дпм. Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с

• Название: Антонович Є. А., ЗахарчукЧугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративноприкладне мистецтво. Львів Світ, 1993. 272 с
• Анкор: дпм.doc
• Дата: 19.09.2017
• Размер: 2.02 Mb.
• Имя файла: дпм.doc
• Тип: Документы; #8673
• страница: 11 из 36

(77) Чарівного ефекту керамічним виро­бам надають спеціальні фарби, а також прозорі та декоративні поливи (глазурі). За технологічними показниками розрізняють глини пластичні й малопластичні, легкоплавкі й тугоплавкі, кольорові (гончарні) та білі (фарфорово-фаянсові).

Технологічні особливості. Протягом більш як семи тисячоліть свого розвитку вдо­сконалювалася художня кераміка. Первісні гончарі формували вироби вручну, об­ліплюючи кошичок, камінь, дерев'яну форму скибками глиняної маси завтовшки з палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивер­шуючи конусоподібну посудину із гострим дном (так звана стрічкова техніка). Посуд виходив товстостінний, з порушенням округлості та силуету форми. Однак ця найпримітивніша і найстародавніша техніка витримала конкуренцію гончарного круга і була добре відома раннім слов'янам, а деякі племена Австралії й Океанії користу­валися нею до кінця XIX ст.

Винахід гончарного круга (IV тис. до н. е.), спочатку ручного й повільно обертового, а у середньовіччі швидкісного, з ножним приводом,— став визначним переворотом у розвитку гончарного ремесла. Техніка точення на крузі давала змогу не лише збільшити випуск продукції, а й піднести її. художній рівень. Посуд, виготовлений на крузі, легкий, тонкостінний, з гармонійно-симетричними обрисами форми, чітки­ми орнаментальними смугами, лініями тощо. Точення на гончарному крузі сьогодні застосовується як окремими народними майстрами, так і на підприємствах художніх промислів, у цехах з невеликим обсягом продукції, частою зміною асортименту та при виготовленні високохудожніх творів складної форми.

Техніка формування шаблоном (на крузі) у давнину використовувалася при серій­ному виготовленні тарілочок, мисочок, щоб досягти якнайкращої співрозмірності. У наш час формування спеціальними шаблонами виконують автоматичні або на­півавтоматичні верстати на фарфорових і фаянсових фабриках.

У Стародавній Греції (IV ст. до н. е.) вже була відома техніка лиття виробів у формах, які також виготовляли з глини і випалювали. Неглазуровані пористі форми добре поглинали зі шлікеру * воду, і на їхній внутрішній поверхні утворювався дещо щільніший шар маси завтовшки 10—14 мм. Після кожної заливки форми треба було сушити на сонці.

У XVII ст. цехові майстри, ремісники у Європі знову звернулися до техніки лиття керамічних виробів. Вони прагнули якомога точніше наслідувати, копіювати старовин­ні керамічні твори. З XVIII ст. форми стали виготовляти з гіпсу, їхня продуктив­ність була вищою, ніж теракотових. Техніка лиття набула великого значення у XIX—XX ст. як репродуктивний принцип фабричного виробництва.

Техніка відминання (ліплення) виробів із маси у формах відома з часів античної Греції і Риму. Застосовувалася при висотовленні посуду для щоденного вжитку, світильників, фігурок тощо. У середньовіччі технікою відминання виробляли кахлі, а сьогодні вона незамінима при виготовленні виробів із шамотної маси.

Двадцять років тому винайдена техніка напівсухого пресування із керамічних мас малої вологості. Спочатку цією технікою формували лише керамічні плитки, сьогодні на фабриках виготовляють плоский посуд — тарілки, блюдця, салатнички тощо ¹⁰.

Отже, відомі такі техніки формотворення: вільне та стрічкове ліплення; точення на гончарному крузі; формування шаблоном; лиття зі шлікеру; відминання (ліп­лення) у гіпсових формах; пресування із порошкоподібної маси. (Шлікер — глина, розведена водою до сметаноподібної консистенції.) (78)

Художня виразність керамічних творів багато чим залежить від методу і техні­ки декорування. Можна виділити три види оздоблювальних технік: декоративні покрит­тя, розпис і пластично-фактурні техніки.

