1. Розклад родоплемінного ладу та формування держави і права у країнах Стародавнього Сходу

• Название: 1. Розклад родоплемінного ладу та формування держави і права у країнах Стародавнього Сходу
• Анкор: sessia_idpzk_1.docx
• Дата: 06.06.2018
• Размер: 188.81 Kb.
• Имя файла: sessia_idpzk_1.docx
• Тип: Документы; #20052
• страница: 6 из 7

Основні складові судової реформи:

центральні королівські суди (яким тепер були підсудні майже
всі кримінальні злочини) через інститутрозТздних суддів (як представ
ники центру регулярно об'їздили графства та розглядали всі справи,
підсудні короні) були пов'язані з окружними й обласними судами.
Розслідування таких справ тепер здійснювалося через присяжних -
12 лицарів і 4 вільних людей, які під присягою повинні були повідомляти
про всі злочини, скоєні в окрузі;

кожна вільна людина Англії відтепер мала право за певну
плату перенести майновий (земельний) спір у королівську курію,
що підривало судову владу окремих феодалів (сеньйоріальних судів)
та водночас посилювало й розширювало королівську юрисдикцію.

У військовій сфері відроджувалося колишнє англосаксонське народне ополчення. З цією метою запроваджувалася військова служба для всього вільного населення. Кожний вільний (феодал, селянин, міщанин) повинен був власним коштом придбати необхідну зброю. У такий спосіб створювалося нерегулярне військо, котре король міг протиставляти своїм неслухняним васалам.

Отож, у ХІІ-ХІІІ століттях в Англії утворюється система центральних установ, яка виросла з управління королівського палацу та ще більше зміцнила королівську владу.

 35. Утворення станово-представницької монархії в Англії

У ХІІ-ХІІІ століттях в Англії сформувалася порівняно сильна централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади. В особистих і династичних інтересах

королі вимагали від населення все більше грошей і повинностей та здійснювали свою політику (особливо зовнішню), не зважаючи на інтереси країни. Авторитет королівської влади нерідко використовували на шкоду значної частини панівного класу. Це спричиняло опозиційні виступи. Як результат, буквально всі прошарки суспільства — барони, лицарі, міщани, селяни—виступили проти короля, за обмеження його влади.

З огляду на це, король Іоанн Безземельний (1199-1216) змушений був у 1215 р. підписати, так звану, Велику хартію вольностей (відома в історіографії як "Хартія вольностей англійського народу"). Насправді ж, це була хартія вольностей феодалів і, передусім, баронів. Значно менше хартія відображала інтереси лицарства та верхівки вільного селянства, а ще менше - інтереси міщан. Однак Велика хартія вольностей певною мірою стримувала королівське свавілля, обмежувала владу посадовців.

Коли наступні правителі Англії почали ігнорувати Велику хартію вольностей, відносини між королем і населенням знову загострилися й навіть переросли у військові зіткнення. Боротьба розпочалася в 1258р. виступами баронів, які домоглися від короля прийняття, так званих, Оксфордських провізій, що ставили правителя під контроль баронів (баронська олігархія). У 1259 р. проти короля виступили лицарі та міщани й змусили підписати його Вестмінстерські провізії, котрі захистили лицарів і верхівку вільних селян як від свавілля великих феодалів, так і від адміністрації короля. Та ці документи не припинили протистоянь, які в 1263 р. призвели до відкритої війни. Вона зумовила широкий рух серед народних мас Англії- стихійні виступи селян проти феодалів і виступи міського населення проти міської верхівки.

Налякані цим рухом барони, лицарі, заможні міщани та король припинили громадянську війну й пішли на взаємні поступки. Наслідком цього компромісу стало виникнення в Англії Парламенту (1265 р.) (утвердився Парламент остаточно при Едуарді І (1272-1307)). Отож унаслідок громадянської війни в Англії був здійснений перехід до нової, більш централізованої форми феодальної держави, до феодальної монархії зі становим представництвом (Парламентом). 31295 р. Парламент став збиратися регулярно. У1343 р. остаточно була закріплена його структура. Він розділявся на "Палату лордів", членство в якій з кінця ХІУст. стало спадковим (право перства), та "Палату общин", у якій представники лицарства та міст засідали спільно. Об'єднання лицарства й міщан в одній палаті, а також відсутність в англійському Парламенті особливого представництва від духовенства як стану — це його важлива особливість порівняно з іншими становими зібраннями Середньовіччя. Саме цим значною міроюзумовлювався порівняно значний політичний уплив англійського Парламенту. В1297 р. Парламент отримав право встановлювати податки, а згодом взагалі затверджувати бюджет, у 1322 р. - право санкціонувати важливі закони. З кінця XIV ст. він мав уже законодавчу ініціативу: парламентські акти-статути приймалися за петиціями Палати общин з наступним затвердженням їх Палатою общини та королем.

