Римської держави. Особливу роль у правовій системі Стародавнього Риму відіграли правники. Тлумачення права в їх судовій практиці та викладацькій діяльності створило особливий різновид джерел права. Римські правники надавали консультації з питань судового процесу, складали юридичні акти, надавали правову допомогу учасникам судового процесу. Вони зробили свій внесок у розвиток юридичної доктрини: намагалися систематизувати судову практику, складали коментарі цивільного та преторського права. Велике значення для розвитку римського права мало створення інституцій, що систематично викладали римське право. Так, Інституції Гая являли собою логічно побудований, стиснутий виклад громадянського (цивільного) права. Гай уперше відокремив матеріальне право від процесу. Він дав пояснення відносно правоздатності та дієздатності осіб, засобів захисту особистих та майнових прав. Інституції Гая включали чотири книги: про осіб, про речі, про зобов'язання, про позови. Згодом така система отримала назву інституційної, була закріплена в Інституціях Юстиніана та відображена в сучасному праві. 25.Кодифікація візантійського імператора Юстиніана Досвід приватних і офіційних кодифікацій показав важливість створення єдиного збірника права, укладення зводу, в якому було б як. цивільне, так і преторське законодавство і який міг би служити твердою основою під час здійснення правосуддя. З плином часу ця потреба відчувалася дедалі гостріше. Після видання кодексів Грегоріана, Гермогена та імп. Феодосія імператорські конституції видавалися й далі, в той час як багато з них виявилися вже скасо ваними. Отже, постала потреба в перегляді кодексів та їх доповнень., Панівний клас Римської імперії був зацікавлений в анулюванні застарілих норм-і в оновленні права. На здійснення цієї мети була спрямована і.політика в, га лузі законодавства. Уже Феодосій II мав намір зробити загальний перегляд як конституцій, так і юридичної літератури, і укласти єдиний цілісний звід, але задум свій не здійснив. Виконав цей план у найширшому масштабі візантійський імператор Юстиніан. Величезна праця складання Юстиніанівського зводу виконувалась під ке рівництвом видатного юриста того часу Трибоніану в декілька прийомів і в порівняно короткий термін. Насамперед Юстиніан вирішив упорядкувати конституції, які були видані після Теодозіанського кодексу, і переглянути попередні кодекси, вилучити все застаріле, а діюче об'єднати в один збірник. З цією метою Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб, серед яких був і згаданий Трибуніану. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси. Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи. Книга І містить конституції, які торкаються церковного пра ва, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 - цивільне право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне управління. Усередині титулу розміщені окремі конституції у хронологічному порядку. Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкува ти юридичну літературу. З цією метою в грудні 530 р. була створена нова . комісія, в складі якої працювали представники правових шкіл Константино поля, Беріте та інших міст. Комісія мала досить складне завдання: треба було зібрати всі твори класичних юристів, зробити з них витяги і все застаріле ви лучити, замінивши новим, а всі розбіжності усунути. Врешті, весь цей матеріал треба було відповідно систематизувати. Це складне завдання комісія виконала в надзвичайно короткий термін. Уся зібрана юридична література була переглянута, систематизована і зведена в єдине ціле. У грудні 533 р. цей величезний звід одержав назву Дигести, або Пандекти, був опублікований і вступив у дію. Дигести становлять центральну частину Юстиніанівського зводу, найб ільшу за розмірами і найціннішу за своїм змістом. Усі цитати розподілені в 50 книгах, які своєю чергою поділяються на певну кількість титулів з відповідни ми заголовками. У середині кожного титулу теж у певному порядку розміщені цитати, кожна з яких починається із зазначення автора і твору, з якого вона взята. Треба зазначити, що в період абсолютної монархії практика римського права часто відступала від тих положень, які були з такою майстерністю зроблені класичною юриспруденцією. Але при всьому тому вже та обставина, що в основу Юстиніанівського зводу були покладені твори класичних юристів, оз начало для того часу безспірне відновлення римського права, повернення до його кращих начал. Завдяки Дигестам класична література була збережена від повної загибелі, а її багатющі плоди захищені від безнадійного викривлен ня. Водночас з роботою над укладенням Дигестів під загальним керівницт вом Трибоніану професорами Теофілом і Доротеєм був укладений переважно для навчальних цілей офіційний елементарний підручник цивільного права, який отримав назву Інституції. У листопаді 533 р. Інституції були санкціоно вані і вступили в дію. Головним джерелом Інституцій був однойменний твір римського юриста Гая, побудований за принципом поділу права на три групи: 1) про осіб; 2) про речі; 3) про форми процесу. Аналогічно побудовані й Інституції Юстиніана. Але поки укладались Дигести та Інституції, законодавство невпинно роз вивалося, що змушувало уряд переглянути низку спірних питань. Деякі з них були замінені самим Юстиніаном, який оголосив у вигляді наказів 50 нових рішень. Упродовж цих років законодавча діяльність і справді пожвавлюється: у 529 р. було видано майже 80 конституцій, у 