Білет 1 Етапи розвитку реалізму 2п. Хіхст., його напрями, методи в укр лрі
 Скачать 187.97 Kb.
|
|
Особливості конфлікту, композиції драми «Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького. Марко Кропивницький розкривається перед нами як глибокий психолог у соцiально-побутовiй драмi “Глитай, або ж Павук”. Вiн дуже виразно змалював сiльського лихваря, що дає пiдстави назвати цю соцiальну п’єсу НАЙВИЩИМ ДОСЯГНЕННЯМ ДРАМАТУРГIЧНОЇ СПАДЩИНИ МИТЦЯ. У нiй вiдтворено одну з типових жахливих трагедiй дожовтневої дiйсностi – ЗАГИБЕЛЬ МОЛОДОЇ ЖIНКИ ЧЕРЕЗ ПIДСТУПНIСТЬ ПРЕДСТАВНИКIВ ПАНIВНОГО КЛАСУ. Хоч iнтимнiй темi й вiдведено багато мiсця, та вона вiдiграє лише допомiжну роль. Головне – РОЗКРИТТЯ ПСИХОЛОГIЇ НОВОЯВЛЕНОГО ЕКСПЛУАТАТО РА ЯК УОСОБЛЕННЯ ТЕМНОЇ СИЛИ НА СЕЛI: “На що ж i грошi тобi, на бiсового батька вони, коли на них не можна купити увесь свiт?” У кiнцi п’єси гине Олена, чиї думки i мрiї про щасливе життя розбиваються об мур соцiальної несправедливостi; Бичка вбиває Андрiй, який бере цей грiх на душу, аби покарати за пiдлiсть хижака – лицемiра. Особливістю літературного хисту Марка Кропивницького є його мистецтво створювати цікаві людські характери. Письменник активно застосовує такі прийоми, як сатиричне зображення (глитаї Самрось Жлудь і Тихон Кирпа, представники місцевої адміністрації Василь Миронович і Севастьян Скубко та ін.) і романтична ідеалізація (Конон Блискавиченко, Василь Музиченко, Хвилимон), як характеротворчий засіб засіб використовує можливості пісні (“Пошились у дурні”). Створюючи той чи той образ, драматург не поділяє своїх героїв за принципом: багач – завжди негативний персонаж, а бідняк – позитивний. Багата людина в його творах нерідко є носієм кращих народних і християнських традицій. Саме за таким принципом створює Кропивницький галерею портретів, які можна схарактеризувати як образи “нових людей”, що були нетиповими для драматургії його доби. Це якоюсь мірою романтизовано-ідеалізовані типи. В них письменник утілює свої суспільно-політичні погляди, багато в чому сформовані під впливом ідей Г. Спенсера, Д. Мілля, Р. Оуена, М. Чернишевського, народників, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше і переосмислені з урахуванням власного досвіду. Ці персонажі мали становити своєрідний приклад для наслідування. У такий спосіб драматург шукав “рецепт” для вдосконалення тогочасного суспільства, яке він уважав несправедливим і тому раз у раз нищівно критикував. Марко Кропивницький багато в чому вперше, причому не лише в межах національної драматургії, а й української літератури загалом, по-новому розв’язує проблему позитивного героя. Серед виведених у його творах “нових людей” бачимо позитивні образи представників місцевої влади, панівного класу, жінки-інтелігентки. Чимало з тих проблем, які порушив у своїх п’єсах драматург, актуальні й нині. Білет 12
Десь у першій половині 70х років, працюючи над романом Хіба ревуть воли, як ясла повні Мирний розпочав писати і великий твір Голодна воля . Іван Білик знав про цей задум брата і радив йому новий твір вести в тому ж саме соціальному тоні, на рівні того ж пафосу критицизму, що й роман Хіба ревуть воли . В архіві письменника збереглося лише кілька уривків цього твору. Невідомо, чи він був закінчений, чи ні. А між тим, уривки дають певне уявлення про задум, про ідейну спрямованість і художню своєрідність нового роману. Письменник мав намір широко показати ІСТОРІЮ ЗАКРІПАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЦАРИЗМОМ. У зв язку з цим розповідається тут про життя діда й