1. Розклад родоплемінного ладу та формування держави і права у країнах Стародавнього Сходу

• Название: 1. Розклад родоплемінного ладу та формування держави і права у країнах Стародавнього Сходу
• Анкор: sessia_idpzk_1.docx
• Дата: 06.06.2018
• Размер: 188.81 Kb.
• Имя файла: sessia_idpzk_1.docx
• Тип: Документы; #20052
• страница: 1 из 7

 1.Розклад родоплемінного ладу та формування держави і права у країнах Стародавнього Сходу

Держава виникає внаслідок розкладання первісно-суспільного устрою, поступового відокремлення від суспільства верстви вождів та наближених до них, зосередження в них управлінських функцій, ресурсів влади і соціальних привілеїв. Як свідчить історична наука, перші держави утворились наприкінці IV — початку III тисячоліття до нової ери на берегах Нілу, в долині Тигру і Євфрату, пізніше — в Індії, Китаї, у VIII — VI столітті — в Стародавній Греції.

Економічною передумовою формування держави став перехід людства від добувної економіки до нового способу господарювання — виробничої економіки.

Ускладнення економічних відносин обумовило соціальну диференціацію, майнове розшарування населення.

Родова община роздрібнюється на патріархальні сім'ї, які вже виступають власниками знарядь і продуктів праці. Колективна власність трансформується в групову, а потім — у сімейну.

Кровнородинні зв'язки заміняються сусідськими. Виникають округи, волості, які не співпадають з родоплемінними одиницями. Однією з перших форм територіального об'єднання людей стає місто-держава.

Вождівство стало першим кроком у напрямку формування нової організації влади — держави з особливим, відокремленим від суспільства апаратом управління і примушування, побудованим, в основному, на єдиноначальних засадах.

Формування держави в народів світу йшло різними шляхами. Східний («азіатський») шлях характерний для Єгипту, Вави-лону, деяких країн Африки, Південної Америки, Океанії. Тут зберігались основні економічні і соціальні структури первісного ладу (земельна община, колективна власність, відсутність класів як груп людей, що розрізняються засобами виробництва). Первинні держави — це, як правило, абсолютні, деспотичні монархії. Іноді вони виникають у зонах поливного землеробства, що потребувало проведення значних громадських робіт (будівництво, експлуатація, захист іригаційних систем і т. ін.) і обумовлювало необхідність існування самостійної публічної влади, групи посадових осіб, які виконують адміністративні функції («общинні чиновники»). Апарат держави формувався з органів управління родоплемінних об'єднань, а політичне панування було засноване на відправленні громадської функції, громадської посади. Основними факторами виникнення держав, заснованих на «азіатському» способі виробництва, були: необхідність забезпечення земельними угіддями, водою, іригаційними спорудами та іншим вільних хліборобів-общинників; об'єднання для цього значної кількості людей і територій, здійснення єдиного, централізованого керівництва суспільством.

Виникнення античної державності (Стародавня Греція, Стародавній Рим). Основними факторами державотворення були: послідовний розклад родової організації влади, перехід від колективної до приватної власності на землю, засоби виробництва, рабів, класовий розподіл населення. Саме так виникла держава Афіни. Це відбулося внаслідок двох політичних революцій — реформи Солона 594 року до нової ери (введена цензова конституція, майновий принцип доступу до управління суспільними справами) та реформи Клісфена 509 року до нової ери (через які відбувався територіальний розподіл населення, виникали різноманітні соціальні групи, ускладнювалися стосунки між ними). З'являються законодавчі та виконавчі органи, поліція, юстиція, військові контингенти, тобто складний державний апарат рабовласницької держави

У Стародавньому Римі процес формування держави ускладнювався боротьбою плебеїв (прийшлого населення) з римською родовою аристократією проти патриціанської винятковості та привілеїв. На певний час у Римі були встановлені самоврядні порядки: рівноправність вільних громадян, можливість бути кожному водночас воїном і землевласником та інші. Але наприкінці II тисячоліття до нової ери загострюються внутрішні суперечності, які стимулюють розклад родоплемінного ладу і утворення держави.

 2. Стародавньосхідна деспотія та її ознаки

Східна деспотія - «ніким та нічим не обмежена влада царя», форма держави, при якій вся повнота влади, не обмежена законом, належить одноосібному правителю. Найвідомішими і найхарактернішими представниками груп країн Стародавнього Сходу є Вавилонська держава, Єгипет, Індія, Китай. Головні риси:збереження значних пережитків первіснообщинного ладу-сусідської общини;відсутність на перших порах приватної власності на землю;наявність колективного рабоволодіння;збереження первісних форм рабства(домашнього рабства); створення деспотичної форми правління - необмежена влада монарха;наявність трьох галузей, відомств чи систем управління-відомства внутрішніх справ(займалось проблемою управління країною, накладання чи стягування податків)відомства військових справ (функції оборони країни від нападів агресивних сусідів, організація військових походів, будівництво річкового флоту)відомства публічних робіт(система органів, які займалися організацією, проведенням і забезпеченням суспільно-необхідних громадських робіт-іригаційної системи-каналів, водосховищ, будівництво палаців)

Найдавніші держави виникли у тих регіонах землі, де існували найсприятливіші умови для життєдіяльності людини, де можна було отримати вагомий додатковий продукт і вигідно експлуатувати працю рабів. Такими регіонами були Стародавній Схід, під яким розуміють країни Близького Сходу (Єгипет, Ассірія, Вавилон, Хетське царство, Фінікія, Палестина), Стародавня Індія та Стародавній Китай. Саме тут виникли найперші в історії людства держави і склалися найбільш ранні правові системи.

У розкладі первіснообщинного ладу та появі перших зародків державності головну роль відіграв економічний фактор.В його основі знаходиться поява надлишкового продукту, що надало можливість експлуатувати працю своїх одноплемінників.