Д е к о р а т и в н і п о к р и т т я (глазурі) — тонкі, легкоплавкі, силікатні сполуки. Це найпростіша техніка для виконання, бо всі живописні ефекти виникають само­чинно в процесі випалу, внаслідок хімічних реакцій. Деякі декоративні поливи, зокрема люстри, кракле, відомі здавна; решта винайдені у XIX ст. Завдяки визначним успіхам хімії та фізики появилося розмаїття склистих полив з багатою палітрою художніх особливостей. Так, на вазах, оздоблених кристалічною поливою, виблискують міріади кристалів — гостроконечних, округлих, видовжених, зірчастих, різних барв та відтінків. В одних випадках вони уподібнюються коштовному камінню на зразок авантюрину, яшми, в інших — дивовижним візерункам, що ніби несподівано виникли на морозяній шибці.

Матові й напівматові поливи можна кваліфікувати як різновид кристалічних, оскільки ефект матовості виникає внаслідок появи на поверхні дрібних кристаликів або пухирців повітря. У матовій поливі цілком відсутній полиск і світлокольорові рефлекси. Ці поливи використовуються для покриття виробів із тонкокам'яних мас.

Кракле утворює сітку дрібних і дещо більших тріщинок, виникає своєрідне відчуття заломлення і розсіювання сонячного проміння.

Надзвичайно чарівні, райдужні поливи з металевим полиском — так звані люстри. Тонка, надглазурна плівка металевого смоляного мила закріплюється випалом при температурі 700 °С.

До металевого відблиску спричиняють глазурі, випалені у відповідному середо­вищі. Наприклад, якщо у поливі міститься окис міді, то на поверхні виникне металевий відблиск міді.

Текучі поливи утворюють дуже ефектні та несподівані поєднання кольорів, нена­че барвисті переливи струмків, надаючи творам романтичного звучання.

Самосвітні поливи також відрізняються особливою декоративністю, мають здат­ність акумулювати і випромінювати світло.

Крім незначної кількості кольорових полив та емалей у декоруванні кераміч­них виробів, передусім порцеляни, застосовуються розчини дорогоцінних металів — золота, срібла, рідше платини.

Найрізноманітніші техніки розписного декорування залежно від способу нанесення на вироби поділяються на розпис від руки, механічне оздоблення та комбіноване (поєднаня двох попередніх).

Розпис пензлем передбачає виконання «відводок» (вусик, стрічка), орнаменталь­них зображень, букетів, портретні й тематичні композиції і под. Чіткою графічністю ліній вирізняється техніка ритування (продряпування) сирого черепка металевою або дерев'яною паличкою.

До вільного орнаментального розпису ангобами (різновид глиняної фарби) нале­жать стародавні техніки ріжкування і фляндрівка. Термін «ріжкування» походить від ріжка, наповненого ангобом. У маленький отвір в його нижній частині вкладували гусяче перо або скляну трубочку, і рівна цівка ангобу лягала на поверхню виробу. Тепер ріжок замінений гумовою грушею. Ріжкуванням можна проводити прямі й хви­лясті лінії, виконувати крапки, розетки, листочки та інші орнаментальні елементи. Фляндрівка дещо подібна до мармурових розводів, характеризується чіткими, зигзагоподібними волокнистими лініями, розташованими симетрично по обводі виробу. Тех­ніки ріжкування і фляндрівка застосовуються для оздоблення майолікових творів. (79)

Механічні техніки декорування здебільшого поширені на фарфорово-фаянсових фабриках, використовуються в оздобленні масової продукції, їх принцип полягає у нанесенні заздалегідь готового малюнку на виріб способом трафарету, відтиску гумової печатки, переведення з паперу тощо.

Найпоширеніша техніка — декалькоманія — друкування одноколірних та багато­колірних зображень на проклеєний папір з наступним перенесенням їх на поверхню виробу, аналогічна дитячим перевідним малюнкам, закріплюється випалюванням. Роз­різняють деколь за способом виготовлення — літографську, віддруковану на гумовано­му папері керамічними фарбами, та шовково-трафаретну деколь, нанесену на папе­рову підкладку через шовкову сіточку (трафарет). Візерунки, зроблені технікою де­калькоманії, мають дещо сухіший і блідіший вигляд, бо шар фарби тонший, ніж у розписі вручну.

Техніка шовкографії — безпосередній передрук малюнку на виріб через шовковий трафарет. Малюнок тут виразніший, більше нагадує вільний розпис від руки.

До шовкографії подібна техніка друку ¹¹. Малюнок спочатку гравірують на дошці, відтискають фарбою на папір, а з паперу переносять на виріб. Зображення нагадує графіку: одноколірний темний контурний малюнок, окремі місця можуть бути заштри­ховані у вигляді сітки або крапок. Декор буває онаментальним, але найчасті­ше — пейзаж, портрет тощо.

