1. Розклад родоплемінного ладу та формування держави і права у країнах Стародавнього Сходу
 Скачать 188.81 Kb.
|
11.Державний устрій і система управління Стародавньої ІндіїЗа формою правління Стародавня Індія була монархією, що однак відрізнялася від класичної рабовласницької деспотії. Відмінність ця полягала, по-перше, в тому, що у складі Індії постійно існувала низка напівавтономних утворень (князівств, общин), які зберігали свої органи управління та звичаї. По-друге, в Індії, на відміну від деспотичного однодумства, допускалися різні думки. По-третє, центральний апарат був порівняно слабкішим, аніж у решті тогочасних держав. По-четверте, не обожнювалося походження влади верховного правителя. По-п'яте, існували дорадчі органи. Вершиною всього державного механізму був правитель -раджа, -в руках якого зосереджувалася вся влада та найвищі державні повноваження. Йому підпорядковувалися різні відомства: фінансів, війська, податків; верховні жерці; правителі автономних князівств і общин. Першим і найближчим помічником правителя в управлінні, його довіреною особою, котра очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був головний мантрин. Безпосереднє управління здійснювали вищі посадові особи, що поділялися на декілька категорій: радник - мантрин, вищий сановник — махаматра, сановник-аматья, наглядач-адх'якша. Одних тільки наглядачів було понад ЗО. Особи, що були державними посадовцями, водночас обслуговували й правителя, тобто розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя не було. Важливим державним органом були збори царських сановників — мантрипаришад. Він здійснював перевірку всієї системи управління та давав поради правителеві з важливих питань державної політики. ) 1,о цього органу належали вищі посадовці, аристократія, представники автономних утворень, члени сім'ї раджі. Існувала також таємна рада ч восьми найупливовіших посадовців. До центрального апарату належали також головний суддя, астролог, воєначальники, посадовці, що відпо-підали за забезпечення правителя, збирання податків і мита, охоронці державної скарбниці та ін. Упливовою особою був жрець — пурохіта. Уся територія держави поділялася на п'ять провінцій і кілька авто-иомних територій. До функцій місцевого управління належали: Іахист території, збір податків, виконання громадських робіт, Іабезпечення правопорядку. Провінції поділялися на округи, очолювані окружними начальниками, котрих призначав раджа. І Іайнижчою ланкою управління була сільська община. Вищим суддею держави був раджа, котрий вирішував справи разом із брахманами та радниками. Замість себе раджа міг призначи-Іи вченого брахмана, якому допомагали в розгляді справ три судді. І Ісвні судові функції належали посадовим особам. Існували також аііутрішньообщинні суди. 12.Шлюбно-сімейне, спадкове, та кримінальне право Стародавньої ІндіїШлюбно-сімейне право. Закони Індії мали детальні нор-ми про сім’ю і шлюб. З одного боку, в Законах Ману жінка-мати посідала ви-соке становище. У деяких статтях вона ставиться вище, ніж учитель (гуру) і батько. Вона – хранителька домівки, уособ-лення богині землі. Необхідно шанувати свою матір, їй не можна завдавати шкоди, сваритися з нею під загрозою штрафу і не можна залишати в безпорадному стані. Ці статті – релікти матріархату. З іншого – розвиток класового суспільства, приватної власності погіршував становище жінки. “У дитинстві їй на-лежало бути під владою батька, в молодості – чоловіка, а піс-ля його смерті – під владою синів”(гл. ІX, ст. 3). Жінка не мо-гла користуватись власністю самостійно. Норми законів детально розписували життєвий шлях жі-нки. Шлюб вважався релігійним і моральним обов’язком лю-дей, його мета – виконання релігійного обов’язку, дітонаро-дження, продовження роду і, нарешті, сексуальна насолода. Шлюбний