Білет 1 Етапи розвитку реалізму 2п. Хіхст., його напрями, методи в укр лрі
 Скачать 187.97 Kb.
|
|
Білет 7
Один із найвідоміших класиків Панас Рудченко, який виступав у літературі під псевдонімом Панас Мирний, був творцем українського соціально-психологічного роману, визначним майстром реалістичної прози. 13 травня 1849 року Панас Якович Рудченко народився в Миргороді на Полтавщині у сім'ї зубожілого дворянина-чиновника. Яків Григорович, батько митця, був бухгалтером повітового скарбництва і подбав про забезпечення дітей освітою та майбутньою чиновницькою посадою. Панас навчався у МИРГОРОДСЬКІЙ ЦЕРКОВНО-ПАРАФІЯЛЬНІЙ ШКОЛІ, ЗГОДОМ - У ГАДЯЦЬКОМУ ПОВІТОВОМУ УЧИЛИЩІ, де отримав п'ять похвальних листів як один із кращих учнів. Велику роль у вихованні Панаса відіграла його МАТИ ТЕТЯНА ІВАНІВНА, дочка миргородського дрібного чиновника Гординського, яка змалку прищеплювала своїм дітям любов до української мови й народної пісні. П'ятеро дітей відчували її повсякденну турботу й виховувалися за принципами української етнопедагогіки. У народному дусі виховувала дітей у сім'ї Рудченків і НЯНЯ ОРИШКА - Ірина Костянтинівна Батієнко, яку майбутній письменник дуже любив і яка пізніше стала прообразом багатьох героїнь його художніх творів. Малі Рудченки залюбки читали Шевченків "Кобзар". 1863 р. Здібний випускник, звичайно, мріяв про гімназію, після якої відкривалися можливості університетської освіти, проте, за наполяганням батька, вже З ЧОТИРНАДЦЯТИ РОКІВ РОЗПОЧАВ РОБОТУ В ПОВІТОВОМУ СУДІ. З одного боку, рано розпочата кар'єра мала переваги: Панас служив канцеляристом у різних установах Гадяча, Прилук, Миргорода, в 1871 році поки назавжди не оселився в Полтаві, поступово піднявшись по службовій драбині на найвищий щабель і ставши дійсним статським радником. З іншого боку - КАЗЕННЕ КАНЦЕЛЯРСЬКЕ СЕРЕДОВИЩЕ, ОТОЧЕННЯ БЮРОКРАТІВ І ХАПУГ ЖОРСТОКО ТРАВМУВАЛО ВРАЗЛИВУ ДУШУ ЮНАКА, ОСОБЛИВО В ПЕРШІ РОКИ СЛУЖБИ. 1872 припадають його перші спроби на ниві літературної творчості та фольклористичної діяльності - публікував свої фольклорні матеріали в "Полтавских губернских ведомостях", друкувався в "Основі" 1874 в журналі "Правда" побачили світ нарис "ПОДОРІЖЖЯ ОД ПОЛТАВИ ДО ГАДЯЧОГО" та оповідання "П'ЯНИЦЯ" 1875 в співавторстві з братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" і подано до цензури, але в зв'язку з так званим Емським указом 1876 року в Росії цей твір не був опублікований і теж вперше з'являється в Женеві у 1880 році. в 1877 в Женеві з'являється повість "Лихі люди" 1881 завершив роман "Повія" 1886 Києві виходять збірник творів письменника "Збираниця з рідного поля" та комедія "Перемудрив". 1889 він одружився із ОЛЕКСАНДРОЮ МИХАЙЛІВНОЮ ШЕЙДЕМАН, дочкою поліцейського чиновника. З народженням дітей сім'я потребувала все більших коштів, тож Рудченко мусив шануватися на посаді, багато сил віддавати службі. Сучасники Панаса Яковича свідчили, що він ретельно виконував свої службові обов'язки, хоч, водночас, ніколи не запобігав перед начальством, не спокушався перспективою отримати прибутковіше місце ціною компромісів. Навіть рідному братові, який кликав його до Києва зануритися в бурхливе мистецьке життя і заробити більше, ніж у провінційному місті, Панас Якович відповів, що прагне мати державну роботу, яка б забезпечувала його хлібом насущним, але не призводила до непорозумінь із власною совістю. 1905 почав видаватися в Полтаві, у ряді своїх творів ("До сучасної музи", "Сон", "До братів-засланців") відгукується на революційні події. У 1903-1907 РОКАХ ВИЙШОВ ТРИТОМНИК ВИБРАНИХ ТВОРІВ ПИСЬМЕННИКА. 