Другий фактор зародження державності – військова організація суспільства.Війна стала ефективним і дешевим засобом одержання багатства. Формуються військові структури (військовий вождь, професійні воїни, ополчення), які започатковують «військову демократію». Найважливіші питання життя племені чи об'єднання племен вирішуються військовим вождем чи на зборах воїнів. Вперше з'являється нова організація, відокремлена від основної маси суспільства – політична влада.

Рабовласницька держава є за своєю суттю політичною організацією рабовласників, створеною з метою здійснення їх необмеженої диктатури і повновладдя щодо рабів і владних функцій стосовно інших категорій населення.

Суттєвий вплив на виникнення державності на Стародавньому Сході виявив природний фактор – необхідність здійснення великомасштабних зрошувально-осушувальних робіт, які були під силу лише могутній централізованій державі. Звідси і виникає одна із найпоширеніших форм правління – стародавньосхідна монархія рабовласницького типу.

Суспільна організація стародавньосхідних рабовласницьких держав мала свої особливості. По-перше,вона характеризувалася тривалим існуванням замкнутих сільськогосподарських общин з натуральним характером виробництва, поєднанням ремесла і землеробства в межах общини, слабким розвитком товарно-грошових відносин.

Другою особливістюсуспільного устрою країн Стародавнього Сходу є законсервованість старих общинних родових відносин. Це знаходило відображення у соціальній неоднорідності суспільства, у його поділі на прошарки за ознаками родовитості, походження, приналежності до племен-завойовників чи до поневоленого народу тощо.

Рабовласницьке суспільство країн Стародавнього Сходу поділялося на дві основні верстви: а)рабита близькі до них інші найнижчі суспільні категорії населення, позбавлені засобів виробництва і значно обмежені в особистій свободі; б) вільне населення,котре поділялося на рабовласницький панівний клас і дрібних товаровиробників.

Рабовласництво у названих державах упродовж усієї їхньої тисячолітньої історії мало патріархальний характер.Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, боргове рабство і рабство як форма покарання за вчинений злочин.

Політично раби завжди знаходилися поза межами громадянського суспільства, не користувалися його захистом, позбавлялися право і дієздатності. Рабовласництво виявляло сильний вплив на становище багатьох груп вільного населення. Це знайшло відображення у:

а) домашньому рабстві.У Стародавньому Вавилоні, наприклад, чоловік міг віддати дружину в рахунок відпрацювання боргу, а дітей – продати в рабство;

б) борговому рабстві.Цей інститут був властивий всім народам давнини. При таких відносинах основні засоби виробництва не могли послужити засобом забезпечення виконання боргових зобов'язань. Єдиною дієвою цінністю, гарантом виконання боргу була особа боржника;

в) у рабстві як формі покарання.Це була своєрідна форма експлуатації підневільної праці своїх одноплемінників;

г) тимчасовому набутті вільними непривілейованими верствами статусу рабів.Тільки в державах Сходу на період виконання невідкладних громадських робіт селяни-общинники, ремісники, дрібні торговці перетворювалися на рабів і працювали поряд з ними задарма. Після виконання поставлених завдань вони поверталися до своїх домівок і знову ставали тими, ким були раніше.

Третьою особливістюсоціальної організації стародавньосхідного суспільства було те, що правовий статус індивідуума не завжди співпадав з його майновим чи соціально-економічним становищем. Це виявилося, зокрема, у поділі вільного населення в деяких країнах на відповідні розряди, варни, касти тощо. Типовим прикладом цього можуть бути Вавилон та Індія.

 3.Виникнення, періодизація та державний устрій Стародавнього Єгипту

Єгипет розташований в Північно-Східній Африці. Прийнято вважати, що назва країни походить від давньогрецького слова «Айгюп-тос». Воно виникло, вірогідно, від Хе-ка-Птах - міста, яке греки пізніше іменували Мемфісом. Самі ж єгиптяни називали свою країну «Та Кемет» - Чорна земля - за кольором місцевого грунту. Стародавній Єгипет територіально був вузькою долиною (від 4 до 30 км ширини) в нижній течії Нілу. Завдяки періодичним розливам цієї ріки (з липня до листопада) ґрунти тут родючі і добре зрошувані. Поливне землеробство вимагало будівництва зрошувальних споруд. Для цієї роботи створюються об'єднання родових общин, які називалися номами. На рубежі IV—III тисячоліть до н. е. у Єгипті існувало 40 номів, кожний з яких мав свого правителя-номарха, своїх богів, а іноді й особливу, відмінну від інших, говірку. Поступово проходить об'єднання номів і в Єгипті виникають два царства - Південне і Північне. В боротьбі двох царств перемагає Південне. Близько 3200 р. до н. е. фараон Менее (Міна) об'єднує під своєю владою увесь Єгипет. Згідно з Геродотом, Менее заснував столицю об'єднаного царства на перетині Верхнього та Нижнього Єгипту, звівши греблю, щоб захистити місто від паводку. Звідси було зручно правити обома частинами країни.

Історію Стародавнього Єгипту прийнято поділяти на чотири великих періоди: Раннє (ХХХ-ХХУПІ ст. до н. е.), Давнє (XXVIII-XXIII ст. до н. е.), Середнє (XXII-XVIII ст. до н. е.) і Нове (1580-1085 pp. до н. е.) царства. Іноді цю періодизацію доповнюють п'ятим, т. зв. Пізнім царством (до І ст. до н. е.).

