Білет 1 Етапи розвитку реалізму 2п. Хіхст., його напрями, методи в укр лрі
 Скачать 187.97 Kb.
|
|
Засоби сатири в повісті: гостро комічні сценки, смішні ситуації (п'яний Кайдаш, збирання Марусі на сватання), сатира на релігію, забобонність, народний характер, мова, описи пейзажів, інтер'єру, портретів. В розмові синів Кайдаша про можливе одруження Карпа, в яку втручається і старий Омелько, намічається той КОНФЛІКТ між батьком і синами, що далі набере більшого розвитку і стане складовою частиною основного конфлікту твору Тут частково подається зав'язка, яка завершується в другому розділі, а саме: одруження Карпа. Розвиток дії у повісті складається з послідовного, хронологічного викладу подій життя селянської родини: одруження синів, сутички в сім'ї, розшуки Меланки, пияцтво і смерть Кайдаша, розподіл спадщини тощо. Щодо кульмінації, то дехто вважає, що її нема в повісті. На нашу думку, кульмінацію можна все-таки визначити, а саме: сутичка Мотрі з Кайдашихою, внаслідок якої свекруха позбулася правого ока. РОЗВ'ЯЗКА ТВОРУ - примирення двох сімей після того, як всохла груша - причина багатьох сварок. "Діло з грушею скінчилося несподівано. Груша всохла і дві сім'ї помирилися. В обох садибах настала мирнота й тиша". Так закінчується повість у другій редакції. В першому ж виданні була така кінцівка: ''Діло з грушею не скінчилося і досі. А груша все розростається І вшир і вгору та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться з Кайдашами та їх жінками, а здорові, як горнята, груші й досі дратують малих Лаврінових та Карпових дітей". У першому варіанті розв'язка твору була інша, більш реалістична: життя двох сімей залишається незмінним, бо і соціальні умови зостаються ті ж самі. СЮЖЕТ ПОВІСТІ НЕСКЛАДНИЙ - загострення взаємин у сім'ї Кайдашів у міру того, як дорослі сини створюють свої родини, влаштовують побут, борсаючись на невеличкому шматку батькового поля і городу, не маючи змоги поліпшити своє економічне становище. Не миряться молоді з старими (сини з батьками, невістки з свекрухою, невістки між собою). Сім'я повністю, навіть з дітьми втягуються у ворожнечу, сваряться постійно за повсякденні дріб'язки: мотовило, кухоль, сувій полотна Але найгостріші сутички відбуваються, звичайно, за землю, за худобу. Коли йдеться про старше покоління, на яке ще панщина поклала свій "напечаток", а новий соціально-економічний уклад дрібного землеволодіння тільки завершив формування типу трудівника і водночас дрібного власника, індивідуаліста. Такі Омелько і Маруся Кайдаші, характери, які вимальовуються сформованими і розкриваються в міру розвитку дій. У повісті "Кайдашева сім'я "Нечуй-Левицький досяг високої майстерності у створенні глибоко індивідуальних характерів.
