Барасюк Я. М
 Скачать 3.63 Mb.
|
5.3.2. Організаційно-правове забезпечення інформаційної безпекиПростота та велика кількість способів доступу та модифікації інформації, велика кількість кваліфікованих фахівців, широке використання у громадському виробництві спеціальних технічних засобів дозволяють зловмиснику практично в будь-який момент та в будь-якому місці здійснювати дії, що представляють загрозу інформаційній безпеці як в локальному, так і в глобальному масштабах. Державна політика у сфері формування інформаційних ресурсів та інформатизації повинна бути направлена на створення умов для ефективного та якісного інформаційного забезпечення розв’язання стратегічних та оперативних задач соціального і економічного розвитку країни. Державні і недержавні організації, а також громадяни мають рівні права на розробку і виробництво інформаційних систем, технологій та засобів їх забезпечення. Розвиток комп’ютерної техніки та її широке використання державними органами і приватними закладами привів до виникнення і широкого розповсюдження так званих комп’ютерних злочинів. Невідповідність традиційного кримінального законодавства у застосуванні до цієї форми злочинів стає очевидною, як тільки робиться спроба встановити наявність усіх елементів складу традиційного злочину, здійсненого за допомогою ЕОМ. Як показують численні дослідження [164], найчастіше загроза інформаційним системам виходить від самих співробітників підприємства, хоча великої шкоди також завдають „хакери“ та промисловий шпіонаж. У зв’язку з цим, як рекомендують фахівці з безпеки, особливу увагу слід звертати на нових співробітників – фахівців у галузі комп’ютерної техніки, програмування та захисту комп’ютерної інформації. Організаційно-правове забезпечення інформаційної безпеки являє собою сукупність рішень, законів, нормативів, що регламентують як загальну організацію робіт із забезпечення інформаційної безпеки, так і створення та функціонування систем захисту інформації на конкретних об’єктах. Організаційно правова база має такі основні функції [Error: Reference source not found]:
Під юридичними аспектами організаційно-правового забезпечення захисту інформації розуміється сукупність законів та інших нормативно-правових актів, за допомогою яких мали б досягатися наступні цілі [Error: Reference source not found]:
На рис. 5.19-5.21 представлено варіанти концептуальних моделей безпеки продукції, особистості та інформації. Навіть поверхневий аналіз цих моделей дає представлення про багатогранність дій та заходів із забезпечення інформаційної безпеки. Розробка законодавчої бази інформаційної безпеки будь-якої держави є необхідною мірою, що задовольняє першочергову потребу в захисті інформації при розвитку соціально-економічних, політичних, військових напрямків розвитку цієї держави. Особлива увага з боку розвинутих країн до формування такої бази викликана все зростаючими затратами на боротьбу з „інформаційними“ злочинами. Все це заставляє серйозно займатися питаннями законодавства із захисту інформації.  Рис. 5.19. Концептуальна модель безпеки особи  Рис. 5.20. Концептуальна модель безпеки продукції  Рис. 5.21. Концептуальна модель безпеки інформації. Визначення основних принципів віднесення відомостей, що мають конфіденційний характер, до захищуваної інформації. Створенням законодавчої бази в області інформаційної безпеки кожна держава прагне захистити свої інформаційні ресурси. Інформаційні ресурси держави у першому наближенні можуть бути розділені на три великі групи [Error: Reference source not found, Error: Reference source not found]:
Захищають і охороняють, як правило, не всю, чи не всяку інформацію, а найважливішу, цінну для власника, обмеження розповсюдження якої приносить йому якусь користь чи прибуток, можливість ефективно вирішувати поставлені перед ним задачі. До захищуваної відносять наступні види інформації [165]:
Таким чином, під захищуваною інформацією розуміють відомості, на використання і розповсюдження яких введено обмеження їх власником і такі, що характеризуються поняттям „таємниця“. Стосовно до органів державної влади та управління, під таємницею розуміють те, що приховується від інших, що відомо певному колу людей. Інакше кажучи, ті відомості, які не підлягають розголошенню, і є таємницею. Головний напрямок використання цього поняття – засекречування державою певних відомостей, приховування яких від суперників, потенційного противника дає їй можливість успішно вирішувати життєво важливі питання в області оборони країни, політичні, науково-технічні та інші проблеми з меншими затратами сил та засобів. До подібного виду таємниці відноситься засекречування підприємством відомостей, які допомагають йому ефективно вирішувати задачі виробництва та вигідної реалізації продукції. Сюди ж відносяться і таємниці особистого життя громадян, які зазвичай охороняються державою: таємниця переписки, лікарська таємниця, таємниця грошового вкладу в банку тощо. Класифікацію інформації з точки зору її власника можна представити у вигляді таблиці (табл. 5.9). Курсивом виділена та інформація, захист якої забезпечується державою. Таблиця 5.9 Класифікація інформації стосовно її власника
Захищають та охороняють, як правило, не всю чи не всяку інформацію, а найважливішу, цінну для власника, обмеження розповсюдження якої приносить йому якусь користь чи прибуток, можливість ефективно вирішувати поставлені перед ним задачі. При цьому розрізняють ознаки захищуваної інформації [Error: Reference source not found]:
Відмінною властивістю інформації, яка захищається, є те, що засекречувати її може тільки її власник чи уповноважені ним на те особи. Власниками захищуваної інформації можуть бути:
Поняття „державна таємниця“ є одним із найважливіших у системі захисту державних секретів в будь-якій країні. Від його правильного визначення залежить і політика держави в області захисту секретів. Визначення цього поняття дається у Законі України „Про державну таємницю“ [166]: Державна таємниця (також – секретна інформація) – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визначені у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Модель визначення державних секретів зазвичай включає в себе наступні суттєві ознаки:
