відповіді до екзаменаційних питань з ЛСС. 2. Поняття про міф. Міфічна свідомість
 Скачать 103.43 Kb.
|
|
2. Поняття про міф. Міфічна свідомість. Міф — оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. Карл Ґустав Юнґ стверджує, що міф — це форма колективної свідомості, міфологія виникає як родова свідомість, тобто людина у первісному світі існує як невід'ємна частина роду. Людина не відрізняє себе від інших людей та від усього роду взагалі. Це одностайне ставлення до природи та родичів Міф не є ілюзією або вигадкою, а являє собою історичну необхідність. Міфи створюються не тільки для пояснення навколишнього світу, а й для того, щоб встановити з цим світом контакт. Міф не має чітко визначеного сюжету, не розповідається як казка, він пере живається як реальне буття. Міф не має віри, оскільки природа є близькою і зрозумілою людині. Міфічна свідомість є результатом синкретичного (цілісного) способу усвідомлення людиною навколишнього світу і свого буття в ньому. Основні риси міфологічного світогляду: синкретизм - людина з таким світоглядом сприймає світ як первісно нерозрізнений, символізм, генетизм - сприйняття часу, тотемізм - походження від тварини, анімізм - віра в існування душі і духів, які керують матеріальним світом, фетишизм - речі з магічними силами, магія - поєднання слів і дії. 3. Міфологія. Типи міфів. Міфологія — сукупність міфів, казок, переказів, оповідань, де в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя. На ранній стадії людської історії в казках химерно поєднувались елементи реалістичних знань про дійсність, художні образи, моральні приписи й норми, релігійні уявлення. Найбільш поширеними були оповіді про виникнення й еволюцію світу, Сонця, Місяця, зірок та ін. (космогонія), про походження тварин, появу людини (антропогонія), про всесвітній потоп і т. д. Класифікація міфів: тотемні; космогонічні; антропогонічні; астральні. Види міфів: Міф про створення Всесвіту; Міф про загибель Всесвіту (Апокаліпсис Іоана Богослова); Міф про циклічність у природі (скотарські та землеробські міфи); Героїчні міфи (про героїв, засновників племен — грецькі міфи про Геракла); Міфи про здобуття людьми культурних навичок (міф про Прометея). Міфологія народів світу: давнього Єгипту, стародавньої Індії, стародавнього Китаю, майя, Антична міфологія, давньої Греції, стародавнього Риму, Слов'янська міфологія та Скандинавська. 4. Поняття архетипу. Архетипові сюжети та образи в міфах. Літературний архетип - часто повторювані образи, сюжети, мотиви у фольклорних та літературних творах. Досить часто термін "архетип" вживають на позначення й висхідних схем уявлень, і загальнолюдських міфологічних мотивів, і первообразів, і першоелементів. Типове, так само, як і міф, – це висхідний взірець, початкова форма життя, позачасова схема, здавна задана формула , яка заповнюється життям. У наукову сферу теорія архетипів була введена К. Юнгом. Вивчаючи духовний стан сучасного західного суспільства, дослідник не раз вказував на його хворобливий стан, перебільшену увагу до матеріальної, раціональної сторони життя. Співзвучною з проблемою архетипів, універсалій та інваріантів є концепція відомого філолога О. Веселовського щодо взаємодії форми і змісту. Згідно з нею, форма розуміється як низка незмінних вічних елементів, які переходять у спадок від покоління до покоління, мандруючи світом. Запропонована О. Веселовським інтерпретація мотиву тотожна до поняття "архетипу", через який первісне мислення відповідає запитам буття. Виходячи з цього, безперечна цінність міфу полягає в тому, що події, які відбуваються в певний проміжок часу, продукують постійну структуру, одно часову для минулого, теперішнього й майбутнього. "Архе" у первісному значенні – це оповідь про народження й життя богів. Увесь світ, де живе людина, всі гори, яких вона сягає, заселені й оброблені землі, ріки, міста, святилища мають позаземні прототипи, своєрідні "проекти", "зразки", "двійники", що існують на вищому космічному рівні. Лише через архетипи людина може подолати страх перед історією. Архетипові образи можуть бути спільними для певної групи націй, однак вони мають риси відповідної національної ментальності. Декілька критеріїв, котрі впливають на розвиток архетипу. Першим із них є ландшафт, географічне середовище, в якому живе нація. Він впливає на психіку людини, її прагнення. Другим – походження нації (наприклад, європейська вона чи азіатська). Третій критерій – характер релігії. І четвертим критерієм є риси національної ментальності. 