Білет 1 Етапи розвитку реалізму 2п. Хіхст., його напрями, методи в укр лрі
 Скачать 187.97 Kb.
|
|
Білет 13
В оповіданні "П'яниця" (1874) з'являється постать незалежного розповідача й чи не вперше у прозі Панаса Мирного здійснено перехід від суб'єктивного до об'єктивного типу прозового викладу. Розповідач і персонаж перебувають у різних планах повістування. Роль об'єктивного розповідача не повторює всевладну функцію оповідача від першої особи, присутність якого відчувалася постійно. Створюється особлива атмосфера діяльності персонажа. Дійова особа є постаттю, зовні некерованою, вільною у виборі власного життєвого шляху. Герой — ставленик автора — створює ілюзію саморозвитку в світі, який є моделлю дійсності. Як повновартісна особистість персонаж віч-на-віч взаємодіє із зовнішнім світом за рахунок внутрішньої потенційної енергії й під впливом об'єктивних обставин стає цілісним характером. За об'єктивним змістом твору центральний персонаж — дрібний чиновник ІВАН ЛИВАДНИЙ — стає жертвою середовища. Під ударами долі він морально деградує, занепадає духом і, нарешті, помирає в шпиталі. По-іншому складається доля його рідного БРАТА ПЕТРА ЛИВАДНОГО. Виховувалися вони в майже однаковому соціальному світі, а стали фактично антиподами. З одного боку, наявний вплив Просвітництва на трактування теми "маленької людини" (формування характеру відбувається під впливом середовища, як, наприклад, у повісті "Близнецы" Т. Шевченка), з іншого боку, автор акцентує увагу на суто людських чинниках, які взаємодіють із зовнішніми обставинами. У оповіданні «П’яниця», зображаючи два покоління українського чиновництва, письменник показує загниваючу основу людини на державній службі. Старий Левадний, щоб досягти чогось в житті, добре засвоїв науку підлабузництва, на якій і трималася основа чиновницького життя. Як той заєць, що солодше моркви нічого не куштував, він не уявляє щастя своїх дітей поза чиновницькою службою, а тому свій досвід передає синам. Старший Петро добре засвоює батькову науку. Автор змальовує його як бравого вродливого молодчика, що не понехтував добром вдови, першим дівочим цвітом Наталі. Прямо протилежними рисами наділений його брат Іван — головний герой повісті. Як людиною непривабливої зовнішності, хворобливою, ним заволодів комплекс неповноцінності. Його страх і замкнутість призводять до того, що він стає п’яницею, посміховиськом веселих відвідувачів губернських кабаків і до одинокої смерті в шпиталі. Іван Левадний — маленька сіра людина. Жорстокий світ не підкоряється таким особистостям, а спочатку ламає їхню волю, а далі фізично знищує їх.
Ймовірно, що над п’єсою „Дай серцеві волю, заведе у неволю” М.Кропивницький працював в Одесі й завершив у Харкові. Соціально загострюючи сюжет, драматург разом з тим основну увагу в переробці звертає на морально-етичні стосунки між персонажами. Образну систему виразніше виписує за художнім принципом контрасту – сердечності та безсердечності. Опублікований текст п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” автор не вважав цілком довершеним і продовжував працювати над його удосконаленням.Остаточний текст п’єси „Дай серцеві волю, заведе у неволю” слід віднести до жанру соціально-психологічної драми, в якій наявні різні художньо-стильові засоби і прийоми, не лише реалістичні, а й імпресіоністичні і, навіть експресіоністичні, що будуть розвиватися в драматургії початку ХХ століття. Білет 14
Борис Грінченко (псевдоніми Василь Чайченко, Перекотиполе, Вартовий, Вільхівський) народився 1863 року в хуторі Вільховий Яр на Харківщині в родині дворянина. Батько пишався цим статусом, а також зв’язками з Квіткою-Основ’яненком. З дитинства хлопець читає твори англ., нім, франц, рос. мовами.Інтерес до слова заохочує до писання. Підлітком заповнює своїми віршами цілий журнал, який читає рідним. Вдома була велика бібліотека. Навчався в ХАРКІВСЬКОМУ РЕАЛЬНОМУ УЧИЛИЩІ: читає заборонену літературу (Драгоманова), зближується з народниками, за що був ув’язнений на 15 місяців. Після виключення зі школи не мав права ніде навчатися, займається самоосвітою. Працював у швеця, шив чоботи. Вивчив 5 мов: німецьку, французьку, чеську, польську, італійську. Працював писарчуком і навіть чоботарем. 