Білет 1 Етапи розвитку реалізму 2п. Хіхст., його напрями, методи в укр лрі
 Скачать 187.97 Kb.
|
|
БІЛЕТ 1
РЕАЛІЗМ – літ.напрям, прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей, худ.метод за яким завдання літератури й мистецтва полягає у зображенні життя таким, яким воно є, в образах, що відповідають явищам самого життя за умови типізації фактів дійсності. Розкриває конкретно історичні явища світу. Реалістичні твори дають правдиве відтворення життя,але не всяже прагнення правдиво відтворює дійсність є реалізм. Література періоду реаліст.спрямування стверджує цінність моральних і духовних пошуків особистості. «Р» у 50-ті 19 ст зявився на Укр. він існував у галузі філософії. Сам літ.напрям зявився раніше ніж термін.Від натуралізма термін прямував до реалізма. В Росії «Р» зявився у 40-ві р. Не має чітко окреслених етапів розвитку реалізму, але можна виокремлити: 1.У 1861 р. скасування кріп.права.-лише формальність. посилюється нац..гноблення, переслідується укр. мова, освіта, літ-ра,преса.ПРОТЕ звернення письменників до живої мови допомогло укр. нації стати на новий шлях відродження. 2.Важливе місце займала діяльність громад-гуртків.займалися освітою. 3.1863 Валуєвський указ про заборону укр. мови. 4.Емський указ спрямований проти укр. культури:укр. мови, ввезення книг, перекладання, читання. Починаються арешти. 5.У 70-ті-90-ті зявляється ряд талановитих укр. письм.які крім літ.творчості ведуть роботу у галузях фольклористики, історії, мово-ва.Розвивається укр. драматургія, театр, журналістика. Зявл.велика кількість перекладів на укр. мову. 6.Перші демократ.видання: «Друг» 74-77, «Світ» 81-82, «Житє і слово» 94-97, «Правда» 67-98, «Зоря» 80-97, «Києвская старина» 82-1907; альманахи: «Рада» 1881, «Луна» 1881», «Нива» 1885. 7.Театр вплинув на маси, прищеплював любов до укр. мови.Першим організував проф..трупу М.Кропивницький., потім приєдналась аматорська группа Старицького.Після цього було створену нову профес.трупу, де зібрались найкращі професійні актори та режисери. Значний внесок належить Тобілевичам:Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Марія Садовська. МЕТОДИ: -типізація(відтворення типових хар-ів в типових обставинах, але за наявності певної індивідуалізації); -пізнавально-аналітичний метод світорозуміння; -соціально-економчна обумовленість характеру разом зі вчинками; -прагнення до психологізму; -тяжіння, віра у гуманістичні ідеї; -конфліктність, як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди, дійсності; -викривальна спрямованість, викликана неприйняттям соц..дійсності. НАПРЯМИ: 1)наявність теми національного гніту; 2)наявність декількох течій реалістичного напряму( побутово-просвітницький – Марко Вовчок, революційний – Павло Грабовський, натуралістичний – Панас Мирний); 3)моральна інтерпретація зла; 4)трагічна роздвоєність, викликана віддаленістю стилю доби романтичної укр. душі.
Білет 2
Твори реалістів др..пол.19 ст.були спрямовані на розкриття закономірностей життя,зокрема на показ його суперечностей. Це стало підставою для визначення нового етапу реалізму – критичного. У творах.укр реалістів помітне місце посідають КАРТИНИ ПОБУТУ. Дехто вважав, що починає розвиватися побутовий реалізм, але інші літ-ці заперечували це, бо письменники змальовували побут у зв’язку з суспільними проблемами. Для них основним і характерним була БОРОТЬБА З КРІПОСНИЦТВОМ. Центральною темою прози залишається СЕЛЯНСЬКА, що зумовлено: -тема життя і побуту хлібороба – одна з найдавніших у всесвітній культурі; -селянська цивілізація найстародавніша, най довговічніша, найпоетичніша; -царські власті забороною писати про соц..верстви, які не спілкуються укр. мовою, змушували письменників постійно звертатися до сел.теми. У сферу худ.спостережень поступово входять теми життя міщанства, чиновництва, вчительства, офіцерства, але західноукраїнським белетристам заборонялося писати на такі теми. ЖАНРОВЕ ЗБАГАЧЕННЯ:поряд з ОПОВІДАННЯМ (Грінченко-екзамен, Франко-задля празника) зявляється НОВЕЛА з стрімким, часто несподіваними сюжетними поворотамипанас мирний-Лови), народжується поезія в прозі. Зявляються нові різновиди ПОВІСТІ:родинно-побутова («кайд.сімя»Н-Л), соціально-побутова («Бурлачка»Н-Л), ідеологічно-проблемна («Лихі люди»мирний), публіцистична, соціальна(«Захар Беркут» Франко). На новий рівень підноситься РОМАН. соціально-психологічний роман «Хіба ревуть воли». Замість оповіді зображення від першої особи тепер домінує розповідь від третьої особи, густо насичена монологами, діалогами. Ц допомагає вводити у твір портретні, пейзажні, інтерєрні описи. Окреме місце займають ПЄСИ.