Штамп — одноколірний відбиток на порцеляні за допомогою гумової печатки. Ним найчастіше користуються при роботі темними, насиченими фарбами, золотом, люстрами. Штампи інколи поєднуються з декалькоманією, завершують декорування.

Для суцільного або часткового покриття виробів фарбою застосовується аерогра­фія — пофарбування пульверизатором. Аерографія також вживається при виконанні декору трафаретами. Вона дає змогу робити тональні й кольорові розтяжки, діставати проміжні кольори при перекритті основними тощо.

П л а с т и ч н о - ф а к т у р н е о з д о б л е н н я у кераміці має такі технічні різно­види: лощення, фактура «ниток», контррельеф, ажур, рельєф і круглий ліпний декор.

До найдавніших фактурних технік декорування гончарних виробів належить лощення — полірування черепка за допомогою дерев'яної палички або камінчика. Пе­реважно наносяться вертикальні й скісні смуги. Своєрідна фактура ниток «вовни», «травички» створюється нанесенням тонких кольорових цівочок ангобу (крізь тонку металеву або полотняну сіточку). «Вовняна» фактура використовується з метою досяг­нення контрасту між гладкою і «кучерявою» поверхнею. Наприклад, декоративний майоліковий посуд скульптурного характеру («баранці», «коники», «ведмеді») інколи оздоблюють цією технікою.

Контррельєфний декор у вигляді відбитків роблять за допомогою штампиків. Він розрахований на світлотіньовий ефект.

Ажур як техніка декорування, уподібнена ажурно-плетеним виробам, зустрі­чається в порцеляновому і фаянсовому посуді, часто поєднується з рельєфом та роз­писом.

Інколи для оздоблення майоліки вдаються до пластичних засобів, зокрема, зобра­ження квітів, птахів, тварин і людей виконують в техніці рельєфу (пласкрго або висо­кого). Рельєфні поливані зображення створюють своєрідну, напружену гру світла і тіні.

Круглий ліпний декор найкраще поєднується і найбільш художньо виправда­ний, якщо органічно поєднується із деталями виробу: вушком, носиком, ручкою, накривкою і т. ін. (80) В оздобленні кераміки засобами дрібної об'ємної скульптури мають значення масштаб, образне узагальнення, підлеглість декору функціональ­ній формі.

Розписні й пластично-фактурні техніки можуть виступати у різноманітних поєднаннях, збагачуючи декоративність і художню образність керамічних творів.

Отже, відомі такі техніки декорування: 1) декоративні поливи (кристалічна, матова, кракле, люстри, відновні, текучі, самосвітні); 2) розпис від руки (пензлем, ріжку вання, фляндрівка, ритування, сграфіто); 3) механічне оздоблення (деколь, шовкографія, штамп, друк, фотокераміка, аерографія); 4) пластично-фактурне оздоб­лення (лощення, фактура «ниток», контррельєфний штамп, рельєфне і кругле ліп­лення, ажур).

Залежно від глини та інших складників маси, температури випалювання, власти­востей черепка, кераміка поділяється на технологічні підвиди: теракота, майоліка, фаянс, порцеляна, кам'яна маса (кам'янка) і шамот.

Т е р а к о т а (від італ. terracotta — випалена земля) — вироби із гончарних кольо­рових глин без жодних доповнень, температура випалювання близько 900 °С. Терако­товий черепок пористий, шершавий, неполиваний, легко поглинає воду. Він може бути звичайного, природного кольору від світлого жовто-рожевого до червоно-коричневого і темно-сірого або поливаний кольоровими ангобами. Теракотовий посуд і статуетки відомі з найдавніших часів. Практично це перші випалені керамічні вироби. Застосовувалися в побуті (художнє ремесло), оздобленні архітектури (рельєфні фризи, медальйони) тощо. Завдяки нескладній технології виготовлення художні твори з теракоти сьогодні популярні у народному мистецтві, серед професійних та само­діяльних художників.

М а й о л і к а (італ. maiolica походить від давньої назви острова Мальорка, через який транзитом ввозилася до Італії іспано-мавританська кераміка) — вироби з кольоро­вої глини, з випаленим пористим черепком (температура випалювання — 900 °С). Майолікові вироби формують переважно на крузі, рідше відливають у формах. Вони відрізняються масивністю корпусу та інших деталей, плавністю контурів силуету. Оздоблюється ангобами пастельних тонів з контрастом чорної, коричневої, червоної і кольоровими поливами з яскравим полиском. Майоліка, як і теракота, дістала най­більшого поширення у народному мистецтві. Нею захоплювалися відомі художники і скульптори: Ф. Леже, П. Пікассо, М. Врубель, С. Малютін, І. Фріх-Хар, І. Єфі-мов та ін.

