1. Сутність менеджменту
 Скачать 72.5 Kb.
|
|
1. Сутність менеджменту Менеджмент - це самостійний вид професійної діяльності, направлений на досягнення визначених цілей шляхом раціонального використання матеріальних, фінансових і трудових ресурсів з обов'язковим застосуванням економічних методів управління. [4,с.10] Менеджмент - це управління в ринкових умовах, яке передбачає: орієнтацію підприємства (організації, фірми) на попит та вимоги ринку, запити конкретних споживачів і організацію виробництва тих видів продукції, які користуються попитом; прагнення до підвищення ефективності виробництва і досягненню оптимальних результатів з меншими витратами; господарська самостійність, яка забезпечує свободу прийняття рішень тим особам, які несуть відповідальність за кінцеві результати діяльності організації та їх підрозділів; постійне коригування цілей і задач в залежності від стану і вимог ринку; виявлення кінцевого результату діяльності організації визначається на ринку в процесі обміну; використання сучасної інформаційної бази і обчислювальної техніки для багатоваріантних розрахунків при прийнятті оптимальних рішень. Але термін "менеджмент" не є в повній мірі є аналогом терміну "управління". Термін "управління" значно ширший і застосовується до різних видів людської діяльності (наприклад, управління автомобілем), сфер діяльності (управління живою і неживою природою, управління державою), органів управління (підрозділів управління в різних формах власності, підприємствах та їх об'єднаннях). Термін "менеджмент" застосовується лише до управління соціально-економічними процесами на рівні організації (підприємства, фірми), діючої в ринкових умовах. 2. Поняття менеджмент, управління. Менеджмент - сукупність методів, засобів і форм управління, які використовуються з метою підвищення ефективності виробництва та збільшенні прибутку виробництва. Самостійна діяльність, яка здатна перетворювати неорганізований натовп у продуктивну робочу силу. Управління - цілеспрямований вплив на обєкт з метою забезпечення виконання ним певної дії. Термін "управління" значно ширший і застосовується до різних видів людської діяльності (наприклад, управління автомобілем), сфер діяльності (управління живою і неживою природою, управління державою), органів управління (підрозділів управління в різних формах власності, підприємствах та їх об'єднаннях). Термін "менеджмент" застосовується лише до управління соціально-економічними процесами на рівні організації (підприємства, фірми), діючої в ринкових умовах. 3. Цілі і завдання менеджменту Основне завдання менеджменту — це розробка і апробація наукових підходів, які покликані забезпечувати стабільну і ефективну роботу організації. А також виробництво товарів та здійснення послуг з урахуванням потреб споживачів. Основні цілі менеджменту: 1. Визначення основних цілей для розвитку виробництва. 2. Визначення приорітетних цілей, та встановлення послідовності поетапності їх дій. 3. Розробка стратегій для розвитку виробництва. 4. Розробка стратегій для вирішення проблем у виробництві в встановлений час. 5. Застосування необхідних ресурсів та джерела їх забезпечення 6. Встановлення контролю за виконанням завдань. 4. Професійно-кваліфікаційні вимоги до менеджера Головним напрямом діяльності керівників організації є: організація на високому професіональному рівні діяльності апарату управління по управлінню статутною діяльністю; o організація і виховання згуртованого трудового колективу, який відповідає необхідним вимогам в умовах роботи в конкурентному середовищі; Із цього випливає дві головні вимоги до керівників: 1) бути висококваліфікованим професіоналом управління; 2) бути соціальним лідером трудового колективу. Менеджер повинен знати: 1. Законодавчі та нормативно-правові акти, які регламентують підприємницьку і комерційну діяльність; ринкову економіку, підприємництво і ведення бізнесу; кон'юнктуру ринку, порядок ціноутворення та оподаткування. 2. Основи макро- та мікроекономіки; теорію і практику менеджменту та маркетингу; ділове адміністрування; біржову, страхову, банківську та фінансову справу. 3. Теорію і практику роботи з персоналом; форми і методи ведення рекламних кампаній; порядок розробки бізнес-планів і комерційних угод, договорів, контрактів; основи соціології, психології та мотивації праці; етику ділового спілкування. Менеджер повинен уміти: 1.здійснювати системний аналіз діяльності організації, моніторинг конкурентів наринку 2.організовувати колективну працю для досягненню цілей організації 3.забезпечувати захист прав споживачів 4.організовувати управління персоналом 5.забезпечувати узгодження інтересів працівників з інтересами організації 6.