1914 року було заборонено вшанування пам'яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення ганебними діями царизму. Не дивно, що в 1915р. поліція розшукує "політично підозрілу особу" Панаса Мирного. ОСТАННІЙ ПЕРІОД ЖИТТЯ ПИСЬМЕННИКА БУВ СПОВНЕНИЙ ВТРАТ І ГОРЯ. Один за одним помирали друзі, яких Панас Мирний високо цінував: Борис Грінченко, Микола Лисенко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Перша світова війна зумовила РОЗШУКИ ЖАНДАРМЕРІЄЮ по всій Полтавщині неблагонадійного російського підданого Рудгана. Йшлося про Панаса Рудченка, чиї листи до Львова з творчих питань у роки війни були розцінені як ворожа діяльність. Що цікаво, Панасові Яковичу особисто доводилося давати письмову відповідь, що в його відомстві Рудган не працює. Та найстрашнішим для митця стало те, що ВІЙНА ЗАБРАЛА ЖИТТЯ УЛЮБЛЕНОГО СИНА ВІКТОРА, який після закінчення університету служив офіцером на фронті. У часи УНР Панас Мирний робив усе для того, щоб українська мова й література посіли в суспільстві належне місце. Він заснував у Полтаві товариство наймолодших читачів - "Зірка", підготував театралізоване "Батькове свято", приурочене до 150-річчя з дня народження Івана Котляревського. Варто пригадати, що святкування проходило в часи денікінського терору, тож письменник за свою активність та патріотичні переконання міг бути суворо покараним. Прихід радянської влади Панас Мирний зустрів без ентузіазму. Працюючи на посаді завідуючого відділом податків Полтавського фінансового відділу, митець бачив, як обкладали нещадними податками й доводили до крайнього зубожіння працьовите українське селянство новітні гнобителі. Та найбільше вражала письменника зневага нової влади до безцінних духовних скарбів нації. Вночі з 19 на 20 січня 1920 р. а 28 січня стався крововилив у мозок, письменника не стало. Поховано його в Полтаві. Згідно з постановою уряду Української РСР в будинку, де жив письменник з 1903 року, утворено літературно-меморіальний музей. У 1951 році в Полтаві урочисто відкрито пам'ятник письменникові.
У художньому осмисленні суспільних процесів своєї доби, буття людини і світу взагалі І.Тобілевич (Карпенко-Карий) найповніше реалізував себе В ЖАНРІ КОМЕДІЇ, яка завдяки своєрідній індивідуальній творчій манері драматурга стала самобутнім явищем в історії української культури і набула «характеру вельмиповажного театрального жанру». Його «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» є КЛАСИКОЮ СВІТОВОЇ ДРАМАТУРГІЇ І НЕПЕРЕВЕРШЕНИМ ВЗІРЦЕМ ДЛЯ НАСТУПНИХ ПОКОЛІНЬ КОМЕДІОГРАФІВ. Соц.комедія може бути не розважальною, а повчальною. Це «серйозна комедія», що характер.відсутністю сцен.трюків, клоунад – новизна форми. І. Карпенка-Карого «Хазяїн» — комедія нового типу. Вона не тільки смішна, а й дуже сумна, за сміхом криються гарячі сльози. А ще дуже серйозна. У «Хазяїні» до логічного завершення — «пузир» лопнув, лопнула йому печінка, гнійник, зараження крові, призводить лінія пов'язана з махінацією приховуванням чужих овець. Отже, теж трагічна розв'язка. Також смерть. А смерть у комедії можлива у одному варіанті і жанрі — В ГРОТЕСКУ. Іван Карпенко-Карий першим в українській драматургії, власне в літературі першим після «Енеїди» Івана Котляревського, вживає цей прийом. Новаторськими були і авторські висновки до зображеного в драмі. Вони звучали не прямо, а опосередковано, через систему характеристик та сюжетних ситуацій. Ці висновки прийнятні й для сьогоднішнього дня, настільки повно аналізує автор процеси, зображені в п’єсі. Становлення І.Тобілевича-комедіографа ПОВ'ЯЗАНЕ З ГЛИБИННИМИ ПРОЦЕСАМИ У ЖИТТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ЙОГО КУЛЬТУРИ. Дослідники творчості І.Карпенка-Карого опираючись на мемуарні свідчення М.Кропивницького, М.Садовського, П.Саксаганського. С.Тобілевич, Є.Чикаленко не раз слушно вказували на виняткове значення ЕТНІЧНИХ ДЖЕРЕЛ ЙОГО КОМЕДІЙНОЇ ТВОРЧОСТІ, ЗАСВОЄННЯ НИМ ДОСВІДУ ЛІТЕРАТУРНИХ ПОПЕРЕДНИКІВ ТА СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Тому комедії І.