батька оповідача, які ще були козаками, а потім жили при вільній гетьманщині. І так воно було аж до Катерини - цариці. А ця вже прибрала до своїх рук що свої - то свої старшини, то піддячі, а то ще й цариця . Розповіддю про кріпацькі часи І закінчується даний уривок. Основна ТЕМА нового роману - ГОЛОДНІ ГОДИ , ТОБТО ПОРЕФОРМЕНІ ЧАСИ, ЗАЛИШИЛАСЬ НЕРОЗКРИТОЮ. Чому письменник припинив творчу працю над романом Голодні годи ? Панас Мирний задумав широко ВІДТВОРИТИ СОЦІАЛЬНІ ЗРУШЕННЯ, ЩО СТАЛИСЯ ВНАСЛІДОК АГРАРНОЇ РЕФОРМИ, ТІ ГОСТРІ СОЦІАЛЬНІ ПРОТИРІЧЧЯ, КОНФЛІКТИ, ЯКІ РОЗДИРАЛИ УКРАЇНСЬКЕ ПОРЕФОРМЕНЕ СЕЛО. СВІЙ ГРАНДІОЗНИЙ ЗАДУМ ПИСЬМЕННИК ВИРІШИВ РЕАЛІЗУВАТИ У ФОРМІ РОЗПОВІДІ. Розповідь ведеться тут ВІД ПЕРШОЇ ОСОБИ - СЕЛЯНИНА, ВНУКА ВІЛЬНОГО КОЗАКА, ЛЮДИНИ ВОЛЕЛЮБНОЇ, ПРАВДИВОЇ І БУНТІВЛИВОЇ. Ясна річ, що оповідна форма була надто тісною для відображення широких картин народного життя, суперечила жанровій особливості багатопланового соціального роману. Таким чином, ВАЖЛИВІСТЬ ІДЕЙНОГО ЗАДУМУ ТВОРУ ЗАЙШЛА В СУПЕРЕЧНІСТЬ З ФОРМОЮ НАЇВНОЇ ОПОВІДІ. Ось чому письменник, розпочавши роман, скоро припинив над ним роботу, а пізніше почав писати соціальну повість Голодна воля , яка відповідає ідейному задуму роману Голодні годи . Повість «Голодна воля» – незакінчена. Мабуть, саме тому автор і не прагнув її друкувати. Писалась вона наприкінці 70 х – на початку 80 х років. Не маємо ніяких відомостей про неї і в листуванні та інших матеріалах архіву письменника. Можливо також, що причиною цього було посилення цензурних утисків, розгул реакції після спаду революційної ситуації на початку 80 х років. У повісті змальовано образ КРІПОСНИКА ГАМЗИ, який є типовим породженням системи багатовікового гноблення і насильств. У цьому творі події і вчинки персонажів розгортаються В ПЛАНІ ПАРАЛЕЛІЗМУ. Перед нами – дві картини: кріпацькі і пореформені часи. Причому обидві картини у названих творах – не контрастні; вони одна одну доповнюють, підсилюють, створюючи одну широку узагальнюючу картину такого соціального ладу, за умов якого життя простої трудящої людини стає нестерпним, злиденним і безправним, нівечаться поривання, надії, людські характери, а торжествуюча пошлість і підлість справляє свою перемогу, розтліває нестійкі душі. Образ Гамзи змальовано в сатиричному плані. Основний художній засіб, за допомогою якого письменник розкриває внутрішню сутність та діяльність цього типа, – іронія. Так, наприклад, деякі дійові особи іронічно називають Гамзу «добрим паном», або «добрим барином». «Гамза вірно служить своєму дворянству», він його сумлінний предводитель. Мов хижий орел, оберігає він інтереси свого класу і нищить усякого, хто посміє посягнути на права і маєткову недоторканість кріпосницького дворянства. Так, коли в маєтку одного великого пана стався бунт, Гамза жорстоко розправився з бунтівниками, «продержавши на селі щось з місяць цілу роту москалів», від чого «одпала в бунтівників повадка бунтувати». Якщо по інших повітах непокірні селяни бунтували і, «не витерпівши гіркої наруги», убивали управителів і самих панів, то у володіннях Гамзи все спокійно. Розкриваючи образ кріпосника Гамзи, письменник майстерно користується персоніфікованими метафорами. Ось зразок майстерного застосування персоніфікації: Зелену Горку з усіх боків оточили двори селян, а на самій горі стоїть величний панський будинок і надзирає за «кріпацькими хатами», наче мати за дітьми. Порівняння кріпосницького гніту з материнським наглядом має виразне іронічне звучання. Іронічно звучать і діалоги Гамзи. Поміщик обурений з