У період своєї єдності Стародавній Єгипет за формою правління був централізованою монархією з надзвичайно широкою системою бюрократичного апарату. На чолі держави стояв фараон (від єгипет. "великий дім" - будинок). Саме в його руках була зосереджена вся верховна законодавча, виконавча та судова влада. Йому належали всі найвищі державні повноваження, він очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Протягом усієї історії Єгипту влада фараонів обожнювалася. Фараона називали "добрим богом," сином бога Ра (бога Сонця). Вважалося, що він ніколи не помирав, а лише "заходив за свій горизонт". Надприродне походження правителя та його влади мав підкреслювати і складний палацовий церемоніал. Не тільки прості люди, але й вищі сановники не мали права вимовляти ім'я фараона, дивитися йому в обличчя, а, побачивши його, повинні були падати "на свій живіт" і цілувати землю під його ногами. Вся окультурена земля номінальне перебувала у власності фараона, що становило економічну основу влади правителя. Він міг подарувати чи пожертвувати землю разом з рабами будь-кому. Фараон керував також зовнішньою торгівлею. За його наказом населення зганялося на громадські роботи (спорудження гребель, риття каналів та ін.), а також на роботу для задоволення особистих потреб фараона (будівництва палаців і особливо царських гробниць).

Фараон управляв країною за допомогою величезного та складного бюрократичного апарату, який утворювали урядовці різних рангів і правового статусу. Центром управління був палац правителя. Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб фараона. Особи, що обслуговували правителя, були одночасно й державними чиновниками. Центральною особою в царському дворі був дворецький - чаті (візир). Він очолював увесь державний апарат, охоплюючи й адміністративну, й судову владу. Чаті був правителем усіх царських скарбниць, усіх складів, сховищ, керівником усіх державних і царських робіт. Під керівництвом чаті перебували галузеві відомства — будинки (будинок зброї - військове відомство; білий будинок - з переробки, зберігання, розподілу продуктів сільського господарства та ремесла; будинок царських скарбів; будинок громадських робіт; будинок життя — фіксував народження, шлюб і смерть). Високим державним чиновником був зберігач царської печатки, чи головний скарбник. Чиновниками могли бути лише освічені люди.

Безпосередня реалізація основних державних функцій покладалася на місцевий апарат, який засновувався згідно з адміністративно-територіальним поділом. Верхнім і Нижнім царством керували намісники фараона. Увесь Єгипет поділявся на нами (області), на чолі яких стояли номархи. Останні мали значні повноваження: очолювали місцевий адміністративний апарат, відали збиранням податків, судом, формуванням ополчення.

Військо Єгипту складалося з добірних частин, які охороняли правителя ("супутники правителя"), і ополчення вільного населення. Армія використовувалася не тільки для здійснення зовнішніх функцій держави (кількість воїнів, які вирушали в похід, могла перевищувати 100 тис. осіб), але й для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій і посилення влади правителя.

Суд не був відокремлений від адміністраціїта перебував у підпорядкуванні фараона. Фараон був верховним суддею; міг як сам розглядати будь-яку справу, так і розглядати скарги на рішення решти суддів, якими були всі посадові особи. Спочатку в Єгипті вищим судовим органом була "палата шести," котру очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни та сама розглядала важливі справи. До її складу належали вищі чиновники Єгипту. Пізніше виникає судова "колегія тридцяти суддів" із поважних громадян найбільших міст країни. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Крім державних судів, існували ще жрецькі та храмові суди, котрі судили жерців і залежне населення, що проживало на храмових землях.

 4.Джерела, зміст і основні риси права Стародавнього Єгипту

Основним джерелом права в Стародавньому Єгипті був звичай, що поступово, в інтересах соціальної верхівки суспільства, перетворюється на звичаєве право. З розвитком держави більш активною стає нормо-творча діяльність фараонів, які видавали закони та розробляли збірники права. Зокрема, відомі своєрідні кодекси Сеті (XIV ст. до Р. X.), Бокхоріса (VIII ст. до Р. X.) та ін. Значну увагу право приділяло регулюванню відносин, пов'язаних із власністю. Основними об'єктами власності були: земля, раби, сільськогосподарські тварини й інвентар. Правовий статус земельних володінь був різним (державні, храмові, приватні, общинні). Фараон від свого імені надавав землі в безстрокове користування храмам, знаті, сільським общинам. Земля надавалася на умовах виконання певних обов'язків (будівництво храмів, пірамід, палаців, каналів, сплати ренти тощо). Найбільшими були храмові та царські господарства. Земля храмів і царських вельмож могла продаватися, даруватися, переходити у спадок. Общинні землі такого статусу не мали.

Зобов'язальне право передбачало різні види договорів: купівлі-продажу, позики, майнового й особистого найму, поклажі, доручення, оренди та ін. Особливо поширеним був договір купівлі-продажу. Продаватися могли різноманітні товари, зокрема землі та раби. Однак під час продажу землі необхідно було дотримуватися певних вимог: договір укладавсь у присутності свідків, імена яких, як і ціна, фіксувалися в особливому документі, де записувався й текст клятви, що проголошувалася при укладанні договору. Договір позики укладався під відсотки, що були досить високими. Забезпечення цього виду договору гарантувалося заставою сім'ї, родичів або навіть мумії батьків боржника.

Шлюб оформлювався договором між чоловіком і дружиною в письмовій формі. Необхідними атрибутами шлюбної угоди був подарунок нареченого сім'ї нареченої перед шлюбом.

Майно дружини вважалося приданим і залишалося її власністю, але в разі потреби вона могла його передати в сім'ю. Жінка мала досить широку правоздатність (могла особисто укладати угоди, купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством тощо). Розлучення було вільним, але якщо воно відбувалося з ініціативи чоловіка, то все його майно переходило до старшого сина (майорат), який повинен був розділити його між дітьми.

У тогочасному кримінальному праві виділяли кілька груп злочинів: державного характеру (змова, заколот, розголошення державної таємниці); проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа); проти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужого майна); військові (за перехід воїнів на бік ворога, порушення військової дисципліни); проти релігії (порушення правил релігійних культів, чаклунство, виготовлення різноманітного зілля та напоїв для чарів); проти сім'ї (подружня зрада дружини, статеві зносини з близькими родичами) й інші (наприклад, відступ від установлених правил лікування, винахід нового танцю чи складання нової пісні та ін.).

