Білет 1 Етапи розвитку реалізму 2п. Хіхст., його напрями, методи в укр лрі
 Скачать 187.97 Kb.
|
|
Тема минулого України в поезії І. Манжури. Роль і призначення митця в житті народу Великою перевагою І.Манжури було те, що як поет і як фольклорист-етнограф він органічно і всеохоплююче доповнював один одного. Цю тезу потверджують і його поеми-казки: “Трьомсин-богатир”, “Іван Голик”, “Казка про хитрого Лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли”.Ці твори побудовані на сюжетах популярних народних казок ПРО ЛИЦАРІВ-БОГАТИРІВ, ЩО УОСОБЛЮЮТЬ В СОБІ РИСИ НАРОДНОГО ХАРАКТЕРУ, ПОГЛЯДИ НАРОДУ НА ДОБРО І ЗЛО, ПРАВДУ І КРИВДУ. “Трьомсин-богатир” і “Іван Голик” – РЕЗУЛЬТАТ ШУКАНЬ І.МАНЖУРОЮ ГЕРОЇЧНОЇ ТЕМИ, ГЕРОЇЧНИХ ОБРАЗІВ. ОБИДВІ ПОЕМИ НАПИСАНІ В 1885–1886 РР., КОЛИ І.МАНЖУРА ПОДОРОЖУВАВ ПО КАТЕРИНОСЛАВЩИНІ І ХАРКІВЩИНІ, ЗБИРАЮЧИ ФОЛЬКЛОР. Центральний образ поеми – БОГАТИР ТРЬОМСИН (бо саме 3 запорожців знайшли його немовлям у дуплі дерева і виховали як сина). Запорожці навчили його лицарських звичаїв, “як у лаві й поодинці стати супроти ординців”, і він спрямував усю свою богатирську силу на боротьбу з “нечистю”. Де б не був Трьомсин-богатир, він скрізь б’ється супроти “сили вражої”, людської “погані та скверноти”, нищить ворога так, що “і на плід не покидає”. Характерно, що один із описів розправи Трьомсина з царством Змія Манжура передає в стилі української історичної пісні думи з характерними для них паралелізмами і протиставленнями, метафоричними засобами: Твір завершується перемогою Трьомсина та його синів над Змієм-лиходієм, поганий труп якого вони спалили та “попіл розмахали скрізь по вітрові”. ЗА ЖИТТЯ АВТОРА ЦЯ ПОЕМА НЕ БУЛА ОПУБЛІКОВАНА. (січ, віра, брати, змій украв у матері, мати продажна). ПОЕМУ-КАЗКУ “ТРЬОМСИН БОГАТИР” І.МАНЖУРА ПРИСВЯТИВ КАТЕРИНОСЛАВСЬКОМУ ПОМІЩИКУ, НАЩАДКУ ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА ІВАНУ ГРИГОРОВИЧУ ВАСИЛЕНКУ, прозваного в народі Трьомсином. За народною легендою, яка і до сьогоднішнього дня побутує в селі Ново-григорівці (колишнє Трьомсинівка Олександрівського пов.) Васильківського району на Дніпропетровщині, його немовлям знайшли три паничі, усиновили, назвавши Трьомсином. І. Василенко у другій половині ХІХ ст. володів 10 тисячами десятин землі у Олександрівському повіті, був відомим губернським і повітовим земським гласним, людиною інтелігентною, передових демократичних поглядів. Захоплювався ідеєю народництва. Його предок – Григорій Василенко числився на Запорозькій Січі серед військової старшини писарем Козацького перевозу на Дніпрі і на Самарському мосту. Після скасування Січі був капітаном сформованого Війська Чорноморського і статистом комісії, яка була призначена у 1776 р. для збору даних про роздані запорозькі землі і про те, чи встигли нові власники їх заселити. Потім він був завідуючим продовольчою частиною греків, які тоді переселилися в Маріуполь. Помер у кінці ХVІІІ століття. З І.Манжурою І.Василенка об’єднувало спільне захоплення ідеями народництва. Поміщика зацікавив талановитий безпритульний юнак. Він запросив його до себе в економію на посаду прикажчика, дав пораду походити по Катеринославській губернії, виділив кошти. Пропозиція І.Василенка була охоче прийнята І.