контконтролювати виконання управлінських рішеньролювати забезпечення ресурсами, додержання технології виробництва 5. Визначення поняття організація Організація — це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети. Цей термін уживають для позначення: — сукупності процесів і дій, що ведуть до утворення й удосконалювання взаємозв’язків між частинами цілого; — внутрішньої впорядкованості автономних частин цілого. Якась група повинна відповідати декільком обов’язковим вимогам, щоб уважатися організацією. До них відносять: наявність принаймні двох людей, які вважають себе частиною цієї групи; наявність принаймні однієї мети, що приймають як спільну всі члени даної групи; наявність членів групи, які навмисно працюють разом, щоб досягти значущої для всіх мети. 6. позиція управління всередині організації Позиція управління всередині організації Позиції управління всередині організації в основному визначаються тим призначенням і тією роллю, які покликана реалізовувати дана організація. Менеджмент формує та змінює, коли це необхідно, внутрішнє середовище організації, що представляє собою органічне поєднання таких складових, як структура, внутріорга-ганізаційні процеси, технологія, кадри, організаційна культура, та здійснює управління функціональними процесами, що протікають в організації.Внутрішнє життя організації складається з великої кількості різних дій, підпроцесів і процесів. Залежно від типу організації, її розміру та виду діяльності окремі процеси та дії можуть займати в ній провідне місце, деякі ж, широко здійснювані в інших організаціях процеси, можуть або відсутні, або здійснюватися в дуже невеликому розмірі. Однак незважаючи на величезну різноманітність дій і процесів, можна виділити п'ять груп функціональних процесів, які охоплюють діяльність будь-якої організації і які є об'єктом управління з боку менеджменту. Даними функціональними групами процесів є наступні: • виробництво; • маркетинг; • фінанси; • робота з кадрами;• екаунтинг (облік і аналіз господарської діяльності) 7. Менеджмент і зовнішнє оточення організації будь-яка організація, підприємство є відкритою системою, що перебуває в постійній взаємодії з тими чи іншими елементами зовнішнього середовища.Зовнішнє середовище — це сукупність господарських суб'єктів, економічних, суспільних і природних умов, національних і міждержавних інституціональних структур та інших зовнішніх (відносно підприємства) умов і чинників, що діють у глобальному оточенні. Залежно від характеру впливу зовнішнє середовище поділяють на середовище прямої та опосередкованої дії. Середовище прямого впливу на організацію утворюють певні суб'єкти — споживачі, конкуренти, постачальники, державні органи, фінансово-кредитні установи та інші зовнішні агенти й контрагенти. Це середовище ще називають середовищем завдань, тому що до нього входять елементи, які безпосередньо пов'язані з операціями організації.Середовище непрямої дії охоплює матеріально-технічні умови, суспільні відносини та інституції, інші чинники, що впливають на організації опосередковано. Цим чинникам властивий високий рівень варіативності, невизначеності й непередбачуваності. До основних з них, за якими підприємство має уважно стежити й правильно оцінювати пов'язані з ними загрози чи зиски під час вироблення підприємницької стратегії, належать економічні, політичні, соціокультурні, науково-технологічні, екологічні й деякі інші. 8. Механістичний та органічний типи упраління Механістичні структури (їх ще називають ієрархічними, формальними, бюрократичними, класичними, традиційними) характеризуються жорсткою ієрархією влади в компанії, формалізацією правил і процедур, централізованим прийняттям рішень, об’єктивними критеріями відбору кадрів, об’єктивною системою винагороди. Вони функціонують як чітко злагоджений механізм. До цього типу відносять лінійну, функціональну структури та їх симбіоз – лінійно-функціональну і дивізіональні структури управління. Органічні (адаптивні) структури мають розмиті межі управління, невелику кількість рівнів управління, характеризуються слабким чи помірним використанням формальних правил і процедур, децентралізацією прийняття рішень, амбіційною відповідальністю, неформальними міжособистісними стосунками. До них належать матричні, проектні, множинні і тому подібні організації, що відрізняються великою гнучкістю у взаємодії із зовнішнім середовищем. Відмінності механістичного й органічного типів керування Механістичний: Вузька спеціалізація робіт , Робота за правилами, Чіткі права й відповідальність, Ясність у рівнях ієрархії, Цілі й завдання стабільні, Влада визнається Органічний: Широка спеціалізація, Мало правил і процедур, Амбіційна відповідальність, Рівні керування розмиті, Цілі й завдання нестабільні, Авторитет влади завойовується. 