5. Міфічні архетипи «світове дерево», та «світова гора». Світове дерево, Вічне Дерево Життя — уособлення єдності усього світу, своєрідна модель Всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Це також посередник між світами — своєрідна дорога, міст, драбина, якими можна перейти до світу богів або в потойбіччя. Про древо життя у світі створено безліч легенд, казок, цей символ знайшов відображення в орнаментах багатьох народів. Символ Світового дерева в міфологічних уявленнях багатьох народів слугував переходом від хаосу до упорядкованого світу. В образі дерева поєднались уявлення про час, простір, життя і смерть. Найдавніші українські колядки донесли до нас стародавні уявлення про те, як із хаотичного первісного океану з'явився світ. У них мовиться про часи, коли не було ще ні неба, ні землі, а було тільки синє море. Найчастіше у фольклорі як світове дерево виступають дуб, явір, верба, липа, калина, вишня, яблуня, сосна. Розташовується Світове дерево у казковому просторі фольклору зазвичай на горі, посеред моря, в чистім полі неподалік дороги, в пана-хазяїна на його дворі. У міфологічних уявленнях світ членувався на три плани: людина (мікрокосм), суспільство, всесвіт (макрокосм). Символ світового дерева — це образ утіленої родючості, жінки, Богині-Матері. Дерево життя — в біблійній книзі Буття — особливе дерево, посаджене Богом посеред Едемського саду. Приносить плоди, які дарують вічне життя. 6. Усна поетична творчість. Витоки та жанри фольклору. Усна народна творчість — колективна літературна і музична творча діяльність народу. Це художньо-словесна творчість народу в сукупності її видів і форм, де засобами мови збережено знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбито світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії. Є три фольклорні роди:народний епос, народна лірика, народна драма. Народний епос — розповідні фольклорні твори, до яких належать: загадки, прислів'я та приказки, анекдоти, думи, історичні пісні, балади, казки, легенди, перекази, байки, притчі. Загадка — це художнє алегоричне зображення якоїсь істоти, предмета або явища шляхом несподіваного зближення її з іншою істотою, предметом або явищем. Прислів’я — мала форма народної поетичної творчості, що вдягнулася в короткий, ритмізований вислів, що несе узагальнену думку, висновок, іносказання з дидактичним ухилом. При́казка — жанр фольклорної прози, короткий сталий образний вислів констатуючого характеру, що має одночленну будову, нерідко становить частину прислів'я, але без висновку, і вживається в переносному значенні. Ду́ма — лірико-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIIІ століть. Балада— жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. Історичні пісні — це фольклорні твори, присвячені певній історичній події, чи відомій історичній постаті. Байка — один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального змісту. При́тча — повчальна алегорична оповідь, в якій хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі підпорядковане моралізаційній частині твору. Народна лірика — поетичні фольклорні твори, у яких життя зображується через відтворення думок, почуттів і переживань героїв. Календарно-обрядові пісні - веснянки, русальські, купальські, жниварські пісні, колядки, щедрівки. Родинно-побутові пісні - колискові, весільні, танцювальні, жартівливі пісні, пісні-голосіння. Соціально-побутові пісні-козацькі, кріпацькі, чумацькі, рекрутські(солдатські), бурлацькі(наймитські), стрілецькі пісні. Народна драма — фольклорні твори, в основі яких лежить конфлікт, а сюжет розгортається через поєднання словесних, музичних і сценічних засобів. 7. Міф і казка. Міф — оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства Міфи складалися протягом тисячоліть. У них можна знайти нашарування різних епох: віру в перевертнів, демонів, фетишизм (обожнювання речей), анімізм (віра в те, що всіма явищами природи порядкують духи). Казка — це вид художньої прози, що походить від народних переказів, порівняно коротка розповідь про фантастичні події та персонажі, такі, як феї, гноми, велетні. Міф, на відміну від казки, ніколи не був розвагою, його сприймали як надзвичайно серйозну спробу осмислити і пояснити світ. В основі казки — захоплива розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням. 8. Народний, героїчний епос. Сучасні теорії виникнення та