ВОРСКЛО: Поминки, Воля, Орел, Січа, Запорожець; Черевички, Добридень, Пісня, Баю-баю, Плац, Горішки. СЛОБОЖАНЩИНА:В степу, Остання Січа, Запорожець над конем, Хортиці; Серденько, Не6 чує, Над потоком, Рута. У 1883 році він видав збірку поезій «Ворскла»; а 1898 року, у день його похорону, вийшла його збірка «Слобожанщина». Поезія Щоголева багата різноманітними мотивами. Є в нього багато таких віршів, в яких він ОПИРАЄТЬСЯ НА НАРОДНІ ВІРУВАННЯ У ВІДЬОМ, ВОВКУЛАКІВ, ЛОСКОТАРОЧКУ, У КВІТ ПАПОРОТІ («Климентові млини», «На полюванні», «Ніч під Івана Купала», «Рибалки», «Вовкулака», «Лоскотарочка»). Вони стилізовані на взірець народних пісень. У деяких творах («Ткач», «Кравець», «Мірошник») Щоголів ОСПІВУВАВ РЕМІСНИЦЬКИЙ ПОБУТ ТА РЕМІСНИЦЬКУ ПРАЦЮ. У житті Яків Іванович зазнав чимало горя. Він поховав дочку і сина, на старості років сам багато хворів. Останні роки життя провів у Харкові. Щоголів був ОДНИМ З ПРЕДСТАВНИКІВ ХАРКІВСЬКОЇ ШКОЛИ РОМАНТИКІВ, і велика кількість його поезій присвячена романтичному ЗОБРАЖЕННЮ ІСТ. МИНУЛОГО УКРАЇНИ, насамперед Запорізької Січі й Козаччини («Січа», «В степу», «Запорозький марш», «Орел», «Орлячий сон» тощо), образам запорожців. Козакофільська романтика Щ. перейнята песимістичною тугою за минулим, за зниклою «останньою Січчю». Низка поезій Щ. ПРИСВЯЧЕНА ОБРАЗАМ УКР. ПРИРОДИ («Травень», «Осінь», «Степ», «Після бурі» тощо). Окремівірші Щ. позначені СОЦ. МОТИВАМИ («Струни», «Завірюха», «Пожежа», «Маруся», «Бурлаки» та ін.). Багато його віршів покладено на музику, і вони увійшли в пісенний нар. репертуар («Пряха», «Черевички», «Зимовий вечір»). Посмертні вид, творів Щ.: «Твори. Повний збірник» (X. 1919), «Поезії» (К. 1926), «Твори», І — II (1930), «Поезії» (К. 1958), «Твори» (К. 1961). За життя поета народ його творів не знав. Мало знали їх і в середовищі літературно-мистецької інтелігенції. Батьки Я. Щоголева жили спокійно-впорядкованим життям з дотриманням релігійності та народних звичаїв. Не відступив від цих традицій і поет, який називав себе “патріархальним гетьманцем” Художній світ у поезії Я. Щоголева – це передусім РОМАНТИКА КОЗАЦЬКОЇ ЗВИТЯГИ, протиставлення нелегких життєвих буднів, “неволі” волі, яка можлива, на думку поета, лише на Січі; неймовірна туга заминулим, козацькою вольницею, українськими степами, в яких бурлило життя, точилась боротьба, і які, на час написання творів, житами поросли; готовність ліричного героя віддати й життя за рідний край тощо. Як зауважують біографи, Я. Щоголев жив усамітнено, уникав широких знайомств, громадської діяльності ( і це в роки, коли діяли і творили такі великі громадські діячі, як Б. Грінченко, І. Франко). Однак життєві проблеми доби вимагали і від нього виявлення власної позиції, скажімо, з приводу революційно-визвольної боротьби, що була ознакою часу. До революційних заходів він ставився з недовір’ям, вважав цю справу безперспективною. У деякій мірі застарілими, в основному ідеалістичними, були і вимоги Я. Щоголева до літератури. Я. Щоголев вважав ПРОВІДНИМИ В СВОЇЙ ТВОРЧОСТІ ПАТРІОТИЧНІ МОТИВИ І РОЗГЛЯДАВ ПОЕЗІЮ ЯК ЯВИЩЕ БОРОТЬБИ ЗА “ПІДНЕСЕННЯ НАРОДНОСТІ”, РОЗУМІЮЧИ ПІД ЦИМ ПІДНЕСЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. У 40-х роках ХІХ століття визначився в поезії Я. Щоголева один із провідних мотивів його