9. Управління як відношення У найзагальнішому вигляді управління постає як певний тип взаємодії , що існує між двома суб'єктами , один з яких у цій взаємодії знаходиться в позиції суб'єкта управління , а другий - в позиції об'єкта управління . Дана взаємодія характеризується наступними моментами [ 1 ] : • суб'єкт управління надсилає об'єкту управління імпульси впливу , які містять у собі в прямому чи непрямому вигляді інформацію щодо того , як повинен функціонувати надалі об'єкт управління ( регламентуються ті аспекти функціонування об'єкта управління , що входять до сфери управлінського впливу суб'єкта управління) . Дані імпульси будемо називати управлінськими командами ; • об'єкт управління отримує управлінські команди і функціонує відповідно до змісту даних команд. Про управлінському взаємодії можна говорити як про реально існуючому тільки у випадку , якщо об'єкт управління виконує команди суб'єкта управління . Відповідно, тільки тоді можна говорити про те , що здійснюється управління. Для того щоб це виконувалося , необхідно , по-перше , наявність у суб'єкта управління потреби та можливості управляти об'єктом управління , виробляючи для цього відповідні управлінські команди , і , по-друге , наявність у об'єкта управління готовності та можливості ці команди виконувати. Дані умови є необхідними і достатніми для того , щоб суб'єкт управління здійснював управління об'єктом управління . 10. Обєкт і субєкт управління Управління будь-який системи у найпростішому вигляді можна розглядати як контуру управління, як сукупність двох взаємодіючих підсистем – суб'єкта управління (керуючої підсистеми) і об'єкта управління (керованої підсистеми).· суб'єкт управління спрямовує об'єкту управління імпульси впливу, які містять інформацію про те, як і має функціонувати у подальшому об'єкт управління. Дані імпульси називатимемо управлінськими командами; · об'єкт управління отримує управлінські команди, і функціонує відповідно до змістом даних команд. Щоб між двома суб'єктами існувала управлінська зв'язок і здійснювалося управлінське взаємодія, необхідно, щоб між тими суб'єктами існували відносини управління. Вони є основою можливість здійснення управління, оскільки і вони задають можливість виробляти управлінські команди, і готовність ці команди виконувати. Відносини управління є початковими відносинами, а базуються більш глибинних відносинах, як-от економічні або морально-етичні відносини. 11. Управління як система, що розвивається. Управління організацією варто розглядати як реально діючу систему, через яку воно здобуває конкретний зміст і конкретний прояв і конкретну реалізацію загальних функцій менеджменту. Система управління діє відповідно до змісту функції менеджменту; з умовами в яких формується система управління; із принципами побудови, функціонування і перетворення даної системи. Система управління складається з трьох підсистем. Першою підсистемою є структурно-функціональна. Це сукупність управлінських органів, підрозділів і виконавців, а також методів, за допомогою яких здійснюється управлінський вплив. Таким чином, дана підсистема являє собою єдність організації, технології і методів керування. Другою є інформаційно-поведінкова підсистема. Ця підсистема з'єднує в єдине ціле управлінську ідеологію, інтереси, поведінкові нормативи учасників процесу управління; процедури управлінської діяльності. В даний час роль цієї підсистеми значно зросла, що підтверджується дією закону сінергії. Третьою підсистемою є підсистема саморозвитку системи керування. Ця підсистема відбиває наявність таких якостей як прагнення до самовдосконалення, пошук і розробка прогресивних ідей, орієнтація на нововведення. Дана підсистема є генератором цих якостей і містить у собі механізм їхнього відтворення, закріплення, поширення і практичного втілення. Підсистема самоосвіти системи керування складається з двох блоків. Перший – орієнтує систему управління на постійне удосконалювання і розвиток. Для першого блоку даної підсистеми характерна наявність стимулів до самовдосконалення, постійний аналіз потенційних можливостей системи керування, вивчення нових тенденцій і напрямків розвитку, аналіз потенційних форм і методів відновлення систем управління. Другий блок даної підсистеми забезпечує розвиток системи управління через визначення напрямку і пошук можливостей удосконалювання, розробку процедури і змісту переходу в новий стан; складання програми переходу, розподіл завдань, функцій у процесі переходу: узагальнення досвіду роботи й одержання висновків по розвитку підсистеми саморозвитку системи управління. 12. Підсистеми управління 1. Підсистема загального та лінійного керівництва, що здійснює управління організації в цілому, управління окремими функціональними та виробничими підрозділами. 