розвитку світового героїчного епосу. Героїчний епос — збірна назва фольклорних творів різних жанрів, в яких у легендаризованій формі відображено волю, завзяття народу в боротьбі проти ворогів, зла, гноблення. В такому епосі прославляється розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних героїв. Витоки героїчного епосу лежать в усній народній творчості. Епос поділяється на: Найдавніший (архаїчний) епос — міф, казка, легенда (Беовульф – образ ідеального монарха). Давній (класичний) епос — «Рамаяна», «Іліада» та «Одіссея» Гомера. Середньовічний героїчний епос — «Пісня про нібелунгів», «Пісня про Роланда». Яскравим прикладом українського героїчного епосу є «Слово про похід Ігорів». Причини виникнення героїчного епосу 1.Народ був могутнім, але з якоїсь причини зазнав поразки – народ відчуває ностальгію по «золотій добі» 2.Народ був вільним, але потрапив у неволю. 3.Народ мав свою історичну Батьківщину, яку змушений був покинути. У архаїчному епосі помітна його генетична спорідненість із міфом і казкою. Герої архаїчного епосу, вирізняються не лише фізичною силою та бойовою майстерністю, а й «шаманською силою», а їхні епічні вороги часто виступають у образах не людей, а фантастичних потвор. Головні теми архаїчного епосу — це боротьба з чудовиськами, очищення від них землі, героїчне сватання до «судженої», родова помста . Класичний епос - тут богатирі-вожді представляють конкретну історичну народність, а їхні суперники є її конкретними історичними ворогами У центрі класичного героїчного епосу зазвичай знаходиться якась важлива для народу історична подія, велика доленосна війна. 9. Теорія первісного синкретизму О.М. Веселовського. Синкретизм — поєднання або злиття несумісних і не порівнюваних образів мислення та поглядів. Розрізняють синкретизм релігійний, культурний, синкретизм у мовознавстві, мистецтві, філософії. Головним джерелом літератури кожного народу є усна народна творчість. Найдавнішим видом народної поезії були трудові пісні. З трудових пісень з'явились обрядові, в яких за допомогою міміки і жестів відтворювались важливі аспекти життя общини - вдале полювання, добрий урожай, перемога над ворогом тощо. Рано виникають і календарні пісенно-ігрові дійства, присвячені, наприклад, довгожданій весні, яка приходить на зміну важкому зимовому періоду. Згідно з теорією «первісного хорового синкретизму», створеною академіком О. М. Веселовським (літературознавець, фольклорист та етнограф) , на початку поетичного розвитку елементи лірики, епосу і драми існували в складному «синкретичному» вигляді. У період розквіту первіснообщинного ладу пісня-танець невіддільна від міми і рухів. З відокремленням особистості від родового колективу починається розділ поетичних жанрів. Пісня відділяється від обряду; заспівувач - від хору, він стає співцем, а з часом - професійним поетом. Спочатку з'являється ліро-епічна пісня (на матеріалі міфологічних уявлень чи історичних переказів про легендарних предків), потім - лірична (хорова і сольна); пізніше - драма (народно-обрядова і культова). 10. Зони виникнення та функціонування літератури Стародавнього Сходу. Періодизація літератури Давнього Сходу: Архаїчні (найдавніші): Давньоєгипетська література, Шумерська, Ассиро-вавилонська (Аккадська література), Класичні: Давньокитайська, Давньоіндійська, Давньоіранська, Давньоєврейська, Давньоєгипетська. Скласти уявлення про вірування, культи, обряди стародавніх єгиптян допомагають різноманітні релігійні тексти: гімни й молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найдавнішою відомою сучасному людству є шумеро - аккадська поезія, це віршовані записи міфів, епічні оповіді, молитви, гімни богам і царям, весільно-любовні пісні, поховальні голосіння, закляття. Зародження китайської цивілізації належить до часів (середина II тис. до н. е. — XII ст. до н. е.), (XII—III ст. до н. е.). Китайці знали місячний календар, поділяли рік на чотири сезони, фіксували сонячні та місячні затемнення, виділяли сузір'я. У давніх китайських літописах збереглися записи про астрономічні спостереження, цінність яких підтвердилась сучасною астрономією. Однією з найдавніших літературних пам'яток є «Книга пісень», в якій міститься понад 300 пісень та віршів. Найвидатнішим представником історичної та художньої прози, класиком китайської літератури вважається Сима Цянь. Найдавнішими пам'ятками давньоіндійської літератури є Веди. «Рігведа» (збірник гімнів), «Самаведа» (збірник