1881 році складає іспит у Харківському інституті на народного вчителя. Організовує з друзями видавництво народних книжок. Разом з дружиною, письменницею М. Загірньою, упорядкував музей української старовини. Поетичні збірки: «Пісні В. Чайченка»1884, «Під сільською стріхою»1886, «Під хмарним небом». 1893 – переїздить до Чернігова, де видає власним коштом книжку укр. мови для народу (понад 50 книг для народного читання). +»Серед темної ночі» 1901, «Під тихими вербами» 1902, «Ясні зорі» 1897, «Нахмарило» 1897, «Степовий гість» 1898, «На громадській роботі» 1901. Зявляються «Етнлографічні матеріали…», 1900, «З вуст народу» 1900, «Література укр. фольклору» 1901. У 1902 За «Словарь української мови», 4 томи, разом з дружиною був удостоєний Російською академією 2-гої премії Костомарова. 1902р – редактор щоденної газети «Громадська думка» і журналу «Нова громада» у Києві. 1906р – засновник товариства «Просвіта». В останні роки життя переслідувався владою. Жандарми довели до смерті його доньку Настю. Змучений туберкульозом виїздить до Італії, де і помирає у 1910 році. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Михайло Старицький народився 14 (2) грудня 1840 р., у селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (нині Черкащина). Рід Старицьких документально походить від полтавського протопопа Луки (XVII ст.). Більш віддалені гілки губляться в давнині, але, за родинними переказами, "сягають до Рюриковичів". Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопчикові було вісім років. Виховували маленького Михайла мати Анастасія Захарівна та бабуня Єлизавета. В маєтку дядька по матері Олександра Захаровича Лисенка була чудова бібліотека, та й сам він був людиною широко освіченою і обдарованою. Олександр Захарович був одружений із простою селянкою, кохався в козацькій старовині, прекрасно грав на бандурі, знав багато дум і старовинних пісень. Він не тільки дав Михайлові початкову освіту, а й виховав у хлопчика любов до народу, інтерес до його історії та народної творчості. Мати померла, коли хлопчикові було 12 років. Приїхавши до свого опікуна, Віталія Романовича Лисенка, Михайло вперше познайомився зі своїм десятирічним троюрідним братом Миколою Лисенком. ВІДТОДІ ЇХНЄ ЖИТТЄВЕ І ТВОРЧЕ ПОБРАТИМСТВО ТРИВАЛО ДО СМЕРТІ СТАРИЦЬКОГО І ПРИНЕСЛО УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ ЧИМАЛО ВИЗНАЧНИХ ТВОРІВ І МИСТЕЦЬКИХ ЗДОБУТКІВ. Вчився Михайло Старицький із 1851 р. в Полтавській гімназії, у 1859 р. вступив до Харківського університету на фізико-математичний, згодом — на юридичний факультет. У 1860 p., після студентських заворушень, Старицький і Лисенко терміново переводяться до Київського університету, де потрапляють у коло прогресивного українського й польського студентства, що складало так звану "Київську (Стару) громаду". ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗНАЙОМСТВО СТАРИЦЬКОГО З МИХАЙЛОМ ДРАГОМАНОВИМ ТА ЙОГО СЕСТРОЮ ОЛЬГОЮ, ПЕТРОМ КОСАЧЕМ, ВОЛОДИМИРОМ АНТОНОВИЧЕМ, ПАВЛОМ ЖИТЕЦЬКИМ, ІЗ ТАДЕЄМ РИЛЬСЬКИМ, БОРИСОМ ПОЗНАНСЬКИМ та багатьма іншими, чиє самовіддане служіння національній ідеї визначили політичний і культурний розвиток України у другій половині XIX — на початку XX ст. Студентські збори й мітинги, робота в недільних школах і бібліотеках, участь у театральних, етнографічних, хорових гуртках поглинали час і енергію Старицького. Великий вплив на нього, як, власне, й на ціле покоління, мав Михайло Драгоманов. З університетських часів Драгоманови, М. Старицький, М. Лисенко, П. Косач живуть якщо не разом, то в близькому сусідстві. Напровесні 1861-го Старицький, виїхавши на Полтавщину, вступає у володіння батьковою спадщиною і одружується з молодшою сестрою Лисенка — СОФІЄЮ ВІТАЛІЇВНОЮ. До Києва він повертається лише у 1864 р. Його глибоко вражає "безнадійна зневіра", яку він застає в громадському житті. Скінчивши навчання в університеті у 1865 p., Старицький купує невеличкий маєток на Поділлі — Карпівку, куди переїздить із родиною в 1868 р. У 1871 р. Старицький знову повертається до Києва й захоплено віддається літературній та громадсько-культурницькій діяльності, робить перші перекладацькі спроби, публікує перші власні вірші (під псевдонімом Гетьманець) у львівських виданнях "Правда" і "Нива". Повернення Миколи Лисенка