Зародками театру вважають «бродячі» студентські виступи, (вертеп 17 ст.), шк.драми, інтермедії. У 60-70-ті Старицький вперше зібрав професійну групу.До нього приєднались Кропивницький і Карпенко-Карий. На початку 80-х вже по всій Україні знали про існування такого гуртка.В першій половині 19 ст. в Україні з'явився перший професійний театр. Спершу це були бродячі акторські групи. Потім з'являються перші театральні приміщення, що приймають у себе гастролерів і дають сцену для власних театральних труп. Полтава та Харків – центри театр.життя. У 1818 р. Іван Котляревський очолив професійний театр у Полтаві. На його сцені були вперше поставлені його п'єси "Наталка Полтавка", "Москаль - чарівник". У 1812 директором і режисером Харківського театру став Г. Квітка-Основяненко, що пише для нього комедії "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик". Разом із п'єсою Т.Шевченко "Назар Стодоля" усі ці 5 п'єс увійшли В ЗОЛОТИЙ ФОНД УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМАТУРГІЇ І НЕ СХОДЯТЬ ЗІ СЦЕНИ ПО СЬОГОДЕННЯ . Основоположниками вважають: Ка П.Саксаганського, М.Заньковецьку, М.Кропивницького,. М.Старицького. Серед кращих акторів українсько-російських труп цього часу був кріпосний актор МИХАЙЛО ЩЕПКІН (1788-1863). Його гру високо цінував Т.Шевченко. З Щепкіним його зв'язувала особиста дружба і кріпосне минуле, як і з американським актором-негром, що був рабом - Айрой Олдриджем, що гастролював у Росії. У 1858 р. Т.Шевченко написав портрети обох цих акторів. М.КРОПИВНИЦЬКИЙ БУВ РЕФОРМАТОРОМ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ, розвивав його в шевченківських традиціях, використовуючи багатства українського фольклору і наслідки етнографічних досліджень (національний одяг, предмети побуту, українські пейзажі, декорації і т.п.). Постановки були музичними і супроводжувалися піснями і танцями. Вони проклали дорогу українській опері. Трупа Кропивницького з успіхом гастролювала в Росії (Петербурзі, Москві, містах Поволжя і Кавказу, Кишиневі, Варшаві). Після 1885 р. склад трупи змінювався багато разів. Головні актори покидали трупу Кропивницького, створювали власні театральні колективи. З одного боку це послаблювало "театр корифеїв", розпорошувало його сили. З другого боку вело до збільшення театральних колективів в Україні і поширенню пропаганди української культури серед широких мас населення. Значний внесок у розвиток українського драматичного мистецтва внесла чудова акторка МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА (1854-1934). Ця група акторів отримала назву "корифеїв українського театру" або "театру корифеїв". Також своїм голосом дивували сестри АННА ТА СОЛОМІЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКІ, які навчалися у Львові та Італії. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. З початку 20 ст. в українській драматургії з'являються нові тенденції, зв'язані з класовою диференціацією села, розвитком капіталізму, посиленням класової боротьби. Ці тенденції знайшли відбиток у п'єсах І.Карпенка-Карого "Хазяїн", "Сто тисяч" і ін. Білет 5
"МАРУСЯ БОГУСЛАВКА" ("оперета на 4 дії", як подано автором у підзаголовку) відповідно до свого сценічного призначення наповнена НАРОДНИМИ ПІСНЯМИ, ЯСКРАВИМИ МАСОВИМИ СЦЕНАМИ (барвисте українське весілля, східні танки в палаці Юсуфа-паші, бій запорозьких козаків з яничарами). Як добрий знавець фольклору Левицький уводить НАЙРІЗНОМАНІТНІШІ ПІСНІ — весільні, ліричні, невільницькі, козацькі. Розробляючи легендарний сюжет, драматург накреслює СИЛЬНІ ХАРАКТЕРИ УКРАЇНСЬКИХ ПАТРІОТІВ — СУВОРОГО ГЕТЬМАНА БАЙДИ ТА ЙОГО ТОВАРИШІВ — КОЗАКІВ. Особливо виразний ОБРАЗ ВІДВАЖНОЇ МАРУСИНОЇ МАТЕРІ НАСТІ, безмежно