пісень), «Яджурведа» (збірник жертовних формул), «Атхарваведа» (збірник магічних заклинань та формул). Брахмани (тлумачення ритуальних текстів самхіт); Аран'яки (тексти для пустинників), Упанішади (релігійно-філософські трактати). Найвизначнішими епічними поемами Стародав-ньої Індії є «Махабхарата» та «Рамайяна», які були створені у IV ст. до н. е. Найдавнішою й основною пам’яткою давньоіранської літератури є "Авеста". В її багатоплановому сюжеті виділяються тісно переплетені між собою міфологія та героїчний епос. В "Авесті" присутні також казкові й байкові елементи. Персонажі міфологічних і героїко-епічних оповідей "Авести" дуже гіперболізовані. Вони мають велетенську будову тіла й наділені неймовірною фізичною силою, тому хоробро б’ються з чудовиськами й здобувають над ними перемогу. 11. Особливості єгипетських міфів. Космогонічні міфи. Основними пам’ятками є релігійні тексти: гімни і молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найбільш значні з них - «Тексти пірамід» --найдавніші тексти заупокійних царських ритуалів, вирізані на стінах внутрішніх приміщень пірамід фараонів V та VI династій Давнього царства (XXVI - XXIII ст. До н. Е..), «Тексти саркофагів», що збереглися на саркофагах епохи Середнього царства (XXI - XVIII ст. до н.е.), «Книга мертвих »- складається починаючи з періоду Нового царства й до кінця історії Єгипту. Єгипетська міфологія почала формуватися в VI - IV тис. до н. е. У кожній області складається свій пантеон і культ богів, втілених у небесних світила, каменях, деревах, птахів, змій. Сонце народилося від союзу землі і неба. Образи Геба (бога землі) і Нут (богині неба) як батьків бога сонця Ра зберігаються в релігії протягом усієї давньої історії. Щоранку Нут справляє на світло сонце і щовечора ховає його на ніч у своєму череві. Найбільші релігійні центри: Геліополь, Гермополе і Мемфіс. Створенню світу передує хаос води, зануреною у вічну пітьму. Початок виходу з хаосу пов'язувалося з виникненням світла, втіленням якого було сонце. Уявлення про водний простір, з якого з'являється спочатку невеликий пагорб, тісно пов'язане з єгипетськими реаліями: воно відповідає щорічному розливу Ніла, мулисті води якого покривали всю долину, а потім, відступаючи, поступово відкривали землю,готову до оранки. Створення світу як би повторювалося щорічно. Мало місця приділяється створенню людини. Стародавнім єгиптянам здавалося, що боги створили світ для людей. Людина зобов'язана своїм існуванням богам, вона повинна поклонятися ,будувати і утримувати храми, регулярно здійснювати жертвопринесення. Міф про створення світу Атум, Ра й Хепрі записаний в «Текстах пірамід». Він створив себе сам,виникнувши з хаосу, першу пару богів йому довелося породити самому. Від першої пари богів - Шу (Повітря)і Тефнут (Волога) - народилися Геб (Земля) і Нут (Небо). Вони породили двох богів і двох богинь: Осіріса, Сета, Ісіда і Нефтида. Так виникла Велика Дев'ятка богів . 12. Заупокійна література Давнього Єгипту. Велику роль грали уявлення про потойбічне життя як продовження земного, але тільки в могилі. Його необхідні умови - збереження тіла померлого, забезпечення гробниці, їжі. Пізніше виникають уявлення про те, що померлі (тобто їх ба, душа) днем виходять на сонячне світло, злітають на небо до богів, мандрують по підземному царству. Над покійним Осіріс разом з іншими богами вершить загробний суд, відбувається зважування серця померлого на вагах,врівноважених істиною. У єгипетській міфології - культ тварин. Боги у вигляді тварин, з головами птахів і звірів, боги-скорпіони, зміє боги діють в єгипетських міфах поряд з божествами в людському вигляді. Найдавніший твір – Тексти Пірамід, вони покривають стіни внутрішніх приміщень пірамід, розташованих в Саккара, 2350 р. В них поховані фараони. Тексти містять натяки на невідомі міфи та легенди, дуже складні. Тексти забезпечували життя тільки фараону. Зміст: воскресіння царя, жертвоприношення, поклоніння, релігійні гімни, прославляння царя. Тексти Саркофагів – висічені на поверхні саркофагів, містять повсякденні потреби людини, уберігають людей від небезпек потойбічного світу, забезпечення вічного життя будь кому. Зміст: земні елементи загробного життя, керовані Осирісом, опис країн і жителів країн мертвих. Книга мертвих – гімни і релігійні тексти, які вміщували до гробниці з метою допомогти померлому здолати всі небезпеки загробного життя. Склад з 190 глав, непов’язаних між собою. |