Агрокліматичні ресурси і їх вплив на спеціалізацію сільського господарства
 Скачать 0.5 Mb.
|
|
Білет 63: Тваринництво України, його значення, галузева структура, зональний характер розміщення та вплив на формування спеціалізованих АПК. Значення. Тваринництво є другою важливою галуззю сільського господарства. Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку висококалорійними продуктами харчування — м’ясом, молочними продуктами, яйцями тощо. Тваринництво дає сировину для харчової і легкої промисловості (м’ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для виробництва ряду лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв’язки із землеробством, якому воно постачає органічні добрива. Структура. До складу продуктивного тваринництва входять скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство, бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо. Розрізняються і виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються тварини (молочне, м’ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо). Скотарство. Перше місце в структурі тваринництва посідає скотарство м'ясо-молочного напряму, але в приміських зонах переважає молочно-м’ясний напрям. Молочний напрям скотарства розвинуто лише в окремих районах, орієнтованих на великі молокопереробні підприємства і міста. Наступний важливий напрям у структурі скотарства – це виробництво яловичини. Лідерами з виробництва м’яса є Карпати, далі йде Полісся,Лісостеп і Степ. Найвища концентрація поголів’я великої рогатої худоби в Правобережному Лісостепу і на заході Поліської зони. Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної худоби галузь тваринництва. Свинарство розміщене в усіх природно-економічних зонах. Розміщення галузі визначається станом і характером кормової бази. Свинарство розвивається переважно в районах інтенсивного землеробства, в районах вирощування картоплі, цукрового буряка, фуражного зерна, а також в районах переробки сільськогосподарської продукції, харчової промисловості, де для відгодівлі свиней використовують відходи відповідного виробництва. Найбільша концентрація поголів’я свиней в Поліссі і Лісостепу, особливо в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій областях. В Поліській і Лісостеповій зонах галузь має м’ясо-сальний напрям, у Степу — сальний. У приміських АПК переважає м’ясний напрям. Птахівництво забезпечує потреби населення в м’ясі птиці та яйцях. Важливим фактором його розміщення є орієнтація на споживача. Тому найвища концентрація поголів’я птиці спостерігається в приміських АПК. Висока концентрація спостерігається також в Лісостепу і в Степу, де птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів). Найбільше птахівницьких господарств у Київській, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Луганській, Одеській, Львівській областях та в Криму. Серед птиці переважають кури, на другому місці качки. Певне поширення здобули гуси та індики. Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізованих господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбільша концентрація поголів’я овець і кіз в степових та передгірських районах. В степу воно має вовняний напрям, в Лісостепу і Поліссі — м’ясо-вовняний. В Україні розводять тонкорунних, напівтонкорунних та грубововняних овець. В окремих районах розводять чорно карпатських овець та поліпшених напівтонкорунних баранів. Спеціалізовані АПК. У складі інтегральних АПК формуються спеціалізовані АПК, які включають усі підприємства й організації, інтегровані по вертикалі з метою виробництва, заготівлі, транспортування, переробки, зберігання і реалізації одного виду с/г продукції на ринку товарів. Основу формування спец. АПК становлять АП цикли. Серед спец. АПК тваринницького напряму виокремлюють: м’ясопродуктів, молоко-продуктовий, птахо-продуктовий, рибо-продуктовий (за умови, що рибу виловлюють у ставках, озерах, водосховищах). М'ясо-продуктовий комплекс включає виробництво м’яса та його промислову переробку на м’ясокомбінатах. М’ясокомбінати розташовані як на околицях великих міст, де вони спеціалізуються на виробництві сирого м’яса та варених ковбас, тобто продукції, що потребує негайної реалізації, так і в районах розвинутого тваринництва м ясного напряму зі спеціалізацією на виробництві копченостей та м’ясних консервів. Отож, при виробництві продукції, яка