вік для чоловіків – не менше 20 років, для ді-вчат – 12 і навіть 8 років. У ідеальному шлюбі вік нареченої повинен відповідати третині віку нареченого. Вибір нарече-ного чи нареченої залежав від волі батьків, враховувалось становище молодих у варнах і кастах. Шлюбу передували заручини, до офіційного обряду од-руження майбутнє подружжя жило кожний у своїх батьків і часто взагалі не бачили одне одного. Після обряду сватання молоді прямували в дім нареченого, де здійснювалося жерт-воприношення домівці. З настанням вечора вони повинні бу-ли звернути свої погляди на Полярну зірку – символ вірності. Протягом перших трьох (чи навіть десятьох ) ночей іде-альна подружня пара була зобов’язана зберігати невинність. На четверту ніч чоловік здійснював обряд, сприятливий за-чаттю, і шлюб вважався таким, що набув сили. Закони встановлювали одношлюбність. Дружині забо-ронялося залишати свого чоловіка і дітей. Навіть злий, розпу-сний, позбавлений благородства чоловік повинен був шану-ватися дружиною. Ставлення до жінки за вимогою норм етики і законів – двояке. Вона була водночас і богинею, і рабинею, святою і грішницею. Закони Стародавньої Індії, здебільшого, фіксують статус жінки, навіть заміжньої, як неповноправного суб’єкта права, на якому лежать лише обов’язки перед чоловіком. Чоловіку дозволялось привести в дім другу дружину, якщо перша мала злостивий норов, була марнотратною, тяж-ко хворою, скандальною, схильною до пияцтва (гл. ІX ст. 80). Дружині було дозволено зрадити чоловіка лише в одному ви-падку: якщо він відлучався в далекі краї і не залишав їй засо-бів для існування, “адже навіть доброчинна дружина, яка му-чилася через нестачу засобів до існування, може згрішити”. Жінка не могла вдруге вийти заміж. Після смерті чоловіка вдова могла стати дружиною брата чоловіка і вести аскетичне життя: харчуватися один раз на день корінням, плодами, кві-тами. Їй не дозволялось їсти м’ясо, сіль, носити прикраси, яс-кравий одяг. Зважаючи на це, вдови часто добровільно схо-дили на похоронне багаття свого чоловіка, здійснюючи обряд “саті” (самоспалення). Особливе місце в суспільстві посідали жінки-служительки храму. В індуїстських храмах були спеціально навчені “жриці кохання”, танцівниці – дівадасі, що віддавалися брах-манам-жерцям, які платили за це гроші храму. Така діяль-ність була професійною, навіть спадковою, у ній не було ні-чого ганебного, адже вона мотивувалася релігійними мірку-ваннями і регулювалася звичаями та традиціями. Спадкове право. Відомо спадкування за законом і за заповітом. По смерті батька його майно ділилося порівну між синами. Старший син отримував додаткову частину у розмірі 1 / 20 майна. Дівчата усувалися від участі в розділ спадщини, але брати були зобов'язані виділити їм з свого майна 1 / 4 частину. Послідовник міг заповідати частину майна синові дочки. При відсутності дітей, до спадкування закликалися родичі померлого до 6-го коліна. Кримінальне право. Кримінальне право за Законами Ма-ну, з одного боку, характеризується доволі високим для свого часу рівнем розвитку, що проявляється у вказівках на форми вини (намір і необережність), рецидив, співучасть, тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і винного до певної варни. З іншого боку – Закони відображають збере-ження старовинних пережитків, про що свідчать збереження принцип таліона, ордалії, відповідальність общини за злочин, скоєний на її території, якщо злочинець невідомий. Серед злочинів, що зафіксовані в Законах Ману, на пер-шому місці стоять державні. Це служба ворогам царя, пошко-дження міської стіни та воріт. Повного переліку цього виду злочинів Закони не дають, що є характерною рисою для всіх стародавніх кодифікацій. Більш детально Закони описують злочини проти власно-сті та особи. Серед майнових злочинів Закони