відданої батьківщині. На історико-легендарному тлі розкривається складна психологія головної героїні — МАРУСІ БОГУСЛАВКИ. Переконливо показано її душевне роздвоєння: з одного боку, вона в неволі відчуває нестерпну тугу за Україною, рідною матір'ю, ризикуючи життям визволяє козаків з турецького полону, а з іншого — не може покинути коханого чоловіка Юсуфа та своїх дітей. Коли вони гинуть під час битви запорожців з яничарами, МАРУСЯ НАКЛАДАЄ НА СЕБЕ РУКИ. Трагічна доля Марусі, загибель її матері вносять сумний колорит, контрастуючи то з веселими святковими епізодами, то з пафосом перемоги запорожців. Це своєрідне поєднання суму й радості надає оригінальної тональності сценічній розробці традиційного сюжету. ІСТОРИЧНА ДРАМА "В ДИМУ ТА В ПОЛУМ'Ї" певною мірою кореспондує з романом "Гетьман Іван Виговський": на сцені та сама епоха, ті самі історичні особи: гетьман Виговський, "стара гетьманьша" Ганна Хмельницька, молода дружина Виговського Олеся, а також Юрій Хмельницький та деякі інші персонажі. Щоправда, в романі Виговський виступає дещо складнішою натурою, ніж у драмі. У ній ПІДКРЕСЛЕНО ЙОГО ЖАГУ ДО СЛАВИ, ПРИВІЛЕЇВ ТА ГРОШЕЙ, що їх він хоче дістати від Польщі в обмін за приведення України в підданство до польського короля. В суперечках "смутного часу", в розмовах із козацькою старшиною Виговський приховує свої справжні наміри, виявляє підлесливість і хитрість. На відміну від роману В ДРАМІ НА ПЕРШИЙ ПЛАН ВИХОДИТЬ ОСТАП ЗОЛОТАРЕНКО, ОБОРОНЕЦЬ ІНТЕРЕСІВ НАРОДУ УКРАЇНИ, ПРИБІЧНИК РІВНОСТІ ПРАВ УСІХ ВЕРСТВ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: селян, козаків, старшини, шляхти. Значний обсяг займає ЛЮБОВНА ІНТРИГА — палке кохання Золотаренка до красуні Зінаїди. На заваді стає належність дівчини до шляхетського, князівського роду. Почуття перемагає й побоювання самої Зінаїди, що поривається між любов'ю до козацького полковника й острахом перед утратою звичних привілеїв та світського оточення, і погрозу її суворого батька, який тримає доньку під замком і силує до заміжжя з нелюбим князем Любецьким. Остап збирає козаків, з боєм визволяє кохану й знову кидається у вир війни за визволення України.
Карпенко-Карий виношував образи сільського мільйонера Терентія Пузиря та його оточення понад 10 років, з часу написання п'єси «Сто тисяч». Роботу над твором він завершив весною 1900 на хуторі Надія, названому так на честь першої дружини, Надії Тарковської. Прообразами головного героя п'єси, Терентія Пузиря, були українські підприємці на зразок Терещенків та Харитоненків, становлення яких відбувалося в умовах розвитку капіталізму в тодішній Російській імперії і на території України, зокрема. Через образ Терентія Пузиря, вихідця з селян, який швидко розбагатів, скуповуючи землі, Карпенко-Карий проводить основну ідею твору — моральне звиродніння стяжателя, для якого зиск понад все, і який не зупиняється перед жодними аферами, лише б помножити свої статки. Фінал п'єси водночас гротескний і трагічний — «пузир» лопнув — Терентій Пузир помирає від розриву печінки. У сатиричній комедії «Хазяїн» Карпенко-Карий не тільки викрив потворні явища капіталістичної дійсності, а й висміяв моральне убозтво глитаїв, які в гонитві за наживою втрачають людську подобу, стають огидними і жалюгідними хижаками. У листі до сина Назара автор так визначив тему цієї комедії: ««Хазяїн» — це зла сатира на чоловічу любов до стяжання, без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!» «Хазяїн» - сатирична комедія, чітко видно прагнення драматурга підвести читача до певних позитивних моральних висновків. Нещадно висміюючи все потворне і нице в житті, письменник-сатирик мріє, що в майбутньому запанують «вищі ідеали загального добра», зникнуть причини, які породжують зло і несправедливість, егоїзм і жорстокість. В основу обох п'єси покладено ПОДВІЙНУ КОНФЛІКТНУ ЛІНІЮ.