Ф а я н с (фр. faїence походить від назви італійського міста Фаенца, з якого у XVI ст. інтенсивно вивозили кераміку) — поливані вироби переважно з білої, очищеної глини із спеченим, суцільним, дрібнопористим черепком (температура випалювання 1200 °С). Виготовляють шаблоном з пластичної маси і литтям у формах. Близькі до фаянсу вироби (тонкостінна майоліка) були відомі на Стародавньому Сході. Однак найдосконаліший фаянс почали виготовляти лише наприкінці XVIII ст. Найважли­віше завдання європейського середньовічного фаянсу — імітувати порцеляну. Звідси походять його основні художні властивості: надзвичайна м'якість й узагальненість форм (порівняно з порцеляною), багатство технік декорування, широка палітра кольо­рових полив. На Україні фаянсове виробництво розпочалося наприкінці XVIII ст.

П о р ц е л я н а (ф а р ф о р) (від персько-араб. farfür — титул китайського імпера­тора, також назва області в Китаї) — найдосконаліший вид кераміки, вироби виготов­лені зі суміші високоякісних білих глин та інших складників. Випалюється при висо­кій температурі — 1500 °С. Найголовніша відміна порцеляни від фаянсу — дзвінкий білосніжний черепок має у зламі білу скловидну структуру, а тому в тонких місцях просвічується і майже не поглинає води. (81) Двічі випалені, але не поливані порцелянові вироби називать бісквітом. Батьківщина порцеляни — Китай. Винайдений близько VI ст., з XII ст. китайська порцеляна час від часу потрапляла до Європи і набула поширення власне під назвою порцеляна (від італ. porcello — мушля молюска). У давнину мушлі використовували як посуд для пиття рідини. В Європі порцеляну винайшов 1709 р. И.-Ф. Ветгер, а наступного року у Мейсені відкрилася перша європейська порцелянова мануфактура. На Україні виробництво фарфору започаткова­не наприкінці XVIII ст. на заводах у Корці, Городці, Баранівці.

К а м' я н а м а с а (к а м' я н к а) — керамічні вироби, виготовлені з тугоплавної маси, що утворює щільний спечений черепок (температура випалювання 1300 °С), частково скловидний, але не прозорий. У Китаї виробництво кам'янок розпочалося у III ст., було попередником фарфору. В Європі кам'янкові вироби відомі з XV ст. Деякі види кам'яної маси (клінкер, кераміт) не поступаються твердістю граніту, сієніту, навіть сталі. Вироби з кам'янки оздоблюють переважно прозорою криста­лічною або матовою поливою, пласким рельєфом чи контррельєфом. Кам'янки відзначаються багатством поливаної поверхні.

Ш а м о т (від фр. chamotte — вогнетривка випалена глина) — вироби, виготовлені з шамотної маси. До звичайної глини додають зелений шамот різної зернистості (діаметр 2—10 мм). Внаслідок цього зменшується пластичність глини н усадка виробів (тем­пература випалювання 900 °С). Шамотні вироби відмикають у гіпсових формах, де­корують розписом від руки, рідше поливають. Шамотні вироби мають характерні різкі злами форми, шорстку і дрібнорельєфну поверхню з мереживною сіткою заглиб­лень. Колір черепка від кремового до блідо-рожевого. Від середини XX ст. шамотні виро­би (вази, декоративна пластика та ін.) успішно застосовуються у художньому оформлен­ні інтер'єрів та екстер'єрів.

Типологія творів. Керамічні вироби утворюють сім родів: садово-паркова архі­тектурна кераміка, обладнання житла, посуд, культові та обрядові предмети, іграшки, прикраси. Кожна з них має свою специфіку і типологічну структуру.

С а д о в о-п а р к о в а к е р а м і к а — рід художньої кераміки, твори якої виготов­ляються переважно з шамоту, кам'яної маси для художньої організації простору в парках і садах. Відомі такі основні типологічні групи: декоративна пластика, вази, фонтани, декоративні решітки та ін. Цей рід художньої кераміки, як і наступний, належить не до декоративно-прикладного мистецтва, а до монументально-декоратив­ного.

А р х і т е к т у р н а к е р а м і к а — рід художньої кераміки, що оздоблює екстер'є­ри та інтер'єри громадських будівель. Типологічні групи: декоративні вставки, панно, розетки, медальйони, стелли, решітки, настінні фонтани, декоративне обличку­вання тощо.