Манжурою, він переїздить на Катеринославщину і цілком віддається збиранню перлин народної творчості. За допомогою І.Василенка він обходив багато сіл і хуторів Олександрійського та інших повітів. Зібрані матеріали через О.О. Русова надіслав до Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства, звідки одержує схвальні відгуки, матеріальну допомогу. І.Манжура з ще більшим завзяттям продовжує розпочату справу, записує сотні пісень, казок, легенд, повір’їв, прислів’їв, приказок, загадок, які були надруковані у фольклорних збірниках, упорядкованих вченими М.Драгомановим, В.Антоновичем (Київ), О.Потебнею (Харків) і на сьогоднішній день стали раритетними виданнями. Таким був початок фольклорно-етнографічної діяльності І.Манжури на Катеринославщині. Ще складнішою була творча й цензурна історія поеми-казки “ІВАН ГОЛИК”. Написана в той же час, що й поема “Трьомсин-богатир”, вона побачила світ через 75 років. В основі поеми – ПОПУЛЯРНИЙ СЮЖЕТ НАРОДНОЇ КАЗКИ ПРО СМІЛИВОГО І КМІТЛИВОГО ЛИЦАРЯ-БОГАТИРЯ ІВАНА ГОЛИКА, ХОЧА ВИКОРИСТАНО І МОТИВИ ІНШИХ КАЗОК (ПРО ЛЮТИХ ЗМІЇВ, ПРО ЧУДОДІЙНУ ДЖЕРЕЛЬНУ ВОДУ ТОЩО). Головний герой поеми – Іван Голик – лицар-богатир з незвичайною силою, він чесний, сміливий, відвертий. Люди люблять і шанують його за лицарську вдачу. Йому протиставлений його брат і їхній батько – деспотичний князь, а також лютий цар – батько зміївен, триголовий Змій. Малюючи Івана Голика казковим богатирем, І.Манжура НАДІЛЯЄ ЙОГО І ЦІЛКОМ РЕАЛЬНИМИ СИЛАМИ – КОЗАКА-ХАРАКТЕРНИКА. Закінчується поема цілковитою перемогою І.Голика над усіма ворогами – КНЯГИНЕЮ, ЗЛИМ БАТЬКОМ-ЦАРЕМ, ЗМІЇВНАМИ. Вдалося врятуватися лише “маленьким змієнятам”, що, як пише І.Манжура, “зосталися на плід, нам, хрещеним, на клопіт”. Як підсумовує М.Д.Бернштейн, “напоєна соками народної мудрості, традиціями уснопоетичної творчості, поема відзначається літературною довершеністю, прозорістю, легкістю форми”. Порівняно недавно, а з огляду на час написання – 1886-1887 рр., – дуже пізно, з’явилася друком 3 поема-казка І.Манжури “КАЗКА ПРО ХИТРОГО ЛИСОВИНА І ПРО ДРУГИХ ЗВІРІВ ТА ПРО ТЕ, ЩО ВІН ЇМ, А ВОНИ ЙОМУ КОЇЛИ”. Це переробка перших шести пісень казки Гете “Рейнеке-Лис”. У 1890 р. в журналі “Дзвінок” надрукована була поема І.Франка “Лис Микита” (переробка з нім. джерела), а казка І.Манжури, як вважають дослідники, веде безпосередньо до російського перекладу М.Достоєвського. МАНЖУРА НАДАВ ТВОРОВІ ВИРАЗНОГО УКРАЇНСЬКОГО КОЛОРИТУ. Події відбуваються на Україні, У ТВОРІ ДІЮТЬ ГЕРОЇ З КОЛОРИТНИМИ УКРАЇНСЬКИМИ НАЗВАМИ ЛЮДЕЙ, ТВАРИН, ПТАХІВ: КИРКА СЕМЕН, ІВАН МАХНИДРАЛА, КУЛЕМЗА МИКИТА І ТІТКА СЕКЛЕТА, ПІП З ПАТЕРИЦЕЮ І ДЯК ХВИЛИМОН З МАКОГОНОМ, ОСЕЛ КАПЛОВУХИЙ, ВОВК СІРОМАНЕЦЬ, ЦАП МЕКЕКЕ ТОЩО. У казці Манжури рельєфно виведений мерзенний і підступний тип грабіжника і розбійника Лиса, що користується підтримкою царя і його кодла. Твір закінчується тим, що брехнею і хитрощами рятується Лисовин, звільнено з “підвалля” Вовка Сіроманця і вони знову гарно зажили. А ПОСТРАЖДАЛИ… ВІВЦІ. Фінал промовистий і особливих коментарів не потребує. Саме тому цензор і вважав її такою, що “пройнята політичною тенденцією”, “для друкування непридатною”. “КАЗКИ ТА ПРИКАЗКИ І ТАКЕ ІНШЕ. З НАРОДНИХ УСТ ЗІБРАВ І У ВІРШІ СКЛАВ І.МАНЖУРА 1888 Р.” У ЗБІРКУ ВВІЙШЛО 3 ВІРШОВАНІ КАЗКИ І 28 ВІРШОВАНИХ ПРИКАЗОК.