велику увагу приділяють крадіжці. У них чітко розрізняється крадіжка як таємне заволодіння майном і грабіж, що передбачає заволодіння майном у присутності потерпілого із застосуванням насилля до нього. Покарання, що застосовувались до злодія, залежали від того, чи був він затриманий на місці злочину, чи ні, крадіжка скоєна вдень чи вночі (гл. ІX, ст. 270, 276 – 277); (гл. VІІІ, ст. 302, 323, 332). Закони Ману засуджували будь-яке насильство – вбивс-тво, тілесні пошкодження. Навмисне вбивство каралось смер-тною карою. Вбивство при власному захисті, охороні жерт-венних подарунків, захист жінок і брахманів (необхідна обо-рона) не каралось (гл. VІІІ, ст. 345, 349). Доволі багато статей спрямовані на зміцнення родинних стосунків. Закони встановлюють суворі покарання за пере-любство, замах на честь жінки (гл. VІІІ, ст. 352, 353, 359, 364, 366, 371). Погляд на покарання за проступки, злочини відповідав рівню правової думки. Тюрми вважалося доцільним розміщу-вати поблизу головної вулиці, де всі можуть бачити страж-дання злочинців. Тобто, метою покарання було залякування. 13. Право власності та зобов’язальне право за законами Ману У Стародавній Індії поняття права як сукупності самостійних норм, що регулюють суспільні відносини, було невідоме. Повсякденне життя індійців регулювалося правилами, затвердженими в нормах, які за своїм характером були скоріше етичними, ніж правовими, ці норми також мали яскраво виражений відбиток релігії. Норми, що визначали поведінку людей у повсякденному житті, містилися в збірниках (дхармашастрах). Найвідомішою є збірка законів Ману. Правовий зміст мають статті Ману, що містяться, в основному, в 8-9 главах, хоча усього їх 12. Головне в законах Ману – закріплення існуючого варного устрою. У Законах детально описується походження варн, вказується на їх спадково-професійний характер, визначається призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особливістю законів Ману є релігійний характер усіх його положень. Право власності. Охороні приватної власності в Індії приділялась значна увага. Закони називають 7 можливих способів виникнення права власності: успадкування, дарування, купівля, завоювання, лихварство, виконання роботи, одержання милостині. Підкреслювалось, що тільки при законному підтвердження людина із володільця перетворювалась на власника. Доводити право власності, посилаючись на добросовісне володіння, заборонялося. Головним видом власності була ЗЕМЛЯ. Земельний фонд держави складали царські, общинні та приватні землі. За незаконне присвоєння чужої власності накладався великий штраф, а особа, що присвоїла чужу власність, оголошувалася злодієм. Втручатись у справи власника заборонялося. Лише власник землі вирішував питання про свою землю, яку він міг продати, подарувати, закласти, здати в оренду. Рухомим майном, яке охоронялося законами Ману, вважалися раби, худоба, інвентар. Зобов’язальне право. В основному в Законах говориться про зобов’язання із договорів. Найбільш детально описується один із найдавніших договорів – договір позики. Закон твердо встановлює непорушність боргових зобов’язань. Якщо боржник не міг заплатити борг у строк, то він повинен був його відпрацювати. При цьому кредитор, що належав до нижньої касти, не міг примусити відпрацьовувати борг боржника, що належав до вищої касти. Особа більш високого походження, ніж боржник, віддавала борг поступово. Допускалось отримання боргу за допомогою сили, хитрощів, примусу. Після сплати боргу і процентів боржник ставав вільним. У випадку смерті боржника борг міг перейти на сина та інших родичів померлого. У Стародавній Індії був відомий і договір оренди землі. Він набуває значення і розповсюджується у зв’язку з виникненням в общинах майнової нерівності. Розорені общинники, що втратили землю, були