530 - близько 130, у 531 – майже 100. Отже, коли робота над Дигестами та Інституціями була завершена, Ко декс, виданий у 529 р. багато де в чому вже застарів. Щоб узгодити з новими частинами Юстиніанівського зводу, комісія переробила його заново, і в лис топаді 534 р. цей Кодекс був опублікований у новій редакції. Отож до Кодексу Юстиніана увійшли всі закони римських імператорів, видані з часів правління імператора Андріана (117-138) до 534 р. У це число входили закони самого Юстиніана, видані ним до 534 р. Накази, які виходили після того, називалися новелами, і деякі з них набули істотного значення, спри чинивши повну реформу в деяких галузях права (наприклад, у галузі спадкування). Юстиніан планував у міру нагромадження новел їх системати зувати, але його задум залишився нездійсненим. До наших днів дійшло декілька частин збірників новел, які розглядаються як остання, завершальна частина Юстиніанівського законодавства. На думку Юстиніана, усі названі частини кодифікації мали становити єди ний Звід права, хоча вони й не були тоді об'єднані однією загальною назвою. Лише у Середньовіччі, коли відродилося вивчення римського права (почина ючи з XII ст.), весь Юстиніанівський звід набув загальної назви Corpus juris civilis - Звід цивільного права. Під цією назвою він відомий і тепер 26. Формування суспільного ладу у франків. Особливості державного ладу. Суспільний лад франків відображений у пам`ятці їхнього права – Салічній правді, складеній у часи Хлодвіга І. За формою це перелік правових звичаїв, які фіксують суспільний лад як родового, так і ранньокласового періодів. У цей час франки перебували на стадії ранньокласового суспільства. Їхня сусідська община – марка – колективно володіла землею, її члени були рівноправними вільними селянами-воїнами. Франки переймали прийоми римської агротехніки, були ознайомлені з латиною, мали деякі уявлення про римське право, набирали до себе на службу римських поселенців. Орна земля була у колективній власності марки і періодично перерозподілялась між общинниками. Земельний наділ франка не вилучався. Рілля вважалась володінням, а не власністю. Ліси, луки, вигони для худоби перебували у спільному користуванні общини. За Салічною правдою франк міг мати у власності присадибну ділянку, будинок. Община складалась з великих сімей, між якими існували родинні зв`язки. Заможні сім`ї мали рабів, як домашню прислугу, і напіввільних литів (ремісників). Згадуються також ковалі, конюхи, виноградарі. Якщо вільна дочка франка виходила заміж за раба, вона втрачала свободу. Найважливіші життєві питання общини вирішували збори її повноправних членів. Тільки вони могли прийняти в общину нового жителя. Франки щороку призивались на військові збори (березневі поля). На них король проводив огляд ополчення, діставав від нього схвалення своїх рішень. У Салічній правді згадуються аллоди – ділянки землі, володарі яких вийшли з общини (зламати три гілки і кинути на 4 сторони). Із розвитком приватної власності на землю та збільшенням кількості аллодів міцність общини зменшувалась. Багато франків потрапляло в залежність від багатих родичів. За умов ранньофеодальної держави існувала “розділена” власність на землю. Право на користування землею, її утримання належало васалу, право власності – сеньйору. Із розпадом марки селяни потрапляли в залежність від великих власників – світських і духовних. Форми цієї залежності були різними: комендації (надання землі безземельному селянинові), прекарії (коли селянин віддавав свій наділ феодалу, а той повертав його селянину вже не у вигляді власності, а володіння. Таким чином, селянин набував собі захисника). Під кінець існування франкської держави право власності на землю стало особистим і набуло двох форм: аллоду (вотчина), тобто власності, вільної від обмежень стосовно розпорядження його договорами і заповітами та володіння за умови виконання певних повинностей і несення служби. Державний устрій. Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. За династії Меровінгів (V ст. - 751 р.) ще зберігались релікти родового ладу. Військовий вождь одноча-сно був королем. Із посиленням його влади роль ополчення як органу безпосередньої демократії стала знижуватись. При королю створювалась королівська курія (рада знаті). За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління. У 751 р. на престолі утверджується нова династія. На зборах світської і духовної знаті Пінін Короткий, син Карла Мартелла, який мав реальну владу, як майордом, був проголошений королем. Найбільшого розвитку монархія досягає за правління його сина Карла Великого (768 - 814 рр.). У результаті великих завойовницьких походів у її склад ввійшли території, які зараз складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іспанію, а також багато інших земель. Показником зросту могутності держави стає проголошення у 800 р. Карла імператором. У його руках зосереджується значна влада. Але це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повинен був фактично ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалось ні одне важливе рішення. Найвищі світські та духовні феодали входили до складу постійно діючої ради при імператорі. Майже щороку скликався з`їзд всієї знаті (так зване “Велике поле”). Разом з тим відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було: – посадові особи, які очолювали господарське управління володіннями феодалів, одночасно здійснювали адміністративно-судову владу