У «Хазяїні» до логічного завершення — «пузир» лопнув, лопнула йому печінка, гнійник, зараження крові, призводить лінія пов'язана з махінацією приховуванням чужих овець. Отже, теж трагічна розв'язка. Також смерть. А смерть у комедії можлива у одному варіанті і жанрі — в гротеску. Іван Карпенко-Карий першим в українській драматургії, власне в літературі першим після «Енеїди» Івана Котляревського, вживає цей прийом. Та все ж в «Хазяїні» основною є інша, ПРИХОВАНА ЗА ЗОВНІШНЬОЮ, СЮЖЕТНА ЛІНІЯ — показ морального звиродніння стяжателя. Образ Пузиря — далеко не однозначний. Це людина праці, трудівник-трудоголік, що як і сам автор знають: «без праці немає життя». Кожен з них по суті — нормальний чоловік, у котрого з дитинства сформовані естетичні почуття, зумовлені народним світоглядом. Тільки виражаються ці почуття по-різному. На цю тему є багато творів у світовій літературі, але І. Карпенко-Карий підійшов по-новаторському до її розкриття. Оскільки, за висловом автора, «комедія ця дуже серйозна», у ній немає ефектних переплетень подій, інтригуючих колізій. Центр ваги драматичного сюжету автор «Хазяїна» переніс на глибоке розкриття людських характерів, психологічну мотивацію вчинків героїв. Разом із тим письменник використав увесь арсенал класичних комедійних і сатиричних засобів та прийомів. Взяти хоча б прізвище головного героя - Пузир. У народі говорять: «Пузир дувся, дувся та й лопнув». Узявши собі в голову ідею збагачення без будь-якої мети, економлячи на всьому, навіть на власному здоров’ї, нехтуючи щастям дочки, Терентій Пузир прирікав себе на неминучу поразку. Усі сподівання хазяїна лопнули, як мильна булька: РОБІТНИКИ НЕ ВИТРИМАЛИ НЕЩАДНОЇ ЕКСПЛУАТАЦІЇ І ЗБУНТУВАЛИСЯ; ХИТРИЙ ПЕТРО МИХАЙЛОВ ПОТРАПИВ У В’ЯЗНИЦЮ ЗА ЗЛІСНЕ БАНКРУТСТВО І ПОТЯГ ЗА СОБОЮ СВОЇХ СПІЛЬНИКІВ, У ТОМУ ЧИСЛІ Й ПУЗИРЯ; ДОЧКА ВИРІШИЛА ВИЙТИ ЗАМІЖ ЗА КАЛИНОВИЧА, ЯКОГО ЛЮБИЛА, НАВІТЬ БЕЗ ЗГОДИ БАТЬКА. Гуси, скубучи одну з тисячних кіп хазяїна, остаточно підірвали його здоров’я. Тому закономірна як фізична, так і моральна загибель героя, бо ідея збагачення для збагачення позбавлена усякого здорового глузду, ще й шкідлива для оточуючих. Героїв комедії І. Карпенко-Карий групує за принципом контрасту. Головному героєві Пузирю і його помічникам протистоять пан Золотницький, дочка Соня і учитель гімназії Калинович (до речі, прізвище теж промовисте).Більшість дослідників Івана Карпенка-Карого (С.Єфремов, Я.Мамонтов, Л.Стеценко, Л.Дем'янівська та ін.) розглядають і образ Терентія Пузиря (п'єса «Хазяїн»), як безмежно жадібного до наживи мільйонера-землевласника. А якщо придивитися уважніше, то можна також розгледіти ліричну душу героя зі специфічним виявом поетичної удачі. перемагаючи гострий біль, коли йому залишилося жити не більше двох — трьох днів, з перекошеним від мук обличчям, він говорить: «одна овечка, з послідніх, біленька з курдючком — має поранений хвостик; друга — чорненький лоб — шкандибає не праву задню ніжку; нехай Карпо обдивиться, щоб часом не загинули — шкода худоби…» . Чи не здається, що Іван Тобілевич сценою огляду овечок хотів показати — Пузир, між іншим, тонка лірична натура, здатна бачити у буденному прекрасне, дуже любить пісні, музику, а всі інші риси характеру є домінуючими і переважають у всіх його вчинках лише через обставини, зумовлені життям? КОМПОЗИЦІЯ:головна увага на зовн.інтризі,переплетенні ефектних сцен,що мають смішити глядача. Соц.комедія може бути не розважальною, а повчальною. Це «серйозна комедія», що характер.відсутністю сцен.трюків, клоунад – новизна форми. У центрі уваги не дія, а думка, яка передається в діалогах, монологах, репліках. Білет 6