може зберігатись та транспортуватись на значну відстань, галузі тваринництва значно впливають на формування та розміщення спец. АПК. Білет 64: Теорія «полюсів розвитку» і її сучасні інтерпритації Дана теоретична концепція припускав, що розвиток виробни-цтва в ринкових умовах не є рівномірним у всіх галузях, а завжди можна виділити найбільш динамічні пропульсивні галузі, які сти-мулюють розвиток усієї економіки і являють собою «полюси розвитку». Процес концентрації виробництва зосереджує пропульсивні галузі в певному місці (регіоні) - «центрі росту». Автором теорії є французький економіст Франсуа Перру (1950 р.), а її просторову ін-терпретацію розробив французький географ Жан Будвіль. Ф. Перру обгрунтував класифікацію галузей виробництва за тен-денціями 'іх розвитку, виділивши галузі, що повільно розвиваються (текстильна, вугільна, суднобудівна та ін.), що розвиваються, але не справля-ють істотного впливу на розвиток інших галузей (виробництво предметів споживання), й пропульсивні - швидко зростаючі галузі, що залучають до процесу розвитку інші (верстатобудування тощо). Міспя розміщення комплексу профілюючих галузей, що динамічно розвиваються, Ф. Перру назвав географічно агломерованим полюсом розвитку. Він розробив модель взаємодії полюса й оточення. Ключове значения в цій моделі належить галузі, що забезпечує максимальні темпи розвитку. При об-грунтуванні взаємозв'язків профілюючих галузей Ф. Перру запровадив поняття «комплекс галузей», яке є аналогом терміна «територіально-виробничий комплекс», обґрунтованого для планово'! економіки СРСР російським економіко-географом М. М. Колосовським у 1930-х роках ще до появи теорії «полюсів розвитку» і «центрів росту». Ж. Будвіль показав, що як центри росту можна розглядати кон-кретні території (населені пункти), які виконують в економіці регі-ону або країни функцію джерела інновацій. Згідно з Ж. Будвілем, регіональний центр росту являє собою набір галузей, що розвиваються й розширюються, розміщених на урбанізованій території й здатних викликати подалыний розвиток економічної діяльності в усій зоні свого впливу. Таким чином, це є теоретичним обгрунту-ванням технополісів і технопарків, що з'явилися згодом. Білет 65: Теорія «Центральних місць» та її прояв у територіальній організації сфери послуг і у розселенні Німецький географ Вальтер Кристаллер висунув теорію центральних місць (ЦМ), яку виклав у роботі «Центральні місця Південної Німеччини». Вихідним пунктом своїх побудов він обрав однорідну поверхню з рівномірним розміщенням ресурсів і однаковою купівельною спроможністю населення. В. Кристаллер довів, що за умов подібного ідеального економічного простору неодмінно виникають фокуси (або ядра) різного рівня ієрархії, які притягують поселення нижчих рівнів. Ці фокуси він назвав центральними місцями. Вид одержуваної мережі розселення він розглянув залежно від трьох головних факторів - збутового, транспортного й адміністративного. У всіх трьох випадках зони обслуговування ЦМ мали форму правильних шестикутників. Різниця полягала лише в кількості ЦМ нижчого рангу, які обслуговуються ЦМ вищого рангу. • - центральне місце; о - населений пункт, що обслуговується центральним місцем Виявляється, що при збутовій (або ринкової) орієнтації найбільш раціональною є мережа ЦМ, які утворюють зони збуту у вигляді правильних шестикутників, у кутах яких перебувають ЦМ нижчого рангу. При цьому кожне ЦМ нижчого рангу притягується відразу до трьох ЦМ вищого рангу. Таким чином, кожне ЦМ обслуговує власну функціональну структуру та функціональну структуру однієї третини найближчих ЦМ нижчого рангу, тобто кожному ЦМ підпорядковано К=1+6/3=1+2=3 центральні місця нижчого рангу. Таким чином, теорія В. Кристаллера пояснює, чому одні товари й послуги повинні вироблятися (надаватися) у кожному населеному пункті (продукти першої необхідності), інші - в середніх поселеннях (звичайний одяг, основні побутові послуги тощо), треті - тільки у великих містах (предмети розкоші, театри тощо). Кожне центральне місце має тим більшу зону збуту, чим вище рівень ієрархії, до якого воно належить. Крім продукції, необхідної для зони свого рангу (свого шестикутника), центр виробляє товари й надає послуги, які є типовими для всіх ЦМ нижчих рангів. Щодо Південної Німеччини В. Кристаллер розглянув ієрархічну мережу поселень, яка включала сім