Тобілевича бачаться як результат довготривалого розвитку цього жанру в український літературі. Саме І.Тобілевич (Карпенко-Карий) УТВЕРДИВ ЖАНР КОМЕДІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ЯК КАНОНІЧНУ УНІВЕРСАЛЬНУ ФОРМУ ХУДОЖНЬОГО ЗОБРАЖЕННЯ І МОДЕЛЮВАННЯ НАЙРІЗНОМАНІТНІШИХ ПРОЯВІВ ВЗАЄМИН МІЖ ЛЮДЬМИ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ ЇХНЬОГО ВНУТРІШНЬОГО СВІТУ В СИСТЕМІ КООРДИНАТ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ. Досвідчений театральний критик, теоретик і організатор театральної справи в Україні, І.Тобілевич добре розумів ідейно-тематичну та естетичну обмеженість побутово-етнографічного театру, який уже давно не відповідав новим запитам глядача, пробудженого і стрімким розвитком суспільних процесів пореформенної доби, і свіжими віяннями та злетами філософсько-естетичної думки на теренах Російської імперії, — взаємозумовленими факторами всезагального поступу. Викликати, виховати у читача (слухача, глядача) «враження вищого порядку», які б сприяли очищенню душі його, і стало основною метою, творчою настановою І.Тобілевича-комедіографа. Очевидні джерела цієї естетичної програми І.Тобілевича. Надзвичайний ерудит і трудоголік Карпенко-Карий знав, як розумів серйозну комедію Педро Кальдерон, читав трактат Дені Дідро про серйозну комедію, був знайомий з висловами О.Пушкіна, М.Гоголя, Т.Шевченка й О.Островського. Серед 18 п'єс, що є в творчому доробку І.Тобілевича, дослідники, спираючись на авторське визначення жанру, традиційно називають 8 комедій. Хоча дві останні — «Суєта» (1903) та «Житейське море» (1904) — зарахувати до цього жанру можна лише умовно. Жанрова невизначеність характерна і для першої комедії І.Карпенка-Карого «РОЗУМНИЙ І ДУРЕНЬ». Ця «комедія в 5 діях» продовжила художнє дослідження І.Тобілевичем причин морального звиродніння і ницості людини під впливом спокуси, гординею, владою, грішми, розпочата п'єсами «Бурлака», «Підпанки», що також мають окремі риси комедії. Соціальний зміст своїх п'єс І.Тобілевич вміло поглиблював життєвими джерелами — типажами взятими з єлисаветградської околиці чи й з власної родини, про що є цікаве дослідження М.Смолечука «Я взяв життя». Білет 8
Українська література в пореформений період вела непримиренну боротьбу проти залишків кріпосницького права. І це природно. Адже залишки кріпосництва в цей час були настільки сильними і відчутними, що серйозно гальмували економічний і духовний розвиток усього суспільства. У художній творчості письменника проблеми, пов'язані з життям українського селянства в пореформений період, стали центральними, їх літературна реалізація привела до появи цілого циклу творів, який становить кращу частину прозової спадщини письменника. Письменники – революційні демократи сміливо викривали і засуджували кріпосницькі реформи, закликаючи селянство до збройної боротьби. Сила критичного реалізму Панаса Мирного полягає саме в тому, що він у яскравих художніх образах розкрив антинародну сутність кріпосництва, показав справжній зміст царських реформ, правдиво відтворив пагубність і розтлінність впливу залишків кріпосного права у пореформену добу. Проблема «лиха давнього й сьогочасного хвилювала Мирного протягом усієї другої половини XIX сторіччя. Письменник сміливо підносив важливі питання суспільного розвитку і засуджував поміщицько-кріпосницькі порядки, які породжували незчисленні страждання народу. У повістях «Голодна воля», «За водою», «Лихо давнє й сьогочасне», в деяких оповіданнях циклу «Як ведеться, так і живеться» підноситься тема «голодної волі», показується злочинність того соціального ладу, який великою мірою тримався на кріпосницьких засадах. Мирний стоїть у перших рядах борців проти поміщицько-кріпосницької неволі, його твори на цю тему становлять нову сторінку в розвитку українського критичного реалізму.