того, що кріпаки розмовляють про волю, бажають її швидкого приходу. «Чи вони або голодні, або холодні, що їм так тієї волі бажається»? – цинічно зауважує на це поміщик. «ДОБРІСТЬ» ГАМЗИ ВИЯВИЛАСЬ І В ЗБУДУВАННІ ЦЕРКВИ, у якій кріпакам проповідується смиренність, необхідність покори панській волі. Мирний показує, що церква в руках Гамзи служила надійним засобом придушення волелюбних поривів у селян; панський піп «так щиро служе своєму панові і перед кріпаками, і перед богом…». Гамза не міг припустити думку навіть про формальне розкріпачення селян. Розмови про «волю» наганяли на нього неймовірну лють і страх. Звістка про царський указ стає причиною його смерті. Інакше сприйняв «волю» панський слуга, управитель маєтку Гамзи Йосипенко. Походженням він з селян, вислужився перед паном і став прикажчиком. Це образ глитая-хижака, тієї нової соціальної сили, яка зароджувалась ще за умов кріпаччини та швидко розвивалась і зміцнювалася після реформи. Він нажився на крадіжці Ганського і кріпацького добра, швидко розбагатів. Селянська «воля» Йосипенку була також небажаною. Вона ввижалася йому якимось страховищем з вишкіреними зубами, що наміряється «пожерти все, що було перед його очима, – і се дворище, і панське, і садок, і ліс, і гори, і долини». Він боїться втратити своє господарство і; Землю, бо може трапитися так, що пан все забере і тоді залишишся голим. Разом з цим Йосипенко боявся «звільнення» і тому, що йому, – прикажчику, який знущався з Народу, був правою рукою пана, все йому доносив, – першому дістанеться від селян, які його називали «вірною собакою біля хазяйського воза». Це одна сторона даного характеру. Але як виходець з селян, Йосипенко і радів від думки про «волю» («сам по собі усміхався у вуси»). Тоді «воля» перед ним поставала в образі «доброї сестри», «підходила до його і тихо шепотіла: «Чого ти журишся, Федоре не журись, дурню. Я не яка-небудь несьогосвітня повія, що осрамлю вас. Я ваша жадана думка, таємна надія. Хіба мало ще ви перетерпіли горя? Я прийшла від того горя вас ослобонити». Такі дві суперечливі думки, два почуття весь час борються в душі Йосипенка. І Панас Мирний досить тонко, і переконливо відтворює цю душевну роздвоєність персонажа, обумовлену його специфічним становищем. Зрештою Йосипенко приходить до висновків: нехай буде «воля», але щоб у нього залишився город, колись подарований за вірну службу Гамзою, і все майно. З «волею» він пов'язував ширші можливості збагачення. Перед ним, сільським багатієм, постала приваблива перспектива – завести шинок, побудувати постоялий двір і з цього мати великий зиск. Плекаючи надію про це, він, скориставшись з наглої смерті старого Гамзи, викрадає велику суму грошей і, щоб замести сліди, викликає солдатів для розправи з селянами, які нібито підняли бунт і пограбували пана. Зустріти «волю» багатим, сильним і цим самим поставити себе над масою трудящого селянства, поруч з панами, – така його мрія, яка й здійснилася: він став сільським старостою. Отже, й після реформи Йосипенко залишився господарем села. Селяни ж його призначення старостою розцінювали, як повернення панщини. Йосипенко ж - породження свого часу, тобто початку 60х років. На цьому образі письменник показує зародження сільської буржуазії. Цікаво відзначити, що проблема зародження і розквіту сільської буржуазії постійно хвилювала творчу уяву письменника. Проте основною темою повісті Голодна воля , яка розкривається паралельно до зображення страхіть кріпосництва є тема викриття справжнього змісту царської реформи про це образно говорить її назва.