Покарання в Єгипті були суворими, їхньою основною метою було залякування. Дуже широко застосовувалася смертна кара, що здійснювалася через спалення чи посадження на палю. Високопоставленим особам, засудженим до страти, надавалася можливість покінчити життя самогубством. Іноді страта замінювалася рабством. Тілесні покарання поділялися на болісні (побиття батогом, палицями) та калічницькі (відрізання рук, вух, носа, язика, кастрація тощо). Карали також важкими примусовими роботами (каторгою), тюремним ув'язненням. Практикувалися грошові штрафи (скажімо, за крадіжку храмового майна — у розмірі сторазової вартості вкраденого), ганебні покарання (виставляння біля ганебного стовпа), перетворення вільної людини на залежного працівника та ін.

 5.Виникнення, основні етапи розвитку та державний лад Стародавнього Вавилону

Вавилонська держава виникла на початку II тис. до Р. X. в Азійському межиріччі Тигра та Євфрату в Месопотамії. Назву отримала від головного м. Вавилон (поблизу нинішнього м. Хілли в Іраку). На цій території спочатку розташовувалися невеличкі міста-держави, в яких ще довго зберігалися пережитки родоплемінної організації. Перші правителі невеличкого Вавилонського царства здійснювали обережну політику. Вони укладали союзи із сильними сусідніми державами - Ларсою, Ісіном, Марі — і при цьому доволі точно обирали найвигіднішого партнера. Перші п'ять вавилонських царів змогли значно розширити власні володіння, але рівня своїх союзників не досягай. Ситуація змінюється за шостого царя Вавилона - Хаммурапі, котрий був одним із найвідоміших політиків стародавнього світу.

Він правив Вавилоном у 1792-1750 рр. до Р. X. Зійшовши на трон невеликого царства, Хаммурапі закінчив свої дні повелителем величезної за тогочасними 20

мірками держави, котра охоплювала основну частину Межиріччя. Проіснувала держава до 539 р. до Р. X., коли була завойована іранським царем Кіром і втратила свою незалежність.

Історія Стародавнього Вавилона поділяється на чотири основні періоди:

1)Старо-Вавилонське царство (1894-1518 рр. до Р. X.);

2)Касситський період (1518-1204 рр. до Р. X.);

3)період політичного ослаблення (1204-626 рр. до Р. X.);

4)Ново-Вавилонське царство (626-539 рр. до Р. X.).

За формою правління Стародавній Вавилон був монархією за типом східної теократії, що характеризувалася необмеженою владою божественного правителя. На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесі-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження.

Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя.

У розпорядженні правителя перебував розгалужений апарат управління з великою кількістю посадовців. Центром управління був палац правителя. Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тож у руках одних і тих же урядовців зосереджувалось управління як країною загалом, так і палацом. Довіреною особою та першим помічником правителя був дворецький, котрого у Вавилоні називали "нубанда". Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усі важелі управління державою. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, іригаційними спорудами, фінансами, господарськими роботами. За повноваженням після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії та охорони, радники царя, воєначальники. Всі вони були не тільки царськими придворними урядовцями, але й вищими службовими особами в державі. Містами управляли намісники царя. На місцях управління здійснювали органи общинного самоврядування, що наділилися адміністративними, судовими та фінансовими повноваженнями. За здійснення своїх повноважень посадовців наділяли землею, що могла передаватись у спадок.

Збройні сили формували з добірних частин, які охороняли правителя й ополчення. Царська охорона формувалася з професійних воїнів (редум, баїрум), які за свою службу отримували в користування майно "ілку". Таким майном (полем, садом, будинком) воїн володів і користувався, але не мав права його продати чи обміняти. Для управління військами створювався спеціальний апарат, який очолював сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових посадовців розрізняли начальників певних загонів, молодших воєначальників, командирів сотень, десятків, п'ятірок.

Суд не був відокремлений від адміністрації. Верховним суддею був правитель, який сам міг розглядати будь-яку справу, а також скарги на рішення решти суддів. Значні судові повноваження мав нубанд і представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існували жрецькі та храмові суди. В епоху Хаммурапі виникають професійні судді, котрих призначав правитель. Вони здійснювали судочинство колегіально—по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання й були порадниками суддів. Оскарженню підлягали лише рішення місцевих судів.

 6.Суспільний устрій та правове становище населення у Стародавньому Вавилоні

Суспільство поділялося на дві групи – вільних,які перебували під охороною закону) та рабів (як і худоба, вважалися майном та ними цілком розпоряджався господар).

Раби («вардум») становили нижчий суспільний прошарок. Рабами ставали військовополонені, а також поневолені і стали безправними вільні (наприклад, злочинці і неспроможні боржники). Раби розглядалися законом як річ, що знаходиться в повній власності господаря.Право власності на рабів переходило в родині з покоління в покоління. Рабів продавали, закладали. Пошкодження їх здоров'я або позбавлення їх життя вважалося не більш як пошкодженням майна їх пана, якому винний зобов'язаний відшкодувати збиток. Наприклад, за позбавлення життя раба-вільновідпущеника з необережності винний був зобов'язаний віддати раба за раба; за смерть раба в домі кредитора з вини останнього, за умертвіння його битливій биком пану сплачувалася третину міни; за пошкодження ока рабові або невдалу операцію, яка завдала його смерть, - половина його вартості. Раб не мав права самостійно розпоряджатися чим би то не було з майна пана, навіть якщо користувався великою довірою з боку останнього. Купівля-продаж, вчинена з рабом, каралася стратою для покупця. За сприяння втечі й приховування раба або відмову його видати винний підлягав смертної кари. Навпаки, зловив раба і доставив його пану отримував за послугу нагороду. Для позначення рабського стану на рабів накладалися особливі знаки, що вирізаються або випалюється на тілі. Але таке таврування обмежувало власницькі права пана, який позбавлявся можливості продати раба або віддати його в обмін на іншого.