творчості, який незмінно звучить в обох його збірках. Це – МОТИВ СУМУ ЗА МИНУЛИМ УКРАЇНИ, ЗА КОЗАЦТВОМ, ЗА ЗАПОРОЖЖЯМ. ВІН РОЗРОБЛЯЄТЬСЯ У РОМАНТИЧНОМУ ПЛАНІ. Поета вабить у минулому України Запорозька Січ, вільне степове життя – “свята старовина”, про яку співають лірники, кобзарі, про яку нагадують високімогили в степу, Дніпро, славні історичні картини коша, башт, куренів, майдану, вкритого лавою лицарів (“Січа”), та картини походу запорожців на ворога (“Запорозький марш”, “В степу”, “Орел”, “Орлячий сон”), найчастіше – образ суворого запорожця (“Запорожець”, “Запорожець над конем”, “Огир”, “Воля”, “Козак” тощо). ЗАПОРОЖЕЦЬ У ПОЕЗІЯХ Я. ЩОГОЛЕВА – славний лицар, який захищає рідний край від орд татар і турків (“Орел”, “Орлячий сон”, “В степу”). Його найближчий товариш – вірний кінь. Коли ж він втрачає його, то не скупиться на сльозу (“Запорожець над конем”). У творах Я.Щоголева ОСПІВУЮТЬСЯ ЗАПОРОЖЦІ-ЛИЦАРІ, А НЕ ВЗАГАЛІ КОЗАЦТВО, І ТИМ БІЛЬШЕ НЕ КОЗАЦЬКА СТАРШИНА УКРАЇНИ. Поет відчуває ностальгію за картинами ДИКОГО НЕЗАЙМАНОГО СТЕПУ (“Степ”), за старими панами-ХУТОРЯНАМИ (“Покинутий хутір”), ЗА ЧУМАКАМИ (“Останній з могікан”), СТАРОСВІТСЬКИМИ БАТЮШКАМИ (“Батюшка”), засуджував потворності капіталістичного ладу, а свої добрі погляди звертав у минуле, ідеалізуючи його. Треба визнати, що “стосунки” Я. Щоголева із сучасністю, майбутнім і минулим були, дійсно, надзвичайно складними. Сьогодення поет не сприймав майже ні в яких його виявах, у прийдешнє не вірив, а в минуле “опізнився”. В основі естетичних поглядів письменника лежать, по-перше, ПРАГНЕННЯ ВБЕРЕГТИ ХУДОЖНЮ ЛІТЕРАТУРУ ВІД ВПЛИВУ ІДЕОЛОГІЙ (“тенденції”, за висловом Я. Щоголева), ЗАПОБІГТИ ЇЇ ПЕРЕТВОРЕННЮ НА ЗАСІБ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ПРОПАГАНДИ ТА, по-друге, УТВЕРДЖЕННЯ ІДЕАЛУ КРАСИ ЯК БЕЗЗАПЕРЕЧНА МІСІЯ МИСТЕЦТВА. Хоча письменник неодноразово підкреслює надзвичайно вагому (навіть вирішальну) роль досконалої художньої форми, критерію “ВІЧНОЇ КРАСИ”, справжня, художньо вартісна поезія не уявляється йому без утвердження загальнолюдських, християнських ідеалів. Білет 3
Іван Семенович Левицький (літературні псевдоніми — І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй тощо) народився 25 листопада 1838р. в м. Стеблеві Київської губ. Канівського повіту (нині — Черкаська обл., Корсунь-Шевченківський район). Дитинство минуло серед чарівної природи Надросся. Батько-священик, який навчав грамоти селянських дітей, дав перші знання своєму синові. Змалку цікавився звичаями і побутом селян, пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості. Навчався Нечуй-Левицький В БОГУСЛАВСЬКОМУ УЧИЛИЩІ (1848 — 1852), потім у КИЇВСЬКІЙ СЕМІНАРІЇ (1853 — 1859) та КИЇВСЬКІЙ ДУХОВНІЙ АКАДЕМІЇ (1861 — 1865). Перед ним відкривалася духовна кар'єра, але юний магістр богослов'я рішуче від неї відмовився і, пориваючи з сімейними традиціями, викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865 — 1866), гімназіях Каліша, Седлеця (1866 — 1873), Кишинева (1873 — 1884). 1885р. письменник вийшов у відставку, оселився в Києві і, ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці. Вступивши на літературну ниву В 60-ТІ РР. XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Вже перші його твори — “Дві московки” (1868) і “Рибалка Панас Круть” (1868), повість “Причепа” (1869) — ВІДЗНАЧАЛИСЯ НОВИЗНОЮ ХАРАКТЕРІВ, ЯСКРАВІСТЮ БАРВ. Під псевдонімом Нечуй друкується у львівському журналі «Правда», за сприяння П.