Одним з найвідоміших творів Івана Нечуя-Левицького є повість «Микола Джеря», у якій письменник передав мрії, думки і сподівання кріпаків. Заслуга Нечуя-Левицького полягає в тому, що він показав основний конфлікт того часу – протистояння між кріпаками і панами. Повість відзначається яскравістю характерів, письменник ніби пензлем зображує РОЗГОРНУТІ МАЛЬОВНИЧІ КРАЄВИДИ. У творі відтворено широкі простори різних частин Російської імперії, різних людей, різні форми виробництва. Письменник побачив ті нові форми визиску, яких ще не помічали його попередники. Реалізм його набув нових якостей. Нечуй-Левицький БУВ НОВАТОРОМ У ВИРІШЕННІ ТЕМИ БУНТАРСТВА. Ніхто ні в українській, ні в російській літературі не відобразив так послідовно і яскраво бунтаря-селянина, який не лише піднявся проти поміщика-кріпосника, а й протестував проти антинародних законів, що принесла з собою так звана «воля». Твір ПОЧИНАЄТЬСЯ ОПИСОМ РОЗКІШНИХ КРАЄВИДІВ ВАСИЛЬКІВЩИНИ, з її буйно-зеленими вишневими садками, розлогими вербами, квітами. Дивовижно виглядає село Вербівка під промінням літнього сонця: «Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та сріблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими прозорими хвилями…» ПЕЙЗАЖ у творі допомагає краще розкрити задум повісті. На тлі вічної гармонійної природи – безрадісне життя кріпаків. Неспокій у душі героя передається показом неспокою у природі. З тонкою спостережливістю змальовує Нечуй-Левицький картину наближення зливи. В чорній плямі, що з’явилася на обрії, Миколі ввижається «темна копиця», яка незабаром «стала ніби здоровою скиртою, та все сунулась до берега…» Грізна морська стихія в уяві селянина асоціюється з сільською природою. Картина розбурханого моря перегукується з його настроєм, почуттями, підкреслює вольовий характер. Небагато знайдеться письменників, які б могли позмагатися з Нечуєм-Ле-вицьким у «почутті природи», в умінні її бачити й описувати. Природжене «почуття природи» назавжди залишилося характерною рисою його творчості. Повість «Микола Джеря» називають одним із кращих творів І. С. Нечуя-Левицького. І одна з причин такого визнання — НЕПЕРЕВЕРШЕНІ ОПИСИ ПРИРОДИ.
У комедії «Хазяїн» видатний український драматург І. Карпенко-Карий показав «дику, страшенну У комедії образові головного героя Пузирю і його помічникам драматург протиставляє образи пана Золотницького, дочки Соні і учителя гімназії Калиновича. ПЕТРО ПЕТРОВИЧ ЗОЛОТНИЦЬКИЙ - освічена, інтелігентна людина, яка дбає про національну культуру, прагне якось вплинути на Пузиря, залучити його до суспільно корисної громадської роботи. Але його час пройшов, і він сам боїться бути поглинутим новими хазяїнами, ледве не благає свого зажерливого сусіда. Отже, дворянин Золотницький не є тією силою, яка могла б протистояти новим хазяїнам. СОНЯ - «теплична квітка», виросла у дівочих мріях, дуже далеких від реального життя. Вона розумна, освічена, скінчила гімназію із золотою медаллю. Коли над нею під час навчання насміхалися, що в них у господарстві «людей годують гірше, ніж свиней», то дівчина тільки плакала та говорила, що це неправда. Випадково ставши свідком стихійного протесту робітників економії, Соня бачить, нарешті, всю страшну правду. Вона поки що не знає, як робиться хліб і вариться борщ, але вирішує розпитати про все, слідкувати, щоб для трудівників - творців усіх їхніх багатств - були створені більш-менш людські умови. Дівчина говорить своєму товаришеві і нареченному. Калинович не поділяє таких оптимістичних сподівань Соні. Як бачимо, учитель вважає, що дані економічні відносини зробити