Активне пробудження національної свідомості створювало нову соціально-політичну ситуацію в Україні, що вело до невпинних змін у суспільстві, де ДОЛЯ НАРОДУ ВИЗНАЧАЛА Й ДОЛЮ ОКРЕМИХ ОСОБИСТОСТЕЙ. Саме це і зумовило появу трагедії “Сава Чалий” І.Карпенка-Карого, де на одному епізоді з історії драматург зумів поставити і розв’язати ряд важливих питань, які здавна хвилювали український народ і не втратили свого значення в кінці ХІХ століття, коли в історичній літературі склалися вже певні тенденції у висвітленні гайдамаччини. Характер цього висвітлення був зумовлений боротьбою різних напрямків і в історіографії, і в літературі. Для визначення характеру реалізму трагедії “Сава Чалий” необхідно осмислити джерела, якими користувався І.Карпенко-Карий. Протягом довгого часу не вдавалося з’ясувати, до яких зразків звертався драматург у своїй роботі, бо ще під час громадянської війни особиста бібліотека і чернетки були знищені. У примітках до трагедії “Сава Чалий” у різних виданнях (1921, 1936 і в останньому 1989 р.), як джерела її написання здебільше згадуються: НАРОДНА БАЛАДА, ТРАГЕДІЯ М.КОСТОМАРОВА, ОПОВІДАННЯ А.РОЛЛЕ ТА ІНШІ. ІСТОРИЧНИХ ДЖЕРЕЛ ПРО САВУ ЧАЛОГО І ЙОГО ОТОЧЕННЯ НА КІНЕЦЬ ХІХ СТ. БУЛО НАДРУКОВАНО ЗНАЧНУ КІЛЬКІСТЬ, І, ПРИРОДНО, І.КАРПЕНКО-КАРИЙ БУВ З НИМИ ДОБРЕ ОБІЗНАНИЙ, АЛЕ ПЕРЕВАГУ ВІДДАВ БІЛЬШ АВТОРИТЕТНИМ. Бо саме в плані зображення гайдамаків, гайдамаччини А.Ролле, як і Равіта Гавронський та А.Скальковський, виробив свою концепцію, яка була антиподом трагедії “Сава Чалий” І.Карпенка-Карого. І.КАРПЕНКО-КАРИЙ У ТРАГЕДІЇ ПРАГНЕ ЯКОМОГА ПРАВДИВІШЕ З ІСТОРИЧНОГО БОКУ ВІДОБРАЗИТИ ТОДІШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ ТА ЙОГО ПРЕДСТАВНИКІВ. І.Карпенко-Карий працював над багатьма джерелами, але за основу взяв ті, що становили ґрунт для побудови історичного тла частини твору. Найбільш авторитетним виданням для І.Карпенка-Карого – драматурга був “Архив Юго-Западной России”, з якого в текст трагедії перенесені дані з актів про економічні утиски селянства, податки, панщину, про гайдамаків, факти про Українську партію в Лисянці, Миколу Потоцького, Гната Голого і Саву Чалого. Велику кількість фольклорного матеріалу було зібрано і записано дружиною митця – Софією Віталіївною Тобілевич. КОНФЛІКТ ТРАГЕДІЇ становить наскрізний стрижень усієї дії, основу зіткнення і розвитку її характерів, є відбиттям основного соціального протиріччя зображуваної епохи – між повсталим народом і його гнобителями - польською шляхтою. ЦЕНТРАЛЬНА КОЛІЗІЯ ТВОРУ – народ – Сава Чалий. З одного боку, народ і його найвиразніший представник – Гнат Голий; з другого – Сава Чалий і ті сили, на бік яких, свідомо чи не свідомо, він став, - польське панство, шляхта. Відповідно до цього згруповано і всі образи трагедії. Конфлікт твору відбиває і найхарактерніші події та явища першої половини ХVІІІ ст. ОБРАЗ САВИ ЧАЛОГО у трагедії розкривається у зв’язку з ускладненням соціального конфлікту – підготовкою виступу гайдамаків проти польських магнатів. САВА ЧАЛИЙ – психологічно складна постать. Суб’єктивно він ненавидить феодальну політичну систему і разом з тим, виражаючи обмеженість світогляду певних селянських прошарків, не знаходить виходу зі становища, яке склалося, йде на компроміс з панами. Виступаючи проти народу, щоб “захистити народ”, “герой трагедії неминуче стає найжорстокішим ворогом тих, за кого він прагне віддати своє життя”. Логічно міркуючи, Сава Чалий як