Куліша (оповідання «Дві московки», «Причепа»). Після перших кроків письменника, що свідчили про появу сильного, молодого таланту на терені української прози, виходять з друку його нові, розгорнені полотна. В 70-ТІ РР. художник створює класичні твори з народного життя: “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” (1874), “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” (1875), “Микола Джеря” (1878), “Кайдашева сім'я” (1879), “Бурлачка” (1880). У наступні роки, хоч творчий пульс письменника дещо слабне, він створює ряд цікавих, визначних творів (“Старі гультяї”, 1897; “Чортяча спокуса”, 1885; “Не той став”, 1896; “Сільська старшина бенкетує”, надруковано 1911р.). Окремо стоїть КАЗКА “Скривджені та нескривджені” (1892), де письменник у фантастичних образах показує суперечності між народом і самодержавством. Багаті спостереження побуту, моралі і звичаїв духовенства знайшли повнокровне втілення у великій повісті Нечуя-Левицького “СТАРОСВІТСЬКІ БАТЮШКИ ТА МАТУШКИ” (1884р. надрукована в “Киевской старине” в російському перекладі, в 1888р. — у журналі “Зоря” мовою оригіналу). Якщо в “Старосвітських батюшках...” гумор і сатира поєднані з легким сумом, то в наступних повістях і оповіданнях — “АФОНСЬКИЙ ПРОЙДИСВІТ” (1890), “ПОМІЖ ВОРОГАМИ” (1893), “КИЇВСЬКІ ПРОХАЧІ” (1901, надрукована 1905р.) — на перший план в малюнках характерів виступає авторський сарказм. Погляд письменника неодноразово звертається до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їх ідейні прагнення, суперечки постають у РОМАНАХ “ХМАРИ” (1874) І “НАД ЧОРНИМ МОРЕМ” (1890), а також у творах інших прозових жанрів (“Навіжена”, “Неоднаковими стежками”, “Гастролі”, “На гастролях в Микитянах”, “Дивовижний похорон”). Не лише сучасність, а й сторінки української історії знайшли відображення у творах Нечуя-Левицького, що належать до різних жанрів: КАЗКА “ЗАПОРОЖЦІ” (1873), ПОВІСТІ І НАУКОВО-ПОПУЛЯРНІ НАРИСИ (“ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ”, “ПЕРШІ КИЇВСЬКІ КНЯЗІ”, “Татари і Литва на Україні”, “Унія і Петро Могила”, “Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина” та ін.). Серед історичних художніх творів письменника перше місце займає роман “КНЯЗЬ ЄРЕМІЯ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ” (1897, вперше надруковано 1932р.). Образи минулого України Нечуй-Левицький відтворював і в драматичних творах (“Маруся Богуславка”, 1875; “В диму та полум'ї”, 1911). Письменник активно цікавився розвитком українського мистецтва: театру, музики, живопису (“З Кишинева”, 1884; “В концерті”, 1887; “Марія Заньковецька, українська артистка”, 1893, та ін.). Крім згаданих історичних драм перу Нечуя-Левицького належать комедії з міщанського побуту (“НА КОЖУМ'ЯКАХ”, 1875; “Голодному й опеньки м'ясо”, 1887), які містять цікаві характеристики типів міщан, торговців, дрібних чиновників, їх звичаїв, моралі й психології. Найбільш вдалою є перша п'єса, яка у переробці М. Старицького під назвою “За двома зайцями” набула більшої сценічності й досі живе в українському театрі. У творчій спадщині письменника є також ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ Й ЛІТЕРАТУРНО-ПУБЛІЦИСТИЧНІ СТАТТІ. У відомій статті “Сьогочасне літературне прямування” (1878 — 1884) містяться цікаві роздуми про специфіку художньої творчості та роль усної поетичної традиції в літературі. У праці “Українство на літературних позвах з Московщиною” (1891) Нечуй-Левицький досить виразно висловлює націоналістичні погляди на історію і культуру України. Нечуєві-Левицькому належить кілька статей і рецензій про українську літературу. Вони присвячені поезії Шевченка (“Сорок п'яті роковини смерті Шевченка”, “Хто такий Шевченко”), повісті Д. Яворницького “Де люди, там і лихо”, дають широкий огляд творчості класиків і сучасних йому українських поетів і прозаїків від Шевченка до А. Кримського, В. Самійленка і Б. Грінченка (“Українська поезія”). Чималий інтерес має велика стаття “Українська декаденщина” (надруковано вперше 1968р.). В роки імперіалістичної війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, голодним життям. На початку 1918р. в умовах кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918р.
Білет 4
«КАЙДАШЕВА СІМ'Я» — яскравий зразок реалістичної соціально-побутової повісті, в якій на матеріалі з повсякденного життя селянства розкриваються внутрішні спонукання та імпульси дрібних власників утвердити себе господарями на землі. У центрі уваги письменника — сім'я селянина з села Семигори поблизу містечка Богуслава, причому, як це нечасто буває у творах такого жанру, «під юпітером» постійно перебувають усі шестеро членів родини. Це зумовлює й своєрідність розгортання сюжету повісті: перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім'ї та короткочасних примирень, які знову ж таки швидко перериваються загостренням суперечностей, викликаних відстоюванням своїх «прав» на власність. Ворожнеча посилюється після одруження синів Кайдаша, в неї втягуються навіть Карпові та Лаврінові діти. ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА повісті полягає у тому, що зображений повсякденний плин життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців, органічним елементом національної психіки, багатої, за його ж спостереженнями, «на жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор» ще часом і дуже сатиричний». ТЕМА – зображення життя українського села в перші десятиріччя після реформи 1861 р. У творі змальовувався побут селянської сім'ї Кайдашів, через що виростає реалістична і трагічна за суттю картина життя селянства – темного, забитого віками панщини. Тема «Кайдашевої сім’ї» — змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва. У цьому творі художньо відтворено, як каже сам автор, «темні плями народного життя». Повість вийшла друком майже через два десятиріччя після реформи 1861 р. й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість селян. Разом із тим І. Нечуй-Левицький порушив одвічні проблеми: • добра і зла; • кохання; • сімейних стосунків; • взаємин батьків і дітей; • людської гідності та свободи; • віри в Бога й моралі. Композиція – повість складається з 9 (дев'яти) розділів: - лише родинні відносини та суперечки; - одруження Карпа; - відношення між невісткою Мотрею та свекрухою; - сватання Лавріна; - його одруження; - ставлення свекрухи до другої невістки – Мелашки; - похід до Києва; - втеча Мелашки; - сварки між сім'ями братів. |