рівнів ієрархії. ЦМ найбільш низького порядку забезпечували населення товарами й послугами повсякденного вжитку, а ЦМ найвищого рівня мали загальносвітові зв'язки. Варіант К=4 створює найкращі умови для будівництва транспортних шляхів, тому що в цьому випадку найбільше число ЦМ буде розташовано на одній трасі, яка з'єднує більші міста, що забезпечить мінімальні витрати на будівництво дороги, тобто дане ЦМ буде перебувати на найкоротшій відстані до двох найближчих центрів більш високого рівня ієрархії. Білет 66: Теорія «штандорту с\г» Й. Тюнена та її прояв у сучасній територіальній організації с\г I. Тюнен розглянув особливості раціонального розміщення сільськогоспо-дарського виробництва. Усі передумови й припущення в теорії розміщення сільського господарства, за Тюненом, слугують одній меті: чітко визначити роль основних факторів розміщення й взаємозв'язки між ними. Основну увагу Тюнен приділив трьом головним факторам і їх взаємозв'язкам: 1) відстані від господарства до ринку збуту - міста, що перебуває в центрі рівнини; 2) цінам на різні види сільськогосподарської продукції; 3) земельній ренті. Взаємозв'язки між двома першими факторами виражені вкрай просто: ціна, одержувана за одиницю товару, дорівнює ринковій ціні мінус транспортні витрати, пов'язані з перевезенням товару на ри-нок. Оскільки транспортні витрати збільшуються зі зростанням від-стані від ринку, то будь-який даний продукт, наприклад пуд жита, являє більшу цінність при виробленні в зоні, розташованій поблизу міста, ніж подалі від нього. Третій фактор (земельна рента) визначе-ний як віддача на капіталовкладення в земельні ресурси. У політич-ній економії цей вид земельно'! ренти зветься диференціальна рента Іза місцем розташування. У її розмірах звичайно враховується і якість земель. У межах «ізольованого держави» просторова диференціація у використанні земель і сільськогосподарському виробництві є результатом дії трьох факторів: 1) номенклатури й обсягів аграрного виробництва, необхідного місту; 2) технологи аграрного виробництва й перевезень готової продукції; 3) прагнення кожного виробника до максимізації земельної ренти шляхом виробництва таких видів продукції, для яких положения його земель щодо ринку збуту найбільш вигідне. Взаємодія цих факторів призвела до утворення класичних кі- лець (зон, поясів) навколо міста. Ця схема зонування території була розрахована I. Тюненом на основі теоретичних передумов і величез-ного обсягу фактичної інформації, яку він багато років скрупульоз-но збирав, ведучи реальне господарство в маєтку Теллов (герцогство Мекленбург). Отже, у найближчій до міста зоні найбільш вигідним є садівни-цтво й городництво в комбінації з молочним тваринництвом при Регіональна економіка та природокористування стійловому утриманні худоби протягом року. Ґрунтова родючість підтримується за рахунок посиленого використання добрива. Голо-вна причина формування й стабільності зони – близькість до міста й техніка перевезення. При низьких швидкостях гужового транспорту й відсутності холодильників виробництво свіжого молока, овочів і фруктів буде давати найбільший прибуток в умовах достатнього по-питу міського ринку. Друга зона буде зайнята лісовим господарством, що постачає до міста дрова – на той час головний енергоносій – і ділову деревину. І. Тюнен детально обґрунтував, що лісове господарство дає найбіль-шу ренту в цьому поясі порівняно з іншими видами землекористу-вання. Слідом за зоною лісового господарства знаходяться три зони, у яких жито є важливим ринковим продуктом. Істотні відмінності між цими зонами визначаються інтенсивністю землеробства. Із зростан-ням відстані від міста знижуються виробничі витрати на вирощу-вання жита, що призводить до відповідного зниження врожайності. У третій зоні в господарствах застосовується шестирічна інтен-сивна сівозміна. Жито займає третину земель; на інших землях ви-рощуються картопля, конюшина, ячмінь і віка. Картопля, як і жито, йдуть на ринок. Віка використовується для здобрення ґрунту і як зелений корм для худоби влітку. Ґрунтова родючість підтримується за допомогою гною, пари відсутні, узимку ведеться стійлова відго-дівля худоби. У четвертій зоні застосовується семирічна сівозміна, у якій жито займає тільки 1/7 земель, за ним іде ячмінь (один рік), овес (один рік), пар (один рік), пасовище (три роки). Для ринку призначають-ся жито, плодоовочева продукція й продукція тваринництва: масло, сир і, можливо, жива худоба. Подібна продукція не настільки швид-ко псується, як свіже молоко, тому її можна виробляти на більшому видаленні від ринку. П'ята зона – остання, де повідну роль відіграють зернові – жито в комбінації із тваринницькою продукцією. У цій зоні панує три-пільна сівозміна, структура якої проста: третина землі під житом, третина під пасовищем, третина під паром. У шостій зоні рентабельним є екстенсивне пасовищне тварин-ництво. На ринок іде тільки тваринницька продукція, а жито виро-щується для власних потреб. Частина І. Регіональна економіка та регіональна політика Нарешті, сьома, найвіддаленіша, зона представлена натураль-ним господарством у вигляді полювання й збирання. Теорія «ізольованого держави» та її модифікації були застосова-ні для розміщення сільського господарства в ХIХ столітті. Структу-ри землекористування навколо багатьох європейських і американ-ських міст формувалися у своїх основних рисах за теорією Тюнена, яка багато в чому пояснювала територіальні структури й розміщен-ня типів господарства. Білет 67: Типи економічних районів та їхні цільові функції. Типи ер. Галузеві – для вивчення особливостей розміщення та розвитку окремих галузей, є частиною загальних (інтегральних) економічних районів. Інтегральні: макро – в межах кількох адміністративних областей, з метою розмежувати великі ТВК для визначення напрямів їх розвитку та вдосконалення, використовуються для довгострокового планування РПС та формування загальнодержавних зон виробництва, тут розвиваються допоміжні та обслуговуючі галузі; мезо – одиниця адміністративно-територіального поділу країни, основа – ТПП, використовуються для середньострокового планування; мікро – пов’язані з низовим а-т поділом країни, основні галузі – рослинництво, тваринництво та місцева промисловість, використовуються для поточного планування. Науково обґрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних). Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв. Їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв’язків тощо. Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території загальних економічних районів. Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини. За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: Великі економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об’єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області. Середні економічні райони, як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області. На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю. Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). Використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Білет 68: Транспортний комплекс Причорноморського економічного району, його значення, галузева структура, основні магістралі та порти Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська і Херсонська адміністративні області. До середини XIX ст. Причорномор'я розвивалось лише як сільськогосподарський регіон. Але з будівництвом залізниць (Одеса— Кременчуг—Харків, Харків—Сімферополь, Одеса—Київ) структура господарства почала швидко ускладнюватись. Різко зросли обсяги експорту пшениці через портові міста (Одеса, Миколаїв, Генічеськ),виникло суднобудування в Миколаєві. Потреби сільського господарства сприяли розвитку сільськогосподарського машинобудування. У цей період побудовані численні овочеконсервні заводи, зокрема, в Одесі, Херсоні, Ізмаїлі, виникає верстатобудування. У повоєнні роки створюється електротехнічна промисловість, електронне машинобудування, розширюються потужності хімічної промисловості. Район спеціалізується на виробництві різноманітної продукції АПК: рослинництво (озима пшениця, кукурудза, ячмінь, просо, рис, соняшнику, соя, рицина, тютюн, кунжут, арахіс, овочів, фруктів, винограду, вовни, плодоовочевих консервів, виноградних вин, шампанського, коньяку, ефірної олії, лікарські рослини),тваринництво (солочно-мясне скотарство, свинарство, птахівництво, вівчарство, рибної пром )