Запроваджується процедура імпічменту, що полягала в порушенні палатою общин перед Палатою лордів, як вищим судовим органом, звинувачення проти якоїсь посадової особи у зловживанні владою.

У XIV ст. парламент двічі скидав невгодних йому королів: Едуарда II (в 1327 р.) і Річарда II (в 1399 р.). Одночасно він сприяв подальшому зміцненню англійської феодальної держави, згуртовував феодалів навколо центральної влади, допомагав їй втілювати антиселянську політику.

У цей час відбувається також розвиток нового виконавчого органу - Королівської ради, до якої переходить вища законодавча та судова влада. З'являються нові посадові особи нарівні місцевого управління — коропери й констеблі.

Утверджується практика призначення з місцевих землевласників у графствах, так званих, охоронців миру, чи мирових суддів, які згодом перебрали на себе функції місцевого управління замість шерифів. Розвивається судова система, вищими ланками якої стають: Суд королівської лави (для розгляду кримінальних справ), Суд загальних позовів (цивільні справи), Суд скарбниці (цивільні справи, в яких однією зі сторін була держава). Згодом із загальної системи вищих королівських судів виділяється Суд лорда-канцлера (вирішував справи за принципом справедливості).

 36. Велика хартія вольностей 1215 р.

Велика хартія вольностей була підписана англійським королем Іоанном Безземельним 15 червня 1215 р. Написана вона латиною та складалася з 63 статей, її підписанню передувало повстання баронів, які були незадоволені посиленням королівської влади та грубими порушеннями феодальних звичаїв. У повстанні брали участь також лицарі та міщани, що полегшило баронам перемогу над королем. Саме ця перемога й була закріплена у Великій хартії вольностей. Та більшість статей цієї грамоти відображали та захищали лише інтереси феодальної аристократії. Велика хартія вольностей гарантувала права й недоторканність церкви (ст. 1), дотримування королем феодальних звичаїв стосовно своїх васалів - баронів (статті 2— 11), забороняла королеві брати з них феодальну допомогу та щитові гроші без згоди "загальної королівської ради" (ст. 12), тобто ради безпосередніх васалів (крім трьох випадків-коли вони потрібні для викупу короля з полону; посвячення в лицарі першородного сина короля;

для видання першим шлюбом заміж першородної королівської дочки (ст. 14)); забороняла судити баронів інакше, ніж судом рівних їм за статусом перів (ст. 21), без їх вироку арештовувати й позбавляти майна (ст. 39). Скасовувалося право короля втручатися в юрисдикцію феодальних курій (ст. 34) і створювався комітет з 25 баронів, які в разі порушення королем Хартії могли розпочати проти нього війну. Лицарство й верхівка вільного селянства отримали від Хартії лише незначні вигоди: баронам заборонялося вимагати з них більше служб і повинностей, ніж передбачалося зазвичай (статті 15,16,27,60), усім вільним людям гарантувався захист від свавілля чиновників. Ще менше отримали міста: лише підтвердження вже наявних привілеїв (ст. 13), а також встановлення єдиної системи мір та ваг (ст. 35). Податкового гніту для міст Хартія не скасовувала. Кріпосні селяни (віллани) -основна маса англійського народу - від Великої хартії вольностей не отримали нічого, вона, ігноруючи їхні інтереси, не раз наголошувала на їхній повній безправності (ст. 20 - єдина, що згадує вілланів, має на увазі, насамперед, інтереси їхніх лордів).

Кілька статей Хартії затверджували нові судово-адміністративні порядки, що сформувалися в країні після реформи Генріха II (статті 18,19,20,32,40 та ін.), які були вигідні більшості вільного населення. Ці статті виявилися найжиттєздатнішими та прогресивними і, будучи пізніше перенесеними до статутів ХІІІ-ХІV століть, увійшли в англійське феодальне загальнодержавне право.

Дотепер Велика хартія вольностей полежить до складу пекодифі-кованої британської Конституції'та, будучи одним з найстаріших чинних конституційних актів, є предметом гордості англійців.