2. Підсистема планування та маркетингу, що виконує розробку кадрової політики, стратегії управління персоналом, аналіз кадрового потенціалу, аналіз ринку праці. 3. Підсистема управління підбором та обліком персоналу. здійснює організацію підбору персоналу, співбесіди, оцінки, обліку зарахування, заохочення та звільнення персоналу. 4. Підсистема управління трудовими відносинами. Проводить аналіз та регулювання групових та особистісних взаємовідносин, відносин керівництва, управління виробничими конфліктами та стрессами. 5. Підсистема забезпечення нормальних умов праці. Виконує такі функції, як дотримання вимог психофізіології та ергономіки праці, дотримання вимог технічної естетики, охорони праці. 6. Підсистема управління розвитком персоналу. Здійснює навчання, перепідготовку та підвищення кваліфікації 7. Підсистема розвитку організаційної структури управління 8. Підсистема правового забезпечення 9.Підсистема інформаційного забезпечення управління персоналом. 13. структурно-функціональна підсистема управління це підхід в описі і поясненні систем, при якому досліджуються їхні елементи і залежності між ними в рамках єдиного цілого; окремі соціальні явища виконують визначену функцію в підтримці і зміні соціальної системи.Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм застосування цього методу в дослідженні управлінських явищ і процесів. Сутність його полягає у розділенні складного об'єкта на складові частини, вивченні зв'язків між ними та у визначенні притаманних їм специфічних функцій (ролей), спрямованих на задоволення відповідних потреб системи управління персоналом з урахуванням цілісності останньої та її взаємодії із зовнішнім середовищем. В науці управління персоналом розроблені різноманітні концепції структурно-функціонального управління великими економічними системами. 14. Духовна підсистема управління Ця специфіка полягає, у тому, шо при управлінні духовними процесами життя суспільства, управлінський вплив не є безпосередньо спрямований на об'єкт управління, а на створення умов для саморозвитку та самоорганізації духовного життя. Пряме втручання органів державної влади у духовні процеси було притаманне командно-адміністративній системі управління радянської доби. Відхід від директивних методів управління змінює роль суб'єктів державної політики у процесі організації духовного життя. Органам державного управління слід враховувати, що у процесах формування та розвитку духовних цінностей повинні функціонувати чинники саморегулювання[1]. Безпосереднє управління духовними процесами призводить до неприйняття суспільством насаджуваних ціннісних систем, тим самим не виправдовує використаних матеріальних та людських ресурсів, а також вносить у суспільну свідомість ціннісну дезорієнтацію. Оскільки суспільство є саморегульованою системою, роль органів державного управління у сфері формування та розвитку духовних цінностей полягає, насамперед, в усуненні негативних тенденцій та проявів у духовно-ціннісних процесах; матеріальній та фінансовій підтримці соціальних інститутів, які справляють вплив на духовне життя населення; координації та узгодженні діяльності різноманітних суб'єктів духовного життя для конструктивної взаємодії, спрямованої на розвиток та збагачення духовного потенціалу нації. Управлінський вплив держави на духовну сферу життя суспільства відбувається через здійснення гуманітарної політики. Гуманітарна політика - це система принципів, цілей, механізмів, послідовних заходів, що мають на меті створення умов для соціально-гуманітарного розвитку суспільства, соціальної інтелектуально-духовної безпеки людини й суспільства, реалізацію її соціальних, духовних потреб, формування і збагачення творчого потенціалу особи, всебічну самореаліза-цію її сутнісних сил, соціодинаміку освіти, науки, культури тощо[2]. Основними складовими гуманітарної політики є державні освітня і наукова, культурна, мовна, інформаційна, етнонаціональна, релігійна політики, політика у сфері охорони здоров'я, туризму, фізичної культури та спорту. Головним завданням гуманітарної політики у сфері розвитку духовного життя суспільства полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності й культури. цНадзвичайно важливе також створення умов для всебічної самореалізації духовно-культурного потенціалу, сутнісних сил людини, власного духовного світобачення та світосприйняття[3]. У здійсненні управління процесом формування та розвитку духовних цінностей суспільства держава володіє високоефективними засобами постійного розвитку цієї сфери суспільного життя. Безпосередню управляють цими засобами представницькі та виконавчі державні органи. |