Цим же Законом про державну таємницю визначено які відомості можуть бути віднесені до державної таємниці. До них відносяться відомості: у сфері оборони; у сфері економіки, науки і техніки; у сфері зовнішніх відносин а також у сфері державної безпеки та охорони правопорядку. Не можна засекречувати інформацію і надавати їй статус державної таємниці [Error: Reference source not found]:
Поняття, види та розмір збитків відрізняються для кожного конкретного об’єкту захисту – змісту відомостей, що складають державну таємницю, сутності відображених у них фактів, подій, явищ дійсності. Залежно від виду, змісту та розмірів збитків можна виділити групи деяких видів збитків при втраті (чи можливій втраті) відомостей, що складають державну таємницю. Політичні збитки можуть наступати при втраті відомостей політичного та зовнішньополітичного характеру, про розвідувальну діяльність спецслужб держави тощо. Політичні збитки можуть виражатися в тому, що у результаті втрати інформації можуть відбутися серйозні зміни в міжнародній обстановці не на користь України, втрата країною політичних пріоритетів в якихось областях, погіршення відносин з якоюсь країною чи групою країн тощо. Економічні збитки можуть наступати при втраті відомостей будь-якого змісту: політичного, економічного, військового, науково-технічного і т.д. Економічні збитки можуть бути виражені в першу чергу в грошовому еквіваленті. Економічні збитки від втрати інформації можуть бути прямими та опосередкованими. Так, прямі втрати можуть наступити в результаті втрати секретної інформації про системи озброєнь, оборону країни, які в результаті цього втратили свою ефективність і потребують значних затрат на їх заміну чи переналагодження. Опосередковані втрати найчастіше виражаються у вигляді розміру втраченої вигоди: зрив переговорів з іноземними фірмами про вигідні угоди, за якими були укладені попередні домовленості; втрата пріоритету в науковому дослідженні, в результаті чого суперник швидше довів свої дослідження до завершення і запатентував їх і т.д. Моральні збитки, як правило, нематеріального характеру наступають від втрати інформації, яка викликала чи ініціювала пропагандистську компанію, що підриває репутацію країни, привела до видворення з якихось країн наших дипломатів, розвідників, що діяли під дипломатичним прикриттям тощо. Проблема засекречування інформації та визначення міри секретності відомостей, документів, виробів та робіт є однією із стержневих в усій діяльності із захисту інформації. Вона має велике державне значення, визначає методологію та методику захисту інформації, об’єми робіт з її захисту та інші обставини, зв’язані з діяльністю державних органів, підприємств та організацій в цій області. Правила засекречування інформації визначають в кінцевому рахунку політику держави в області захисту секретів. Цим і пояснюється, що переліки відомостей, які складають державну таємницю, затверджуються на найвищому рівні і у них відображається концепція керівництва країни в області захисту державних секретів. Засекречувати інформацію мають право органи влади, управління та посадові особи, наділені відповідними повноваженнями [Error: Reference source not found]. Вони:
Таким чином, засекречування інформації – це сукупність організаційно-правових заходів, регламентованих законами та іншими нормативними актами, по введенню обмежень на розповсюдження і використання інформації в інтересах її власника. Окреслимо коротко основні принципи засекречування інформації.
Для забезпечення ефективного захисту інформації, що відноситься до державної таємниці, та здійснення єдиної державної політики в області засекречування інформації використовується „Перелік посадових осіб, на яких покладається виконання функцій державного експерта з питань таємниць“ [167], затверджений Указом Президента від 29 травня 2006 року, № 452/2006 та „Звід відомостей, що становлять державну таємницю“ [168], затверджений Службою безпеки України 12 серпня 2005 року, № 440. Керівники (державні експерти), наділені повноваженнями із засекречування інформації, утверджують своїми наказами переліки відомостей, що підлягають засекречуванню, відповідно до їх галузевої, відомчої чи програмно-цільової належності. Вони ж наділяються повноваженнями розпоряджатися цими відомостями, перегляду міри їх секретності та розсекречування. Міра секретності та конфіденційності інформації, відображеної у документах, виробах тощо не залишається постійною. Вона зазвичай зменшується і рідше (наприклад, документи представляють історичну чи іншу цінність), може збільшуватися. Міра секретності та конфіденційності інформації періодично повинна переглядатися. При цьому вона може бути збільшена, знижена чи взагалі може бути знято гриф секретності. Розсекречування конфіденційної та секретної інформації, робіт, документів, виробів – це діяльність підприємств із зняття (частковому чи повному) обмежень на доступ до раніше засекреченої інформації, на доступ до її носіїв, викликана вимогами законодавства та об’єктивними факторами: зміною міжнародної та загальнодержавної обстановки, появою довершеніших видів певної техніки, зняттям виробів з виробництва, передачею (продажем) науково-технічних рішень оборонного характеру в народне господарство, продажем виробів за кордон і т.д., а також взяттям державою на себе міжнародних зобов’язань з відкритого обміну відомостями, які в Україні відносяться до державної таємниці. Інформація повинна залишатися секретною чи конфіденційною до того часу, поки цього вимагають інтереси національної безпеки чи конкурентної та комерційної діяльності підприємства. Принципові аспекти розсекречування інформації можуть бути викладені в наступних основних положеннях:
| |||||||||||||||||||||||||||||||||