ДРАМА «НЕ СУДИЛОСЬ» справді вважається найкращою п’єсою М. Старицького. Вона правдиво, високохудожньо та психологічно переконливо змальовує життя українського села в перші пореформені роки, реалістично відтворює конфлікти між звільненим з-під кріпацького ярма, але одуреним, обезземеленим селянством і панами-поміщиками. В ОСНОВІ ТВОРУ лежать правдиві життєві колізії. «Факт, що послугував темою в моїй драмі,— факт правдивий з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком…» У драмі навіть всі фамілії з малими одмінами,— так замість Ілляшенків — Лященки, а решта — ті ж самі»,— писав М. Старицький. Через усю п’єсу проходить та думка, що ПАНИ БЕЗКАРНО МОЖУТЬ ГЛУМИТИСЯ НАД ЧЕСНИМИ СЕЛЯНСЬКИМИ ДІВЧАТАМИ, А ПОТІМ БЕЗЖАЛІСНО ЗАЛИШАТИ ЇХ. Зважаючи на це, не зміцнілі моральні відносини між селянами і колишніми їх власниками, здається, на думку комітету (цензурного) несвоєчасним і незручним виводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати пристрасну упередженість між вищими і нижчими станами»,— такий досить переконливий висновок зробила цензура, забороняючи твір. Проте за якийсь час п’єса вже під назвою «Не судилося» все-таки була дозволена до постановки. ОСНОВНИМ КОНФЛІКТОМ П’ЄСИ «Не судилося» Є КОНФЛІКТ МІЖ «ПАНСЬКИМ БОЛОТОМ» — ПОМІЩИЦЬКОЮ МОРАЛЛЮ — І ЧЕСНИМИ, ВИСОКОМОРАЛЬНИМИ, ДУХОВНО БАГАТИМИ ПРОСТИМИ СЕЛЯНАМИ. Він має соціально-психологічний характер і розгортається кількома лініями. Найголовніша з них — це трагічна історія кохання між чистою душею, щирою в почуттях сільською красунею Катрею Дзвонарівною та паничем Михайлом. Другою сюжетною лінією є зображення конфлікту між батьком Михайла, багатим паном Іваном Андрійовичем, і селянською громадою. Нарешті, важливою є й суперечність між показним народолюбством Михайла, його фальшивим, поверховим українофільством і справжньою суттю панича, для якого власні егоїстичні інтереси над усе. Спостерігаючи, як розгортаються події, як вирішується конфлікт, особливу увагу звертаємо на мову багатіїв: на те, як у ній розкриваються характери героїв, їхні індивідуальні й типові риси, внутрішній світ, справжня, глибинна сутність. У п’єсі основну увагу відведено образу панича Михайла. Саме він найповніше представляє «панське болото», розкрити сутність якого й мав на меті автор. М. Старицький майстерно побудував мовну партію Михайла. Кожна репліка, а часто й окреме слово характеризують цю людину. Михайлове «НАРОДОЛЮБСТВО» — НЕЩИРЕ, ПОКАЗНЕ. Говорячи про школу, він позіхає. З ремарки до першої дії дізнаємось: «Михайло, розкішно по-українськи одягнений». Оте означення «розкішно одягнений» натякає, що його одяг, як і все його «українство», є тимчасовою модою. Найповніше образ Михайла розкривається в історії його кохання з Катрею. Граючи роль народолюбця, панич ходить на вечори, де збирається сільська молодь, займається етнографією, вчить і дітей, і молодь у школі. Але нещирість його поведінки відчувається у всьому, навіть у тому, як говорить панич: «…я…зо всіма вами щиро, як з рівними…» Отже, він і справді не вважає селян рівними собі. Зустрівши Катрю, Михайло закохався в неї. Та невдовзі, збезчестивши та знеславивши дівчину, своє ставлення до Катрі змінює. Хоч Михайло ще намагається переконати себе, що кохає її, обов’язково одружиться, насправді вона стала йому байдужою. Бо зустрічі з дівчиною для нього вже не рай, не чиста поезія, як раніше: «Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв’язався з божевільними! Спокою ні вдень, ні вночі — і все через тебе…» Панич і далі вигукує: «О, будь ти проклята та година, що завела мене у кохання!» Зрештою, він зовсім зрікається Катерини. І хоч в останньому епізоді приходить до неї, щоб залишитися назовсім, не можна з впевненістю сказати — то було тверде рішення чи тимчасовий порив, який би ні до чого не привів. А він же присягав Катрі: «…я без тебе жити не можу, дихати не можу… мені без тебе один шлях — отуди, під толоки!» І Павла нібито цілком щиро запевняє: «Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, і кохаю на ціле життя, чесно! Я не побоюся перед цілим