Раби були царські, храмові, приватновласницькі. Вони не могли бути власниками. Майно, яке мали раби, наживалося з дозволу пана, але вважалося частиною власності пана і переходило до нього після смерті раба. Закони Хаммурапі не обмежували владу пана над рабом.Лише деякі категорії рабів, що складали меншість, користувалися захистом закону. Це рабині, мали дітей від своїх власників. Такі діти вважалися вільними. Закабалення за борги не могли перебувати в рабському стані більше трьох років. Казенному рабові або рабові-вільновідпущеники дозволялося одружуватися на вільній, діти від такого шлюбу були вільні.

Вільне населення Вавилона, у свою чергу, поділялося на повноправних і неповноправних. Повноправні вільні громадяни «авилум» (людина, чоловік) становили основну масу населення. У більшості своїй вони володіли землею, несли майнові та особисті повинності на користь держави. Однак повноправні громадяни не були однорідним станом. У царювання Хаммурапі процес розшарування сільської громади зайшов досить далеко. Окремі заможні общинники ставали все більш самостійними. Поряд з ними з'явилися збіднілі общинники, які потрапляли в боргову кабалу. Ряд статей законів Хаммурапі свідчить про прагнення законодавця полегшити становище цих осіб. Так, боржник оголошувався правомочним власником всього свого майна, без його дозволу і дозволу суду позикодавець не мав права відчужувати це майно. «Чоловік» не міг стати рабом-боржником. Закони називають члена сім'ї боржника, відпрацьовує борг у господарствіпозикодавця, не рабом, а заручником. Через три роки роботи заручника борг вважався погашеним незалежно від його суми. Обмеження свавілля кредиторів над потрапили у боргову кабалу найбіднішими верствами вільного населення пояснюється прагненням царської влади зберегти могутність війська, основу якого складали вільні.

Безліч статей законів Хаммурапі присвячено правам та обов'язкам воїнів, колишніх основною опорою державної влади. Земельні наділи і худобу, подаровані воїнам, не могли відбиратися у них за борги. Кредитор міг відібрати лише куплені воїном поле, сад, будинок.Дорослий син воїна ставав законним спадкоємцем його наділу. Якщо після смерті воїна залишався малолітній син, то вдова отримувала одну третину наділу, щоб мати можливість виростити майбутнього воїна. У разі полонення воїна його можна було викупити, і він зберігав своєправо на земельний наділ. Воїни, забезпечені земельним наділом, були зобов'язані за це за наказом царя у будь-який час виступити в похід.За відмову йшла смертну кару, а людина, що виступив замість воїна, отримував його земельний наділ.

Повноправним громадянам протистояли «мушкену» (покірні). Питання 6 «мушкену» у становій структурі вавілонського суспільства не вирішене однозначно. Походження цієї соціальної групи з достовірністю не встановлено. На нерівноправне становище «мушкену» вказують статті закону, що визначають покарання за злочин проти нього. Членоушкодження, нанесене '«чоловіка», каралося відповіднимпокаліченням винного, але якщо членоушкодження було скоєно по відношенню до «мушкену», то винний сплачував лише штраф. За вкрадену у «мушкену» річ злодій платив 20-кратний штраф, а за вкрадену річ, яка перебувала у власності царя або храму, - 30-кратний штраф. За однією з версій «мушкену» - це жителі підкорених Хаммурі-пі міст та областей, за іншою - вільновідпущеники.

Поряд зі станами закони Хаммурапі вказують також професійні заняття населення. Перше місце займають придворні службовці, з яких закони називають царського охоронця і вища жрецтво, що стояли в безпосередній близькості до царя. З інших державних службовців закони згадують «редум», «баірум», «декума», «лубуттум». Функції цих осіб не зовсім ясні, ймовірно, це різного роду військовослужбовці.Відповідно до важливих державних значенням релігії і храмів у Вавілонії почесне місце серед представників інших професій займають храмові службовці. З них закони Хаммурапі відзначають тільки осіб жіночої статі: «божа дружина», «божа сестра», храмова діва, храмова блудниця. 4 Досить високе положення в суспільстві займало чиновництво, до нього пред'являлися великі вимоги, але влада наділяла їх землею, яка могла переходити у спадок або звертатися в пенсію.

Нижчі щаблі професійно-службової драбини займали великі купці і підприємці, ремісники, поденники. Низько цінувався працю лікарів, ветеринарів - вони отримували платню, на відміну, наприклад, від архітекторів і корабельників, які отримували за свою працю гонорар (подарунок).

 7. Право власності та зобов’язальне право у законах Хаммурапі.