гайдамака, мусив би підкоритися волі своїх товаришів. Та суспільне життя в кожному конкретному вияві має свою логіку, яка випливає із сутності конкретних обставин. У цьому випадку обставини такі, що Сава протиставляє себе масам: “Чи мені сидіти на човні, - говорить він, - щоб разом з другимивтопитись, а чи боротись з хвилею і власними руками достатись до берега другого”. Для Чалого це вирішене питання. “Боротись ! Боротись!” – ось його пристрасть, головне бажання, яке не дає йому спокою. “Коли стерно із рук моїх однято і другому оддано, - каже він, - і бачу я, що човен повернуть на неминучу гибель, - я кину свій човен і випливу на другий берег сам!” У цій фразі відбита ідейна сутність характеру трагічного героя, втілена вся його трагедія. “Один раз протиставивши себе народові, керівники народного руху подібні до Сави Чалого, з титанів перетворюються на геростратиків, ладних згубити цілий народ, навіть цілий світ, аби задовольнити своє самолюбство”. Саме такого змісту набуває дія Сави Чалого. Ціною неймовірних зусиль він створював разом зі своїми товаришами армію народних месників. І тепер, піддавшись егоїстичному почуттю, вирішує: “Через два дні зруйную найстрашніший кіш свій, що в Чорнім лісі сам я заснував…” КАРТИНА ПОМСТИ НАД САВОЮ ЧАЛИМ – ЦЕ НАРОДНА КАРА ЗА ЗРАДУ. САВА НЕ ТІЛЬКИ ПІДКОРЯЄТЬСЯ СИЛІ, ЗРОЗУМІВШИ СВОЮ ПОМИЛКУ, СВОЮ ВИНУ, ВІН ВИЯВЛЯЄ ГОТОВНІСТЬ ДО СМЕРТІ, УСВІДОМЛЮЄ ЇЇ НЕМИНУЧІСТЬ, ЯК І ТЕ, ЩО ПОСЛАНЕЦЬ КОРОННОГО ГЕТЬМАНА ПІДВІВ ЙОГО ДО ДУМКИ ПРО НЕОБХІДНІСТЬ “РЯТУВАТЬ УКРАЇНУ ВІД ГАЙДАМАЦЬКОЇ РУЇНИ”. Отже, те, що у романтичному творі було однією з особливостей поетики, тут, у творі реалістичному, виявляє різку ідейну суперечність у розкритті головного персонажа. ТРАГЕДІЯ САВИ ЧАЛОГО У ТВОРІ І.КАРПЕНКА-КАРОГО НЕ В ТОМУ, ЩО ЙОГО СТРАЧЕНО ЯК ЗРАДНИКА, А В МОРАЛЬНІЙ ЗАГИБЕЛІ, У ЗВИРОДНІННІ ЦІЄЇ НЕПЕРЕСІЧНОЇ ОСОБИСТОСТІ. І.Карпенко-Карий розуміє, що хід дії залежить не від волі окремих особистостей, а від взаємодії різних суспільних сил, що людина підкоряється певним об’єктивним законам, які існують незалежно від її волі. Тому драматург послідовно проводить думку, що рушійною силою в історичному процесі розвитку є не окремі, нехай і сильні, особистості, а народ. От чому драматург, поставивши в центр зображених подій Саву Чалого і Гната Голого, не залишає поза увагою народних мас. У концепції І.Карпенка-Карого НАРОД – не пасивна сила: він не тільки страж дає, зазнає нестерпного гніту з боку панів, але й ВИЯВЛЯЄ НЕСТРИМНУ ВОЛЮ ДО НАЦІО НАЛЬНОГО ВИЗВОЛЕННЯ. Драматург з великою прихильністю малює образи представ ників народу, поетизує героїзм, мужність і вірність присязі. Герої трагедії “Сава Ча лий” борються із власною слабкістю, недоліками, втілюють краще, що має справжня людина. ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ ТРАГЕДІЇ ГИНЕ, ПРОТЕ ГОЛОВНОЮ ІДЕЄЮ ТВОРУ Є ІДЕЯ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ЯКИЙ, ХОЧ І ОПИНИВСЯ В НЕВОЛІ У ДВОХ ЧУЖИХ ЙОМУ ДЕРЖАВАХ, АЛЕ ВІРНІСТЬ СВОЇЙ БАТЬКІВЩИНІ-УКРАЇНІ Є НАЙГОЛОВНІШИМ, НАЙСВЯТІШИМ МОРАЛЬНИМ ЗАКОНОМ, ЗАКОНОМ ЖИТТЯ, ПОРУШЕННЯ ЯКОГО СУВОРО КАРАЄТЬСЯ. Позитивну роль трагедії “Сава Чалий” критики вбачають у тому, що І.Карпенко-Карий шляхом з’ясування всіх істотних обставин конфлікту й мотивів поведінки героїв, шляхом зіткнення двох сильних антагоністичних індивідуальностей зумів зацікавити читача, викликати в нього інтерес до розвитку подій, до результатів боротьби. |