змушені її орендувати. Купівля-продаж є одним з договорів, що згадується в Законах Ману. Договір вважався дійсним, якщо здійснювався в присутності свідків, а продавцем був власник речі. Закон встановлює певні вимоги до предмета договору і забороняє продавати товари низької якості або недостатньої ваги. Протягом десяти днів після здійснення купівлі-продажу угоду можна було розірвати без будь-яких поважних причин. Особливість цього договору для Індії полягала в тому, що торгівля розглядалась тут не як заняття для вищих варн. Згадується в Законах Ману і договір дарування. Встановлюючи положення, що регулювали окремі види договорів, Закони формулюють і деякі загальні для всіх договорів правила. Так, договір визнавався недійсним, якщо був укладений п’яним, божевільним, дитиною, старим, рабом, не уповноваженим. Недійсною була угода, здійснена за допомогою обману або примусу. Недійсною була також угода, що здійснена з порушенням дхарми, що прийнята в ділових відносинах. Законам Ману відомі були і зобов’язання із нанесення шкоди. Підставою для виникнення такого зобов’язання називається пошкодження майна (потрава посівів на загородженій ділянці, втрата пастухом тварини), шкода, завдана рухом возів містом. При цьому винний повинен був відшкодувати нанесену шкоду і заплатити штраф царю в розмірі шкоди. 14. Державний устрій та організація управління у Стародавньому Китаї Країну очолював ВАН, який був одночасно верховним воєначальником, жрецем та організатором господарства. Не існувало чіткого порядку престолонаслідування. З часом влада правителя посилилася та стала абсолютною. Вану підпорядковувався розгалужений державний апарат з великою кількістю урядовців. Центром управління був палац правителя. Першим помічником вана був СЯН (в імперії Цінь першим радником був ГЕНСЯН), а також 3 головні радники. Безпосереднє управління на місцях здійснювали вищі урядовці: ТАЙВЕЙ (керував усіма збройними силами), ШАОФУ (контролював збір податків), ТІНВЕЙ (відав питаннями суду та винесення покарань, контролював їх здійснення). Увесь державний апарат постійно перебував під контролем ЮЙШІДАФУ (??? Короче, какого-то чиновника, не углубляйтесь) та його помічників. Існувало три головні відомства: фінансове, військове та громадських робіт. Увесь Китай поділявся на області та повіти. Найнижчими адміністративними одиницями були органи общинного самоврядування. Міста мали власну систему управління. 15. Джерела та основні риси права Стародавнього Китаю Перші писані закони з’явилися у 10ст. до н.е., хоча фактично перше писане право з’явилося у 6-ст. до н.е. Існували норми звичаєвого права. До джерел права також можна віднести конкретні розпорядження імператорів, ухвалені ними судові рішення. Зобов’язальне право. Договори купівлі-продажу могли укладати жінки та навіть ДЕРЖАВНІ раби. Практикувалися договори оренди (орендна плата: ½ врожаю), закладу, особистого найму. Угоди укладалися виключно письмово.без наявності письмового договору неможливо було з’являтися з позовом у суд. Сімейне право. Сім’я була патріархальною. Практикувалося багатоженство. Китайці будували свої гареми за принципом сорорату (перетворювали на побічних жінок сестер основної дружини, бльо, вот мудаки). Китаянки відігравали важливу роль у суспільстві: вели мотичне землеробство, шовківництво, гончарний промисел, виноробство, пивоварство (пахали, короче, когда муженьки с сестрами развлекались…). У державі ЧЖОУ зміцнилися патріархальні основи сімейства: китаянка перетворилася на безправну істоту. Она жила в окремому помешканні, не могла виходити до гостей. Дівчат віддавали заміж у 13 років, хлопці одружувалися у 15-16. Про шлюб дітей домовлялися їх батьки, ініціатива походила від батька нареченого. Китайці часто користувалися послугами свахи. Заборонялося одружуватися