Закони Хаммурапі не містять загального поняття права власності. Та їхній зміст свідчить про те, що існували й охоронялися правом різні форми права власності, зокрема: царська, храмова, общинна, приватна. Об'єктами права власності могли бути: земля, сад, дім, раби й інше майно. Особливий правовий режим був у, так званого, майна 
"ілку". Таке майно (поле, сад, будинок) надавав цар своїм воїнам за умов їхньої обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном "ілку", але не мав права його продати, обміняти, заповідати, оплачу-нати ним борги, використати як викуп з полону тощо. Згідно із Законами X аммурапі, якщо хтось купив поле, сад, дім, волів, овець, подарованих рсдуму, баїруму (тобто воїну) царем, то така купівля вважалася недійсною, продане майно повертається назад воїну, а покупець втрачає заплачене за нього срібло (статті 35-37). 
Значна увага приділялася власності на раба. Людина, що вивела Іа міську браму чужого раба чи сховала раба-втікача, засуджувалася до страти (ст. 15). Цирульникові, що видалив рабу тавро, відрізали пальці (ст. 226). За заподіяння шкоди рабові належало сплатити половину, а за вбивство - повну його вартість (ст. 199). 
Багато статей (статті 232,241,244,247,254,259 та ін.) присвячені ніхисту приватної власності. Посиленими санкціями захищалася царська власність (статті 6,8 тощо). 
Оскільки в Стародавньому Вавилоні існував інтенсивний цивільний обіг, то в Законах Хаммурапі було багато норм, які регулювали зобов'язальні відносини, їхній зміст свідчить І про те, що існувало дві основні підстави для виникнення зобов'язань— укладання договору та завдання шкоди. Закони врегульовували І акі види договорів: купівлі-продажу, оренди, позики, міни, найму, поклажі, доручення, перевезення та ін. Усі угоди поділялися на дві групи: 
1) пов'язані з відчуженням речі (купівля-продаж, дарування, 
спадок тощо), які вимагали обов'язкового дотримування певних 
І Іравил (письмова форма, клятва, свідчення свідків тощо); 
2) без відчуження речі. 
Збірник Законів містив також ознаки неякісних угод, зокрема, суперечливість їх закону, укладання шляхом обману, шантажу, насилля чи з особами, що мають обмежену дієздатність і право-Ідатність, п'яницями. 
Основним засобом забезпечення виконання договірних юбов'язань був заклад, суть якого полягала в тому, що кредитор у разі невиконання договору міг задовольнити свої вимоги за рахунок І.І кладеної речі. Предметом закладу могли бути: золото, срібло, зерно, оудівлі, раби тощо. 
Значна кількість постанов Законів Хаммурапі стосується порядку Іа доволення майнових претензій унаслідок завдання шкоди (стат-ІІ53 -60 та ін.).

 8.Сімейно-шлюбне право та право спадщини по законах Хаммурапі.