світом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям,— і назову, і повінчаюсь!» Михайло бреше не тільки іншим, а й самому собі, переконуючи в тому, що по-справжньому любить Катрю й піде заради неї на все: відмовиться від батьківської спадщини, зречеться багатства й свого стану. Найточнішу характеристику дає йому Павло, котрий зумів проникнути в глибини його затемненої душі, зрозуміти Михай ла справжнього: «Ет! Одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тією культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь: а дмухни на вас, подряпай трішки,— то такі ж мироїди у грунті!» У п’єсі Михайлові протистоїть щирий демократ, який стільки працює на благо народу — лікар Павло Чубань. В образі Павла Старицький втілює свої ідеали боротьби за визволення народу шляхом поширення освіти, культури, єднання селян. Уже з перших реплік Михайла, з розмови Михайла з Павлом багато що розкривається: останній охоче працює в школі, йому не набридає спілкування з дітьми; роз’яснює Павло й селянам, як треба відстоювати свої права. Михайло Старицький з великою симпатією, любов’ю зобразив представників народу — Катрю Дзвонарівну, її матір, Дмитра. В їх образах утілені такі притаманні українському народові риси, як душевна краса, щирість, співпереживання, почуття людської гідності. Насамперед такою є КАТРЯ. Покохавши Михайла і повіривши в його любов, Катря забуває про себе. Дівчина почувається нерівнею, не вірить у своє щастя. «Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і Бог скарає: паруються тільки рівні»,— відповідає вона Михайлові на його слова про одруження. (Пригадайте слова Наталки з п’єси І. Котляревського: знайся кінь з конем, а віл з волом.) її кохання щире, глибоке, віддане, Вона про Михайла думає більше, ніж про себе: згодна на все, аби той був щасливий. Коли Катря довідалася, що Дмитро з ножем в руках шукає Михайла, щоб помститись за її знівечену долю, йде на панський двір, аби попередити коханого: «Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку,— хоче вбити!» Коли вже Катря випила отруту і до неї прийшов Михайло, вона не дорікає йому, радіє, що прийшов, повернувся,— значить, любить: «Плакати більше не буду… Не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива, така щаслива, що ти коло мене…» Катерина дуже любить свою матір, усіляк о піклується про неї. У своєму горі, своїй ганьбі переживає за неї більше, ніж за себе. Так само зі співчуттям і розумінням ставиться до Дмитра, бажає йому щастя, відчуває свою провину перед ним, бо не може його покохати. Образ Катрі Дзвонарівни стоїть у ряду кращих образів дівчат з народу в творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Б. Грінченка. Стара Дзвонариха, Катрина мати — типовий образ української селянки. Вона добра, працьовита, любить дочку й бажає їй щастя, яке бачить у подружньому житті з Дмитром. Дзвонариха суворо дотримується норм народної моралі в поглядах на дівочу честь, вважає неславу найбільшим гріхом, тим паче, що полюбила Катря панича. Мати, як і батьки Шевченкової Катерини, проклинає дочку страшними прокльонами, а сама божеволіє. Досить чітко й виразно виписаний образ Дмитра. Це чесний, роботящий парубок, він щиро кохає Катрю. Саме з таким чоловіком дівчина могла б знайти щастя… якби покохало його її серце. Дмитро щирий душею, співчутливий. Він усіляко дбає й про Катрю, й про її матір, допомагає їм по господарству і глибоко переживає, коли бачить, що Катря полюбила панича. І тому, звичайно, що сам кохає її, й тому, що не вірить у щастя Катерини з Михайлом. Дмитро майже переконаний — награвшись з нею, панич покине дівчину. У своїй великодушності хлопець ладен забути все, одружитися з Катрею: «Вийди за мене!.. Коли несила, то й не люби мене: я тільки доглядатиму тебе, як свою рідну дитину, дивитимусь на тебе, горе ділитиму!» В кінці драми Дмитро виступає як месник за кривди, завдані «панським болотом» не лише Катрі, а й усім селянам. Він підпалює панський двір, наміряється вбити Михайла. Характерно, що Дмитро організовує зустріч селян з Павлом, активно виступає на захист їхніх прав. |