над населенням, що там проживало; – нагородою за службу були земельні пожалування, а також право залишати собі частину зборів з населення; – було відсутнє послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, поєднували військові, фінансові, судові функції. Лише в системі центрального управління спостерігалось певне розмежування в компетенції. Але і там спеціального відомчого апарату ще не було. Центральні органи державного управління Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб – міністеріалів. Спочатку вони були головними управляючими королівським господарством. Тоді ще не було різниці між державним і особистим королівським майном, загальнодержавні питання розглядались як особисті справи королівського дому. А тому міністеріали фактично очолили державне управління і суд. Поступово вони стають власниками великих латифундій. До найбільш важливих міністеріалів відносились: – майордом – керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон; – пфальцграф – спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд; – тезаурарій – королівський скарбник; – маршал – спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім начальником кінного війська; – архіканелан – духовник короля, старший серед двірцевого духовенства, обов`язковий учасник королівської ради. Місцеві органи державного управління Традиційне самоуправління вільних франків там, де вони проживали, було поступово замінене системою призначуваних із центра посадових осіб – уповноважених короля. Вся територія держави була поділена на округи – паги. Управління округом надавалось графу. У його розпорядженні був військовий загін. Він керував ополченням паги. Округа ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але вже Меровінгам вдалось замінити його призначуваною особою – центенарієм на “півночі” і вікарієм на “півдні”. Він підкорявся графу і майже повторював його владу в сотні. Громади (марки) франків, які входили у склад сотні, зберігали самоуправління. Суд Вища судова влада належала монарху. Він здійснював її разом з представниками знаті. Королівська рада розглядала найбільш небезпечні правопорушення. Основною судовою установою держави, де розглядалась більшість справ, були “суди сотні”. Їх форма на протязі декількох століть не зазнала серйозних змін. Але поступово судова влада зосереджується в руках феодалів. Спочатку граф, центенарій чи вікарій тільки скликали мальберг – збори вільних людей сотні, які вибирали із свого середовища суддів-рахінбургів. Суд відбувався під керівництвом виборного г-лови – тунгіна. У його склад вибирались, як правило, замож-ні, поважні люди. Але на судовому засіданні повинні були бути присутніми всі вільні і повноправні жителі (дорослі чоловіки) сотні. Уповноважені короля лише слідкували за правильністю судочинства. Поступово люди короля (його уповноважені) стають головами судів замість тунгінів. Каролінги завершили цей процес. Їх посланці – місії одержали право замість рахінбургів призначати членів суду –скабінів. Обов`язок вільних людей бути присутніми на суді був відмінений. Подальший розвиток феодалізму призвів до радикальних змін усієї судової структури. Сеньйори - іммуністи розширюють свої права в галузі суду над селянами, які проживали в їх володіннях. Набувають рис імунітету і судові повноваження посадових осіб, а також вищих ієрархів церкви. Юрисдикція церкви поширювалась не лише на духовенство, а й на деякі категорії світських людей, вдів, сиріт, вільновідпущеників. Усі ці особи перебували під захистом церкви. Судовий процес можна було розпочинати тільки з ініціативи потерпілого. Він був зобов`язаний дати суду докази скоєного, привести співприсяжників, котрі могли б підтвердити його хорошу репутацію. Для перевірки істинності свідчень обвинуваченого дозволялось застосовувати “суд божий” (ордалії) – випробування розпеченим залізом або кропом. Заможний франк міг відкупитися від “суду божого”. Третина всіх судових штрафів ішла на користь короля. Збройні сили Структура війська поступово змінювалась від дружинної організації до феодального рицарського ополчення. Військова реформа Карла Мартелла дала каролінгам велике, добре озброєне, кінне рицарське військо. Необхідність у народному ополченні остаточно відпала. Монархія одержала можливість вести успішні завойовницькі війни. Велике значення мала надійність рицарського війська у боротьбі з народними повстаннями. На початку ІX ст. франкська держава знаходилась у зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах ворога рівного їй за силою, вона здавалася непереможною. Але вже тоді ця держава несла в собі елементи занепаду і розпаду. Створена шляхом завоювань, вона була конгломератом народностей, нічим крім військової сили не пов’язаних. Зломивши на деякий час масовий опір закабаленого селянства, франкські феодали втратили зацікавленість в єдиній державі. У цей час економіка франкського суспільства мала натуральний характер. Відповідно не було тісних, стабільних господарських зв`язків між окремими районами. Були відсутні будь-які інші фактори, які могли б стримати роздроблення держави. Карл Великий невдовзі перед смертю розділив імперію між своїми силами. Корона імператора дісталась Людовіку Благочестивому. Його сили, зібравшись у Вердені 843 р., поділили імперію на три частини: східна частина дісталась Людовіку Німецькому, західна – Карлу Лисому, середня – франкське королівство (північна Італія) – Лотарю. Лотарь одержав корону імператора. |