 Законність шлюбу у Вавилоні, як і скрізь, визначалася щодо дотримання певних юридичних формальностей: необхідно було укласти шлюбний контракт, причому при свідках (зазвичай усний), а інакше цей шлюб не мав законної сили (п. 128) ^1: "Якщо людина візьме дружину і не укладе письмового договору, то ця жінка - не дружина ". Шлюбному обряду передувало укладення певної угоди між нареченим чи його батьком та батьком нареченої. Це були своєрідне заручини. При цьому наречений вручав сім'ї дівчини певну суму грошей - тірхату і шлюбнийподарунок самої нареченої або її сім'ї - біблія (ст. 139, 159). Угода не означало в майбутньому обов'язкового шлюбу: обидві сторони могли від нього відступити. Однак це накладало певну відповідальність - моральну і матеріальну. Якщо відмовлявся від шлюбу наречений, то він не міг вимагати повернення ні тірхату, ні шлюбного подарунку. Якщо ж відмовлялася наречена чи її родина, то вони повертали все отримано у подвійному розмірі (ст. 160). Отже, і тірхату, і біблію виступали не як плата за товар, тобто дівчину, як це було в багатьох стародавніх народів, а як своєрідна гарантія укладення шлюбу. Допускали брак вільного з рабинею (ст. 170). Дітей від такого шлюбу вважали вільними, так само як від шлюбу вільної з рабом (царським або мушкенума). Однак в останньому випадку в разі смерті чоловіка - раба половина його майна переходила до його господаря і тільки другу його половину успадковували дружина і діти.При одруженні батько давав дочки придане - шерікту. Шерікту видавали дочки і при посвяченні її у жриці. Отримавши придане, дочка вже не могла успадковувати батьківське майно після їх смерті (ст. 183). Шерікту ставало власністю дочки, проте після одруженняпереходило в користування чоловіка, а після смерті дружини - до її дітей.Невірність з боку дружини каралася смертю (п. 129). Були встановлені докладні правила для розібрання звинувачень такого роду (п. 130 - п. 136) ^2. За певних обставин вона могла бути і виправдана, наприклад, у п. 134 говориться: "Якщо людина потрапить до полону, а в його будинку немає засобів для прожитку, то його дружина може ввійти в будинок іншого; ця жінка не винна". Тут Хаммурапі вчинив мудро, включивши в судебник таку статтю, бо в умовах частих війн того часу, полон, мабуть, траплялося досить часто, а так як більшість сімей жило, скажімо так, нижче середнього рівня і чоловік був єдиним годувальником, то відсутність подібної статті могло б призвести просто до сильного скорочення населення і, відповідно, падіння сили держави. При поверненні ж воїна з полону, його дружина поверталася до нього, що сказано в п. 135, але це правило не поширювалося на її дітей, народжених від іншого. У цьому пункті прямо так і говориться: "діти йдуть за їх батьками". Це може свідчити про те, що ця жінка могла увійти в будинок іншої людини, вже маючи власних дітей, і у разі повернення свого чоловіка з полону ці діти, звичайно ж, йшли назад разом з нею, але вона не могла забрати з собою дітей народжених від людини, який утримував її весь цей час. Але, якщо ця людина, так би мовити, дезертирував, то його дружина, після його повернення назад не повинна була повертатися до нього (п. 136). "Якщо людина кине свою громаду і втече і після цього його дружина ввійде в будинок іншого, то якщо ця людина повернеться і захоче взяти свою дружину, - так як він зненавидів свою громаду і втік, дружина втікача не повинна повертатися до свого чоловіка". Діти, в цьому випадку теж, ймовірно, не поверталися. Якщо ж дружина під час відсутності чоловіка могла прогодувати себе, але увійшла в будинок іншого, то цей випадок прирівнювався до зради і, відповідно, карався смертю (п. 133).Правда ці закони про подружню невірність розповсюджувалися тільки на жінок, чоловік ж, навпаки міг жити разом з рабинями і прижитися з ними дітей визнавати своїми законними дітьми (п. 170). Стратою він карався лише в тому випадку, якщо спокусив дружину вільної людини, хоча якщо чоловік цієї жінки хотів простити її, то йому теж могли зберегти життя (п. 128). "Якщо дружина людини буде захоплена буде захоплена що лежить з іншим чоловіком, то має їх зв'язати і кинути у воду. Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині, то і цар збереже життя свого раба". Однак закони в цьому випадку передбачають, що якщо чоловік буде змінювати їй з вільними, "ходити з будинку в будинок", то дружина могла забрати своє придане і піти в будинок свого батька (п. 142).За певних обставин: хвороба дружини (п. 148), одруження на жриці, якої не дозволялося мати дітей (п. 145), погану поведінку дружини (п. 141) - чоловік міг взяти другу дружину. Метою цього шлюбу було народження дітей, які успадкують сімейне майно, і будуть підтримувати культ предків. Дуже цікава в сімейних відносинах стаття 141: "Якщо дружина людини, яка живе в будинку людини, наміриться піти і стане надходити марнотратно, стане розоряти свій будинок, ганьбити свого чоловіка, то її треба викрити, і якщо її чоловік вирішить покинути її, - він може покинути її, він може в її шлях не давати їй ніякої розвідний плати. Якщо її чоловік вирішить не залишати її, то чоловік її може взяти заміж іншу жінку, а та жінка повинна жити в будинку свого чоловіка, як рабиня ". Слова "стане розоряти свій будинок" можуть свідчити про те, що заміжні жінки в стародавньому Вавілоні могли нарівні з чоловіками займатися торговельними справами і розпоряджатися коштами родини по-своєму розсуду, природно на благо родини. У цьому ж випадку вона могла, так би мовити збирати свої власні заначки з цілком зрозумілих причин. Так як у шлюбі велику роль відігравало майно, то Закони Хаммурапі детально розглядають питання про майнових відносинах між подружжям: про придане і шлюбному викупі (п. 159 - п. 164), про роздільної відповідальності за боргами, що виникли до шлюбу (п. 151 - п. 152), про майно дружини про яке сказано в п. 150, який сам за своїм змістом дуже оригінальний: "Якщо людина подарує своїй дружині поле, сад, будинок або рухоме майно і видасть її документ з печаткою, то після смерті її чоловіка її діти не можуть вимагати від неї нічого по суду; мати може віддати те, що буде після неї своєму синові, якого любить, братові вона не повинна віддавати ". Ця стаття говорить, що жінка у Вавилоні могла мати своє особисте майно, що належить тільки їй і яким ніхто, крім неї, не міг розпоряджатися. Не випадково в статті згадується, що чоловік повинен видати їй документ, який підтверджує право її володіння. Спадкового права на це майно теж ніхто не мав. Хоча в законах є згадка про викуп за наречену, проте вавілонський шлюб не був шлюбом-купівлею, так як розмір приданого був більше ніж розмір викупу. Як вже згадувалося, метою шлюбу було народження дітей і тому у випадку бездітного шлюбу вихід шукали в усиновленні чужих дітей за погодженням з їх кровними батьками або знайд (п. 185). З ст.117, 119 також видно, що продавати чи видавати в "кабалу" членів своєї сім'ї інакше, як на сплату вже існуючого боргу, "людина" не може.Очевидно, можливості вільно (наприклад, не заради сплати боргу, а заради простого збагачення ³⁾ розпоряджатися членами своєї сім'ї його позбавив саме Хаммурапі.Діти зазвичай ставали повноправними лише після смерті батька та успадкування сімейного майна. Закони Хаммурапі і тут теж вносять деякі правові особливості: так, батько міг позбавити сина спадщини, якщо той двічі здійснив важкий гріх проти нього (п. 168 та п. 169)."Якщо він зробив по відношенню до батька тяжкий гріх, достатній для позбавлення його спадщини, вони (судді) повинні на перший раз простити його, якщо ж він скоїв тяжкий гріх вдруге, то батько може позбавити його спадщини". Батько також міг визнати дітей від рабині своїми власними дітьми, з усіма наслідками, що випливають звідси правами, за допомогою формули "Мої діти". І після смерті батька вони отримували свою частку спадщини нарівні з законними дітьми, але навіть якщо він їх такими і не називав, вони після його смерті все одно отримували свободу та їхня мати теж, правда, в цьому випадку вони вже не могли претендувати на спадщину ( п. 170 і п. 171).Відомими майновими правами користувалася також і вдова: вона отримувала своє придане і вдову частку, якщо чоловік дав її їй.Якщо ж чоловік за життя не залишив дружині вдовину частки, то вона отримувала з спадщини частку, подібну частці одного спадкоємця. У будь-якому випадку вона могла і далі жити в будинку свого чоловіка, правда не могла розпоряджатися ним, "віддавати за срібло". Причому її діти не могли насильно виселити її з будинку (п. 171 і п. 172) Відомі випадки, коли старі батьки за життя передавали дітям своє майно в обмін на зобов'язання з боку дітей видавати батькові, поки він живий, певний зміст. Такі ж договори укладали іноді зі своїми дітьми і матері, очевидно, передаючи їм свою "вдову частку" (своє придане, а також, якщо були, подарунки чоловіка).

 9. Злочин і покарання у законах царя Хаммурапі.

Важливе місце в Законах Хаммурапі відведено злочинам і покаранням. Стосовно загальних понять кримінального права, то вони майже не розкриті. Лише подекуди взято до уваги намір особи, що вчинила злочин, обставини, які виключають, пом'якшують або посилюють відповідальність. Усі злочини, що згадуються в збірнику, можна поділити на декілька груп:

1)злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа, наклеп); \

2)злочини проти власності (пошкодження чи знищення майна, крадіжка, грабіж, розбій);

3)злочини проти сім'ї (подружня зрада, розпуста, статеві зносини з близькими родичами);

4)посадові злочини (зловживання службовим становищем);