Роботи ЛЕМЕТРА, БАРА. Критика мусить бути особиста. темперамент. Літ.критика мусить бути естетична, входити в обсяг психології і мусить послугуватися тими ж методами. Іван Якович Франко увійшов в історію української і світової літератури як геніальний письменник і визначний діяч визвольного руху. Своєю творчістю і багатогранною літературною і громадською діяльністю він створив цілу епоху в історії української культури і літератури. Франко був не тільки письменником, а великим ученим і публіцистом. На його художній творчості і громадсько-політичній діяльності позначився ВПЛИВ ІДЕЙ МАРКСИЗМУ, робітничого руху в Галичині ТА РОСІЙСЬКОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ. Значення творчості і суспільно-політичної діяльності Івана Франка виходить за межі України і Росії. Франко був не тільки поетом, белетристом і драматургом, а й критиком, літературознавцем, фольклористом, істориком, економістом, публіцистом і громадським діячем. Важко взагалі вказати ділянку, в якій би не виявилась творча енергія цього невтомного просвітителя, що жадібно вбирав у себе знання і намагався передати їх своєму народові. Визначаючи місце Івана Франка у літературному процесі, слід у першу чергу, вказати на те, що після ШЕВЧЕНКА ВІН БУВ НАЙВИДАТНІШОЮ ПОСТАТТЮ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. Франко демократично виступав на захист творчості революційно-демократичних письменників, продовжував і розвивав традиції Т.Г. Шевченка і Марка Вовчка. Разом з Панасом Мирним, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Павлом Грабовським і іншими передовими українськими письменниками Франко боровся проти реакційних тенденцій в українській літературі, за утвердження матеріалістичної естетики: ідейності, народності і реалізму. Франко перший в українській літературі реалістично зобразив життя робітничого класу і його боротьбу проти гнобителів, показав нового героя – ЛЮДИНУ ПРАЦІ, яка стала головним персонажем його поетичних, прозових і драматичних творів. Франко художньо відтворив процес первісного капіталістичного нагромадження, зародження революційної свідомості робітничого класу і перші організовані виступи робітників нафтових промислів у Галичині, показав сильні і слабкі сторони робітничого руху в Галичині. Його вірш «Вічний революціонер» є своєрідним гімном на честь могутнього революційного руху народів, цикл поезій «Думи пролетаря» був новим явищем в українському літературному процесі. Сам термін – пролетарій – входить в українську літературну мову завдяки Франкові. Франко – великий майстер художнього слова. Його творчість відзначається винятковою різноманітності художньої форми (НОВЕЛИ, ОПОВІДАННЯ, ПОВІСТІ, ПОЕЗІЇ, ПОЕМИ, ДРАМИ). Франко високо ставив поетичне слово, вимагав, щоб письменники підвищували свою поетичну майстерність і наполегливо працювали над збагаченням і вдосконаленням мови. Вже на початку 80-х років ХІХ ст. Франко, завдяки своїй творчості і літературно-громадській діяльності, став найбільш популярним українським письменником, очолив революційно-демократичну течію в українській літературі. Немало праць він написав також і з ТЕОРІЇ ЛІТЕРАТУРИ. Франко виступав проти реакційної схоластичної критики, вів рішучу боротьбу проти ідеалістичного суб`єктивістського критерію в оцінці літературних творів, що панував у 60–70 роках ХІХ ст. в Галичині. Франко РОЗВИВАВ РЕВОЛЮЦІЙНО-ДЕМОКРАТИЧНО НАУКОВУ КРИТИКУ. Він писав, що літературна критика «повинна бути якомога науковою, тобто основаною на перших тривких законах – не догмах, а узагальненнях, здобутих науковою індукцією, досвідом і аналізом фактів». Франко багато працював над ВИВЧЕННЯМ, ЗБИРАННЯМ І ВИДАННЯМ НАРОДНОПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ. У багатьох своїх етнографічних працях він підкреслював, що основною рушійною силою розвитку суспільства є народ, його діяльність і творчість є єдиним могутнім джерелом його власних художніх творів. Франко написав понад 50 фольклористичних досліджень, серед них такі ґрунтовні праці, як «Жіноча неволя в руських піснях народних», «Студії над українськими народними піснями» та ін. Велику роль у формуванні Франка як письменника-реаліста відіграла творчість російських і українських революційно-демократичних письменників і в першу чергу творчість Шевченка, Бєлінського, Чернишевського, Некрасова, Салтикова-Щедріна. «Кобзар» Шевченка Франко знав напам`ять. Він говорив, що творчість Т.Г. Шевченка зробила революцію у літературному і громадському житті України, що Шевченкові твори відіграли велику роль у визвольній боротьбі українського і російського народів. Про враження, яке справив «Кобзар» на самого Франка і його найближчих друзів, довідуємось із його листа 1881 р. до Івана Белея, в якому Франко писав, що вони «просто поражені були, як могло на нашій мові бути щось таке написано». Франко гаряче любив свою батьківщину, свій народ, беззавітно служив йому усе своє життя. Палкий патріот непримиренно боровся проти нігілістичного ставлення до національної культури, а також проти клерикалів-народовців, які плазували перед іноземщиною. Будучи ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТОМ, Франко відстоював дружбу і мир між усіма народами світу і викривав усіх тих, хто намагався посіяти ворожнечу між народами, хто віддавав перевагу тій чи іншій нації і пригноблював інші нації і народи. Художня, наукова і публіцистична спадщина Івана Франка ввійшла у всесвітню скарбницю культури і літератури, збагатила культуру безсмертними творіннями. Білет 25
Сам Манжура початок своєї етнографічно-фольклористичної діяльності означував 1871 роком. А вже в червні 1874 р. на засіданні Південно-Західного відділу Російського імператорського географічного товариства розглядалося питання про його роботу, яка дістала цілковите схвалення. Відтоді майже 20 років І.Манжура збирає фольклорний матеріал. Манжура пройшов вздовж і впоперек майже всю південну степову Україну, зібрав і записав кілька тисяч зразків усної словесності. Це був цінний скарб з огляду на кілька причин: 1) точність запису; 2) урахування вже раніше фіксованого; 3) предметом уваги І.Манжури були саме ті місцевості України, де порівняно рідко бував фольклорист-збирач. Зібраний Манжурою матеріал відзначався багатством змісту, жанровим розмаїттям. Увагу І.