О б л а д н а н н я ж и т л а художньою керамікою — рід керамічних побутових предметів, які нерухомо з'єднані з конструкцією стіни, стелі (кахлі й плитки), та по­рівняно рухомих речей, їх розміщують на підлозі, столі, полиці, підвіконні, прикріплюють до стелі або стіни. Вони виконують певні художні н побутові функції. Це й дає змогу поділити їх на типологічні групи, підгрупи і типи.

Кахлі — типологічна група керамічних виробів, які служать основним крнструк-тивно-декоруючим матеріалом для спорудження печей. За тектонічною формою розрізняють стародавні посудиноподібні та плиткові кахлі. Пласкі чотирикутні можуть декоруватися рельєфом і розписом. (82)

Світильники — типологічна група художньої кераміки, вироби якої використо­вуються для освітлення приміщень. Складається з кількох основних типів освітлювальних предметів: стародавні чашки для жиру і середньовічні олійні лампи, каган­ці, свічники і лампадки, плафони, пишні люстри, бра, сучасне керамічне облад­нання електроосвітлювальних приладів.

Вази — велика типологічна група керамічного посуду, різного за формою і призна­ченням. Серед сучасних ваз розрізняють дві підгрупи — декоративні та для квітів. Декоративні вази, часто пишно прикрашені рельєфом або розписом, за призначенням поділяються на типи: для підлоги та для полички. Вази для квітів бувають кіль­кох типів, залежно від величини квітів і характеру букета (низькі, середні, високі тощо).

Підвазонники — типологічна група, функціонально споріднена з попередньою. Це посуд різних форм, призначений для вирощування кімнатних квітів, як правило, з дещо розширеним верхом. Він буває кількох підгруп, залежно від величини й ха­рактеру кімнатних рослин, їхнього розміщення в інтер'єрі: тарелеподібний, горщи­ки, відроподібний, настінні та підвісні кашпо тощо.

Настінна декоративна кераміка — типологічна група, що включає у себе керамічні вироби трьох основних типів: декоративні тарелі, плакетки і маски.

Туалетні предмети — типологічна група керамічних виробів, які служать міст­костями для зберігання кремів, пудри, рідин і т. ін.

Попільничка — тип керамічних виробів, котрий, незважаючи на різноманіт­ність форм, не утворює окремої типологічної групи. Попільнички, як і туалетні предмети, виникли і набули поширення передусім у панському середовищі, а тому вирізняються пишною декоративністю.

П о с у д — найхарактерніший рід керамічних виробів, місткостей різного при­значення і величини, виготовлений за обертовим принципом на гончарному крузі, шаблоном або відлитий у формах. Чимало типів керамічного посуду мають аналоги серед посуду з дерева, скла, металу, каменю тощо. В історичному аспекті посуд поділяється на дві області функціонування — побутову та обрядову. Остання нині майже втратила своє значення. Побутовий керамічний посуд буває багато декорова­ний (для святкового столу, прикрашення житла) і менш оздоблений або цілком без прикрас (для приготування їжі, зберігання і транспортування продуктів).

Миски — типологічна група керамічних виробів, які за формою майже збігаються із наведеними типами дерев'яних предметів — миски, тарілки, тарілочки, розетки. Сюди ж входять макітри і цідильники — своєрідні типи, які не зустрічаються серед дерев'яних виробів. Макітра має форму, близьку до миски, але з високими берегами і не­великим дном, використовується для розтирання маку. Цідильник, друшляк також за формою наближаються до миски, мають дірочки для проціджування страви.

Горщики — найважливіша типологічна група предметів посуду великих місткостей з одним або двома вушками, використовувалися для приготування і зберігання їжі. До групи входять такі типи: горщики, гладуни, дзбанки (жбани). Горщики бу­вають кулясті або із зміщенням максимальної опуклості під вінця. Гладущик (гладун, глек) порівняно із горщиком має значно стрункішу форму, помітно окреслюється тулуб і шийка, дві ручки, переважно застосовується для зберігання моло­ка. Дзбанок має витонченішу форму, вужчу шийку і горловину, порівняно із гладуном, та одне вушко, використовується для перенесення рідин. На основі форм горщика і дзбанка, з доповненням їх носиками та накривками, розвинулися нові типи посу­ду — чайник і кавник. Чайник переважно має низьку, присадкувату форму, тоді як кавник, навпаки, струнку. Бабник нагадує горщик із розширеним догори верхом, служив для випікання білого солодкого хліба — бабки, поширений на Західному Поділлі, на Прикарпатті.