 37. Джерела та особливості англосаксонської системі права

Система права, що сформувалася в Англії (англосаксонська), відрізняється від романо-германського права (Німеччина, Франція та ін.) відсутністю кодифікації. Тут суди при ухваленні рішення керуються не кодексами, а вже ухваленими раніше судовими рішеннями з аналогічних справ - прецедентами.

Історично першими джерелами англійського права були місцеві правові звичаї, засновані на системі кругової підтримки. Ними керувалися місцеві общинні суди. Включно до XIV століття звичаї були пріоритетними джерелами права, і в королівських судах обвинувачувані могли на них посилатися. Звичаєве право було покладено в основу перших правових збірників англосаксонських королів VI-XI століть -"Правди Етельберта", "Правди Альфреда", "Законів Кнута". Для них характерні система штрафів (у тому числі за вбивство), вплив християнства на правові норми, виділення злочинів проти короля і церкви.

У XII столітті утворюється система загальнодержавних королівських судів, формується загальне право для всієї держави. В його основі - уявлення про вищу юрисдикцію короля стосовно своїх підданих. Основним джерелом загального права стають судові прецеденти - рішення судів з конкретної справи, яким надавалася обов'язкова сила, і в подальшому вони застосовувалися в аналогічних справах. Доктрина судового прецеденту надавала йому обов'язковості, тобто пов'язувала діяльність судів попередніми судовими рішеннями. Обов'язковими для всіх судів визнавалися рішення Палати лордів - найвищого суду королівства. Загальне право розвивалося також за допомогою наказів королівської канцелярії. Вони видавалися з приводу кожної конкретної справи і містили заяву потерпілої сторони, вимоги до кривдника відповісти на скаргу і вказівку шерифу усунути порушення права. З XIII століття стали видаватися реєстри наказів - своєрідні довідники.

Особливістю англійського права було те, що рано склалося королівське законодавство - статутне право. У той же час законодавство мало характер другорядного відносно судового прецеденту джерела права. Королівські асизи, хартії, статути визначали основні принципи, форму та зміст загального права.

Поряд із загальним правом Англії формується також "право справедливості". Воно складається у Середні віки як форма здійснення королівської "милості", королівського правосуддя. Причини його появи пов'язані з формалізмом, негнучкістю, повільністю і дороговизною загального права, яке не допускало свободи дій.

Основні принципи права справедливості:

1) справедливість означає рівність сторін;

2) не допускається посилання на закон для досягнення несправедливої мети;

3) "право справедливості" доповнює загальне право, а не скасовує його (у XVII столітті королівським указом встановлювалося пріоритетне значення норм "права справедливості" над загальним правом);

4) у разі колізій прав захищаються ті права, які в часі виникли раніше.

Англосаксонську систему права, крім Англії, було прийнято в англійських колоніях, потім - у країнах Британської Співдружності.

 38. Утворення феодальної держави у Німеччині. Золота Булла 1356 р. та її правовий аналіз.

Об’єднання племінних утворень на території Німеччини в єдине ціле спочатку було здійснене в межах держави франків – через завоювання останніми в V-VIII ст. алеманів, тюрінгів, баварів, саксонів. Одночасно тут відбувається становлення класового суспільства – феодального. Розпад імперії Каролінгів (Верденський договір 843 р.) започаткував самостійний розвиток Німецької держави – Королівства східних франків. До його складу ввійшли німецькі області мі Рейном, Ельбою та Альпами – племінні герцогства Баварія, Алеманія (Швабія), Франконія, Саксонія, Тюрінгія, а пізніше – Лотарингія й Фрісландія. Остаточне державне виокремлення німецьких областей відбулося з обранням у 887 р. герцогами Швабії, Баварії, Франконії, Саксонії королем «східних франків» Арнульфа Карінтійського, з припиненням у Німеччині в 911 р. династії Каролінгів і, зрештою, з обранням у 919 р. німецьким королем саксонського герцога Генріха І (918-936).

До ХІІІ ст.. була, переважно, сформована територія Німеччини, та однією з важливих особливостей її політичного розвитку в Середні віки був поступовий розпад держави на окремі князівства, що зберігали свою незалежність аж до ХІХ ст.. Формально на чолі держави стояв король (імператор), але фактично його влада була обмежена, насамперед, привілеями, які королівська влада надавала світським і духовним феодалам. Центральне управління здійснювалося за зразком франкської держави, тобто зберігало риси двірцево-вотчинної системи. Вищі сановники королівського палацу (канцлер, маршал та ін.) виконували одночасно й найважливіші державні функції. Їхні посади поступово перетворювалися на спадкові. З ХІ ст. найвпливовіші феодали засідали в королівській раді (гофтазі), спільно з якою правитель розглядав найважливіші питання.