більш гуманними дуже важко. Соня - сильна, рішуча натура, сміливо говорить батькові про неподобства з харчуванням, просить поліпшити становище робітників, які працюють на їхніх економіях. І заявляє: Вона ладна піти проти волі тата й одружитися з близькою її серцю людиною - Калиновичем навіть без приданого. Але, ставши єдиною спадкоємицею величезного маєтку, чи витримає Соня, чи не зміниться, як її мати? І чи зуміє протистояти сусідам - хижакам, що тільки й чекають «слабинку», щоб проковтнути і знищити конкурента? Отже, залишається ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ КАЛИНОВИЧ. У його уста автор, очевидно, вклав і власні думки та переконання: «Будучина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед суспільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..» У цих словах, на мій погляд, криється велика правда. Але Калинович надто слабкий для втілення загальної ідеї добра і справедливості. Охоплений любов’ю до Соні, він навіть образам батька нареченої знаходить виправдання, жаліє Пузиря. То ж, мабуть, теж не зможе протистояти навальній силі капіталістів, які заради наживи ні перед чим не зупиняються. Він пасивно чекатиме, поки до нього прийдуть учні, яким прищепить свої ідеали (і чи прищепить?). Значить, повна безвихідь? Ні! Думаю, що сила, яка протистоїть пузирям, - це сама логіка життя. Прийде час, коли люди зрозуміють, що ні за які гроші не купиш здоров’я, щастя, душевних друзів та інших одвічних людських цінностей. І що щастя однієї людини ніколи не побудуєш на нещасті інших. Наш час багато в чому схожий на часи, описані І. Карпенком-Карим. І зараз дехто намагається обманом нагромадити багатство, яке більше за його природні потреби, не розуміючи, що життя коротке, і не забере він усього з собою; зате залишить недобрі згадки про себе і гріх, що може впасти на його нащадків. Новий матеріал вимагав нової жанрової форми. Карпенко-Карий звертається до жанру «серйозної комедії», збагативши не тільки ідейно-тематичну, а й жанрову палітру української драматургії. Нові соціальні типи зображені драматургом у таких п’єсах, як «Бурлака», «Сто тисяч», «Хазяїн». Ус і вони представляють яскравий тип «хазяїна». Старшина Михайло Михайлович, Михайло Окунь і сам ПУЗИР - то різні обличчя многоликого глитая, типи нових господарів, які відповідно до свого капіталу знаходяться на тому чи іншому щаблі соціальної драбини. Але якщо перші два тільки ступили на стежку наживи, а Калитка орудує тисячами, хоч і не вийшов ще з мужицької «лінії», то Пузир володіє великою капіталістичною машиною із сотнями найманих робітників. Постаті новоявлених пузирів і калиток змальовані автором у всій оголеності їх «комерчеських» інтересів, життєвих намірів та дій. Найдосконаліше процеси наступу капіталізму на село, його могутню і руйнівну силу зображено в «серйозній комедії» «Хазяїн». Основним об’єктом зображення послужило «ХАЗЯЙСЬКЕ КОЛЕСО» мільйонера Пузиря, яке «одних даве, а другі проскакують». Воно охоплює всю систему тогочасного капіталістичного хазяйства. У його круговерть підхоплені і хазяї, господарі життя, і їхні підручні, і чесні дурні, що не можуть прижитися в царстві хижаків, і «дешеві робітники», що врешті-решт пробують, хоч і марно, боротися з непереможним наступом капіталу. АВТОР ПРОСТЕЖУЄ ВЕСЬ МЕХАНІЗМ ЦЬОГО «КОЛЕСА», ЗАКОНИ, ЛОГІКУ Й ФІЛОСОФІЮ ЖИТТЯ ТИХ, ХТО ЙОГО ОБЕРТАЄ. У ЦЬОМУ СВІТІ ВСЕ ПРОДАЄТЬСЯ, НАВІТЬ ІНТЕРЕСИ БЛИЖНЬОГО. Новаторськими були і авторські висновки до зображеного в драмі. Вони звучали не прямо, а опосередковано, через систему характеристик та сюжетних ситуацій. Ці висновки прийнятні й для сьогоднішнього дня, настільки повно аналізує автор процеси, зображені в п’єсі. |