після навчання в Лейпцизькій консерваторії та загальне пожвавлення громадського життя все ж змушують Старицького при найпершій нагоді повернутись до Києва. Разом із М. Лисенком та родиною Ліндфорсів він береться за організацію першого АМАТОРСЬКОГО ГУРТКА, силами якого було поставлено спочатку їхню першу оперету "Чорноморці", а у 1874-му — оперету "Різдвяна ніч", від прем'єри якої починається відлік історії українського театру, зокрема оперного. Гурток Старицького—Лисенка перетворюється на Товариство українських акторів, зусиллями якого було поставлено чимало п'єс, опер і оперет. Тим часом Емським указом 1876 р. було підтверджено заборону перекладати і друкувати твори українською мовою, а також ставити українські п'єси. Заборонили й діяльність "громад", що нібито сприяли поширенню сепаратистських поглядів. Почались переслідування керівників "Громади". Зустріч у Києві на початку 80-х років Старицького та Лисенка з організаторами Єлисаветградського аматорського гуртка М. Кропивницьким та М. Садовським поклала початок першій українській професійній трупі під керівництвом Старицького. До неї ввійшли М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та ін. Розуміючи, що сцена — "могутній орудок до розвиття самопізнання народного", Михайло Старицький, відмовившись від мрій про кар'єру артистичну, не лише свій талант режисера й театрального педагога та організаторську енергію віддає театральній справі, а й підпорядковує їй життя всієї родини. ПРОДАВШИ МАЄТОК У КАРПІВЦІ, всі статки він віддає на театр: створює прекрасні декорації, костюми й реквізит, набирає досить великий хор і оркестр, поліпшує умови життя всіх працівників. Артистам щойно виниклого українського театру встановлено гонорари за розцінками імператорських труп. Постійно дбає Старицький і про розширення та поглиблення репертуару, намагаючись ставити перш за все високохудожні п'єси. Значну частину репертуару складають твори самого Старицького, М. Кропивницького та І. Тобілевича. Музику до багатьох вистав пише М. Лисенко, він же працює з хором та оркестром, допомагає акторам вдосконалюватись у виконанні вокальних фрагментів ролей. Київський генерал-губернатор заборонив трупі корифеїв (як незабаром почали їх називати) виступати на підпорядкованій йому території, тобто в Київській, Волинській, Подільській, Полтавській та Чернігівській губерніях. Та молодий український театр дуже швидко набуває величезної популярності не лише в Україні, а і в Росії, Молдавії, Криму, Польщі — скрізь, куди виїжджає на гастролі. НЕЗАБАРОМ ТРУПА РОЗДІЛИЛАСЯ НА ДВА КОЛЕКТИВИ, ОДИН ІЗ ЯКИХ ОЧОЛИВ М. КРОПИВНИЦЬКИЙ, А ДРУГИЙ — ПЕРЕВАЖНО МОЛОДЬ — СТАРИЦЬКИЙ. Вдумливий і вимогливий режисер, він скоро створив колектив, про який голосно заговорила російська періодична преса. Восени 1876 р. актори з тріумфом гастролювали в Москві, а на початку наступного року — в Петербурзі, далі — у Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі. Про Старицького-режисера писав рецензент газети "Минский листок" (1883): "Народний театр — справа надзвичайно важка, і багато людей на ній провалилось. Потрібно було знати народне життя такою мірою, щоб на сцені показувати його у правдивому, а не у спотвореному вигляді. Михайло Петрович правильно розумів, як треба показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п'єси в нього завжди була чудово відшліфована — все це наслідок саме його старання й турбот". Та все це має і зворотній бік — постійні сутички з цензурою і властями, безкінечні переїзди, робота в непристосованих приміщеннях, постійна плинність виконавського складу, суперечки з акторами через розподіл ролей та гонорари. Роками Старицький лише іноді бачить дружину та дітей, родинний добробут підірвано — старші дівчата з юності самі мусять заробляти на життя, ще й допомагають батькові в театральних і літературних справах. У 1893 р. Старицький, лишившись фактично без здоров'я (він мав серйозну хворобу серця ще зі студентських років) і без грошей, залишає трупу й цілком віддається літературній творчості. Дедалі більше допомагає батькові в літературній роботі дочка Людмила. Згодом вона напише докладні мемуари "Двадцять п'ять років українського театру (Спогади та думки)". У 1894 р. відзначається тридцятиліття літературної