Міста в Німеччині за своїм статусом поділялися на дві групи: імперські та земські. Імперські міста мали більше прав і привілеїв, аніж земські. Вони управлялися обраними міською радою та магістратом, карбували свою монету, мали військо, власні судові органи тощо.

Золотою Буллою називають постанови, прийняті на імперських сеймах (рейхстагах) у Нюрнберзі (січень 1356 р.) і Меці (грудень 1356 р.), та затверджені імператором Карлом ІV (1347 – 1378) як основний конституційний акт «Священної Римської імперії» (так тоді називалися Німеччина разом із завойованими нею територіями).

Основний зміст цього документа такий:

Узаконювався порядок обрання імператора курфюрстами (князями-виборцями, а саме: архієпископами Тріра, Кельна, Майнца, світським князем Саксонії, Бранденбурга, Пфальца та королем Чехії), а також час і місце виборчого з’їзду й детальний регламент виборчої процедури (постійним місцем виборчого з‘їзду курфюрстів було проголошено м. Франкфурт-на –Майні, в якому курфюрстери повинні були збиратися за запрошенням архієпископа Майнського не пізніше, неж через три місяці після того, як імператорський престол стане вакантним, і обирати імператора простою більшістю голосів);

Курфюрстери мали право забов’язувати німецького імператора двічі (під час виборів і після коронації) підтверджувати права та привілеї, котрі вони отримали від нього до дня виборів.

Колегії курфюрстів мали право на своїх щорічних з’їздах приймати рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, що були обов’язковими для короля. Вона ж наділялася вищими судовими повноваженнями, зокрема й правом суду над імператором та відстороненням його від влади;

Визначалися ранги й обов’язки курфюрстерів та закріплювалися за ними привілеї – монетна, гірнича, соляна, лісна, судова, ринкова, мисливська, митна регалії (монопольне право), а також юрисдикція над єврейським населенням;

Вміщувала постанову про «земський мир» (спроба обмежити феодальний розбій і війни, що руйнували країну, підривали торгівлю, завдавали значних збитків прибуткам імператорів і князів), але одночасно легалізовував міжусобні війни, встановлюючи для них певні межі.

Золота Булла відіграла реакційну роль у розвитку Німеччини, позаяк закріпивши її політичну роздробленість, вона відкинула країну на багато років назад. Як конституційний вкт Золота Булла Карла ІV зберігала своє значення до 1806 р. – до припинення існування «Священної Римської імперії».

 39. Політика «освіченого» абсолютизму у Прусії та Австрії.

 В другій половині XVIII ст. у звязку з загальноєвропейських економічних і демографічних підйомом у правлячих колах європейських держав все більше зростало усвідомлення необхідності модернізації економічної та політичної системи. Це загальноєвропейське явище традиційно іменується освіченим абсолютизмом.

Суть політики освіченого абсолютизму полягала в тому, щоб, не міняючи по суті державних форм абсолютної монархії, в рамках цих форм, зверху проводити реформи в економічній, політичній, культурній сферах, спрямовані на модернізацію застарілих явищ феодального порядку. Найбільш поглиблено монархічну концепцію освіченого абсолютизму дав прусський король Фрідріх II Великий (1712-1786), що залишив після себе 30-томне зібрання творів. Під впливом ідей просвітителів Фрідріх II видав звід законів - «Фрідріхом кодекс», що вводив в Пруссії рівний для всіх суд, встановив повну віротерпимість, скасував тортури. Проте захоплення ідеями Просвітництва у Фрідріха II було неглибоким, про що можна судити з його практичних справ. Так, весь соціальний лад Пруссії, з переважанням дворянства над іншими станами, він залишив без змінити.

Більш послідовно проводив політику освіченого абсолютизму Йосип II (1741-1790), який після смерті батька Франца Стефана став німецьким імператором, а після смерти матері Марії Терезії успадкував австрійські володіння. Свого десятирічне царювання в Австрії (1780-1790) він провів цілий ряд реформ, головна з яких звільнення селян від кріпацтва, наділення їх землею. Найбільш глибоко й послідовно реформи Йосифа II торкнулися судочинство ( «Іосіфовскій законник»). Однак він же ліквідував автономію земель і провінцій імперії Габсбургів, заохочував німецьку колонізацію Угорщини, Трансвільваніі, Галичини.