юнакові та дівчині з однаковим прізвищем. Якщо жених помирав до весілля, то наречену вінчали з його поминальною табличкою, що унеможливлювало її друге заміжжя. Вступаючи у дім свого чоловіка, дружина потрапляла під тиранію свекрухи, від якої чоловік не міг її захистити (чет угораю)). Повторний шлюб вдови вважався тяжким злочином, вдова мала добровільно піти з життя. Кримінальне право. Були відомими поняття співучасті, обтяжуючі обставини (попередня змова, рецидив), форма вини. Найважчими злочинами вважалися зрада імператору та заколот; далі за тяжкістю йшли крадіжки з храму, нанесення ран, дезертирство з армії. Виділялися такі злочини як неповага до батька, до старших. ВИДИ ПОКАРАНЬ: татуювання (мне б так, хочу татуху за безплатно), відрізання носа (а так не хочу…), відрубування ніг, кастрація, побиття палицями, закопування живцем у землю (это точно про Китай?), обернення в рабство, штрафи. Але у період держави Шан-Інь покарання стали символічними (так перевиховували злочинців): заміст відрубування носа – фарбування одягу у червоно-бурий колір, відрубування ніг замінялося фарбуванням колін. Згодом утвердилася п’ятичленна система покарань. За державні злочини разом із злочинцем каралися три покоління його родичів – по лінії батька, матері та дружини\чоловіка. До самого ж злочинця застосовувалися поступово (одне за одним) 5 ПОКАРАНЬ: татуювання, ампутація носа, відрубування кінцівок, кастрування та забивання палицями. Тим же злочинцям за образу царя відрізали язика у додаток до вищезазначеного. За провину одного воїна відповідало 5. (були причини, щоб оточуючі на тебе «стучали», а згодом доноси винагороджувалися). 16. Виникнення та суспільний лад в Стародавній Греції. Реформи Соломона та Клісфена 1. Виникнення держави Афіни невипадково стали культурним і політичним вождем Греції: їх не зачепила руйнівна дорійська навала. Афінська держава і право-класичний зразок стародавньої демократії, заснованої на приватногосподарських відносинах (античний спосіб виробництва). Розквіту сягає у V-IV століттях до н. е. Афіни розташовані у районі Аттики, південно-східній частині Пелопоннесу. До VIII століття до н. е. тут існували декілька родових общин, об'єднання яких - синойкізм приписується легендарному царю Тесею. Синойкізм, скоріше за все, тривав декілька сотень років, об'єднавши прадавніх жителів Аттики - пеласгів - з ахейцями та дорійцями. Спочатку Афінами управляли царі - баси леї (Тесей, Кекроп та ін.), з 683 року до н. е. почали обирати вищих посадових осіб - архонтів у числі дев'яти. Архонт-епонім очолював міську адміністрацію (його іменем називався рік), архонт-басилей виконував релігійні функції, архонт-полемарх командував військами, шість архонтів-фесмофетів управляли судовими справами. На VI століття до н. е. Афіни є типовим містом-полісом, що поєднує чотири племені - філи, кожне по 100 родів. Філа складалася з трьох тритій та 12 навкрарій (створені для будівництва кораблів, згодом перетворилися на адміністративні округи). Зберігаючи зовнішню родоплемінну структуру та інститути родового ладу, афінське суспільство вже за гомерівських часів роздирається гострими соціальними суперечностями. Громадяни поділялись на стани: евпатридів (шляхетних), геоморів (землеробів), деміургів (ремісників), іноземців-метеків та рабів. Практично всю владу було зосереджено в ареопазі - органі аристократії, що підкорив собі народні збори (агору). На початку VI століття до н. е. інститути родового ладу були вже не в змозі стримувати соціальні суперечності та захищати суспільство від насильства аристократії. Розкрадаються землі, надбання храмів, багатьох бідняків зганяють за борги з земель, продають у рабство за кордон. Подальший розвиток афінської державності відбувається в жорстокій боротьбі народу з аристократією. |