5) злочини проти правосуддя (неправдиві свідчення, підкуп свідків). Закони Хаммурапі зовсім не згадують про державні та релігійні злочини. Ідеться лише про приховування осіб, які посягають на державний лад. Законодавець, очевидно, замовчує ці тяжкі злочини тільки тому, що смертна кара за них вважалася справою очевидною.Мета покарання - це, передусім, залякування, тому покарання були надзвичайно жорстокими.Правопорушника, зазвичай, намагалися не перевиховати, а помститися йому, та, по можливості, відшкодувати збитки потерпілому.Найвищою мірою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапі згадується понад ЗО разів, її видами було: спалення, втеплення, посадження на палю, повішання, розрізання на частини. Часто згадуються члєноушкоджувальні покарання (відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха, язика тощо). Практикувалося таврування злочинців.Покаранням також було: обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, грошові штрафи, відшкодування збитків.Багато статей Законів Хаммурапі про покарання базувалися на принципі таліону - "око за око, зуб за зуб". Таліон міг бути звичайним (ст. 200), дзеркальним (ст. 230) і символічним (ст. 195). Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпший були рівними. Якщо ж, наприклад, авілум виколов око мушкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу — половину його вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від кастової належності людини.

 10.Суспільний устрій та система варн у Стародавній Індії

Для суспільного ладу Індії характерне досить тривале збереження общинних порядків - наслідок повільного розвитку продуктивних сил. Інша характернариса - розподіл суспільства на Варни ("Варна" - в буквальному перекладі означає "колір" і "якість").

Варни - це 4 стану (страти, касти), що виникли в період розкладання кріпосницького ладу: брахмани, кшатрії, вайш'ї і шудри. В одній зі священних книг індіанців "Рікведи" (2-е тис. до нашої ери) говориться про те, що втілення Брахми - людини Пурушу розділили на кілька частин: "Його уста стали брахманами, кшатрії стали його руки, вайш'ї - це його стегна , а з ніг народилися шудри ".

Варна брахманів займала найвище становище в суспільстві, була сильна єдність, мала монопольне право тлумачити закони і давати поради представникам інших варн. Брахмани брали активну участь в управлінні державою. Брахман міг вимагати від членів інших варн все, що він бажав. Всі були зобов'язані сприяти брахманові, його особа була недоторканною.

Кшатрії - друга група панівного класу. Варна виникла в результаті воєн і поступово перетворилася на правлячу варну. Закони Ману покладали на кшатріїв обов'язок "охороняти" підданих, приносити жертвоприношення і вивчати веди. Варна кшатріїв була менш замкнута, ніж перша.

Варна вайш'їв була найбільш чисельною. Вона складалася з усіх вільних общинників, що не увійшли вперше дві варни. Це була варна землеробів, ремісників і торговців, що створюють все необхідне для прожитку собі та іншим. Членом варни вайш'ї преписивалось пасти худобу, добре розбиратися у вартості товарів, піклується про збільшення свого майна. Варна вайш'їв була пригнобленим класом, члени якого були зобов'язані платити державі високі податки.

Шудри займали найнижче положення серед варн. Члени цієї варни були представниками підкорених арміями племен. Формально вони не були рабами. Алезакони Ману покладали на них обов'язок обслуговувати вищі варни. Шудри не користувалися політичними правами, хоча особисто були вільні, могли матисім'ї і здобувати майно.

На самому нижчому щаблі серед вільних людей були "недоторкані" (чандали та інші), народжені від змішаних шлюбів.

У пам'ятках давньоіндійського права - Законах Ману і Артхашастре згадується про декілька розрядах рабів. Основним джерелом рабства у Стародавній Індії були:

а) звернення до рабів військовополонених;

б) природне відтворення;

в) продаж вільних у рабство;

г) пайова рабство;

д) рабство внаслідок вчинення злочину.

Рабів було менше, ніж у Римі, рабська праця не є основою виробництва.

Система варн (каст) Стародавньої Індії

Усе вільне населення Стародавньої Індії поділялося на чотири Іамкнуті групи-варни (брахманів, кшатріїв, вайшіїв, шудр). Цей поділ був оголошений споконвічним і освяченим релігією. За легендою, псликий "прабатько всіх живих істот" Пуруша створив брахманів (і своїх уст, кшатріїв - із рук, вайшіїв - зі стегон, шудр - із ступнів ніг.

Першу варну утворювали жерці-брахмани, котрі мали особливі пільги та привілеї. Лише вони могли вивчати священні книги, навчати і 11111 их, приносити жертви за себе й інших, звільнялися від повинностей, їх не можна було позбавити власності, вони вважалися володарями исього живого та мертвого на землі, всі їхні бажання безвідмовно повинні були виконуватися, образи, поранення, вбивство брахмана тягнули І;І собою найтяжчі покарання.

Другу варну (теж привілейовану) утворювали кшатрії-воїни. ! І,о неї належали правитель і всі представники апарату управління країною. Основне їхнє завдання полягало в тому, щоб належним ч 111 юм охороняти порядок у суспільстві, пильнувати за дотриманням Іаконів, обрядів і ритуалів.

Третя варна — вайшіїв - була найчисленнішою, але вже не-иривілейованою. До неї належали: хлібороби, ремісники, торговці.

Вони сплачували основну частину податків у країні та були провідною виробничою силою.

Четверта варна - гиудри. Вони були особисто вільними, мали право володіти та розпоряджатися майном, мати сім'ї, але основним їхнім обов'язком була вірна служба трьом вищим варнам і сплата високих державних податків.

Перші три варни вважалися "двічі народженими" й різко протиставлялися варні шудр - "один раз народженим" -людям низького походження. Кожна попередня варна вважалася вищою за наступну. Тож, приміром, навіть столітній кшатрія повинен був схилятися перед десятилітнім брахманом.

Були в Індії й люди, що опинилися за межами чотирьох варн, — чандали та ін. Це, зазвичай, були люди з відсталих племен. Вони виконували найбруднішу роботу, їм було заборонено входити вдень у селище, підходити до колодязів і купалень, їх ще називали "недоторканними". Перехід з однієї варни до іншоїзаборонявся.