та громадської діяльності Старицького. З цієї нагоди Російська академія наук призначає йому персональну пенсію "За літературні праці рідною мовою". Широковідомий і шанований у театральних колах Росії, Старицький був одним з організаторів Всеросійського театрального товариства, яке 1897 р. скликало І Всеросійський з'їзд діячів сцени з участю найвидатніших акторів того часу. Появу Старицького на трибуні зустріли бурхливою овацією, що довго не вщухала. В останні роки життя він керує драматичним гуртком Київського літературно-артистичного товариства, продовжує літературну, видавничу діяльність. Життя його затьмарюють тяжка недуга й шалене цькування за введення в українську мову неологізмів ("мрія", "байдужість", "нестяма", "страдниця" та багатьох інших), за публікацію частини творів російською мовою в російській періодиці, за "плагіат" — використання для своїх найпопулярніших творів сюжетів п'єс інших авторів ("Циганка Аза", "За двома зайцями" та ін.). На захист Старицького виступили видатні діячі культури, письменники і вчені — І. Франко, О. Потебня, Д. Багалій, М. Сумцов. У 1903 р. Старицький почав готувати видання альманаху "Нова рада", але вже не зміг цей задум завершити. Життя його обірвалося 27 квітня 1904 р. Він похований у Києві на Байковому кладовищі. Микола Лисенко, прощаючись із побратимом, сказав: "Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле". Великий внесок зробив Старицький в УКРАЇНСЬКУ ДРАМАТУРГІЮ. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1881), «У темряві» (1893), «Талан» (1893). Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890). В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів. Білет 15
Завдання-розбудова укр. нац.культури.Почуття відповідальності інтелігента за страждання трударів, усвідомлення народної недолі визначили проблематику й ідейне спрямування творів поета. Мотив боротьби та праці: «До праці»(заклик, подяка, вдячність робітникам і зневага ледащим, праця=краса, святість, вона кривава й безнадійна, вона щира любов), «Хлібороб» (монолог-сповідь бідного селянина, що не боїться смерті, філософські роздуми героя про працю, як вічне джерело), «До народу», «Прийде»(політична лірика), «Неначе», «Доки». Мотив скорботи трудівника.Г.описує побут звичайних простих бідних сімей, щоденні турботи, жорстоку боротьбу за життя. Мотив протесту проти гноблення і віра в те, що страждання народне не може бути вічним. Г.висловлює мрію про кращу долю, закликає до боротьби за неї(як Шевченко). У 1897р. Маруся Вітрова була ув’язнена за розповсюдження літ-ри, написаної укр. мовою.Б.Г. присвятив їй «Маруся» Вітрова» - мучениці, що спалила сама себе у Петропавловській в’язниці у Петербурзі». Обрії української поезії розширювало і звернення Б. Грінченка до інонаціональних тем і сюжетів — як з давньої історії чи міфології, так і з поетового сьогодення (поеми «Матільда Аграманте», «Беатрі-че Ченчі», «Дон Кіхот», «Галіма»; епічні поезії «Леандро», «Людина я... І мушу червоніти»). Таку ж місію виконують ПЕРЕСПІВИ ТА ПЕРЕКЛАДИ видатних поетів світу — Гейне, Гете, Байрона, Пушкіна. В цьому вбачав поет вагомий момент виховання народу, розширення йог знань і естетичних уявлень. Ці завдання він і ставив перед собою, прилучаючи свій народ де світових здобутків літератури. Протягом свого насиченого творчого життя Грінченко перекладає з російської твори Жуковського («Камоенс»), Вагнера («Пісня землі», «Берези», «АліГафіз»), Майкова («Деспо»), Плещеєва («Ніч»), Толстого («Богправду бачить, та не скоро скаже» та інш.), Кольцова («Не шуміть жита»), Полонськош («Сонце і місяць»), Некрасова («Незібрана нива»), Лєрмонтова («Сосна») тощо. Потрібно зазначити, що Б.Грінченко вільно володів та перекладав з німецької, французької, англійської, італійської та багатьох слов'янських мов. А.Погрібний, дослідник життя і творчості видатного українського письменника особливо наголошував на особистих контактах Б.Грінченка з чеським літератором і етнографом Ф.Ржегоржем та словацьким перекладачем Ф.Главачеком У чеській та словацькій літературі художні твори Б.Грінченка (Василя Чайченка) («На розпутті», «Між добрими людьми» та «Підпал» представлені перекладами Франтишека Главачека і були надруковані у виданнях Праги у 1896 році.
|