Міжнародною спеціалізацією району є транспорт (особливо морський і залізничний). Приморське положення зумовило розвиток суднобудування та судноремонту, морського транспорту каботажного та міжнародного плавання, рекреаційного господарства, портово-промислових комплексів. Найважливішою проблемою є збереження природних ландшафтів території. Білет 69: Фінансовий потенціал регіонів України, його суть та складові. Для забезпечення ефективного виконання функцій органи місцевого самоврядування наділяються відповідними майновими та фінансово-бюджетними правами. Для цього формуються територіальні або регіональні фінанси, які включають місцеві бюджети, а також прибутки підприємств комунальної форми власності, які використовуються для вирішення регіональних проблем. Крім того, до регіональних фінансів входять також цільові фонди, які утв-ся поза бюджетом для фінансування деяких заходів, а також місцеві позики, які здійснюються у підприємств, населення шляхом випуску, наприклад, цінних паперів. Регіональні фінанси забезпечують фінансування заходів, пов’язаних із соц.-культурнимі комунально- побутовим обслуговуванням населення. Формування регіональних фінансів є необхідною передумовою ефективного здійснення тут ек та соц. процесів. Рег фінанси можна охарактеризувати як сукупність фін ресурсів, виконуваних для ек і соц. Р-ку територій. Основними джерелами формування рег фінансів є бюджетні кошти та кошти суб’єктів господарювання. Місцеві фінанси включають:
Т ч, рег фінанси – це с-ма ек відносин, що регулює розподіл і перерозподіл нац. доходу, фонду грошових надходжень, які використовуються для ек і соц. р-ку територій. За їх допомогою д-ва здійснює р-к ПС, вирівнює рівні ек і соц. Р-ку територій, що склалися історично під впливом різних факторів. З цією метою розробляються регіональні проблеми соц.-ек р-ку територій. Білет 70: Хімічний комплекс України, його структура, сировинна база й регіональні особливості територіальної організації основних галузей. Значення. Хімічна промисловість відноситься до галузей, що забезпечують науково-технічний прогрес, тому її розвиткові постійно приділялась значна увага. Роль хімічної промисловості визначається широким застосуванням хімічних технологій і матеріалів в усіх галузях національного господарства. Хімічний комплекс — один з провідних у структурі сучасної економіки. Від його розвитку значною мірою залежить науково-технічний прогрес. Структура хімічного комплексу досить складна. До його складу входять ряд спеціалізованих галузей, що використовують різну сировину, виготовляють дуже широкий асортимент продукції і об’єднуються між собою загальною технологією. Як правило, виділяють
Провідне місце за обсягом виробництва, в тому числі за випуском кінцевої продукції, займають основна хімія і хімія органічного синтезу. Регіональні особливості . Розміщення хімічної промисловості має свої особливості у зв’язку з тим, що на нього впливає велика кількість чинників: Частка сировини становить від 40—45 до 90% всієї вартості готової продукції цієї галузі. При значному асортименті продукції, що виробляється з різноманітної сировини, проблема її постачання набуває особливо важливого значення. Хімічна промисловість споживає значну кількість води, що входить до складу деяких хімічних продуктів, а також використовується для охолодження агрегатів. Все це сприяє тяжінню хімічних підприємств до районів, котрі достатньою мірою забезпечені водою. До числа особливо водомістких виробництв відносять виробництва полімерних матеріалів. Крім того, хімічні виробництва потребують, як правило, багато теплової та електричної енергії. Це стосується, перш за все, виробництва полімерних матеріалів та їх переробки.. Споживчий чинник впливає головним чином на виробництва основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калійних, сірчаної кислоти тощо. При розміщенні хімічних підприємств істотне значення має врахування екологічного чинника. Сировинна база. Україна має потужну сировинну базу для хімічної промисловості, тобто запаси майже всіх видів мінеральної хімічної сировини: вугілля, природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної і калійної солей, титанових руд тощо. Більшість підприємств хімічної промисловості знаходяться у трьох районах: Придніпров'ї, Донецькому і Прикарпатті. Значна їх концентрація спричиняє сильне забруднення довкілля хімічними речовинами, що негативно відбивається на здоров'ї людей, які живуть у цих регіонах. Необхідне проведення заходів для очищення від цих забруднень, використання маловідхідних і безвідхідних технологій на усіх підприємствах хімічної промисловості. |