Манжури привертали: КАЗКИ, ПЕРЕКАЗИ, ЛЕГЕНДИ, НАРОДНІ ПІСНІ У ВСЬОМУ БАГАТСТВІ ЇХ ЖАНРОВИХ І СТИЛЬОВИХ ОЗНАК, ПРИКАЗКИ, ПРИСЛІВ’Я, ЗАМОВЛЯННЯ, НАРОДНІ АНЕКДОТИ ТОЩО. До численних збірників, в яких уміщував фольклорно-етнографічні матеріали І.Манжура, слід додати такі: “Легенда и три песни о Семене Палие” та “Панщина в песнях и молитве”, уміщені в журналі “Киевская старина” за 1882 рік. У другому випуску другого тому “Сборника Харьковского историко-филологического общества” за 1890 р. вийшли друком окремим збірником “СКАЗКИ, ПОСЛОВИЦЫ И Т.П., ЗАПИСАННЫЕ В ЕКАТЕРИНОСЛАВСКОЙ И ХАРЬКОВСКОЙ ГУБ. И.И.МАНЖУРОЮ” УМІЩЕНО ПОНАД 200 НАРОДНИХ КАЗОК, ЛЕГЕНД, 400 ПРИСЛІВ’ЇВ І ПРИКАЗОК, ЗАГАДКИ, ЗАМОВЛЯННЯ ТОЩО; В КІНЦІ ЗБІРНИКА І.МАНЖУРА ПОДАВ СЛОВНИК МАЛОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ. У 1974 р. у видавництві “Музична Україна” побачив світ збірник під назвою “Народні пісні в записах І.Манжури”, який упорядкувала і написала до нього вступну статтю Л.Каширіна. У ньому є понад 500 пісень, записаних Манжурою на півдні України: обрядові: веснянки;русальні;купальські;жниварські;весільні;колядки і щедрівки; родинно-побутові (про кохання, сирітство); соціально-побутові:козацькі;кріпацькі;чумацькі; рекрутські;солдатські; матроські; ремісницькі; вівчарські; бурлацькі; наймитські; заробітчанські; робітничі; а також:думи; балади; історичні пісні; жартівливі пісні; дитячі пісні. До багатьох записів І.Манжура дає свої пояснення, примітки, які становлять значний науковий і практичний інтерес, грунтовно доповнюють характеристику історичної і життєвої основи зібраних зразків уснопоетичної творчості народу. Висновок: У фольклорно-етнографічній діяльності І.Манжури поєдналися сумліний науковий підхід до збирання і вивчення народної творчості з тонким художнім чуттям і розумінням тексту. Сам І.Манжура добре знав і ВИСОКО ЦІНУВАВ ФОЛЬКЛОРНУ ПРАЦЮ ДРАГОМАНОВА, РУДЧЕНКА, Номиса, Андрієвського, Якушкіна, Шейна, О.Потебні та М.Сумцова. Відповідно ж і його фольклорно-етнографічна діяльність сприймалася і належно поціновувалась у наукових колах. Так, Ф.Колесса писав 1895 р. у ЗНТШ: “Всі матеріали, зібрані Манжурою, мають чималу вартість для науки, тим більш, що записані совісно, зі збереженням всяких деталів і подробиць, характеристичних для даної місцевості”. Високо цінував фольклористику І.Манжури Микола Сумцов, що вважав його одним із видатних фольклористів 19 ст. У 20 ст. фольклорно-етнографічну спадщину, зібрану І.Манжурою, досліджували І.Березовський, Г.Сухобрус, П.Павлій, Л.Каширіна.
ПОВИННІ БУТИ ВИСОКІ ЗАВДАННЯ – ВИСОКІ ІДЕАЛИ. крім Шевченка нема нікого. 1)Україна і московщина не можуть мати спільної літ-ри. повинна бути самостійною і відрубаною. Інтелігенція ж не може бути замкнута у колі однієї літ-ри, а повинна відкривати щось нове і порівнювати. ставати треба не проти моск.влади, а проти її списателів, котрі по-духу нам – чужі. 2)літ-ра повинна бути реальна. З Ф.літ-ра повинна бути національна, народна. національність літ-ри=народна мова+нац..характер=форма народної поезії і її дух. літ-ра повинна бути образом життя, праці, бесіди й думок. не просто аналізувати,а вказувати причини, факти, копати глибше. Літ-ра овинна бути робітницею на полі людського поступу. Тенденція і метод її повинні бути наукові=науковий реалізм. Ціль літ-ри служити народові. |